Мабуть, я не дуже помилюся, якщо скажу, що значна частина представниць прекрасної половини людства доволі часто опиняється в ситуації, коли обіцяє собі з найближчого понеділка почати нове життя.

Підстави для цього бувають досить різноманітні і різнопланові. Хоча найчастіше такі обіцянки пов’язані з турботою про власний зовнішній вигляд: от цього тижня все ще нехай буде по-старому, а вже наступного і їстиму менше, і на овочево-фруктову дієту сяду, і розвантажувальні дні встановлю, і ранковою зарядкою чи вечірньою пробіжкою займуся…
Я читаю ваші думки? Звідки я їх знаю? Сама така. Теж не раз собі щось подібне обіцяла. Та минав один понеділок, другий, третій… Але ж це не просто понеділки минають, це минає наше життя. То, може, варто, нарешті, про себе, кохану, подумати не на словах, а на ділі?! До того ж, нагода, здається, підоспіла просто таки унікальна: пов’язати початок нового життя з початком Нового року, який уже стукає у наші двері.
Можливо, у цьому вам допоможе історія моєї знайомої, з якою ми багато років працювали разом в Україні. Якось я поділилася з нею думками про «неправильні» понеділки, на що знайома тільки усміхнулася і сказала: «А тепер послухай мене…» І хоч її розповідь прив’язана більше до українського способу життя, аніж до життя українських жінок в Америці, однак, справа не стільки в самій історії, скільки в її моралі. А вона буде зрозумілою і по той, і по цей бік океану. Отож, слово Мирославі.
«Я також сотні раз обіцяла собі змінити життя. Та приходив понеділок і чомусь жилося так, як учора. Поки вранці розбуджу дітей, збіжить каша на чисто вимиту плиту. Поки позастеляю ліжка, підгорить картопля. Поки одягну меншого, що навмисно ховає колготи, аби не йти в садочок, поки перевірю, чи приготовлені бутерброди і чисті носовички домочадці не забули покласти до своїх сумок, поки нагадаю чоловікові, що у спальні відпадає розетка, поки сніданок на стіл, а потім брудний посуд зі столу – час промайне, наче його корова язиком злизала. На ходу розчешуся, дешевою помадою губи мазну – і на реактивній швидкості на роботу.
Прибігаю – так і є: всі вже на місці, бо годинник показує далеко за восьму. Добре, що начальник не побачив. Сідаю і починаю згадувати, чи виключила газову плиту, чи не залишила в розетці праску, чи замкнула двері. Уява малює страшні картини: то про те, як у незачинений дім безперешкодно проникли злодії, то про пожежну машину, що мчить до моєї хати, охопленої полум’ям.
Якось донька сказала: «Мамо, поглянь на себе у дзеркало. На кого ти схожа? Ти ж колись красунею була. Як на тому фото, коли тато сфотографував тебе на березі лісового озерця. Ти в такому легенькому платті, а погляд романтичний, замріяний. Невже то ти? Важко повірити».
І це моя рідна дитина каже! Шістнадцятирічна акселератка! Та як вона сміє отак мені, матері?! Але підходжу до дзеркала і бачу в ньому жінку зі скуйовдженим волоссям, сяк-так зібраним у хвіст гумкою. Розтягнутий светр, фартух навиворіт (бо ж поспішала!), а руки – одразу можна здогадатися, скільки картоплі ними перечищено і бур’янів прополено. І раптом так себе стало шкода, аж сльози на очах скрутилися. Біжу до кімнати, знаходжу альбом з тією фотографією і вже сама сумніваюся, що то я.
У кімнаті розкидані доньчині речі, іграшки нашого меншенького. І чого я справді не довіряю своїй Мар’янці? Вона ж хоче мені допомагати, але я завжди категорично заперечую: твоє діло – вчитися, а я все приберу і помию сама.
Ось і зараз кидаюся збирати з підлоги якісь запчастини від Олежикових машинок, а тоді зупиняюся. Підходжу до шафи, витягаю новісінький, жодного разу не одягнений, костюм: гарний і, здається, дуже мені личить. Тільки ось ця зачіска, цей невиразний погляд, ці нігті, які вже давно не бачили лаку… Що це справді зі мною? Я ж завжди так хотіла виглядати привабливо й інтригуюче. І мені це вдавалося. А тепер роздираюся на частинки між пранням, варінням, прибиранням, прасуванням. І хіба що ота давня фотографія – єдине свідчення про колишню привабливість та інтригу.
А сьогодні ж 31 грудня. До Нового року залишилося 12 годин. Може, прийшов час, аби здійснити свою «погрозу» – змінити, нарешті, життя. «Або тепер, або ніколи!» – промовляю голосно до нечесаної жінки у дзеркалі. І вона у відповідь схвально киває головою.
Залишаю на столі записку: приберіть у кімнаті, приготуйте салат «Олів’є», подбайте про шампанське, не забудьте про ялинку…
Виходжу на вулицю. Ох і гарна ж цього року зима! І як я досі не звертала увагу на це мереживо садів, на іскристе снігове покривало, що виграє усіма барвами! Тихо пролітають поодинокі сніжинки. Люди поспішають до магазинів. Прибрані кафе гостинно відчиняють двері перед бажаючими зустріти Новий рік поза домом. Чоловіки – піднесені, жінки – доброзичливі та елегантні. Особливо ось ці, що вже виходять з перукарні.
Так, нині і я поспішаю сюди. А за якийсь час з великого дзеркала на мене дивиться зовсім інша жінка – також елегантна і вродлива. Волосся пишно спадає на плечі. Від нової зачіски і вираз обличчя змінився, і постава стала стрункішою, і хода більш упевненою. Та коли поверталася додому, десь у глибині душі немов щось зашкрябало: як там мої без мене? Мабуть, усе як було, так і залишилося…
Заходжу до хати. Всі зупиняються вражені. З кухні пахне чимось смаженим. Лунає музика, сяє вогнями прибрана ялинка. Мар’янка хвалиться спеченим тортом, Олежко кличе подивитися до кімнати, де він сам поприбирав. Чоловік тримає в руках шампанське.
Самі розумієте, Новий рік ми зустріли з особливим настроєм. І взагалі, здається, з того дня наша сім’я стала особливою. Невже все справді залежало від моєї зачіски, від мого зовнішнього вигляду, від моєї довіри своїм домочадцям?
Шановні жінки! Якщо ви відчуваєте, що у вашій сім’ї щось «не так», що й душа ваша почуває себе не зовсім комфортно, підійдіть до дзеркала і запитайте поради у тієї жінки, яку ви там побачите. Якщо ж вона порадить вам змінити життя, не відкладайте це навіть до найближчого понеділка. Щоби потім не шкодувати за кожним втраченим днем».