Не так багато було великих Учителів духовного життя. І з них Церква особливо виокремлює трьох: Василія Великого, Григорія Богослова та Івана Золотоустого. Найкращим мірилом, оцінкою і результатом їхньої діяльності є багате насліддя їхніх глибоких наук, які й донині не втратили та й надалі не втратять свою цінність, мудра організація церковного життя, яке має продовження і до сьогодні, відважний захист і оборона чистоти віри, яка служить єпископам прикладом для наслідування, жертовна любов до Бога і до ближнього, а, понад усе, особистий приклад гідного наслідування євангельської науки Спасителя для всіх християн – тобто – святе життя в Ісусі.

Отже, святителі – це святі єпископи.
Та чи можуть бути інакшими послідовники Христа і святих Його учнів – апостолів?
«Ви – світло світу; ви – сіль землі; ви – нове вино, влите в нові посудини», – так називав своїх апостолів Господь. Тому єпископи, в яких вся повнота влади дарована їм Головою Церкви Христом, повинні бути в усьому першими. Не лише згідно зі станом і чином, але, і це найважливіше, згідно зі святим життям, яке вони повинні свідчити всьому світові. Так, вони мають бути першими, прикладом, взірцем і еталоном чесності, справедливості, простоти, скромності, убогості, лагідності, смирення, жертовності та любові. До цього їх має спонукати чисте і повне жертовної любові серце доброго батька – пастиря – до своїх любих духовних дітей. Такий святитель ніколи не буде черствий і байдужий до чужого горя і біди, бо переживатиме їх, як своє особисте. Він ніколи і нікому не скаже: «Це – твоя проблема».
«Святі – це лікарі, які безперервно турбуються про наше здоров’я, тому що в собі мають духовний лік, зцілюючий душу і тіло», – сказав преп. Єфрем Сирійський (5 ст.). І найбільшою мірою ці слова стосуються єпископів.
У наш час далекі від Церкві люди сприймають єпископа мовби «топ-менеджера», шоумена або управлінця вищого рівня, а велелюдні прощі, великі святкові відправи як його піар-компанії. Але це – груба помилка і повний абсурд. Хоч архієреї і мусять займатися адмініструванням, що іноді породжує чиновництво, кар’єризм, фальшування, лукавство, лицемірство, підлабузництво і навіть симонію (в миру це корупція і хабарництво) через розподіл посад і регулювання фінансових потоків, та вони, за повелінням Спасителя, звершують найважливіше – Святу Євхаристію та інші Святі Тайни. Для цього вони делегують священиків, вділяючи їм зі своєї, Богом дарованої, влади право на це.
«Де єпископ, там має бути народ, також де Ісус Христос, там і Церква», – писав у своєму листі учень святого євангеліста Івана Богослова священномученик єпископ Антіохійський Ігнатій Богоносець. Перефразовуючи ці слова, вже перші християни казали: «Де нема єпископа, там нема Церкви».
Преп. Ісидор Пелусіот (5 ст.) казав: «Єпископ має бути прикрашений всіма доброчинностями… не для себе, але для підлеглих живе він, і його життя випробовується тисячами очей і язиків». А згідно з настановою св. ап. Павла в листах до Тита і Тимотея, єпископ у духовному житті має бути бездоганним і «бути здібним давати настанови в здоровій науці та й супротивників переконувати». Власне, такими, найбільшою мірою, були троє великих вселенських святителів.
Св. Іван Золототоустий безстрашно, сміливо і відважно викривав вади єпископів, священиків, світських вельмож, високих чиновників і навіть самої імператриці… (Нам би таких єпископів, особливо в 90-і роки минулого сторіччя, коли катастрофічно падала мораль і завмирало духовне життя, а натомість, у суспільстві і державі з’являлися корупція і хабарництво; як наслідки духовно-моральної кризи, вони роз’їдали, нищили, та й понині нищать тло держави). За це Святитель і був засуджений, не маючи жодних закидів на будь-які зловживання чи порушення Божих заповідей і церковних канонів.
Святий Василій Великий, залишившись у меншості, стояв в обороні чистоти віри і переміг, незважаючи на шалений тиск і погрози чиновників імператорського двору від імені самого правителя. І йому ніхто не міг закинути чи звинуватити в бездуховності чи аморальності.
Святий Григорій Богослов, вихованець і сподвижник св. Василія Великого. Будучи єпископом Константинопольським, він сам глибиною мудрості і силою слова переміг більшість аріян, за якими стояла сила самого імператора, тому що Бог у правді, а не в силі. Цьому Богові і довірився до кінця святитель Григорій і цією правдою здолав єретиків.
Нам би сьогодні таких святителів…
Іноді чуємо або читаємо, що найбільшу довіру в нас з усіх інституцій держави і різних громадських організацій має Церква. Але яка? І в чому довіра? І хто є виразником позиції Церкви? Згідно з церковною наукою, – єпископ. Отже, можна сказати, що найбільшу довіру до себе в нас мають єпископи? Якщо так (дай то Боже), то їм спішно треба нею скористатися і силою свого авторитету закликати олігархів, партії, депутатів, усіх можновладців і чиновників бути чесними, справедливими, правдивими і навіть жертовними в своїй діяльності до нашого народу. Не сумніваюся, якби ці заклики були частими, то результати були б позитивними. Дивно, що наші архієреї за весь час нашої Незалежності мовчали про затримки зарплати, про платню в конвертах, неоплачувані лікарняні та відпустки, всякі незаконні оборудки і фальшування всіх чиновників, підприємців і можновладців, і тим самим дали їм змогу чинити те все беззаконня. Дуже шкода, бо в той час наших владик шанували, поважали і навіть боялися, бо від їхнього слова серед вірних найбільшою мірою залежало, кого виберуть у депутати, і хто прийде до влади. Та найгірше, що Церква, як найбільший Виховник суспільства і народу, не спричинилася до виховання національної еліти, хоч мала таку змогу. А може, ще не запізно? З Богом все можна направити. Просімо про це Великих трьох Святителів, і Господь допоможе нам.