Понад десять років у третій День Різдва Христового, а тепер 9 січня 2016 року, мешканці села Середній Березів, що на Косівщині, відзначають ще й День Народження славного сина України, Голови проводу ОУН, Героя України Степана Бандери.

Велику роботу в згуртуванні селян довкола Української Греко-Католицької Церкви проводить місцевий парох-декан отець Роман. І цього разу після Служби Божої в церкві отець Роман блискуче виступив на відкритті віча біля пам’ятника Степанові Бандері. «Відкривши силу молитви, – наголосив отець Роман, – разом з усім світом щиро благаємо у Бога миру. Ми вчимося бути солідарними. Ми вчимося відчувати потреби солдатів на фронті як власні потреби. Ми вчимося перейматись болем тих, хто втратили рідних і близьких, болем поранених і полонених як своїм болем. Серед щоразу більших нестатків, економічної скрути, все ще всюди присутньої корупції та недостатньо ефективного політичного управління ми не втратили співчуття до ближнього, стали відповідальнішими і сміливішими в захисті власної гідності, продовжуємо ділитися з потребуючими тим, що маємо, тим, у що віримо, тим, ким ми є…»
«А ким ми є, – подумалось мені ненароком, – якщо вчора я з Романом Симчичем, рідним сином Василя Симчича, кіноактора і режисера Коломийського театру, поспішали до Коломиї на презентацію книги про його тата і мого стрия, видатного діяча української сцени до 100-річчя від Дня його народження, але автобус, що мав прибути за розкладом, не доїхав до нашої зупинки, а з попутних автомобілів, десятки яких гонорово проїздили побіля нас і яких ми благали жестами зупинитись (до речі, навіть родичів, які поспішали на ту презентацію і добре знали, що нам конче потрібно там бути), відповідали нам насмішливими й образливими жестами пальців? Хто ми є, якщо мені, інвалідові-чорнобильцеві, у рідному селі штучно і безпідставно створюють «репутацію» парії, якого намагаються обікрасти й обкрадають, бо зникли гроші, які я накопичував на пам’ятник моїй мамі, спаплюжити, дискредитувати в очах односельців і громадськості краю. Хто ми є, якщо у ставленні до опальних літераторів, як і в колоніальні часи, діють цензурні заборони, і з мого вірша «Карпатська заграва» при передруці в іншій книжці викинули такі рядки: «Цькування системою «горді», / Найкращою в світі, мабуть, / Сатрапові і держиморді / Ми плазом стелились на путь / І ми не стелились і в тюрмах / боролись, як праведник Стус. / В мордовських бараках і юртах / Ридав український обрус»? Хто ми є, якщо ходимо до церкви, але церковної науки не беремо до своїх сердець і вчинків, бо гординя, егоїзм і жадоба грошей заступають нам здоровий глузд і ведуть стежками користолюбства і коритолюбства, самоїдства і страху перед ворогом і його прихвоснями-зрадниками таємними і чинопосідальними, руйнують бажання об’єднуватись довкола християнської, а, значить, національної ідеї, бути солідарною спільнотою, громадою»?
«Ім’я Степана Бандери, – наголосив у своєму виступі на вічі біля пам’ятника Бандері голова виконкому Середньо-Березівської сільської ради Микола Ігнатюк, – стало символом захисників України в неоголошеній війні з російськими окупантами і їхніми прихвоснями – зрадниками України, терористами і сепаратистами. На жаль, сьогоднішнє свято осмучене ще й відходом у вічність директора нашої школи Ігнатюка Василя-Михайла. Порадившись з оргкомітетом, ми не будемо влаштовувати пишні святкування, просто відправимо панахиду, чоловічий хор заспіває гімн України і гімн ОУН, заколядуємо і проведемо віче, бо є про що висловитись і порадитись, щоб наша національна єдність, наше громадянське суспільство і націоналістична спільнота зміцнювались і активніше впливали на державотворчі і націотворчі процеси в Україні.
Богдан Глібчук, голова Косівської районної «Просвіти» і заступник голови районного КУНу, у своєму виступі на вічі порушив глобальні теми стратегії і тактики українських націоналістів, але, на жаль, без аналізу наших українських реалій російсько-української війни і ролі світового співтовариства у цій війні. «Як показує історія, – намагався переконати присутніх Б. Глібчук, – Бандера зрозумів, що жодної допомоги українці не отримають. Він не відкликав Акт відродження Української держави і був ув’язнений до німецького концтабору. Так як договір з Росією не вартий того паперу, на якому написаний, так само договори з Америкою та Англією нічого не варті, бо не виконують своїх зобов’язань згідно з Будапештським меморандумом, взятих на себе щодо гарантії нашої територіальної цілісності і державного суверенітету, за відмову України від ядерної зброї.
Нам самим треба будувати державу, самим захищати нашу державу. У нас достатньо своїх розумів, які можуть придумати відповідну зброю. Тільки треба, щоб олігархи поділились грішми з державою та армією…» Якби ж то все так просто і спрощено. Невже так важко передбачити, що якби не економічні і політичні санкції щодо Росії з боку світової спільноти, то російські танки і вся російська вояччина були б уже на кордонах із країнами НАТО, а, може і далі, що в ситуації, коли українська армія була розвалена, а зрадники на кшталт командувача ВМС України Березовського й агентура москалів, «внєдрєна» у всі ділянки українських державних структур, діяла за принципом «п’ятої колони», сподіватись на власні сили не було сил.
Справді, Майдан переміг завдяки Божому втручанню і героїзму українських патріотів, котрі відчули, що коли з нами Бог, то хто посміє йти проти нас. Справді після окупації москалями Криму і відкриття фронту на кордонах Донеччини і Луганщини, ми покладались на безприкладний героїзм добровольців, що масово пішли на фронт з Майданів Революції гідності. Справді бандерівський клич «Слава Україні! Героям слава!» об’єднував усіх свідомих українців і творив чудеса героїзму, коли зі стрілецькою зброєю наші хлопці героїчно стали супроти російських танків. Але твердження оратора про те, що, «в нас достатньо своїх розумів…», видається мені дещо інфантильним, якби ми мали стільки «розумів», то не мали б стільки партій, стільки національного самоїдства і самодурства, такої моральної і інтелектуальної деградації. Наші «розуми», наш інтелектуальний потенціал, найкращих вчених, інженерів, творців, політиків і т. д. московські окупанти привласнювали собі або фізично знищували. Так мислити і пропагувати подібне мислення означає займатись самообманом і дискредитацією стратегії національного державотворення, викладеного Степаном Бандерою та іншими провідними ідеологами Українського націоналізму в їхніх теоретичних працях і втілюваних у реальній боротьбі під час української революції. «І чужого научайтесь, свого не цурайтесь», – вчить нас Тарас Шевченко. І Степан Бандера у своїй праці «Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс» навчає: «Але український націоналістичний рух – це, насамперед, визвольний рух. Його головним призначенням і змістом є допровадити до визволення, державної суверенності й соборності України власною революційною боротьбою. Відповідно до цього в нашій ідеології і програмі розставляються і наголошуються різні моменти під кутом визвольної боротьби, а не чисто теоретичних, голослівних декларацій і декламацій чи просто – спекуляцій на кон’юнктурі, як це собі позволяють всякі партії.
Наша визвольна концепція – це концепція чину, боротьби, тож і програма віддзеркалює не тільки важливість, а й дійове чергування наших цілей. Без власної держави, без визволення, отже, і без визвольної боротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії. Тож, усяке переставляння цього порядку речей у сфері концепцій веде до баламутства, а в сфері політичної дії – до підривання визвольних змагань нації». Я переконаний, що в умовах нинішньої оборонної війни України проти московських окупантів і всесвітніх брехунів Степан Бандера надав би великого значення дипломатичним та ідеологічним методам війни, агітації за колективну безпеку, яка в сотні разів дешевша й ефективніша за індивідуальну. І якщо з дипломатією у нас досягнуто значних поступів і зрушень, то в царині ідеології і пропаганди відчутний проросійський фактор через належність начебто українських телеканалів російським чи проросійським олігархам. На цих телеканалах домінує російська мова і безпардонне висміювання всього українського.
Навіть президента України, начебто, у безневинних мультиках показують незмінно у мундирі російського царя Петра І, нібито забуваючи, що для українців московський цар сприймається як «той перший, що розпинав нашу Україну» (Т. Г. Шевченко). При таких «жартах» народ збурюється і вже й не помічає тих рятівних для держави кроків і дій, якими ще утримується хиткий мир на Східному фронті і мобілізується світова демократична спільнота на захист демократії і цивілізаційних цінностей, на відвернення Третьої світової війни, яку московські агресори фактично вже поширюють на всі континенти нашої планети.
Роман Батей, голова Косівської районної організації ВО «Свобода», розпочав свій виступ на вічі такими словами: «Мені прикро на душі, що з кожним роком тут дедалі менше і менше нас збирається. Напевно, десь так задумано…» Прикро й березунам, що Косівська районна демократична влада не спромоглася замовити автобус, щоб, як і в минулі роки, всі бажаючі могли приїхати до Березова. Парадокс: вибори показали, що кандидати-націоналісти в Середньому Березові набрали найбільше голосів, але через недолугий закон про вибори і відсутність належної координації щодо партій, які висували цих кандидатів, жодний кандидат-націоналіст не пройшов ні до районної, ні до обласної рад. І хоча пам’ятник Бандері у Середньому Березові, виходить так, що саме цей Березів став обділений у плані депутатства. «На російсько-українській війні, – зазначив Р. Батей, – ми воюємо за нашу територію, але ще не в достатній мірі розуміємо, що треба воювати за мову, за церкву, бо московський патріархат намацує можливості панування вже і в цих краях. Треба воювати за інформаційний простір, бо ще не маємо справді українського телебачення. Якщо цього не будемо робити, то ніколи не відвоюємо територію, бо люди не налаштовані, що то є українське, своє, близьке.
П’ять років тому головою Косівської райради обрали регіонала. На цих виборах була кандидатура націоналіста Юрія Коваля з Вижнього Березова, бійця батальйону ім. генерала Кульчицького Національної гвардії України. Кого кращого можна було представити і показати? Ні, знову обрали не націоналіста. Доки так буде, доти порядку трудно сподіватись і на рівні України, і на рівні району. Треба робити висновки і слідкувати за тими, кому ви довірили свої голоси… Нас, націоналістів, має бути більше, і ми повинні бути єдині… В області сформувалась більшість («Батьківщина», «Свобода», «Воля») на противагу «Солідарності» і «Самопомочі». Тому наступні вибори напевно будуть дуже швидко. Всім бажаю здоров’я, гараздів у Новому Бандерівському році. Читайте Бандеру, наслідуйте Бандеру і виконуймо ті заповіти, які давали наші діди і прадіди. Будьмо вірними синами, внуками і правнуками своїх предків».
Богдан Юращук, координатор Івано-Франківського обласного націоналістичного об’єднання «Національний вибір», колишній мер міста Коломия, зосередив свою увагу на аналізі причин слабкості українського націоналістичного руху. Одна з причин, на думку оратора, в тому, що цей рух будувався в Україні на партійній основі, обмежуючи себе партійними рамками. Тому зараз архіважливо, щоб український націоналістичний рух став монолітним, єдиним. Треба, щоб у націоналістичному середовищі вималювалась та координуюча структура, яка б сконсолідувала всі ланки українського націоналістичного руху. І тоді зміцниться і викристалізується сучасна націоналістична ідеологія, на якій твердо сформується європейська національна демократична Українська держава».
Іван Климюк, голова Березівської станиці братства ОУН-УПА, колишній голова Середньо-Березівського виконкому сільської ради, у своєму виступі на вічі висловив сподівання, що якби тепер були провідники рівня Бандери, Шухевича, Коновальця, то, можливо, що москалі не наважились би піти війною на Україну, бо Україну не розкрадали б, а примножували її міць і силу. Теперішню владу в Україні оратор назвав боязливою, бо здає своїх. «Як таке може бути, – наголосив І. Климюк, – що на своїй землі перебувають у полоні, зникли безвісти, побиті і закатовані тисячі українців? Це сором для нашої влади і ганьба!» Додам, що цей сором стосується кожного з нас, бо ми обрали цю владу, і щоб не було цього сорому, треба контролювати і оприлюднювати дії влади, підставляти їй плече, а не підніжку.
Пафосним прочитанням вірша «Любіть Україну» завершив виступи на вічі Роман Кабин із Косова, а чоловічий хор села Середній Березів у мазепинках, пошитих за індивідуальним замовленням і за ініціативою І. Климюка, виконав гімн України. Активну участь в урочистому вічі взяли голова Івано-Франківської міської ОУН Микола Сулятицький, колишні голови виконкому Середньо-Березівської сільської ради Михайло Томич, Василь Крушняк, Святослав Перцович, представник Нижнього Березова Василь Арсенич, вчителі місцевої школи Ігор Геник, Марія Симчич та її син Юрій Симчич, членкині оргкомітету Марія Ігнатюк, Ярослава Климюк, Оксана Сулятицька, Марія Повх та ін. Учасники віча сфотографувались біля пам’ятника С. Бандері, і мені було приємно, що поруч мене стояв 92-річний комбатант ОУН-УПА Михайло Мончук, з яким ми брали участь у багатьох націоналістичних заходах, друг мого далекого родича легендарного сотенного Березівської сотні ОУН-УПА Мирослава Симчича-Кривоноса, де моя мама Параска Климюк була зв’язковою. Шкода тільки, що учасники віча і, передусім, шановні гості, не відвідали музей визвольних змагань у приміщенні місцевої школи. Нашу історичну пам’ять треба берегти і передавати наступним поколінням.