Рекомендую вірші мого доброго друга, переконаного патріота, високоморальної і порядної людини, заслуженого лікаря України Володимира Миколайовича Рибки. У всі часи, при всіх режимах, він залишався і нині залишається справжнім Українцем, який гаряче серце і глибокі знання віддає людям, а душу – Україні.

 

Володимир Рибка

Аутодафе

Степи, ліси, річки, моря і гори
Нам Богом подаровані навік.
Чом живемо не в радощах, а в горі?
Чом українець – мало вартий чоловік?
Бо ми – хохли, холопи, малороси,
Довірливі, наївні, як дитя.
Терпець кінчавсь – хваталися за коси,
Та не змогли залагодить життя.
Нас вішали, саджали нас на палі
На східній і на західній межі.
Це вкарбувалось нам в скрижалі,
Не в камінь – в сутності душі!
Душили нас, нам затикали рота,
Ганьбили нашу мову і гопак.
А як в сусіда була скрута,
То нас наймали – за п’ятак!
Дурили нас, самі жили обманом
І не мирились на одній печі.
Клубилась зрада поміж нас туманом,
Не раз кидав брат брата на мечі.
Навіть в славетні січові години
(Жахались нас москаль, татарин, лях)
Єднання не було у гетьманів й старшини
І марно гинуло козацтво на полях.
Зелений змій душив наших атлантів
(Хиляли б ліпше настій полину).
Багато породили ми талантів,
Та мало мали з них ми талану.
Життя в борні найкращих вибивало
І нині попелить їх, як колись.
Героїв серед нас лишалось мало,
Бо ми нащадки тих, хто нахиливсь.
Не радо навіть ми Верховну Раду,
Як вибірку, формуємо щораз.
А вибрані готують всі наради,
Щоб лише видерти «своє» із нас.
З прем’єрами чубляться президенти –
Всі рвуть на себе владну булаву.
В політиці – суцільні прецеденти:
Закон не є! Тоді я сам собі урву!
Можливо, нам варяг потрібен знову,
Або німкеня мудра в галіфе.
Щоб, врешті, збудувать Вкраїну нову
Й уникнуть кари аутодафе.
Тож схаменіться, браття, на помості
І опануйте доленосну мить.
Ви тут господарі – не зайди, і не гості.
Земля ж під вами вже давно горить!

Марфина груша

Вік прожила в селі Марфуша,
Зносилась в праці й відійшла.
Лишилась лиш в господі груша –
В той рік востаннє зацвіла.
Й зачала сохнути безплідно
Так, ніби корінь щось гризе.
В журбі за Марфочкою, видно, –
Їй без подружки «не везе».
Вони ж ровесно народились,
Сто років разом прожили,
Тут виростали, тут плодились,
Тут віддавали, що могли.
Була та груша великанка –
Ніхто верхівки не сягав.
Плоди смачні, як забаганка,
Яку вкусивши – ще бажав.
І звалась груша та «пудовка»,
Хоч пуд не важили плоди.
Такі кругленькі, як головка,
І соковиті, мов з води.
По суті грушка була дичка,
Добряча вдалась з корінця.
Як справна Марфа – молодичка –
Трудилась вічно, до кінця.
Щорічно гілки нахилялись
Пудами зрілих грушечок.
Земля плодами укривалась,
Мов вишивався рушничок.
Їх їли всі. Всім вистачало
І на гнилючки, й на сушню.
Грушками пахло навіть сало:
(Вгощали грушками й свиню).
Та ось прийшла пора зрубати:
Зачахла груша – це ж розор.
Враз збіглись люди біля хати,
Як і колись – в Голодомор.
Згадали старші й їхні діти
Давно забуте, що було!
Нікуди правдоньки не діти –
Спасла ця грушечка село.
Її плодів тоді чекали,
Як манни божої з небес.
Голодних, кволих годувала,
Хтось виживав, а хтось воскрес!
Омолодив онук її й зберіг.
Знов груша в листі, зацвіла.
Стоїть як символ-оберіг
Голодоморного села.

На Майдан!

На Майдан наш,
Як до Храму
Усі вулиці ведуть.
Плинуть люди
Не за крамом –
За Свободою ідуть.
На Майдані нема місця,
Всі згруповані в пучок.
Не зламають нас, не бійся
І не візьмуть на гачок.
Тут столиця й регіони –
В нашій єдності оплот.
Зайві тут бунчук, погони:
За отамана – народ.
Вийшли люди на майдани
Мирно волю здобувать.
Остогиділи кайдани,
Пора владу показать.
Не лякають їх заслони.
Всіх драконів проженуть.
Схвалять праведні закони
І в Європі заживуть!

2014 р.

Майдан пройшов вже рубікон

Дало народу вибір Право
Наверх достойників набрать.
Щоб не хитатись вліво-вправо,
А йти в Європу й не звертать.
Зростали партії грибами,
Як після проливів дощу.
Всі обіцяють лиш губами
Сьорбнуть несолено борщу.
Антипозиція ожила,
Вдягнувши ризи на бушлат,
Підняла хвіст, розкрила крила,
Підвозить гречку нарозхват.
Зіп’ялись й смілі самозванці,
Всіх критикують невпопад.
А торгаші вже рано-вранці
Купують голос наугад.
Не ловить мух і нині влада,
Рахує голос, дує в вус:
Один піднявся, інший впаде –
Реалі-шоу, адмінресурс.
Не бачать зерна у полові,
Шукають шкварки на відходах.
Ручні кайданки наготові
Й сокири гострі на колодах.
Злиденний люд не йде на вибір,
Кляне і владу і закон.
Бунтує, зріє інший вимір
Майдан пройшов вже рубікон.

Ати-бати…

Ати-бати йшли солдати,
Ати-бати на АТО.
Ати-бати відстояти
Наш порушений кордон.
Ати-бати йшли солдати
Із майданів прямо в путь.
Аби ворога здолати –
Небайдужих всіх беруть.
Йдуть солдати у цивільнім
(не військові до цих пір).
Всі присязі святій вірні,
Розтривожені без мір.
Наступає підло ворог,
Зрадник голову підняв.
Підсушив підмоклий порох –
З боку путінців найняв.
До зубів озброїв шайку.
Танки, «Гради» підтягнув,
Перегнув занадто палку,
Світ лапищею лягнув.
«Відтиснув» наш Крим зухвало,
«Лугандон» створив, мов сон.
Пів-Вкраїни йому мало:
Гне державу у полон.
Полягли в степах солдати:
Хто згорів, хто підірвавсь –
Віддав все, що міг віддати,
Аби ворог не прорвавсь.
Мало зброї мають хлопці,
Менше – виучки в боях.
Не в кевларках, а в пілотці
Гинуть масово в котлах.
Бійню цю зовуть АТОю
(якби ліпше для других).
Ті ж – гібридною війною:
Війна всіх супроти всіх.
Світ дивується замежний,
Як створився карантин:
Встав солдатик незалежний
Захищати власний тин!
Ати-бати йшли солдати –
Некіношний реалізм.
Вчились боєм захищати
Свій державний організм.

Коли...

Коли усе під «Градами» горить,
Землю і тіло розриває на друзки
Й кишки січе, неначе мотузки,
Волаєш смерті – мертвим не болить!
Коли град куль шукає в тобі ціль
Й жилетну пробиває нишком бронь,
Окопчика попросиш: «Захоронь!»,
Коли уламки мін злітають звідусіль.
Коли тебе запре в траншеї танк,
Й останній подих зробиш в соломину,
То ніби він живцем ховає в домовину
І смертний безіменно строчить бланк.
Коли безумства бачиться масштаб:
Як гинуть люди підлі і герої,
То розумієш, що уроки Трої
Забув давно наш Генеральний штаб.
Але коли з тобою поруч побратим
Джгутом закручує куксу ноги,
То не страшні й найближчі вороги.
І ми живем. Стріляєм. Не простим!!!
Ми – «Кіборги» – не зомбі, не фанати,
Ще вчора ми гуляли у футбол.
Коли ж отримали в потилицю укол,
Взялися за «калашники» й гранати.
Отямтеся, недавнішні брати!
За що свою і нашу ллєте кров?
Вже наламали ви армаду дров,
Щоб досягти шизоїдам мети.

07 серпня 2015 р.

А судді хто?

«А судді хто?» Довічний запит
Завис, немов дамоклів меч.
Їм мантія від правди захист,
Коли невинним зносять з плеч.
В судах порушують безкарно
(така спокуса завжди є).
В них захистку шукати марно.
Суд не погладить, скоріш, поб’є.
Рука нечиста не страшиться,
Порука цеху – оберіг.
Їх влада Бога не боїться.
Їм гріх людський – уже не гріх.
Вони судитимуть до смерті.
Закон таке їм право дав.
Якщо скрижалі Божі стерті.
Суд дідьку душу запродав.

13.11.2015 р.

Вітер, пройде і це

Бушує вітер на приволлі,
Дерева гне, зриває лист.
Під вітром гнешся мимоволі,
Горбатишся в неповний зріст.
Ось вихр підняв, жбурнув у вічі
Дрібні камінчики й пісок.
Присліпнуть очі у цій січі
І біль удариться в висок.
Вирує, бавиться стихія.
Всю міць руйнівну видає.
Усе назбиране розвіє,
Назад зібрати не дає.
Немає вітру перепонів,
Немає стін, бракує меж.
Від його свисту люд спритомнів.
Колись притомиться він теж.
Настане день у повнім штилі
З дощем і сонячним теплом.
І все, і всі враз стануть милі
Так, ніби й бурі не було.

13.11.2015 р.