rss
01/19/2016
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#275

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Авторитет влади та іміджі політиків
Минулий тиждень, включно з вихідними днями, «вистрілив» декількома скандальними подіями, які загострили проблему, що давно уже актуальна для українців: авторитет так званої післямайданної влади та дивні метаморфози персональних іміджів багатьох її представників.

15 грудня у прямому телеефірі я заявив, що авторитет цей фактично знищено.
Але щоб ця фраза набула для наших читачів переконливості, потрібно проаналізувати хоча б останні у часі події нашого політичного життя

Звіт уряду

11 грудня завершувався рік, що минув після затвердження Програми діяльності уряду у грудні 2014 року. Згідно зі законом, протягом цього терміну уряд мав кадрову недоторканість – його не могли відправити у відставку.
А ось після річного звіту руки у парламентаріїв уже мали бути розв’язаними. Вони могли вибрати варіанти: відправити весь уряд у відставку або ж переформатувати його, змінивши декількох міністрів.
Фігура прем’єр-міністра Арсенія Яценюка була особливим об’єктом критики, і в якості першого кроку виправлення ситуації майже всі сходилися на думці, що його потрібно звільняти. А другим кроком всі не менш дружно погоджувалися, що зробити це вкрай складно, а то й неможливо за тої ж таки ситуації, що склалася.

Ситуація

   Title
   Симбіоз Азарова та Яценюка в одній особі
У чому ж полягала суперечливість тієї ситуації, яка, з одного боку, вимагала зняття Яценюка з посади очільника уряду, й одночасно робила це майже неможливим?
По-перше, у конструкції тієї парламентсько-президентської республіки, яку ми, принаймні, формально, маємо. А конструкція ця передбачає висунення кандидатури прем’єр-міністра України парламентською коаліцією. Ніхто інший, навіть президент України, не має права висувати кандидата на прем’єра.
Політична практика така, що з главою держави, звичайно, узгоджують кандидатуру глави уряду, хоча й неформально. Проте офіційно висуває кандидатуру все-таки коаліція.
А на сьогодні вагомою частиною парламентської коаліції є фракція «Народного фронту» (НФ) від партії, яку очолює А. Яценюк.
Тож Арсеній Петрович недвозначно заявляє, що у випадку свого звільнення виведе фракцію НФ з лав коаліції, і та, внаслідок цього кроку, розпадеться.
А розпад коаліції і неможливість протягом 30 днів сформувати нову автоматично веде до розпуску парламенту і позачергових виборів до Верховної Ради України.
Проти такої смуги нестабільності виступають, передусім, ті, хто на нових виборах ризикує отримати від виборців «червону» картку і не подолати виборчий бар’єр, а також і західні партнери нашої країни, для яких стабільність внутрішньополітичної ситуації в Україні більш важлива, ніж пошуки нового очільника уряду.
А хто ж має найменші шанси пройти до Верховної Ради України у випадку нових дочасних виборів?
Та той же таки яценюківський «Народний фронт», який в очах виборця уже давно став антинародним і має ганебно низький електоральний рейтинг – десь у межах 1-2%.
Тож він стіною стоятиме за свого лідера і не дасть голоси за звільнення Яценюка з посади.
І тут знову парадокс: НФ практично уже знищений як партія і не має серед українців жодного авторитету, а у Верховній Раді фракція НФ налічує аж 81-го депутата, що були вибрані ще у 2014 році, коли НФ мав популярність серед виборців, а Яценюк ще не підірвав свій персональний політичний авторитет.
У цьому сенсі найбільш травмуючим для суспільства моментом було усвідомлення того, що Микола Азаров, який сприймається в Україні як втілення антиукраїнського зла, почав проступати в діях і бездіяльності і навіть у зовнішньому вигляді того, хто кілька років тому з окопів опозиції нищівно критикував його, і кому країна тоді вірила – нинішнього глави уряду А. Яценюка.
Однак, складається враження, що травмувало це кого завгодно, тільки не самого Арсенія Петровича, який продовжував поводитися, як ні в чому не бувало.
Отож, на трибуну Верховної Ради України прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк виходив, розуміючи, що нардепи можуть добряче його пошарпати, насолити гострими питаннями і різкою критикою, але відправити уряд у відставку не наважаться.
Розуміли це і нардепи. Декого з них це приводило у стан розпачу, декого – у стан безсилої злості, а декого штовхало на відчайдушні витівки.

Як Пилип з конопель

Title  
 Винесення живого тіла (початок)


 
 Title  
 Захисники Яценюка не забарилися  
Коли прем’єр закінчив свою доповідь і уже був готовий відповідати на питання, до трибуни вискочив, як Пилип з конопель, нардеп Олег Барна з фракції БПП «Солідарність» з букетом квітів.
Він протягнув його Яценюкові, той автоматично прийняв квіти і тримав їх у руці. Може, подумав, що президентська фракція його вітає з блискучим звітом?
А Барна тим часом, не знижуючи темп, обійшов Яценюка ззаду, просунув праву руку між ніг доповідача, лівою обняв за поясницю і виніс його з парламентської трибуни.
Все відбулося миттєво, за декілька секунд. Цього ніхто не чекав, і у першу мить всі застигли у шоку.
Вразило і те, що Яценюк, не змінюючи спокійний вираз свого обличчя, обома руками вчепився у трибуну, причому, правицею продовжував стискувати вручений йому букет.
Ні слова, ні жесту протесту, ні різкого повороту голови чи спроби вирватися з чіпких обіймів Барни – нічого спонтанного, різкого, природного у такій ситуації у ті секунди Яценюк не робив. Він закляк і застиглим поглядом дивився у залу, наче хотів сказати: «Бачите, що зі мною роблять?»
Чи то також заціпенів від нечуваної вихватки нардепа, чи то тримав себе у руках. А, може, й чекав чогось подібного?
У всякому випадку, склалося враження, що з-за трибуни виносять не живу людину, а манекен. Тим більше, що розчепірені ноги свої Яценюк тримав також випростаними і нерухомими.
Оговтавшись, з місця зірвалися нардепи яценюківської фракції НФ і кинулися захищати свого патрона. Та згаряча сили свої не розрахували, бо почали зі всієї злості гамселити Барну в обличчя.
Хтось учепився Барні ззаду у волосся, відтягуючи його голову назад, і у ці, закинуті вгору, обличчя та щелепу продовжували завдавати хаотичних ударів самодіяльні боксери-яценюківці. Одразу ж набігла ще група нардепів. Частина з них намагалася захистити Барну і відтягнути яценюківців, а інші рвалися до Барни, щоб «потримати його за горло», як висловлювався герой «За двома зайцями» Сірко.
Цей клубок депутатських тіл у запалі колективного мордобою підкотився до столу президії парламенту і ложі уряду, звідки головуючий В. Гройсман, віце-прем’єр Г. Зубко та інші хапали за руки і голови забіяк, намагаючись чи то припинити бійку, чи то і собі врізати декому зі своїх опонентів.
Вираз облич у всіх них був при цьому страшнуватий – наче напилися «озвірину».
Звільнений із міцних обіймів О. Барни, А. Яценюк уже знову стояв за трибуною і періодично неголосно звертався до спікера: «Володю, я готовий відповідати на питання». Але «Володя», тобто Володимир Гройсман, уже не реагував на слабенькі заклики прем’єра.
А той з поблажливою посмішкою відповідав на чиюсь підбадьорюючу репліку чомусь російською: «Что подєлаєш, дєбілов хватаєт».
Чи була це вихватка дебіла?
Так вийшло, що Олега Барну я мав можливість спостерігати під час його виборчої кампанії до Верховної Ради України у 2014 році і навіть кілька разів спілкуватися з ним.
Тому й можу висловити свою думку як стосовно його особистості, так і щодо цього резонансного вчинку.
Олег Барна, мешканець села Нагірянка, Чортківського району, що на Тернопіллі, сільський учитель, є людиною прямою, навіть прямолінійною, жорсткою і непримиренною. У районі він має репутацію конфліктної особистості, багато з ким сперечався, сварився, але ці конфлікти коментують там по-різному.
Хтось називає Олега Барну невживчивим, інші – принциповим.
Безсумнівно одне – Олег Барна є українським патріотом. Він був на Майдані, кажуть навіть, що його там поранили, був у зоні АТО.
Правда, коли один із його суперників на виборах, екс-мер Чорткова, написав до Міністерства оборони з проханням вказати, де конкретно Олег Барна перебував у АТО і що там робив, йому чомусь не відповіли, що породило певний скепсис.
Чинним нардепом від Чортківського округу (Чортківський, Борщівський і Заліщицький райони) тоді був також націонал-демократ Іван Стойко, який повторно балотувався, і багато хто були впевнені, що Стойка ніхто не подолає.
Звучали навіть пропозиції, щоб ці два патріота об’єднали свої зусилля, але якийсь гуморист іронізував, що це буде блок «Барна Стойка» і до проекту охололи.
Врешті-решт, Олега Барну висунули кандидатом в нардепи від Блоку Петра Порошенка, чим дуже здивували і Стойка, і всіх інших. Подейкували, що пана Олега просунув у кандидати його молодший брат Степан, який у Тернополі був головою передвиборчого штабу БПП і розподіляв місця по області.
Олег Барна грошей на вибори не мав, з тернопільського та київського штабів йому теж не відсипали, тож уся кампанія Олега Барни звелася до особистих зустрічей під розтяжками з гаслом Блоку П. Порошенка.
Зате на зустрічі він приходив у камуфляжі, виголошував палкі промови патріотичного характеру, позиціонував себе як мужній солдат і патріот, і це дуже подобалося його виборцям у більшості з тих двохсот сіл і трьох райцентрів, які входили до складу 167 округу.
Коли ж деякі журналісти ставили питання – а що може зробити в парламенті сільський учитель фізики, і чи не краще йому балотуватися до райради, а виборцям звернути увагу на більш кваліфікованого кандидата – таких слухали мало. Відповідали, що головне – це патріотизм Барни, а не знання чи кваліфікація.
У підсумку, Олега Барну все-таки було обрано нардепом. Іван Стойко, який 4 роки, як казали, мало що робив для округу, посів тільки третє місце.
За два роки депутатства про Олега Барну за великим рахунком почули тільки раз – коли він з парламентської трибуни назвав Путіна відомим матюком. Про інші здобутки Барни широко нічого не відомо.
Це дало привід деяким ЗМІ після інциденту називати Олега Барну маловідомим депутатом.
А вдруге Олег Барна «прозвучав», уже виносячи Яценюка з трибуни.
Важко собі уявити той водоспад коментарів, карикатур, фотожаб, який посипався на голови українців після цієї безпрецедентної вихватки О. Барни.
В історії України ще не було випадку, щоб хтось, навіть і нардеп, проявив до очільника Кабміну фізичне насильство – хоча і нетравматичне.
Реакцію громадськості можна поділити на дві частини.
Одні емоційно захоплювалися вчинком Олега Барни, називали його молодцем і стверджували, що самі давно хотіли б винести Яценюка не тільки з трибуни, але й з посади і навіть з політики.
Інші, більш раціональні, вказували, що цим викличним вчинком Олег Барна завдав великої шкоди міжнародному іміджеві України. А, відповідно, й іміджеві парламенту та своєї фракції і партії БПП «Солідарність».
Колеги також невідкладно поставили крапки над «і» у цій історії.
Керівництво фракції в особі Юрія Луценка та інших здійснило візит до фракції НФ і принесло їй свої вибачення . Регламентний комітет Верховної Ради України позбавив Олега Барну права відвідувати 5 пленарних засідань. А фракція БПП «Солідарність» вигнала О. Барну зі своїх лав.
Єдиної думки у суспільстві щодо вчинку нардепа О. Барни нема. Хтось вважає його героєм, що реалізував народні сподівання, приховані і неприховані бажання покарати А. Яценюка за його політику, передовсім, у сфері цін, тарифів, урізань соціальних виплат і т. п. Такі експресивно підтримують нардепа.
Інші впевнені, що О. Барна «опустив» звання народного депутата, зганьбив себе, свою фракцію і парламент в цілому в очах населення і міжнародної спільноти.
Що тут можна сказати?
Звичайно, з Яценюком згодитися не можна. Олег Барна не дебіл. Хоча й інтелектуалом його назвати важко. А хто ж він тоді? І як розцінювати його вчинок?

Склянка в голову, чи вода в обличчя

   Title
   Міхеіл Саакашвілі, Арсен Аваков, Хатія Деканоїдзе –
кавказькі українці
Перш ніж зробити якісь висновки, до загальної мозаїки потрібно додати ще один скандальний елемент того ж самого ряду.
13 грудня на засіданні Національної Ради реформ у присутності президента України розгорілася відкрито ворожа суперечка між Міхеілом Саакашвілі і міністром внутрішніх справ України Арсеном Аваковим.
М. Саакашвілі, як голова громадської ради, що опікується питаннями державних підприємств, зробив доповідь, у якій знову поставив питання про шалену корупцію у цій сфері і причетність до неї оточення А. Яценюка.
Слово за слово, розгорілася суперечка, під час якої А. Аваков (етнічний вірменин) вигукнув – «йди геть з моєї країни» – і чи то виплеснув воду в обличчя одеського губернатора, чи то кинув у нього склянкою. У цей скандал втрутився і присутній А. Яценюк, який теж почав вимагати, щоб Саакашвілі пішов геть з «моєї України», назвавши його при цьому гастролером.
На що Саакашвілі відповів: «Не дочекаєтеся, я люблю Україну і є таким же її громадянином, як і ви, тільки не обкрадаю її».
Коментуючи ці вигуки, вітчизняні гумористи уже поставили питання: що то за країна така – Україна – в якій вірменин і єврей кричать грузину «Геть з моєї країни», а грузин їм відповідає: «Ні, не поїду, бо це – моя країна».
Але жарти жартами, а ситуація розгорілася зовсім не на жарт.
Президент був змушений закрити засідання Національної ради реформ. Жодного рішення, зокрема, за фактами, які наводив М. Саакашвілі, не було прийнято.
Ви помічаєте, читачу, що цей скандал, як і попередній – у Верховній Раді України з Барною, як і той, де Парасюк своїм ударом по генералу зірвав засідання Комітету із запобігання корупції – усі ці три скандали, які трапилися, нібито, спонтанно, насправді зірвали прийняття антикорупційних рішень у всіх трьох випадках.
Тому й гуляє в політикумі конспірологічна версія, що всі ці скандали були деким заплановані і під виглядом емоційних спалахів здійснені, щоб вкотре завадити прийняттю конкретних антикорупційних рішень.

Бити чи не бити?

Дискусія в Україні щодо методів народного впливу на владу розгорається. Згоди не досягнуто. Одні за право сили, інші – за силу права.
Дійсно, неприязнь до влади і декотрих її високопосадовців, як от до А. Яценюка, у суспільстві зашкалює. Його діяльність на чолі уряду абсолютна більшість народу уже давно не сприймає. На політичні ігри в керівних колах України люди теж дивляться з величезним несприйняттям.
На думку дуже багатьох, якщо люди не сприймають цього прем’єра, то його треба негайно міняти і не дивитися на те, що станеться з коаліцією, яку позицію займе Захід, і чи погодиться з цим Дж. Байден, якого вже відкрито називають американським куратором України.
Коли ж цього не відбувається, а, натомість, люди спостерігають якісь політичні ігрища, то обурення мас різко зростає, і тоді багато хто очікують такого собі «народного месника», як Володимир Парасюк чи Олег Барна.
І ці люди чути не хочуть про політичну культуру, імідж Верховної Ради чи навіть держави. Вони хочуть справедливості.
І якщо політики їм не можуть забезпечити цю справедливість правовими процедурами, то люди згодні і на неправові процедури, як то удар ногою Парасюка в спину генералові, чи винесення живого тіла прем’єра з парламентської трибуни.
Народ підкипає. Рівень невдоволення дуже високий. Враження таке, що влада цього не чує, не бачить чи воліє не звертати увагу.
Але так само вчиняв Янукович зі своїми прісними – нічого не бачив, поки не вибухнув Майдан.
Треба усвідомлювати, що вал критики наростає і стосовно президента Порошенка і стосовно Верховної Ради загалом та її провідних нардепів.
Але політична психологія попереджає, що котел народного невдоволення довго кипіти не буде, тим більше, якщо у вогонь ще підливають бензин.
Нещодавно Папа Франциск сказав: «Християни та мусульмани є братами та сестрами» і закликав не виправдовувати насильство і ненависть.
Схоже, що в Україні подібні заклики воліють не чути ті політики, які б хотіли егоїстично правити самі – так би мовити, без «родичів», нікого не вважаючи братами і сестрами.
Авторитет влади майже знищено. Авторитет опозиції теж далеко не всеосяжний.
Яка ж альтернатива? Де вихід?
У тяжких роздумах над цим і перебуває нині українське суспільство.
Висловлюючи те, що накипіло, колишній волонтер, а нині голова Луганської військово-цивільної адміністрації Георгій Тука заявив: «Українська політична еліта – це збіговисько авантюристів, хабарників і пройдисвітів... Ось тому з кожним днем я стаю дедалі більш затятим прихильником не демократії, а диктатури... Хоча б на якийсь певний період, років на десять».
Чи не подібну тверду руку, нового диктатора, можуть прагнути українці, спостерігаючи, як «цирк і бардак» (за виразом М. Саакашвілі) охоплюють політикум і країну.
У влади є ще шанс змінитися і щось змінити. Чи використає вона його?

Подія в літературознавстві та суспільному житті

Вони змогли. Маленька антикорупційна агенція Хорватії посадила великих людей

 

Реклама

    © 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com