Організатор, директор та продюсер фестивалю «Марія», народна артистка України Лариса Кадирова відкриває фестиваль і знайомить з його тижневою програмою
	Актриса Національного театру ім. І. Франка Лариса Кадирова в ролі Юстини в моновиставі «Не плачте за мною ніколи». Режисер – Сергій Павлюк (Херсонський академічний музично-драматичний театр ім. М. Куліша)
	Завершальна сцена моновистави «Не плачте за мною ніколи». Лариса Кадирова приймає вітання від зворушених глядачів
	Актор Матеуш Новак у моновиставі «Спереду та ззаду». Режисер – Станіслав Медзевський (Польща)
	Актор Матеуш Новак та професор Варшавської театральної академії Анна Куліговська-Коженєвська в кулуарах після вистави
	Актриса Олена Дудич із Білорусі в моновиставі «Час секонд-хенд». Режисер – Володимир Петрович
	Актор Володимир Петрович із Білорусі в 2-й частині моновистави «Час секонд-хенд». Він же – режисер-постановник
	Актриса Ольга Чистоклєтова в моновиставі «Одкровення Іванки». Режисер – Євген Чистоклєтов (Львів)
	Олександр Щур – колишній львів’янин, нині – викладач консерваторії в м. Будапешт (Угорщина). Поетично-музична вистава «Люблю любити любов»
	Тетяна Єрентюк – автор, виконавець та режисер моновистави «Я полюбила вас, Анно Ахматова». Запорізький академічний музично-драматичний театр ім. В. Магара

Нещодавно у Києві, на Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, пройшов XII Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія».

Фестиваль – єдиний в Україні та Європі, присвячений 160-річчю з дня народження першої народної артистки України Марії Заньковецької, для якої Євангеліє акторства вичерпувалося одним словом – нутро.

«Головне в моєму житті відбувається ввечері – вистава! Якщо її нема – відчуваєш просто брак кисню. Усе готово! Тільки світло дайте скероване, і нічого немає, і ти сам починаєш створювати дійство. Реальне людське життя я починаю відліковувати з того моменту, коли людині надається можливість робити вибір. Громадянське, творче, моральне життя – результати зусилля. Як і роль. І тому, знаючи фінал, я живу і в житті, і на сцені, не обдурюючи себе. Можливо, звідси мій максималізм, і гіпербола, і негативізм», – писала Марія Заньковецька.

Фестиваль «Марія» заснований Міжнародною благодійною організацією «Міжнародний інститут театру», Міністерством культури України, театром ім. І. Франка та незмінним директором і головним продюсером цього фестивалю народною артисткою України, лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка, актрисою театру ім. І. Франка Ларисою Кадировою.

Генеральний директор Національного театру ім. І. Франка, народний артист України Михайло Захаревич, на підведенні підсумків фестивалю «Марія» поділився з його учасниками наступним: «Національний театр ім. Івана Франка багато гастролює за кордоном, створює нові постановки. В Європі багато говорять про Україну, але дуже мало бачать, що українці можуть. Хочеться вірити, що роботи «франківців» зробили Україну ближчою до Європи і навпаки – Європу ближчою до України. Як і всі театри України, «франківці» живуть у тому ж середовищі, в якому живемо ми всі: у фінансовій скруті, в незрозумілих умовах, а хотілося б кращих, щоб не було такої інфляції. Скорочується дотація. Питання реформування галузі, як на мене, вирішується неправильно й неточно: хто в театрі головний – художній керівник чи директор? Важливо – яка основа, яка база в театрі. Що вміє художній керівник, і що вміє директор, і як вони разом уміють підтримувати, розвивати і робити його цікавішим.

Завдячуючи прекрасному складу акторів, до якого належить і Лариса Миколаївна Кадирова, у нас багато глядачів у театрі, більше, ніж було раніше. Чому? А тому, напевно, що в часи скрути глядачі шукають розради. Де її шукати? Звичайно – в театрі, де можна відпочити і тілом, і душею, де можна збагатитися цікавими думками, цікавими висновками. Мені здається, що у нас все так і проходить. Заповнення залу – 80-90 відсотків, це більше, ніж 200 тисяч. Театр приймає багато глядачів безкоштовно, близько 30 тисяч фінансово незахищених. Минулого театрального сезону було прийнято 28800 глядачів. На кожну виставу приймають певну кількість глядачів особливих, тобто, людей з обмеженими можливостями, переселенців зі Сходу України, воїнів, які були в зоні АТО. Театр ім. І. Франка перерахував більше, ніж 500 тисяч гривень на допомогу пораненим. Артисти виїжджали з концертами в госпіталі України, а також на передову: Артемівськ, Краматорськ. Театр дотримується активної громадянської позиції, це дуже важливо. Всі «франківці» позиціонують себе як свідомі українці.

Наша Україна має стати кращою. Сьогодні дуже багато негативу в країні, всі повинні бути одностайними і непримиренними до ворогів, що напали на нас. Не всі ще українці роблять все для того, щоб Україна стала кращою. Про це багато пишуть і говорять. Будемо і надалі підтримувати проведення фестивалю «Марія». Чекаємо нових гостей. Пані Лариса вийшла на високий міжнародний рівень, досить солідний. Наступного року дали згоду взяти участь у фестивалі артисти з кількох країн Європи.

А всім учасникам фестивалю хочеться побажати, щоб були щасливими людьми, при доброму здоров’ї, щоб творили, щоб отримували задоволення від творчості, щоб ніхто не заважав, зокрема, і держава, і партнери, щоб світ ставав кращим, щоб була надія. Ми дуже багато говоримо про безнадію, але сьогодні можна жити тільки з великою надією на якісь кращі часи, аби надія ніколи не зникала, щоб прийдешній день був кращим, ніж сьогоднішній».

«Не плачте за мною ніколи»

Фестиваль «Марія» відкрився новою спільною роботою двох театрів: Херсонського академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша та Національного театру ім. І.Франка. Це моновистава Лариси Кадирової за твором Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи».

Як розповідати про смерть? Таке вічне й болюче питання, про яке не всі й не завжди говорять. А от весело й відверто, без усіляких пересторог, як це створили письменниця Марія Матіос, актриса Лариса Кадирова, режисер і сценограф Сергій Павлюк та художній керівник проекту Олександр Книга. Про смерть героїня Кадирової – бабця Юстина – каже з великою повагою, але без туги, з розумінням невідворотності, адже тільки завдяки смерті можна зрозуміти найголовніше про життя, дізнатися, яким можеш прийти до останньої межі. Глядачі шоковані, бо предметом у центрі сцени під веретою, яку Юстина-Кадирова обережно знімає з нього, є звичайнісінька труна. Це той останній будиночок бабусі Юстини, кінцевий притулок, що вона його сама собі придбала, і який повинен стати гідним підсумком життя. Юстина-Кадирова повагом дістає багатий вміст труни – сорочку-вишиванку, запаску, постоли, велику поминальну свічку, барвисті хустки, вишивані рушники, орнаментовані стрічки, пучки духмяного зілля. Розвішує все це на тину, і наче оживає українським вишиваним килимом життєве коло цього окремого двору окремої людини, яке, зрозуміло, стає уособленням вигляду й суті цілої країни.

Лариса Кадирова, як геніальна, неперевершена актриса, з непідробною справжньою карпатською говіркою, природним гумором творить образ звичайної українки з житейською мудрістю. Юстина Кадирової співає й підтанцьовує, кепкує зі себе й інших. Такою постає героїня Кадирової з лагідним і сильним характером, що висновками своїх життєвих спостережень намагалася довести думку, що кожне прожите життя повинно бути гідним смерті, що смерть – не просто кінець існування, це точка найвищого духовного сенсу.

Творці моновистави з викладу Юстини створили глибокий філософський твір про зміст буття, про те, яким чином людське життя має дорівнятися смерті, віднайшовши виразні паралелі цієї конкретної історії, суголосні з нинішньою ситуацією нашої країни.

«Спереду та ззаду» Кароля Збишевського.
Сценарій та постановка Станіслава Медзевського

Сценарист та режисер з м. Люблін (Польща) Станіслав Медзевський, який уже втретє дивує не тільки травестійною природою молодого та напрочуд талановитого актора Матеуша Новака, а й тим, що двічі минулого року в моновиставах вразив відсутністю фізичних мізансцен, який стільки вклав вигадки, драматизму, глибинної трагічності в жіночі ролі, що заради однієї цієї вистави треба було відвідати цьогорічний фестиваль, аби сказати: «Браво, пане режисере і пане акторе!»

Режисер-експериментатор Станіслав Медзевський, педагог і актор Матеуш Новак перенесли нас у Польщу XVIII сторіччя перед її розпадом, де панували пияцтво, розпуста, неправда серед політиків, духовенства, військових, короля та російської цариці Катерини. Сценічна адаптація роману Кароля Збишевського в опрацюванні Станіслава Медзевського та Матеуша Новака використовує образи моторошного світу клоунів, якими диригує головний герой – король. Початок вистави: різкий вихід актора, дратівливий, незвичний. Набридливий і втомлюючий речитатив, інтонаційно крикливе голосове забарвлення трактування тексту. Поступово актор примушує «втягнутися», прийняти закони гри, зрозуміти, що це жорсткий гротеск, що це і дитячий негативізм: заперечення заперечення. Зрозуміти те, чому ми повинні вчитися у поляків. Ділили Польщу. Багато поколінь виросло. Сьогодні молодь сидить з планшетами, але всі вони пам’ятають, що Польщу ділили. І їм не все одно, хоча ділили не їхню землю. Вони пам’ятають – це для них рубіж їхньої волі. Можна вибачати, можна не вибачати, можна не пам’ятати, але мстити. Багато варіантів вирішення цих моментів. Але знати треба. Пам’ятати треба. Дуже часто не знаємо, багато нівелюємо. Десь живемо у прекрасному майбутньому. Цей молодий актор з такою зовнішністю, з якою він абсолютно вільно, не боячись, оперує: тут він – хлопець, тут він – жінка. Це – самознущальний катарсис істоти, поставленої в неприродні для себе умови. Це доведено блискучою грою, переконливо виправдано. Оригінальний костюм: хоч цариця Катерина, хоч фаворит Потьомкін, хоч випещений король.

У першому україномовному театрі для дітей та юнацтва у Львові з’явився Кишеньковий театр. Його вигадав вимушений переселенець із Донбасу, донецький режисер Євген Чистоклєтов.

Театральне подружжя Ольги та Євгена Чистоклєтових працювали у камерному театрі «Жуки». Однак, коли почалася «гібридна» війна, артисти виїхали до Львова. Пана Євгена взяли на посаду режисера у театр, де у невеликій залі він облаштував «Кишеньковий театр». Першою виставою стала моновистава «Одкровення Іванки». Вистава висвітлює сторінки з життя дванадцятирічної Іванки. Дівчинка тягнеться до Божественного, до творення людини і Всесвіту через вигадку, гру, травестію, через Преображення. Вона хоче бути корисною для людей, щось змінити на краще. Особливо її непокоїть вороже ставлення людей одне до одного, незахищеність людини перед несправедливістю життя. Що воно добро, а що – зло? Іванку турбує, чому саме люди не шукають відповіді на такі необхідні питання. Але її пошукам заважають важка хвороба, нерозуміння з боку батьків. До того ж, почалася Друга світова війна. Іванка намагається знайти вихід із найрізноманітніших ситуацій, в які потрапляє вона і народ. У чому її одкровення? У тому, що вона відкриває нам нас самих. У напівтемряві вона ніби сяє сама та світить іншим. Моновистава «Одкровення Іванки» супроводжується прекрасною класичною музикою Бетховена, Баха. Хочеться ще наголосити на тому, що це перша вистава пані Ольги українською мовою. Молодець! Чудово! Дай Боже, нам більше таких артистів і патріотів України.


Цікаву моновиставу показав новий творчий колектив із Запоріжжя. Це Поетичний театр, який започаткували артисти Запорізького академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Магара 2012 року.

Випускниця Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, актриса Запорізького театру Тетяна Єрентюк вдало створила драматичний текст на основі поезій, листів та спогадів про трагічну постать Анни Ахматової.

Тетяна Єрентюк вдало подає сконденсовану в часі історію життя Ахматової, історію її перетворення з безтурботного «дикого дівчиська» на мужню поетесу, що самотужки бореться з цілою системою. Актриса проживає нелегку історію життя на високому напруженні почуттів і думок.

Той, хто не знає біографії Анни Ахматової, почув для себе якийсь мінімум інформації про велику поетесу – які перипетії, які складнощі долі. Це, звичайно, потрібно і важливо. Але найперше у виставі, як на мене, повинен панувати вірш, якого було замало у моновиставі. А враховуючи сьогоднішні події на Донбасі, не зовсім доречно наголошувати на величі «русского языка». Можна було б вилучити з вистави цей епізод.

«Час секонд-хенд»

Вистава створена в сучасній Білорусі, де живуть і творять актори. Хто жив у Радянському Союзі, добре пам’ятають роль цензури. Можливості театру – вказувати владі, політиці теперішній чи минулій. Вказувати на їхні гріхи, на їхню історичну вину. Ось за це, звичайно, низький уклін виконавцям з Могильова – режисерові та актору Володимирові Петровичу, а також актрисі Олені Дудич за цю відвагу, за цю здатність вийти й сказати – і взагалі мати свою думку.

Тут була демографія за допомогою касет, яка була осмислена, продумана, яка працювала. І касети падали, як розстріляні репресовані, як доміно. Автоматична черга – і падають… Для сценографії не потрібно багато, коли думка є й працює. Дуже добре, що цікаві білоруські актори приїхали до нас і приєднали до тієї Білорусі, якої ми зараз не бачимо, не можемо почути, обмінятися думками. Це – політичний театр. А видатна письменниця сучасності Світлана Алексієвич, за твором якої створена вистава, якраз у час проведення фестивалю «Марія» стала Нобелівським лауреатом.

«Було це у дев’яносто першому році… Щасливий час. Ми вірили, що завтра, власне, завтра почнеться свобода. Почнеться з нічого, з наших бажань. Це було дуже несподівано: всі п’яні від свободи, але не готові до свободи. Нам здавалося, що свобода – це просто… Минув час, і ми зігнулися під її вагою, бо ніхто не вчив нас свободі. Вчили тільки, як вмирати за неї… Не втомлююся дивуватися, яке цікаве людське життя. Безкінечна кількість людських правд. Дивуюся Людині», – розпочинає свій твір Світлана Алексієвич.


Справжнім святом і окрасою цьогорічного фестивалю «Марія» стала комедія-опера «Анничка» академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича з м. Коломия, що на Івано-Франківщині.

Коломийський театр – це перший український театр на теренах Західної України та один серед найстаріших театрів сучасної України. Колись ця вистава мала назву «Дівка на виданню, або На милування нема силування».

Священик Іван Озаркевич ще далекого 1848 року переробив сюжет І. Котляревського про життя покутських українців. Коли Іван Франко познайомився з твором І. Озаркевича, то прокоментував цю інтерпретацію так: «Озаркевичу хотілося подати Котляревського галичанам не в оригіналі, а в підгірськім кептарі. Він підганяє мову оригіналу до покутського діалекту, дещо скорочує, оминаючи локальні деталі… Загалом, о. Озаркевич надав п’єсі коломийський колорит і для цього декуди замість українських пісень поставив галицькі».

Сучасну «Наталку Полтавку» – «Анничку» – створив львівський режисер Вадим Сікорський разом з художником-постановником Наталією Тарасенко та балетмейстером Мирославою Воротняк.

Заслуговують на особливий внесок у загальне тло вистави її неповторний гуцульський колорит, що створили музичний матеріал Михайло Тимофіїв та Микола Сокалишин. Х0удожній керівник театру Дмитро Чиборак разом зі своїм творчим колективом присвятили «Анничку» 100-річному ювілею свого знаменитого краянина, актора театру та кіно – Василя Симчича.

Київські глядачі перед виставою побачили з кіноекрана кілька фрагментів з відомих стрічок за участю Василя Симчича – «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною ознакою».

Андрій  Мовчан ( 1980-2014) - Герой Небесної Сотні ,  колишній  співробітник   Національного академічного драматичного   театру імені Івана Франка. Фото з Музею театру. Київ.

 Театр і життя...

На кожній виставі    протягом тижня  глядачі  вносили свої пожертви для  підтримки родини Героя Небесної Сотні Андрія Мовчана. Андрій  працював освітлювачем сцени у  театрі імені Івана Франка, мріяв стати   актором.  Був членом  партії  "Демократичний альянс". Куля снайпера перекреслила  всі його надії і сподівання  вранці 20  лютого 2014 року. Йому тоді виповнилося 34 роки. На Майдані був з рідною сестрою Олею -  волонтером-медиком.  Народжений  в Києві, Андрія за  бажанням  матері Валентини Іванівни  поховали  в с.  Великі  Осняки  Ріпкинського району на Чернігивщині- малій батьківщині його рідних.  Глядачі  фестивалю "Марія" приєдналися  до вшанування  пам'яті  Героя України  франківцями та всіма учасниками фестивалю з багатьох  театрів України, а також Польщі та Білорусії висловили співчуття рідним. "Марія",  завдячуючи її  організаторам,   зокрема ініціативі родини народної артистки України Лариси Кадирової, стала не тільки  талановитою , а й добросердною. 



Погасли рампи й ліхтарі, стихли вдячні оплески глядачів. А в пам’яті ще спливають прекрасні хвилини спілкування зі справжнім високим мистецтвом. А завершальні слова Великої артистки Лариси Кадирової закарбувалися на все життя: «Слава Богу, що в театрі ім. І. Франка дають можливість вибрати собі матеріал, режисера, сценографа, і тоді працюєш. Якою б я не була досвідченою актрисою, я мушу мати те, через що я маю з вами розмовляти. Дуже часто ми підміняємо поняття «просто слова», дуже часто говоримо про любов, а там немає любові. Ми втратили поняття честі, поняття чесності, поняття патріотизму, поняття кохання. Ми підміняємо ці поняття; як сказав Франсуа де Ларошфуко, ми настільки одягаємо маски, що забуваємо їх знімати навіть на ніч. Тому мені потрібна людина, яка б сказала: «Не те, не туди, не та маска».

Моновистава – це найважча форма, де режисер і актор є найвищим рівнем професіоналізму, це найважча форма театру. Це найвідповідальніша робота режисера й актора. І не кожен актор, і не кожен режисер може і має право працювати в монотеатрі. І як сказав відомий актор і режисер Збігнєв Хшановський: «Наша роль і комічна, і трагічна, але іноді потрібна».

Хочеться сподіватися, що наступний XIII Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія» відбудеться, не дивлячись на такий неспокійний час. А Ларисі Кадировій – побажати великої наснаги, нових творчих злетів, цікавих відкриттів.

Мар’яна Іванович у ролі Аннички у виставі «Анничка». Коломийський академічний музично-драматичний театр ім. І. Озаркевича	Андрій Гнатюк у ролі Петра. Вистава «Анничка»
Мар’яна Іванович (Анничка) та Любов Моцок (Терпелиха). Вистава «Анничка»	Олег Кравчук у ролі Возного та Володимир Гелецький у ролі Макогоненка. Вистава «Анничка»
Глядачі після кожної вистави робили доброчинні пожертви для родини Героя Небесної Сотні Андрія Мовчана – колишнього працівника сцени Національного театру ім. І. Франка. Волонтерка – Анничка, онука Лариси Кадирової	Автор, народний артист України Олесь Харченко, та директор фестивалю, народна артистка України Лариса Кадирова
Організатори, учасники та шанувальники фестивалю «Марія» після поетично-музичної вистави «Я люблю любов»	Аншлаг Камерної сцени ім. Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка під час фестивальних вистав