Два роки тому, після втечі В. Януковича у лютому 2014 року, до влади в Україні прийшла група політиків, які до того часу хоч і діяли в опозиції, але мали попередній досвід перебування у законодавчій та виконавчій владі на дуже відповідальних посадах.

Так, В. Наливайченко та О. Турчинов обіймали посади голови Служби безпеки України при президентові Ющенку і були нардепами декількох скликань. А. Яценюк був послідовно міністром, головою Верховної Ради України, прем’єр-міністром України. А. Аваков очолював Харківщину, І. Тенюх був адміралом, В. Ярема – генералом тощо.
По ідеї, їхній політичний, управлінський досвід був достатнім для того, щоб приймати будь-які рішення, зокрема, і найвідповідальніші – рішення про війну та мир, про оборону чи наступ, про відсіч агресії чи капітуляцію.
28 лютого 2014 року вони зібралися на секретне засідання Ради національної безпеки й оборони України у зв’язку з першими повідомленнями про сепаратистський переворот у Верховній Раді та Раді міністрів Автономної республіки Крим і початком «гібридної» війни, тобто, військової операції Росії з анексії Криму.
На цій закритій нараді були присутні й інші, а серед них і тільки-но звільнена з в’язниці Юлія Тимошенко, що мала досвід керівництва урядом України.
Все, про що вони тоді розмовляли, залишалося таємницею для громадськості України весь цей час. А через два роки, 22 лютого поточного 2016 року, стенограму цього закритого засідання було опубліковано.
Якщо вірити ЗМІ, то Юлія Тимошенко назвала факт публікації стенограми злочином. Інший учасник того засіданні – нині нардеп і голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони. С. Пашинський, закликав не шукати в стенограмі смажені факти, а зрозуміти, наскільки тяжкою була ситуація у ті дні.
Але в оприлюдненій стенограмі фактів – і без смажених – вистачає, щоб зробити деякі невтішні висновки. Висновки не тільки про ситуацію станом на кінець лютого 2014 року, але і, загалом, про політику центральної влади України і щодо тих її регіонів, які не були проукраїнськими на момент проголошення Незалежності України у 1991 році, і щодо усієї системи національної безпеки країни.
Отже, 28 лютого 2014 року перша на той час посадова особа в Україні – в. о. президента України, Голова Верховної Ради України Олександр Турчинов – зібрав засідання РНБОУ зі стандартно-невиразним порядком денним «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України».
Насправді ж питання того порядку денного були не просто гарячими, а розпеченими – сепаратистські настрої і виступи спалахували то там, то тут, загроза територіальній цілісності вимальовувалась уже достатньо ясно внаслідок, як сказав тоді О. Турчинов, «прямої агресії сусідньої держави».
Тож тодішній керівник країни закликав учасників засідання до негайного аналізу ситуації і рішень, бо, за його виразом, «народ України вимагає від нас ефективних та реальних рішень».
А далі стенограма зафіксувала обережні, а то й розгублені, виступи керівників силових відомств України, в яких поставала жахлива картина абсолютної недієздатності всіх, хто мали на той час конституційний обов’язок захистити країну.
Перший виступаючий – керівник СБУ В. Наливайченко – змалював картину повального переходу на бік Росії військовослужбовців, правоохоронців України у Криму та масової підтримки населенням Криму дій так званих «зелених чоловічків».
Що ж робила СБУ разом з іншими силовими структурами України попередню тривожну ніч? За висловом Наливайченка, переконувала українських військовослужбовців «не допустити стрільби, не дати приводу росіянам розгорнути повномасштабні воєнні дії».
«Наші військові та силовики деморалізовані. Багато з них не сприймають нову владу та не готові виконувати накази, або взагалі зрадили присязі».
Міністр внутрішніх справ України А. Аваков додав: «Більшість населення Криму дотримується проросійської антиукраїнської позиції, а серед міліціонерів Криму тих, що не зрадили, дуже мало».
Міністр оборони адмірал І. Тенюх: «Є прохання, щоб не було прямого військового контакту. Ми не готові до повномасштабної війни. Навчань не було багато років. Є солдати, які в житті ніколи не стріляли».
На питання – скільки наших військовослужбовців у Криму? – міністр оборони відповів, що з 15 тисяч, які там служать, можна сподіватися на 1,5-2 тисячі. Інші, здебільшого, місцеві, служать в українських Збройних силах і флоті заради заробітку.
Голова уряду А. Яценюк також заявив: «Ми не готові до військової операції, на жаль, для нас. І це знають росіяни». І додав, що скарбниця порожня, фінансувати оборону нічим.
Присутня Юлія Тимошенко не була членом РНБОУ, але на той час ще зберігала свої ілюзії щодо впливу на своїх колишніх соратників та підлеглих О. Турчинова та А. Яценюка.
Представившись як лідер найбільшої в коаліції партії, Ю. Тимошенко закликала згадати помилку Саакашвілі, який у 2008 році клюнув на приманку Росії й отримав відторгнення Абхазії та Південної Осетії, а потім безапеляційно заявила: «Жоден танк не повинен виїхати з казарми, жоден солдат не повинен підняти зброю, бо це означатиме програш. Ніякого воєнного стану й активізації наших військ! Ми маємо стати найбільш мирною нацією на планеті і поводити себе, як голуби миру…»
На запитання О. Турчинова: «Ви пропонуєте нічого не робити?» Ю. Тимошенко запропонувала придумати якісь нестандартні ходи – чи то мирну конференцію в Криму, або у Києві, або звернення до ООН, НАТО, США за миротворчими військами.
На що В. Наливайченко парирував: «І американці, й німці – всі в один голос просять нас не починати будь-яких активних дій, бо за даними їхніх розвідок, Путін використає це для початку широкомасштабного сухопутного вторгнення».
Вислухавши ці думки, О. Турчинов поставив на голосування рішення про запровадження в країні воєнного стану. В результаті, «за» проголосував один Турчинов. Інші не підтримали.
Прочитавши цю стенограму безсилля та капітуляції, я, здається, почав здогадуватися, для чого опублікував її О. Турчинов. Адже цей документ свідчить, що Турчинов єдиний був за введення військового стану, всі інші просили капітулювати, а Юлія Тимошенко, взагалі, виглядає у цій стенограмі дуже сумнівно.
Але для вдумливого читача ця стенограма ставить більш глибокі питання і наштовхує на невтішні висновки.
Перше. За всі роки Незалежності, за всіх президентів, прем’єрів, всіх скликань Верховної Ради України не було продуманої політики розумної українізації тих територій, які очевидно були неукраїнськими за духом і ментальністю.
Друге. За часи всіх головнокомандувачів, міністрів оборони, глав СБУ, міністрів внутрішніх справ України тощо – не зуміли створити боєздатні і патріотичні формування безпеки та оборони країни.
Третє. Реакція Заходу – як тодішня, так і теперішня – чітко показує: Україна має сподіватися, передусім, на себе і провадили відповідну політику, зокрема, і в сфері безпеки та оборони.
Є й інші висновки та питання. Їх чимало. Але найголовніша проблема – як зцементувати Україну перед лицем зовнішніх загроз та внутрішніх відцентрових процесів – залишається невирішеною. Країна сьогодні тримається лише завдяки міжнародній підтримці (зокрема, і фінансовій), а ось внутрішньої політичної волі для того, щоб перетворити Україну в стабільну державу, що послідовно розвивається і зміцнюється, не вистачає.
А це наштовхує на висновок – якщо нічого не зміниться, Україна може ще не раз опинитися в ситуації безсилля. А це є неприпустимим.