Колись вони залишили Україну і виїхали до Німеччини. Вона – у дорослому віці. Він – зовсім крихітним дитям. Співачка і поет. І через довгі роки зуміли зберегти українську душу. Аби колись зустрітися. І написати пісню. Історія двох емігрантів, які зуміли віднайти і зберегти свою самість. Там, у самому серці Європи. У Німеччині, яка стала сьогодні своєрідним арбітром у стосунках між Росією й Україною.

А ще її, співачку Олену Серпень – й поета, фотографа та графічного дизайнера Сергія Якименка поєднав Львів. Там, серед запашних виноградників Штутгарта, Львів манив її своїми вузькими тінистими вуличками і запашною кавою. Манив, щоб згодом ще раз нагадати про себе вже у новому аудіоальбомі Олени Серпень під однойменною назвою «Львів».
Олена Серпень і Сергій Якименко розкажуть, як сприймають німці події в Україні та чим живе українська громада у Німеччині. Та чому досі німці не можуть зрозуміти, через що росіяни напали на Україну.

– Пані Олено, колись ви працювали у журналістиці. Як так сталося, що з часом стали співачкою?

– Насправді все було навпаки. Я – львів’янка. Почала співати дуже рано. Вперше потрапила на телебачення як солістка, коли мені було 3 роки. Я довший час співала у відомому ансамблі «Галицька перлина». Леся Іллівна Салістра була нашим керівником. У неї було багато випускників, які потім стали відомими. Вона була дуже строгою викладачкою, але це було виправдано, оскільки їй вдалося багато чого досягти.
Спочатку мої батьки планували зробити з мене професійного музиканта. Я провчилася кілька років у Львівській музичній школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької. Мені було дуже важко, бо там, здебільшого, навчалися діти з музикальних сімей. А в мене батьки були інженерами… У такому випадку необхідно, аби мотивацію давали батьки. В мене цього не було, і я закинула професійні заняття музикою. Але співом я займалася буквально до кінця школи. Ми часто їздили на гастролі – і в Радянському Союзі, і навіть за кордон.
Наш ансамбль співпрацював із відомими авторами, зокрема, з Юрієм Варумом, який тоді був дуже популярним, Сергієм Петросяном, дуже відомим піаністом, який дуже багато писав для дітей.
Після школи я не знала, чим зайнятися далі, оскільки у мене все дуже добре виходило. Я хотіла бути ландшафтним архітектором, навіть провчилася чотири з половиною року. Але потім через особисті причини переїхала у Донецьк. Саме там вирішила зайнятися журналістикою.
Ще до переїзду в Донецьк мої пісні почали «крутити» на радіо «Люкс». Для мене робив аранжування Володимир Бебешко.

– Добрий аранжувальник – як добрий ювелір.

– Дуже важливо, щоб була команда. От із Сергієм Якименком мені пощастило. Мені сподобалася його поезія. Я відчула, що у неї є потенціал, і з неї можна щось зробити. Я із задоволенням написала до неї кілька пісень.

– Мабуть, велике щастя, коли поет знаходить свого перекладача. Так само відбувається, і коли співак знаходить свого автора. А як відважилися переїхати до Німеччини?

– Я навчалася в Англії на курсах ВВС. Через особисті причини залишилася там жити. Зустріла свого чоловіка (лікаря за професією), і ми вже разом переїхали мешкати у Німеччину. Він – німець за походженням. Я, чесно кажучи, не хотіла їхати у Німеччину, бо дуже добре володію англійською мовою. Але тоді батько передавав чоловікові свою практику, і нам треба було терміново вирішити, чи ми вже їдемо, чи залишаємося. В Англії також можна було побудувати кар’єру. Але ми вирішили все-таки переїхати у Німеччину.

– Чим для вас є пісня?

– Колись пісня для мене була всім. Моїм життям. Я себе виражала у пісні. А тепер для мене пісня – як відпочинок. Мені треба, як усім, працювати, заробляти гроші, але коли у мене є вільний час, я пишу музику і займаюся творчістю. Тепер пісня – для того, щоб не забувати про душу. Її можна було покласти на якусь поличку і забути про неї, але це – неправильно. Треба нагадувати і собі, і всім іншим, що, крім матеріальних забаганок, у нас є ще й душа, і їй треба дати можливість самовиразитися.

– Ви вже мешкаєте певний час у Німеччині, тож можете розповісти, чим живе українська діаспора. Чи пам’ятає про Батьківщину? Чи цікавиться подіями, що відбуваються на батьківській землі?

– Я мешкаю у місті Елльванген, але наша громада збирається у місті Штутгарт. Це досить далеко – 90 км. Там є дуже велика українська громада. Є католицька церква, довкола якої об’єднуються люди. Є й цивільна громада, здебільшого, це молодь, студенти або люди, які не так давно переїхали до Німеччини. У нас є організатор, Роман Колодій, який дуже активний, родом зі Львова. Він закінчив політехнічний інститут, зараз працює інженером на Porsche.
Здебільшого, чомусь вважають, що українці за кордоном виконують якусь чорну роботу. Це все – стереотипи. Насправді це далеко не так. У нашій громаді молоді люди – це, найчастіше, висококваліфіковані професіонали, студенти.
Ще перед Майданом у мене було відчуття, що нам треба проявляти свою українськість. Адже багато людей не хочуть зізнаватись, що вони – українці. Особливо це стосується людей зі Східної України. Коли їх питаєш, звідки вони, то відповідають, для прикладу: «Я из Днепропетровска». А мені хотілося б почути, що вони – з України.
Незадовго до Майдану вже були ознаки того, що щось може трапитися. Я тоді у 2013 році організувала свій концерт у Штутгарті. Громада дуже активно відгукнулася. Прийшли люди, багато хто – у вишиванках. Репетирувала я з німцями. У мого чоловіка є багато друзів, тож він і задіяв музикантів. Акордеоніст був із Кривого Рогу. Концерт допомогла організувати саме католицька церква, яка надала нам зал. Тоді нам вдалося створити справжнє свято української пісні.
Ранiше в Елльвангені мені пощастило познайомитися з гітаристкою Веронікою з Чилі, яка грає вельт-музік. Німці поділяють сучасну музику на поп-музику, рок-музику та вельт-музік. Музику, яка не підпадає під класичний опис, німці називають вельт-музикою. Це, зокрема, стосується азіатської та латиноамериканської музики. Якось після концерту, на якому вперше почула Вероніку, я підійшла до неї. Вона – пристрасно творча людина. Дуже багато концертує. Тож спочатку я починала співати з нею, а вже потім зібрала свою групу. Українська тема – дуже популярна в світі.

– Тема російської агресії знайшла відгук у серцях німців?

– Ця тема не є дуже популярною, але після Майдану про Україну почали говорити. А, загалом, німці, передусім, старше покоління, не розуміють, у чому полягає різниця між українською та російською культурами.

– Досі?!

– Досі. Коли розмовляю з представниками старшого покоління, то вони не розуміють, як росіяни можуть воювати з українцями. На їхню думку, ми – один народ. Для них «Україна завше була Росією». Це – їхні слова.

– С. Я.: Це стосується не тільки старшого покоління, але й молодшого.

– О. С.: Німці вважають, що Україна завжди була частиною Росії.

– Можливо, все ж є частина німців, яка підтримує Україну?

– З мого досвіду, старше покоління німців менше розуміє, що відбувається в Україні. І чим молодше покоління, тим більше воно обізнане зі справжнім станом речей.

– Що на це впливає? Доступ до Інтернету?

– Старше покоління звикло вважати, що Україна – це частина Росії. А середнє та молодше покоління, принаймні, якось намагаються зрозуміти, що ж насправді відбувається, та проаналізувати те, що їм показує телебачення.

– Така позиція у представників і західної, і східної Німеччини?

– Вони приблизно однаково думають, адже доступ до інформації у них також приблизно однаковий. Вони розуміють, що Україна – незалежна держава і що почалася війна. Але якщо людина живе своїм життям, їй абсолютно не цікаво, що діється поза межами її дому.

– Можливо, у цьому вина й, зокрема, української влади, яка поки що програє інформаційну війну?

– У Німеччині українське представництво рідко ініціює якісь події, про які б заговорили. Росіяни, натомість, дуже часто є організаторами найрізноманітніших подій.
– С. Я.: Містечко, в якому живу я, дуже маленьке. Там, взагалі, жодних подій не відбувається – ні російських, ні українських. Українців там взагалі нема, але росіян живе дуже багато.

– Наскільки Україна присутня в німецькому інформаційному просторі?

– Не присутня. Взагалі. Чи, радше, отак – більше відсутня, ніж присутня. І це – велика проблема, на жаль. Тому що, хто такі росіяни, німці розуміють, а хто такі українці – ні. Це так само, як вас запитати, хто такі шваби.

– Німці. Однозначно не французи і не поляки.

– А от багато хто з німців не розуміє, хто такі українці.

– Тим важливішою є ваша місія. Кожного конкретного українця, який мешкає в Німеччині. Ви також можете стати джерелом інформації про Україну. Звісно, це не замінить державних зусиль. Утім, волонтери змогли собою замінити цілий апарат Міноборони в Україні.

– Ми намагаємося робити все, що можна. Брали участь у Євромайдані в Мюнхені. Найактивніші члени української громади організовують концерти і для німців, і для самих українців. При церквах діють недільні школи. Але це все – крапля в морі. Схоже, промоція України не хвилює саму державу Україна. Знаю нашого консула з Мюнхена. Він – дуже добра людина. Але він теж нічого не може зробити, оскільки на все потрібне фінансування.

– Можна було б організувати краудфандингові фонди на кшталт Спільнокошту.

– У Німеччині займаються благодійністю. Кожен дає гроші на те, що хоче. Тобто, на промоцію України працюють тільки приватні ініціативи.

– Дозвольте поцікавитися, а як німецькі українці ставляться до політики уряду Німеччини?

– Вони, взагалі, не розуміють, чому німці з таким щирим почуттям ставляться до сирійців, які туди приїжджають. І, взагалі, не дають жодних пільг для українців.
Можу висловити свою особисту думку. У німців дуже складні взаємини з пострадянською ментальністю, з людьми, які приїхали з пострадянського простору. І не важливо, це людина з Росії чи з України.
Вбивства, корупція, т. зв. «чорний» бізнес – за статистикою, до всіх цих злочинів причетні вихідці з пострадянських країн. Зовсім не азіати, як ви, можливо, припускали. Вони значно краще інтегруються, ніж наші люди. А наші люди дивляться російське телебачення. До прикладу, багато українців зі Сходу, які приїхали жити в Німеччину, все одно дивляться російське телебачення.

– В Америці діє дуже потужна українська громада. Її представники часто присутні у найвищих державних органах країни. Як же українці в Німеччині?

– Українці не мають своїх впливових політичних представників. Роман Колодій, організатор українського руху в Штутгарті, зареєстрував нашу організацію «Ukrainians in Stuttgart». Організація діє вже багато років, але офіційно – тільки віднедавна. Тепер ми зможемо брати участь в офіційних проектах.

– Сергію, а з чого почалася ваша співпраця з п. Оленою?

– С. Я.: Через особисті причини я хотів написати пісню, яка мені припала до вподоби. Тож я почав шукати людину, котра могла б мені допомогти у цій справі. Мені багато хто відмовив. Натомість, Олена погодилася написати пісню на мої слова.
– О. С.: Я знала Сергія як творчу людину вже давно. Познайомилася з його творчістю в Інтернеті. Він змонтував дуже цікавий і актуальний фільм «На лінії вогню».
– С. Я.: Загалом, я займаюся фотографією і графічним дизайном. Моя родина – взагалі не творчі люди. Батько – програміст, а мати – медсестра.
А вірші пишуться від душі.
– О. С.: Я відчула це, коли прочитала його перші поезії. Це були вірші про кохання, звичайно. Я відчула такі емоції, на які захотілося покласти музику.
– С. Я.: Коли переглянув фільм «Помаранчеве небо», подумав, що про другий Майдан також треба зробити фільм. Спершу чекав, поки хтось зробить. А потім вирішив, а чому б самому не взятися за цю справу. Адже всі необхідні навики є. Почав шукати матеріал в Інтернеті. Так змонтував перший фільм «Ціна демократії». Якось звернувся до «Еспресо TV», яке погодилося показати його своїм глядачам. Потім почав співпрацювати з цим телеканалом. І вже за матеріалами «Еспресо TV» зробив другий фільм «На лінії вогню» – вже про війну.
– О. С.: Сергієві вірші не так легко покласти на музику. Не знаю, чи кожен митець зможе це зробити. Він не пише вірш як пісню – з куплетами та приспівом. Іноді у нього пишуться білі вірші. Але мені подобається, що там дуже багато емоцій.
Я колись теж сама писала вірші, клала їх на музику. Але тепер стала менше писати, більше співаю чужі або народні пісні. Сергієві – лише 20 років. Можливо, саме тому він дав мені якийсь такий поштовх, що я, нарешті, знову почну писати вірші.

– Кожна людина привносить у наше життя щось нове. Головне – вчасно це відчути.

– Творчі люди мають один із одним спілкуватися. Адже творчість народжується у спілкуванні. Я не можу сидіти вдома і творити. Звісно, там до мене приходить натхнення. Але поштовх до творення чогось нового дає тільки співпраця з іншими людьми.
Перша пісня, з якої ми почали співпрацю – дуже романтична – «Зачарувала». Її виконав Іван Берест, мій знайомий із Харкова. Ця пісня тепер звучить у ротації на радіо «Незалежність». У мене на підході ще одна пісня – «Карпати». І незабаром буду випускати альбом. Усі пісні в ньому так чи інакше пов’язані зі Львовом. До речі, Львів, на жаль, не дуже відомий за кордоном.
Дуже хотілося б поїхати в зону АТО, підтримати наших хлопців. Але наразі не було фінансової можливості. До речі, коли наші поранені приїжджали в Німеччину, наші громади з різних міст дуже опікувалася ними. Люди буквально в чергу ставали.
– С. Я.: А я планую зробити фільм про «кіборгів». Назва вже є – «Історія, написана кіборгами». Потрібен тільки вільний час, щоб його змонтувати.
– О. С.: А мені би хотілося тепер написати щось веселе. Не можу співати тільки про сумне. До речі, пісня, над якою зараз працюю, «Карпати» – якраз про те, як одна сім’я поїхала у гори. Це буде така собі party song.

– Чекаємо на вихід вашого альбому! І фільму про «кіборгів».

– О. С.: Дякую! Хочеться насамкінець побажати всім нам, українцям, зберегти найкраще, що у нас є – нашу українську душу, нашу культуру. Щоб ми не забували, хто ми такі. Щоб ми, як казав Шевченко, і чужого навчались, і свого не цурались.
– С. Я.: А я бажаю Україні, аби нарешті настав мир. Щоб люди жили у достатку і були щасливими. Вірю, що все буде добре.