Не скажу вам за всю Україну, але в нас в Галичині доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти ЛНМУ імені Данила Галицького, головний лікар Львівської обласної психіатричної лікарні, президент Української Спілки психотерапевтів Олесь Фільц — це легенда.
Напівсилогістичний умовивід з цього засновка твердить, що і думки його мають бути незвичайні. Вирішив перевірити — так воно і є. Можна було, ясно, це твердження сприйняти на віру, але тоді би не було цієї розкішної розмови, що ото вам пропонується.

Початок  тут

— Правильно. Я взяв це як приклад – «під поглядом вічності». Якщо ми говоримо про цінності морального характеру чи взагалі ідеальні цінності, то мусимо собі сказати так: або вони існують, і є універсальними для всіх — або їх не існує. Якщо вони не існують як універсальні для всіх людей, то кожна людина вільна вибирати власну систему, і відтак ми не будемо мати жодного орієнтиру, здатного погодити людей між собою. Тоді, скажімо, і терористи-мусульмани будуть беззаперечно праві, і ті, хто з ними воюють — також. Янукович зі своїми цінностями був беззаперечно правий, і ми – також. Як же бути? Йти назустріч усім вимогам, в тому числі з боку нинішнього Заходу і поступитися Путіну, вступивши у діалог з сепаратистами ЛНР і ДНР і визнавши їх врешті-решт амністованими? Але ж амністія означає «забуття» колишнього злочину, а на злочин правоти не має ніхто. В першу чергу, перед поглядом вічності.

— Лєфевр у своїй рефлексивній теорії проводить розділ між двома системами цінностей, ієрархічно вибудованих і логічно узгоджених, залежно від відповіді на базове питання: чи можна злом досягнути добра? При відповіді «ні, не можна» отримуєм сучасну західну цивілізацію, при відповіді «так, для досягнення добра можливі будь-які методи» отримуємо весь спектр незахідних цивілізацій (бо, власне, західна цивілізація є, як показав Дуґлас Норт, аномальною девіацією від природнього нурту функціонування суспільств). І одним з наслідків відповіді на це питання є оцінка компромісу. Для Заходу компроміс є добром, а для іншого світу – зло, тому що він заважає досягненню абсолютного добра.

— Ти сам сказав: компроміс. Компроміс це, по суті, співмірність добра і зла. Це завжди урівноваження добра і зла в реальному світі, який зітканий з безконечних і непередбачуваних переплетень наших уявлень про ці дві фундаментальні цінності.

— Що би там не казали про секуляризованість , але в основі нинішньої цивілізації Заходу лежить християнство; власне воно дало оту нетипову девіацію, яка породила і економічний прогрес, і правову державу і т.д. І цей Захід виходить з концепції, що людина за своєю природою є грішною, і це треба прийняти, з цим треба жити. Але ця людська грішність є мірною; є різні градації наближення до ідеалу. А орієнтальне розуміння (в тому числі, пригадуєш, комуністичне) вважає, що можна зробити ідеальну людину, і тільки тоді настане рай на землі, а до того часу буде панування зла, і не має значення, якою буде міра того зла.

— От Ясперс – ґеніальним філософ і гуманіст ХХ століття - дуже цікаво підсумував коментар до всієї філософії. Він сказав так: «Ми не маємо жодного критерію, і історія не дала нам жодного критерію аби визначити: чи прогрес історії полягає в накопиченні добра чи зла. Ми не маємо жодного підтвердження, що культура і цивілізація здатна крок за кроком накопичувати добро. Але, рівно ж, ми не можемо стверджувати, що поступово накопичується і зло. Християнська релігія закладає, що людство з неухильністю рухається до «судного дня». І до цього нас приводить наша природна (тобто тілесно зумовлена) гріховність. Християнська релігія нібито натякає: сума зла серед людства буде накопичуватись до тих пір, поки не наступить «день», коли все буде пораховане, і почнеться «нульова точка» відліку і нова ера. Чому так? Достеменної відповіді, думаю, нема. Хіба можна, йдучи за Біблією, припустити, що стародавня релігія знала про те, що народження людини – себто її виникнення – було гріхом супроти природи, гріхом, за який доведеться раніше чи пізніше перед природою відповідати (так як про це нагадує історія із потопом). Можливо тому християнська релігія, а особливо протестантизм, і випрацювали складну систему компромісів між схильностями людини до доброчинності чи злодіяння. Але протестантизм у цьому є чи не найближчий до потреб буденної і життєвої етики, стверджуючи, що доброчинність є властивістю обраної Богом людини. Відтак, відпадає потреба заслуговувати на обраність Бога; треба бути просто гідним, і це буде достатньою передумовою обраності. Тому бути гідним є добре. В сенсі розвитку ідеї добра і практичної доброчинності така позиція принаймні не перечить нашим уявленням про позитивний етичний розвиток.
Але Ясперс пише ще про одну цікаву річ: якщо ми будемо діяти тільки так, щоб примножувати добро, то ми повинні добре уявляти, якими діями ми можемо цього осягнути. На мою думку, тут він ставить достатньо радикальне питання: чи наш вільний вибір у способах примноження добра, а, отже, і наша відповідальність перед іншими – для яких ми хочемо добродіяння – може базуватись на суб’єктивному і індивідуальному розумінні цінностей? Чи тільки мої власні уявлення про добро можуть гарантувати його примноження (як наприклад, згадувані нами Гітлер чи Сталін, чи будь-які інші тирани)? І Ясперс, осмислюючи досвід Другої Світової війни (в серії радіодискусій) та опираючись на класичну філософію, приходить – співмірно з Кантом – до «класичного» висновку: будь-які дії, засновані на емоційно-інтуїтивному баченні світу, лише примножують зло. І що лише дії, збагненні розумом, тобто засновані на розумуванні як такому (а розум це є те, що дає нам в кінцевому результаті споглядання істини і правди), мають шанс бути доброчинними. Але, по-перше, сам розум цього не гарантує, а тільки створює передумови для добра. А по-друге, лише розум дає можливість надіятися, що умозбагненне добро буде поділятися іншими. Бо ж ми добре знаємо, що емоції у кожного свої і спільне емоційне переживання для багатьох людей – це або сильна, тимчасова і скороминуча хвиля, або ж … фанатизм або тоталітаризм. Розум же користується аргументами, які є узгодженими між людьми, причому повсюдно і незалежно від різниць у культурах.
Але повернімося ще раз до питання, з якого ми почали, – з питання довіри до умозбагненних позитивних цінностей. Якщо я всередині вірю, що добро таки існує, що існує справедливість, то я повинен довіряти таким своїм діям і вчинкам інших, які є умозбагненними речі, тобто співмірні не з емоціями, а з моїм здоровим глуздом. Тоді, я можу сподіватися, що інші люди, керовані здоровим глуздом, готові це сприймати як добро. Я не завдам шкоди іншим, і не примножуватиму емоцій, а з ними - непередбачуваного зла. Така позиція Ясперса, і вона безсумнівно цікава.

— Але звідси дуже цікаво висновковуються дві гілки християнства – Західна і Східна. Одна – раціональне осмислення суті християнства, що первинне в ньому є Різдво, народження Христа, а друга – це емоційне його сприйняття, де суть християнства проявляється в таїнстві, в розп’яті і воскресінню як в емоційному апогеї. До цього поділу можна приходити різними шляхами, але всі вони базуються на тому, що є одна ієрархія цінностей, і є інша ієрархія цінностей. В реальних суспільствах, звичайно, є їх амальґама, є адепти і одної, і другої ієрархії, але – як правило – є домінування однієї з них, що визначає, скажем так, ціннісну орієнтацію всього суспільства, і меншість мусить з цим числитися.

— Ну, думаю, що ієрархії базових цінностей все таки подібні. Але це, що Ти сказав, наштовхнуло мене на дуже цікаву думку. От якщо ми беремо систему максим Конфуція чи основні максими Будди, то всі вони – якщо добре на них подивитися – апелюють до умозбагненного як такого. Вони теж базуються на розумі і здоровому глузді. Не тільки християнство, але і великі східні розумування чи релігії апелюють до розуму. Любов як шлях до віри – як і сама віра є ірраціональними. Але ж вони є постулатами релігії, які дають надію на щастя, але не є рекомендаціями для примножування добра. А тепер, наприклад, візьми Омара Хайяма. От Омар Хайям пише «потрясні» віршовані життєві мудрості, але всі вони мають емоційний відтінок. Читаєш їх, і відчуваєш, наскільки легко Хайям обходиться з гранями між добрим і злим; вони у нього легко стираються. Ну, наприклад, у Омара Хайяма - «щастя у вині». Ти може додасиш: так і латиняни казали «in vino veritas». Але якраз різниця і пролягає між щастям у вині (що є емоційним) та істиною у вині (що є цариною розуму). Людина Хайяма повинна вміти і так, і сяк, – і гуляти, і пити, тобто, все, що завгодно. Але ж мати все що завгодно є потребою емоцій, а не здорового глузду. Ми ж не випадково скажемо: бажання мати все, що завгодно, є безглуздям. Це, мені здається, вдалий зразок того, як будується внутрішня філософська тканина у різних вимірах культури: порівняймо ще раз Конфуція і Омара Хайяма – зовсім різні підходи.

— Але вернемося до зміни абсолютних цінностей. Яка її швидкість є вже ненормальною? Чи взагалі можна дати якусь характеристику часової нормальності змін?

— Часової – трудно сказати, бо ти нині можеш пережити життєву кризу і через тиждень поміняти цінності. Це надто залежить від індивідуальних особливостей. Я би сказав так, що зміна цінностей, яка перевищує темп адаптаційних змін цінностей, вже є, напевно, аномальною. Ми можем сказати, що на першому поверсі існують індивідуальні зміни цінностей, які залежить від криз і т.д.; на другому є адаптаційна площина цінностей, які дають людині можливістю функціонувати в даній спільноті, не порушуючи певних канонів. І на третьому поверсі є універсальні цінності. Тобто є три площини. Найпоширенішими є адаптаційні цінності. Бо є багато людей, які взагалі ніяких цінностей не мають, крім, звичайних життєво-екзистенційних, біологічних: їсти, спати, мати гроші, народжувати дітей і т.д. Це не цінності, це життєві і фізіологічні потреби. Цінності – це коли над такими потребами виникає певний ментальний конструкт у вигляді ідеї, яку я маю здійснити. Правда, і ці ідеї часто є адаптаційними – наприклад, я маю зробити кар’єру в цій державі, маю досягнути статусу і тому подібне. Фізіологічні цінності практично не міняються, можуть мінятися їх пріоритети між собою. Наприклад, людина може мати цінність добре їсти, а потім вирішити, що треба худнути. Адаптаційні цінності зрозумілі, вони міняються в силу зміни соціального. Якщо ж адаптаційні цінності міняються швидше, ніж вимагає соціум, то це вже зависокий темп.

— Довіра завжди є певним ризиком. Є так, що кожна людина має свій ступінь толерування ризику і психологічно, і культурально (культура теж виховує певне відношення до ризику). Звідси питання про зв’язок цього ризику і довіри. Якщо ми міняємо культуру соціуму в плані ставлення до ризику – чи буде ця зміна відображатися на рівні довіри чи ні? Тобто, якщо ми впроваджуємо в суспільстві толерантніше ставлення до ризику, чи це би підніме рівень довіри? Може це є шлях для України?

 — По суті, Ти сам відповів на питання. Я думаю, що вся стратегія і вся ідея просвітництва як такого полягала, власне, в тому, що Ти сказав: збільшення суми розумного, умозбагненного, просвітного змінює ставлення до системи цінностей. Через культуру воно дає більший рівень довіри. Тобто, саме такою і була одна з головних ідей просвітництва. Якщо ми, наприклад, згадаємо те як «Просвіта» у нас, в Галичині працювала, то в 20-30-ті роки її зусиллями львівські господарчі кооперації досягли височенного ступеню довіри і серед нашого населення, і повсюдно у Європі. І тут, мабуть, іншого варіанту як просвітництво нема. Нема іншого шляху – тільки збільшувати кількість розумного.