«Ви так себе нахабно поводите, ніби у вас в кишені запасна щелепа лежить»
Поки фронт воює, а волонтери печуть коржики на продаж, українські політики продовжують цирки на дроті і без дроту. Виникає таке враження, ніби вони в кишені мають по дві запасні щелепи про всяк випадок, а до них –  ще по три запасних життя в сейфі на горищі.

Самим же політикам здається, що їхня найгірша проблема – то російська пропаганда і внутрішня українська критика.
З цієї причини всім більш-менш адекватним критикам намагаються зав’язати язика бантиком, й іноді то відбувається настільки успішно, що якщо дивитися із суто мистецького погляду, можна навіть замилуватися красою гри.
От як вам, для прикладу, така от цікава цитата:

«Моє розуміння цієї війни – війна між Америкою і Росією до останнього українця. Відчуваю – ми сьогодні не є гравцями, які самі вирішують свою долю, долю своєї країни і своє майбутнє. Шкода… Хоча видно – Президент намагається здобути мир за будь-яку ціну».

Вгадайте, представник якої військової, чи то пак вже політичної сили то каже?
Відгадку писати не буду, бо то страшне встидовисько. Людина пройшла вогонь і воду, і треба ж було так на мідних трубах зламатися… І нема кому в бідаку кинути підручником історії, жеби нагадати, що, для прикладу, 300 років тому Америки ще не було, а Росія чомусь  вже вела «війну до останнього українця». З ким вела – незрозуміло, українці тоді теж, виходить, «не були гравцями», так? І закордонних няньок у нас жодних не було, от же ж біда яка…
Зараз, до речі, няньки є – тільки щось нам то не дуже допомагає…
Одним словом, панове, ліпше би ви змовчали.
Он хоча б беріть приклад з Юлії Тимошенко. Критикувати – майже не критикує, принаймні, не за суттєві речі. І зрозуміло чому – приклад Геннадія Корбана дуже вже наочний. І якщо за Корбана громадська думка заступається ще наразі, то за Тимошенко навряд би чи хто вступився.

Пам’ять народна, як бачимо, не дуже довга. Коли Тимошенко виділила пільги одиноким батькам та одиноким матерям, багато хто кричав, мовляв, от популістка така-сяка.
Вмілим маніпулюванням курсом ті пільги звели до мінімуму – а тепер і взагалі скасували. Бо не популісти, мабуть. Пільги багатодітним родинам теж познімали, субсидію теоретично можна отримати – але простіше заробити два горби і пройти крізь вушко голки.

(До слова, отримати статус учасника бойових дій, або довести, що солдат брав участь в бою – щоб отримати славнозвісну «бойову тисячу», не набагато легше. Якщо в довідці будуть поля на міліметр більші – все, пропала тисяча. «Юльчину тисячу» отримати було легше).

Знайомий викладач, батько чотирьох дітей, півроку намагався «вибити» ті пільги – але у відділі соцзабезпечення вирішили, що його дружина-домогосподарка просто не може ніде не працювати – і дописали їй «від балди» мінімальну зарплату. Мінімальну! І оцініть красу рухів факіра: з мінімальною зарплатою дружини субсидії сімейству вже не належиться. Як ви думаєте, скільки отримує ця «мегабагата» сім’я з 6 осіб у перерахунку на одну людину? 55 доларів у місяць. А якщо пані Гонтарєва й далі  «зміцнюватиме» курс гривні, то буде ще менше.
Грошей в державі нема?
Зате є купа об’єктів, гідних реприватизації. «Сбєрбанк», для прикладу.
Першу і єдину чесну реприватизацію в країні, до слова, теж популістка Тимошенко провела. Між іншим, у 1-му кварталі 2015 р. підприємством «ArcelorMittal Kryvyi Rih» сплачено понад 3 млрд. грн. податків і зборів. А влітку 2015 року власник підприємства Лакшмі Міттал пообіцяв керівництву держави інвестувати в Україну 1,2 млрд. доларів. І цілком ймовірно, що обіцянки він дотримається. От тільки куди підуть податки з тих інвестицій – то вже інше питання.
Бо популістів зараз нема – зате злодіїв хоч греблю гати. На якого чиновника не плюнь – то як не діти в басейні з вином купаються, то ще якась гаманцева аномалія…
Ну і громадяни намагаються приклад брати з керівництва.
От вам ще одна цитата. Трохи довга, але воно того варте.

«…Я йшов і плакав. Плакав сильніше, ніж тоді, коли закривав брудними руками очі своєму мертвому рідному братику. Плакав гіркіше, ніж тоді, коли відірвало ноги моєму побратиму, який усе життя марив футболом. Я йшов і ридав, бо мої близькі, мої рідні вбивали все, за що ми воювали на Сході.
Я не знав як пояснити їм, за що тепер ненавиджу їх. А ще гірше: я не знав як збороти в собі цю лють. Боже, прости, але я не зміг пробачити…
Кілька тижнів після повернення додому я не знав, де себе подіти. Мені було важко ходити без зброї й без своїх побратимів. Та я розумів, що мушу вчитися тепер жити без війни. Родич запропонував роботу, і я сподівався, що моє життя під мирним небом якось налагодиться....
...найбільше мене вразила історія із ще одним моїм родичем, який працював у соцзахисті (уже не працює). Я дізнався, що він дурив жінок, котрі народжували дітей. Якщо в жінки народжувалася двійня, він так крутив із документами, що цій жінці нараховували гроші лише за одну дитину, а решту забирав собі. Я спочатку в це не повірив. Та, виявляється, породіллям ніколи бігати в соцзахисти і з’ясовувати всю правду. А такі падлюки, як мій родич, цим користуються. На чисту воду його вивів чоловік однієї з обдурених жінок.
А я… А я прийшов до нього і кілька разів вдарив його в обличчя.
– А як, на твою думку, маю виживати з такою низькою зарплатою? – озивалося, лежачи під столом, це створіння.
– А та жінка, як має двох дітей вигодувати?
– Ти такий весь правильний зі свого сходу повернувся, так? Ти думаєш, що повернувся в ідеальну державу, де всі патріоти живуть чесно і будують омріяну Майданом Україну? Ти примурок? Розплющ очі! – верещав мій родич.
І я не витримав і вдарив його ще раз. Так. Це було не правильно. Але я про це не шкодую. Вдома мама дуже довго плакала і казала, що «та війна взагалі мене клепки позбавила». Родичі позбігалися до нас, як на похорон. Усі щось радили, кричали. Але ніхто жодним словом не засудив мого родича-злодія. Усі кричали на мене. Тоді перейшли на вищі матерії.
– А він тобі правду сказав, – почав мій дядько. – Як йому вижити на таку мізерну зарплату, якщо там у Києві всі ті міністри набивають собі кишені грішми, а простим людям копійки кидають?
– Так ото через таких блазнів, хабарників і злодіїв, як ви, і набивають, – відповів я та й пішов з дому.
Я йшов і не розумів. Як? Як усі вони тут будують нову країну, за яку ми там життя ладні віддати? Крадіжками? Подяками? Хабарами? Невже? Невже вони не розуміють, що саме вони, а не хтось там у Києві, повертають нас усіх на Майдан, на нові протести, на смерть?
Люди, як ви можете такими бути? Вас ніхто не ставить під дуло автомата! Стільки людей померли, скалічилися, аби ви могли нарешті сказати: «Ні! Я буду жити в нормальній державі!»
А що ж робите ви? Що ви робите?
Я навіть не знаю хто гірший: той сепаратист на сході, який відкрито веде по мені вогонь, чи той українець, який сьогодні одягає вишиванку, б’є себе в груди, клянучись у великій любові до України, а завтра бере в руки пакетик із хабаром і йде цілувати ноги якомусь клерку…
Ця проклятуща система не помре ніколи. Бо завжди знайдуться якісь патріоти, які на своїх руках винесуть із попелу всіх цих хабарників і злодіїв. Винесуть, бо їм так простіше жити… А ми? А що ми? Помремо. Загинемо. Ви скажете: «Герой!» Заплачете. Тай підете заробляти свої копійки, аби віддати їх на благо корупції і хабарництва.
Спіть спокійно. Поки що. Бо ті з нас, хто виживе і повернеться додому, спитають вас: «Що ти, друже, робив тут, поки я там воював?»
Подумайте, що маєте сказати.
«Хіба ж ви не розумієте, що саме через таких, як ви, і гниє система та починаються війни?» – написав я у своїй прощальній записці. Прощальній, бо знову їду на схід, де хочу залишитись навіть після війни. Я вирішив воювати за тих, хто хоче змін. Бо вірю, що зміни будуть, і мої діти житимуть у іншій країні. Але для цього треба працювати….»

Автор стер цю розповідь в себе на ФБ. Але ця історія варта того, щоб її процитували навіть всупереч волі автора.
По-перше, тому, що ситуація дуже і дуже типова.
А по-друге – тому що саме для цієї ситуації є добре перевірений практикою рецепт вирішення проблеми.
В моїх 16 років мені страшенно пощастило – грошей на хабарі банально не було, а від чиновників потрібно було, щоб вони працювали. Приписали в будинку, видали паспорт, і так далі. Виходу в мене не було – без паспорта вступити до університету годі було й мріяти. Вступати до університету, зрозуміло, теж довелося без грошей. : )

І виявилося, що якщо приходити до чиновника і наполегливо та регулярно проводити виховні бесіди – то вони не тільки свою роботу робитимуть, а ще й вітатимуться здалеку. Якщо іншого виходу у вас не буде – наполегливість та впертість самі звідкись беруться.

В університеті доводилося дуже наполегливо вчитися – щоб здавати екзамени тим самим методом. Щоправда, на якійсь стадії здавання екзамену присутнім ставало незрозуміло, хто в кого здає екзамен – але то вже таке. Але тоді ж виявилося, що якщо при всій кафедрі здати допуск до заліку викладачеві, який без пляшки нікому той допуск не ставив – то вся кафедра вас пам’ятатиме ще років 5.
Це тільки спочатку лячно – потім вже сам процес стає цікавим. Найцікавіше проводити розмови з науковцями-плагіаторами. Якщо терпляче і детально розпитувати їх про деталі (а особливо – логічні помилки) їхньої «скопіпащеної» наукової роботи – можна отримати масу цікавих вражень. Сучасним студентам пощастило з технічною революцією: якщо ще й записати то на камеру – «95 квартал» залишиться без роботи. Ну і вчитися доведеться так, щоб знати на кілька порядків більше, ніж плагіатор – аби убезпечити себе від процесу «імперія завдає удару у відповідь». Але це теж можна розглядати як стимул і додатковий бонус. 

Таким чином можу відповідально заявити: жити в Україні, і не давати нікому хабарів – цілком реально, я за то можу ручатися.
Бити родичів не варто – не у всіх у них є запасні щелепи. Зате можна проводити виховну роботу з використанням вокально-інструментальних даних. Щоправда, як мінімум частина родичів вас любити не буде (а що вже вони про вас по селу розказуватимуть!  ) – але то вже таке, в кожного процесу є свої побічні ефекти.
Це тільки на початках від обсягів роботи руки опускаються – а з першими успіхами стає зрозуміло, що не так то все й страшно. Крапля камінь точить, а якщо ще й тих крапель буде багато – то справа піде.

Головне – мати добру пам’ять і не піддаватися на мідні труби та спокусу копійками.
Адже не в одних тільки кіборгів після війни очі відкриваються. І, схоже, українська влада докладає чималих зусиль, аби ті очі закрити.
Гривня впала – країна стала біднішою. Ще й багатодітним та просто бідним пільги поврізали. А от армії зарплату підвищили. Мінімальна зарплатня – 1378 грн. (приблизно 50 доларів).
А от обіцяні прем’єр-міністром України зарплати військовим:
«У Збройних силах стрілець раніше отримував 2 тисячі 341 гривень, зараз – 7 тисяч, що на 4 тисячі 659 грн. більше. Командир взводу раніше отримував 3 тисячі 801 гривень, сьогодні – 9 тисяч. Для командира роти виплати збільшилися з 5 096 до 11 тисяч гривень. Для командира батальйону – з 5 664 до 13 тисяч. Для командира бригади - з 6 501 до 16 тисяч.»
Було б чудово, якби таке підвищення зарплат відбувалося за рахунок камінців з акваріуму діамантових прокурорів, чи хоча б золотого унітазу Януковича, і супроводжувалося реальними реформами в армії.

	Окремі військові командири переконані, що такими їжаками дійсно вдасться спинити ворожі танки. Нагадаємо, в середньому вага одного танка становить близько 60 тон. Їжаки будуть в шоці. Фото з ФБ Діани Макарової

Але – вояків або підставляють під вогонь беззбройними, або ж змушують у «вільний від обстрілів час» робити дерев’яні (!!!) протитанкові їжаки та плести маскувальні сітки. З класичною метою – «аби солдат замахався».
І зарплатню платять за рахунок того, що решта країни різко і безнадійно біднішає. Ну а якщо з правоохоронцями і далі все буде так, як є, то Янукович скоро ще й на державу Україна в суд подасть – що такі-сякі, вигнали беззахисного диктатора, пустили по світу з торбами і завдали непоправної моральної шкоди…

А депутати тим часом будуть сидіть в Раді і цілком серйозно обговорювати – чи можна ставити сина Костусєва міністром охорони здоров’я, чи не можна…
І оскільки всім більш-менш пристойним джерелам критики рота вже позатикали, то критикуватимуть цей цирк тільки такі «мегаморальні авторитети» як Монтян, Соскін, Тарас Чорновіл та інші… А там і Медведчук з Шуфричем долучаться… А в людей з пам’яттю трохи зле, вони собі думають, що якщо Шуфрич (Монтян, Портнов, Азаров – прізвище можете доставити довільне з цього логічного ряду) критикує Порошенка, то коли Шуфрич (Монтян, Портнов, Азаров) залізе на крісло Порошенка, то не буде робити того самого… Політичний склероз гарно заспокоює нерви, але потім дуже дорого обходиться – і запасного життя «склеротикам», на жаль, не пропонують.

І, що цікаво, ті, кого зараз називають «регіоналами», вже не перший раз з того користають. А ті, кого зараз називають владою, не вперше помагають тим «регіоналам» – особливо коли роблять «регіоналів» єдиним джерелом притомної критики.
Будемо сподіватися, цього разу з пам’яттю в громадян буде таки трохи ліпше. Ну або принаймні платити за той склероз будуть не тільки громадяни, а ще й трохи циркачі-політики. В них із запасними щелепами проблема якось легше вирішується…