Різдво традиційно принесло в наші душі тепло і радість. Хотілося подякувати за те, що таке світле свято є в нашому житті. І ось 11 січня така нагода трапилася.

Саме цього дня людство відзначає Міжнародний день «Дякую!» або ж Всесвітній день «Спасибі!»
Слово «спасибі», як відомо, походить від виразу «Спаси Бог», а от слово «дякую», яке частіше вважається притаманним українській мові, походить через польське «дзєнькую» від німецького danken. До речі, близьке до нього по звучанню denken (думати) наштовхує на висновок: треба думати, кому і за що дякувати.
Але висновок цей надмірно раціональний і не відповідає ні християнському підходу, ні емоційності людини.
Максима християнства «Возлюби ближнього, як самого себе» передбачає не лише любов, а й вдячність до цього ближнього за будь-які його добрі вчинки.
Емоційність людини проявляється в тому, що почуття вдячності виникає у кожного з нас не як висновок чистого розуму, а як спонтанна реакція на те благо-діяння, котре хтось інший вчиняє для нас.
Але генезис (історія) становлення почуттів, як і усього психічного світу людини, свідчить про те, що первинними були дії, практика стосунків, на основі яких уже розвивалися, стабілізувалися і виокремлювалися конкретні почуття.

	11 січня 2016 року. День «Дякую!»

Так, первинним був обмін дарами, подарунками, підношеннями, який мав свідчити про те, що той, хто дарує, проявляє добрі почуття до того, кому дарує.
Ці почуття могли бути різними – щирими або ж з розрахунку, або ж для того, щоб підлеститися чи продемонструвати свої підданство, підлеглість, підлабузництво.
І далі вже від тієї особи, якій були піднесені дари, залежало – чи відповість вона на це і як саме відповість. Якщо особа відповідала подібними дарами, це і називалося пізніше – віддячити. На основі практичної дії віддячення і сформувалося почуття вдячності як емоційний супровід цього вчинку.
Той, хто отримував дари, міг і не відповісти, не віддячити. На основі цього і виникло поняття про невдячність – емоційно-поведінкову відмову від вдячності.
Але це було колись, в історії людства. Проте в психології є теорія, яка стверджує, що онтогенез (становлення конкретної людини) в основних рисах повторює філогенез (становлення людства).
Згідно з цією теорією кожна людина має потенційну можливість повторити в історії свого індивідуального становлення історію становлення людства. Оскільки людство у своєму становленні (історії) досягло уже вищих рівнів морально-психологічної досконалості, відповідно, кожна конкретна особистість має потенційний шанс у своєму особистісному зростанні досягти цих певних рівнів морально-психологічної досконалості.
Саме така особистість може стати благородною, шляхетною, доброю, вдячною.
А може і не стати. Може залишитися заздрісною, злісною, дратівливою, з надмірним апломбом, з душею, мов пересушена пустеля. Але про невдячних говорити у день вселенського «Дякую!» не хочеться.
Повернемося до історії, вона повчальна.
Адже саме людство в своїй історії також не йде однолінійним шляхом лише вгору, до наступних рівнів досконалості. Воно оступається, інколи деградує, відкочується до примітиву, мстивості, злісності, чорної невдячності.
Після епох, які подарували людству зразки морально-психологічного вивищення, наступали періоди (інколи дуже довгі) мракобісся, коли певними поколіннями в певних країнах на певний час втрачалися всі попередні високі здобутки.
Після золотих сторіч античності наступав морок середньовіччя з його інквізицією. Після незвичайно плідного періоду Ренесансу наступали сторіччя духовно-психологічного гальмування, після багатообіцяючого початку ХХ сторіччя наступила епоха двох світових воєн, торжества тоталітарних режимів (СРСР, Італія, Німеччина, Іспанія, Китай, латиноамериканські та грецька диктатури «чорних полковників» тощо).
Так і в повсякденному житті.
Поряд з розумними, добрими, жертовними особистостями існують корисливі, черстві душею, примітивні за своїми інтересами індивідууми. В них уособлюється те саме Зло, яке протягом усієї історії людства бореться з Добром, що уособлене в шляхетних душах.
Подібні процеси спостерігають учені, які досліджують соціалізацію індивіда, переростання його в особистість.
Уже в маленькій дитині можна побачити сукупність різноспрямованих почуттів. Малеча може бути і доброю, і не дуже, може бути наївною чи хитрою, щедрою чи егоїстичною, вдячною чи не дуже. Стихійно чи під впливом оточення у дитині можуть розвиватися жадібність, ревнощі, заздрощі, невдячність.
Справа батьків, вихователів, соціуму в цілому блокувати в ній паростки Зла, посіви Сатани, негативні наслідки батьківсько-дідівських генів. І навпаки – всіляко підтримувати паростки Добра, посіви Бога, позитивні потенціали батьківсько-дідівських генів. І формувати в дитині почуття і риси доброзичливості, позитиву, жертовності, вдячності.
Вдячність є не лише емоційною реакцією на добро від інших. Це поняття у розвиненому варіанті більш складне, ніж спонтанний порух душі. Воно у сутності є морально-етичним принципом життєдіяльності людини, виявом її духовно-психологічної шляхетності, аристократизму душі.
Видатний німецький філософ Іммануїл Кант вважав вдячність священним обов’язком людини, який підкріплює виникнення мотиву благо-діяння. Кант обеззброював своєю логікою: він зазначав, що жодною вдячністю не можна розрахуватися за прийняте нами благо-діяння. Адже у благодійника ми не можемо відібрати заслугу бути першим у благо-волінні.
Отже, кантівська схема така: спочатку у когось виникає благо-воління щодо іншої людини. Здійснюючи це воління, благодійник робить їй якесь благо у морально-психологічній чи матеріальній формі. І самим фактом першого кроку залишається на своєрідній моральній вершині – адже він зробив благо іншому, коли його, можливо, і не просили про те, але потребували цього блага об’єктивно, за своєю ситуацією.
Проте, у того, кому зробили благо-діяння, також є шанс на гідну відповідь. Якщо ми не можемо нічим віддячити благодійникові, то зате можемо бути йому безмежно і щиро вдячними, посилати йому наші найкращі побажання, які безперечно мають дивовижні властивості передавання позитивної енергії.
Я вже не кажу про те, що ми можемо вдячно молитися за свого благодійника, просити у Господа дарування благодійникові всіляких милостей і гараздів.
У цей день я сам щиро дякую всім, хто траплялися і трапляються на моєму життєвому шляху.
Дякую хорошим, бо вони дарували підтримку і тепло.
Дякую поганим, бо вони загартовували.
Дякую всім, а передусім, тим читачам, котрі чекають на кожне число нашої газети і мої статті, зокрема, тим, хто з відкритою душею оцінюють наші скромні інформаційні дарунки вам.
Ми вдячні вам.
Дякуймо і почуємо «дякую» навзаєм!