Марія Климчак

Напередодні дня святого Валентина, 13 лютого, в Українському Національному музеї відбувся літературно-музичний вечір «У чарах кохання».

Кількість гостей і бажаючих потрапити на вечір вказує на те, що кохання вихлюпується за межі музейної світлиці і вже наступного року наголошує на необхідності проводити такі побачення в більшій залі. Пропозиція підлягає дії. А тим часом, келихи зі шампанським подавалися при вході галантним паном Аскольдом Козбуром, романтичний настрій створював найкращий чиказький музикант Андрій Чуйко, інтимне застілля підтримувала рецетація лірики нашими гостями, а це – Роксолана Кончак, Йосиф і Оксана Міколяші, Олег Павлюк, Тарас Матвіїв, Лариса Кухар, Леся Багрій, Оксана Щуревич, Катя Іваник. Звучала поезія Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини, Ліни Костенко, Олени Теліги... Неперевершеною грою на скрипці дивувала Іннеса Толочко-Декайло (Нью-Йорк – Львів), а солов’їний голос Назара Карабіновича спонукав до кохання.
Романс «Ой, ти, дівчино, з горіха зерня» у виконанні Назара переконує, що Іван Франко ці слова писав тому, щоби і через 100 років українці співали і кохали. Несподіваним подарунком став прихід гості, яка з першого погляду закохала у себе всіх гостей. Ольга Коломиєць, викладач Львівського університету, етномузиколог, будучи фулбрайтівським стипендіатом в Університеті Чикаго, приєдналася до музейної родини. В її виконанні прозвучала співана лірика Ліни Костенко, Миколи Петренка на музику Ольги Богомолець, Мирослава Скорика. А ще, буквально за 20 хвилин перед виступом, познайомилися дві львів’янки – Іннеса Толочко-Декайло та Ольга Коломиєць, і народився дует. Я ж, як і обіцяла, стала на 2 години ведучою з історіями кохання українців, ділилася листами як безцінним скарбом епістолярного жанру, які віднайшла в архіві музею.
Господинями – президентом Лідією Ткачук та її мамою, шановною пані Орестою Ткачук – була приготована вечеря. Подавали на столи пластунки – «волошки» та «конвалії», вони ж – гості!, що зі своїми чоловіками прийшли відсвяткувати цей день у музеї. Поруч з молодими людьми – поважне старше товариство. Панувала атмосфера сяйва і щирої приязні. Разом з нами святкувала генеральний консул України в Чикаго Лариса Герасько.
Дякуємо Кредитівці «Самопоміч» за підтримку, а нашому фотографу Ірині Яцишин – за чудові фотографії, дивлячись на які, хочеться сказати: «І я там був, і мед я пив...» Підпорядковуючи свій розклад під свята на календарі, музей обрав саме такий формат презентації дня св. Валентина – через лірику українських класиків.
То ж чому 14 лютого, і що це за «Валентинові святкування»? Відомо про те, що святий великомученик Валентин народився у третьому сторіччі нашої ери. Він жив у часи, коли римський імператор Юлій Клавдій ІІ забороняв своїм воякам одружуватись. Молодий священик Валентин таємно вінчав закоханих – і за це був засуджений на смерть. Перед стратою Валентин залишив дівчині лист з освідченням у коханні. Звідти й пішла традиція надсилати листівки-валентинки.
Мученика стратили 14 лютого 269 року. А через двісті років Валентина проголосили святим. На його честь маємо гарне свято – один раз у році неодмінно писати коханим валентинки. Не важливо, скільки вам років, адже у серці кожного багато місця для почуття, яке окрилює, додає щастя, парує. Щоби отримати ласку від свого покровителя, подумки вирушимо до Самбора, що на Львівщині. Тут, у церкві Різдва Богородиці, збудованій у 1738 році коштом подружжя Іллі та Олени Комарницьких, українських магнатів, дійсно зберігаються мощі святого Валентина. А потрапили вони сюди і були перепоховані 13 травня 1759 року. Загадаймо бажання, щоби святий почув... Тим часом, свято, яке своїм народженням сягає Італії, пошановується ще як пташине весілля, коли паруються птахи на знак приходу весни.
Міфічна Юнона, богиня шлюбу, кохання і жіночості, сходить з небес також 14 лютого, роздаровуючи ласки на свято Луперкалії, яке починається вже наступного дня фестивалем на честь бога Фавна, покровителя стад, тісно пов’язаного з поняттям плідності.
З тієї сивої давнини даруються нам почуття подружжям, чий дух витає над українським Всесвітом – це Лада і Ладо. Кажуть, щасливі ті, хто купаються в ріці, на березі якої збудований храм кохання саме цими богами. Лада приходить на землю тоді, коли починають танути сніги, щоб готувати закоханих до зустрічі з Купалом. Діти подружжя, близнята Леля і Полель, є для людей символом вірності – голубом і голубкою. Легенди переповідають, що і сама Леля є богинею кохання, бо з’явилася на білий світ з лона рожевих пелюсток троянд її матері, і саме тому ця квітка стала символом великої любові, таємничим амулетом, сьогодні її дарують на знак кохання не лише у День закоханих. Найулюбленіший птах богині – соловейко, якому призначено своїм співом благословити справжнє кохання.
Кохаймо, любімо, зустрічаймо світле свято з трояндами, валентинками, солов’їними наспівами і вірою в прекрасних людей. Тема любові є насправді вічною темою, що ніколи не зникне ні з літератури, ні з мистецтва взагалі. Чому так? Бо люди закохуються, і це почуття перевертає їхні душі, оновлює їх, очищує, окриляє. Кажуть, що про любов сказано все, але не всіма. «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання...» – це слова Володимира Сосюри.
Змінюються життя, світогляд, але залишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити.
Це був благодійний вечір, таким чином ми старалися зібрати кошти на підтримку музею.