Свідок слави, 1969 рік. Репродукція картини мистця Михайла Дмитренка, уродженця Лохвиці
	Віктор Мішалов
	Кобзарський панотець Іван Кравченко-Крюковський, уродженець Лохвиці
	Братство кобзарів імені Остапа Вересая

Продовження. Початок тут

Соборність і незнищенність української бандури та співу: від Лохвиці, Полтави й Харкова через Галичину, Західну Німеччину до Сіднея, Нью-Йорка й Вашингтона.

Федір же Деряжний у 1945 році одружився з Марією, яка до заміжжя мала прізвище Полікарпова, а вже наступного року народився у них спільний син Петро Деряжний, тепер – визначний бандурист та громадський діяч в Австралії, який в середині минулого року відвідав батьківські полтавські терени, які понад сто років тому дали життя його знаменитому батькові. 1950 року родина Деряжних на кораблі «Goya» з незначними пожитками та двома бандурами прибула до Австралії. Однак, доскіпливі австралійські митники конфіскували другу бандуру Ф. Деряжного. Після перебування у таборах Бонеґілля та Нелсон Бай пан Федір з родиною поселився в Ньюкаслі. Щоб забезпечити свою родину, він зголосився на тяжку працю у фабриці ВНР; у 1955 році Ф. Деряжний пережив нещасний випадок на роботі, який завдав йому травм спини та ребер, пізніше працював аж до емеритури в організації для інвалідів.

Заохочений дружиною Марією, пан Федір розпочав виготовляти свої знамениті бандури вже з австралійських порід дерев для потреб українських бандуристів у Мельбурні, для Григорія Бажула у Сіднеї, як також для інших виконавців у країнах поселення. Заходами ж Ніни Денисенко його власну бандуру, яку привіз з Німеччини, купив австралійський уряд та поставив у відділі музичних інструментів у Технологічному музеї Сіднея. У 1950-х роках на українських імпрезах та академіях маестро Федір Деряжний часто виступав зі своєю бандурою та виконував власні композиції «Круча» та «Гомоніла Україна», також наш земляк захоплювався поезією.

Від 1966 року Федір Деряжний почав працювати над бандурою нового типу, на якій поставив цілком пряму «обичайку». Цим новим типом бандури та виконанням на ній пісні «Ой, Морозе, Морозенко» він заохотив свого сина Петра до пісні й бандури. З часом почала грати також й донька Ліда, і вже 1971 року тріо бандуристів Деряжних виступило на Ньюкасльському телебаченні під час проведення концерту, присвяченого 20-річчю поселення в Австралії емігрантів з Європи. У 1979 році для державного телебачення SBS Ф. Деряжний створив коротку програму про свій спосіб конструкції бандури. З початком українського організованого життя в Ньюкаслі пан Федір був головою Спілки визволення України (СВУ), і як багаторічний член православної парафії святого Василя в Ньюкаслі, він склав першу пожертву на будівництво приміщення цієї православної церкви, де довгі роки виконував функцію члена контрольної комісії.

Як писало видання часопису «Вільна думка» і Товариства збереження Української історичної спадщини в Австралії «Українці Австралії. Енциклопедичний довідник» (Сідней, 2001), з якого я користав при написанні цього допису «…у похилому віці пережиті муки позначилися на його здоров’ї». Помер наш земляк, уродженець полтавського містечка Нові Санжари, 29 квітня 1982 року у лікарні австралійського міста Ньюкасл й був похований на українській секції сіднейського цвинтаря. Прикметно, що Петро Федорович Деряжний день свого народження у 2014 році, що припав на початок липня, святкував разом зі свою співтоваришкою долі та дружиною Нілою, також українкою, з дому – Бабченко, батько якої, Григорій Іванович, походить із північних районів Слобожанщини, у колі своїх земляків-полтавців. Ми тоді казали, як уже тепер далекого 1968 року в Сіднеї, йдучи непростим творчим шляхом свого тата Федора Деряжного, пан Петро став членом ансамблю бандуристів імені Гната Хоткевича, керівником якого був уродженець Полтави бандурист Григорій Бажул.

За короткий час Деряжний-молодший услід за своїм батьком та Г. Бажулом опанував харківський спосіб гри на бандурі та з батьком і сестрою виступав у тріо бандуристів, відтак, став заступником керівника ансамблю сіднейських бандуристів й вчив уже нових членів ансамблю хорового співу та гри на бандурі. В ансамблі пан Петро підпорядкував усі бандури до належного звуку так, як навчився від свого знаменитого батька. У 1969 році за його ініціативою ансамбль дав свій перший самостійний кобзарський концерт у Воллонґонзі на честь Тараса Шевченка. У програмі концерту ансамбль виконав пісню «Край козачий», й це була одна з перших його композицій, яку він, до речі, минулого року разом з пані Нілою виконав спочатку у Конотопі на Сумщині, згодом у Києві, а потім у Березовій Луці та Лохвиці, на Полтавщині. Наприкінці 1960-х, як я вже зазначав вище, пан Петро з батьком та сестрою досить успішно виступив у складі тріо бандуристів на Ньюкасльському телебаченні у концерті, присвяченому 20-річчю поселення європейських емігрантів після Другої світової війни, а від 1971 року став керівником ансамблю.

Петро та Ніла Деряжні неодноразово виступали на радіо, телебаченні, брали участь у фестивалях та концертах. На музичному відтинку своєї праці П. Деряжний опрацював велику кількість українських пісень для голосу, харківський й чернігівський стилі гри на бандурі. Серед нового покоління бандуристів наш земляк-полтавець став першим в Австралії, хто виконав старовинні козацькі думи, як також написав музику для поеми «Про Симона Петлюру», головного Отамана військ УНР, нашого славного земляка, на слова Кучугури Кучуренка й кілька пісень на слова українських поетів в Австралії. Дещо пізніше пан Петро разом із дружиною співав у хорі «Боян», а 1983 року на прохання членів хору став диригентом хору «Боян», у 5-ту ж річницю смерті Володимира Івасюка (1984) він взяв участь у заснуванні Українського народного ансамблю імені В. Івасюка в Сіднеї та став його диригентом. За короткий час ансамбль П. Деряжного записав на платівку кілька пісень В. Івасюка у його хоровій обробці та оркеструванні, уклав та згармонізував кілька музично-хореографічних монтажів на українську народну тематику та багато сучасних українських пісень для молодих голосів у супроводі народних і класичних інструментів. У 1986 році він став диригентом жіночого ансамблю «Суцвіття», з яким дав кілька концертів у Канберрі, Воллонґонґу, Ньюкаслі та мав численні виступи на Сіднейському фольклорному фестивалі та українських імпрезах й академіях.

Гідним продовжувачем патріотичної й мистецької справи Григорія Бажула, родин Китастих та Деряжних є український бандурист, дослідник кобзарства, композитор, диригент Віктор Юрійович Мішалов, батько якого походить із села Березоточа, поблизу Лубен, на Полтавщині, який свого часу закінчив музичний факультет Сіднейського державного університету, Сіднейський педагогічний інститут, від 1970 року вивчав гру на бандурі у Петра Федоровича Деряжного та Григорія Івановича Бажула, а потім на стипендію Австралійської ради мистецтв побував у Північній Америці у П. Ф. Гончаренка, Г. Т. Китастого, П. І. Китастого, В. К. Ємця та Л. Г. Гайдамаки.

Ось такими були мої міркування, українця з провінційного містечка Лохвиця, на Полтавщині, батьківщини кобзарського панотця Івана Григоровича Кравченка-Крюковського, про Соборність та незнищенність нашої славної бандури та нашого народного співу – полтавського, харківського й галицького, а також – українсько-американського й українсько-австралійського, однак, з єдиним національним патріотичними стрижнем у переддень Дня Соборності України та з нагоди ювілею Григорія Івановича Бажула, якого досі пам’ятають українські патріоти.