Ось тримаю у руках натепер рідкісне видання «Словника української мови», яке 1958 року видало видавництво Академії наук Української РСР, в основу якого покладено упорядковані та власні матеріали знаменитого Бориса Дмитровича Грінченка, видатного українського письменника, педагога, лексикографа, літературознавця, етнографа, історика, публіциста, громадсько-культурного діяча, редактора низки українських періодичних видань, який повсякчас захищав поширення української мови у школах та установах на українських теренах Московщини, писав він під псевдонімами: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник… У томі другому на літеру «Л» шукав було матеріали слова з коренем «лох», аби далі дослідити походження назви свого містечка Лохвиця. Віднайшов у Б. Грінченка цікаві пояснення слів «лохнути» – це бути у відчаї, слово вживалось як дієслово, наприклад, «чого ти так лохнеш?», «лохматий» – називали українці вола з великим черевом, далі ще цікавіше – прикметник «лохматний» – у порваному одязі, однак найбільше сподобалось – «лучче своє лохматне, ніж чуже прохатне».

Між іншим, мовою гінді «логія» – це торговець залізними виробами, а «логар» – коваль. В українській ономастиці знаходимо не лише прізвища «Логінов», але й топоніми типу «логвин», а також їх фонетичні деривати – «лохня», «лохове» та «лахни», відповідно, прізвище «Лахно», поширене на наших теренах, та йому подібні. Виявляється, «логар» (коваль) може мати фонетичний варіант з літерою «х». Правильність припущення про етимологію наведених топонімів і прізвищ підтверджується саме тим, що всі відповідні поселення розташовані на територіях, де з давніх-давен існували центри металевого виробництва. Це, зокрема, підтверджують матеріали, подані у 26-томному виданні «Історія міст і сіл Української РСР», – зазначає Н. М. Цицалюк із Харкова, – всі свідчення про археологічні пам’ятки у відповідних регіонах взяті саме із статей щодо тих населених пунктів, про які йде мова.
Так, село Логвин у Кобеляцькому районі відоме як поселення часів неоліту, де знайдено знаряддя, поховання, клади доби міді, бронзи і далі, до часів Київської Русі, Лохня, Білопільського району, на Сумщині – поселення пізньої бронзи ІІ тис. до н. е., далі – Лахніщина, Недригайлівського району, де виявлено пам’ятки палеоліту 15 тис. р., пам’ятки доби бронзи, гончарні та залізні вироби часів Черняхівської культури (ІІ-VI ст. н. е.), або ж Лохове на Закарпатті, де біля самого села – поселення і могильник часів бронзи, а в районі – поселення доби палеоліту (40-12 тис. років), поселення бронзового віку (3-2 тис. років), залізоробний центр VI-III ст. до н. е., і, зрештою, – «Лохвиця» – неолітичне поселення IV-III ст. до н. е., де було знайдено багато виробів із заліза, збруя, прикраси коня із склом І ст. н. е… Ото, подумалось, й міркуй собі, від якого таки слова чи кореня походить назва нашого містечка, про яке писав Іван Нечуй-Левицький: «…Ввечері прибули старости з Прилук та з Лохвиці і принесли князеві нову неприємну звістку, що по лісах, по дібровах збираються якісь гультяї, не то козаки, не то селяни…» Мабуть, дійсно, йдучи за Б. Поршнєвим: «Без виявлення всієї цієї «палеонтології» в географії та лінгвістиці... неможливо за допомогою самих тільки археологічних залишків... характеризувати ту протилежність сучасності, що й є початком людської історії…»
Я вже колись писав, що, згідно з «Великим тлумачним словником сучасної української мови» (Київ, Ірпінь, ВТФ «Перун», 2004, с. 496), одним із значень слова «лох» є «кущ або дерево родини маслинкових із вузьким сріблястим листячком і запашними жовтими квітками; дика маслина»; інше значення слова «лох» – самець лосося у період нересту, ще інше значення слова «лох» на жаргоні – «дурна людина, простак; наївна, довірлива людина»; отож – кинути лоха – це обдурити простака. «Лохиною», між іншим, називається кущова рослина родини брусницевих із темно-синіми їстівними ягодами, буяхи, голубика (рос). Досліджуючи топонімічний ряд похідних слів від слів «лох» та «Лохвиця», я наштовхнувся на чимало прізвищ багатьох видатних людей колишньої московської імперії – вчених, військовиків, митців, прізвища яких у більшості випадків зовсім випадково (а, можливо, що й ні) походять від назви нашого містечка з коренем «лох». Першою з цих людей є Мірра Лохвіцкая, справжнє ім’я якої Марія.
Народилася вона 1869 року у Санкт-Петербурзі в дворянській родині, її мати була обрусілою француженкою, а тато – Алєксандр Лохвіцкій – професором, адвокатом й редактором «Судебного вестника». Мірра Лохвіцкая (у заміжжі – Жібер) навчалась у Московському Алєксандровському інституті, її інше ймення – «російська Сафо» – правильно визначало основний характер її дуже вишуканої й гармонійної поезії, весь пафос якої присвячений був коханню. До речі, молодша сестра Мірри Лохвіцкої – письменниця Надєжда (Теффі) Лохвіцкая (в заміжжі – Бучінская) народилась 1872 року, друкувалась часописах «Сатирикон», «Русское слово», виявила гострий погляд гумористки та співчуття до своїх персонажів дітям, старим, вдовам, батькам сімейств. Старший їхній брат – Ніколай Александровіч Лохвіцкій (1867-1933) – генерал, видатний військовик московської служби, який, не сприйнявши большевицького перевороту, виїхав на Московщину, де приєднався до військ адмірала Алєксандра Колчака, пізніше командував Далекосхідною армією, був представником Каппелевської армії при штабі отамана Г. Семьонова, в грудні 1920 року повернувся до Європи, від 1923 року замешкав у Парижі, де був головою Товариства монархістів-легітимістів. Батьком же Марії (Мірри), Надії (Теффі) та генерала Ніколая Лохвіцкіх був Алєксандр Владіміровіч Лохвіцкій – визначний юрист, науковець, редактор «Судебного вестника». Їхній прадід Конрад Андрєєвіч Лохвіцкій – містик та археолог, його містицизм вражає своєю дивністю й своєю більшою частиною виявився в сновидіннях, пророцтвах та відвертостях. Від нього самого залишились «Записки самою истиною совестию внушаемые – для памяти» (1798), які є справді цікавим матеріалом до історії містицизму в Московській імперії.
До речі, згаданий вище Борис Грінченко ж був відомий не лише як укладач чотиритомного тлумачного «Словника української мови». Він був автором фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема, «Рідного слова» – книжки для читання в школі, був також одним з організаторів й керівників «Просвіти», активним членом Братства тарасівців, співзасновником УРП (1904), перекладав твори Фрідріха Шиллера, Йогана-Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Віктора Гюго, впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т. т. 1-3, 1895-99), йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898), «Изъ устъ народа. Малорусскіе рассказы, сказки и пр.» (1901), праці – «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Борис Дмитрович, мабуть, як ніхто інший у той час, боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови, створив кілька шкільних підручників.
Слід зауважити, що коли наш земляк, уродженець села Харківці письменник Архип Тесленко (1882-1911) після поразки у грудні 1905 року виступів місцевих селян проти московського царату був вимушений покинути рідні сторони, то перебрався до Києва й переховувався там у чужих людей. Там він знайомиться з родиною Бориса Грінченка й отримує моральну та матеріальну підтримку. У 1906 році за допомогою того ж таки Б. Грінченка з’являються Тесленкові оповідання «У схимника», «За пашпортом», «Любов до ближнього», «Хуторяночка » та ін. Але, повернувшись додому, молодий письменник потрапляє до рук московських жандармів. Етапом відправляють його в Москву, до Бутирок, звідти через В’ятку – в містечко Глазов. Під час цих поневірянь Тесленко захворів на сухоти. Вкрай виснажений, повертається він 1909 року додому, до немічного і теж хворого батька. В січні 1910 року – ще одне двотижневе ув’язнення...
Цей останній період життя Архипа Тесленка найбільш інтенсивний за творчістю. У київських часописах друкуються статті «Тюрма», «Грабіж», оповідання «Немає матусі», «Поганяй до ями», нарешті повість «Страчене життя». Останні місяці свого короткого життя А. Тесленко провів у Харківцях. Як мовиться, танув він, мов свічка. «Болить те й те потроху: бік, поперек», – скаржився він Марії Грінченко, дружині Бориса Дмитровича, й тут же додавав: «Молодим краще вмерти. Нехай...» У травні 1911-го хворого одвезли в лікарню села Лука, де він і помер у ніч із 27 на 28 червня. Його поховали в рідному селі. Газета «Полтавская речь» писала: «Стає боляче й образливо, коли подумаєш, що цієї рідкісної людини, цього талановитого письменника уже немає в живих». 1912 року з Києва привезли гранітний надгробок з викарбуваними на ньому словами Бориса Грінченка: «Моє діло не вмре серед їх... ...Не сором ці стомлені руки, І це серце, зотлілеє з муки, Положити в дубовій труні». І мовби ще недавно, у пору красного літа, писав Архип Тесленко про свої улюблені Харківці: «Так тут гарно... Так таємно...» Він безмежно любив рідне село, його околиці. «Ось вийдіть на наш вигін коли – а вигін у нас високий такий – та гляньте вниз: широчезна долина, у долині гаї, сади зеленіють. А в цьому морі зеленому поринають хати, де-де криті й залізом, клуні, хліви...» Любов до рідної землі зливалась у нього з палкою мрією про час, коли згинуть «вовки хижі, що... стережуть тебе», і настане вільне, щасливе життя», – писав Петро Ротач, у своєму дописі «Колоски з літературної ниви». Думається, що у літературу Архипа Тесленка ввів якраз Б. Грінченко, опублікувавши на сторінках газети «Громадська думка» та журналу «Нова громада» перші оповідання письменника, про якого Сергій Єфремов відзначив: «Але єсть у йому і щось правдиво своє, оригінальне, чого ні в яких зразках не знайти. Це, насамперед, своєрідний, чисто селянський стиль і та запашна народна мова, секрет якої, на жаль, утратили всі – опріч хіба одного Васильченка – сучасні наші письменники».
…15 грудня 2015 року мене, згідно з рішенням Головної ради Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, було відзначено дипломом лауреата Всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка за вагомий внесок у розбудову Незалежної України, в утвердження державності, української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості, просвітницьку і подвижницьку діяльність в ім’я України. Премію та диплом було вручено під час проведення Форуму національно-демократичних сил України, Всеукраїнського форуму «Українська альтернатива» та науково-практичної конференції «Патріотичне виховання нації» головою Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Павлом Мовчаном. У часі проведення названих форумів я серед інших учасників зібрання зустрівся також із третім президентом України Віктором Ющенком та подарував йому свою нову книжку «Біографічно-історичний народний календар-альманах «Лохвиця, Посулля, Україна…», яка щойно побачила світ у видавництві «Гадяч» Полтавської області, й була видана за підтримки уродженця міста Лохвиця професора Віктора Олександровича Кутового та його родини.
А пригадався мені насамкінець один із найяскравіших творів незабутнього Бориса Дмитровича Грінченка, правдивого українського парті ота, премією імені якого я дуже пишаюсь, вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898), в якому поет висловив своє бачення ставлення української псевдоінтелігенції до України:

Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерті!
Не хваліться, що живе ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава.
Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Нас на світ рабами.
Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви раби, хоча й пани ви
Над своїм народом.
Україна вам не мати,
Є вам інша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані!
Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за його,
Ви ж давно покірні слуги
Ледарства гидкого.
Ви ж давно не люди – трупи
Без життя і сили,
Ваше місце – кладовище,
Яма та могили.
Як живі покинуть мертвих,
Щоб з живими стати,
«Ще не вмерла Україна»
Будемо співати.
Як живі покинуть мертвих,
Прийде та година,
Що ділами, не словами
Оживе Вкраїна.