Хоча в Україні тривають бойові дії, проблеми бездомних людей й надалі залишаються актуальними. Суспільство намагається не помічати їх. Утім, якщо хворобу не лікувати, вона тільки загострюється. І якщо держава, почасти, ігнорує бездомних, то часто саме завдяки волонтерським організаціям вони отримують другий шанс почати жити заново. І саме завдяки їм бездомні отримують найнеобхідніше – їжу і дах над головою.

Про проблеми бездомних та способи їх вирішення розмовляємо з Чаком Леваком, директором Depaul USA, а також Віталієм Новаком, священиком Ордену вікентійців, головою правління Всеукраїнського благодійного фонду «Деполь Україна».

Розкажіть, будь ласка, в яких напрямках ви працюєте в Україні.

Наша діяльність в Україні почалася у 2007 році. Наша місія – робота з бездомними людьми, людьми вулиці. Ми почали працювати з людьми з вулиці у Харкові у 2007 році. І надалі несемо цю місію у Харкові, Одесі, Івано-Франківській області, працюючи з дітьми вулиці, з бездомними людьми, сиротами, тяжкохворими. З дітьми, які мають важкі форми ДЦП – у Івано-Франківській області. Таким чином, маємо декілька програм у кожному місті. Стараємося, зважаючи на наші можливості, допомогти людям із вулиці всім найнеобхіднішим.

Що входить у ваші обов’язки?

Щоденна опіка бездомних людей у Харкові й Одесі. Ми надаємо невідкладну медичну допомогу, найрізноманітніші консультації, гарячу їжу, можливість помитися та переодягнутися, постригтися, одяг. Наші соціальні працівники починають працювати з кожним клієнтом особисто, залежно від його потреб.

У декількох областях ви вже маєте свої представництва.

Так, у Харкові і в Одесі є офіси. Маємо і мобільні проекти. В обідню пору і ввечері їздимо вулицями Харкова й Одеси, а потім працюємо в офісі. Ми контактуємо з іншими благодійними організаціями, якщо не можемо відповісти на якусь потребу.

Ви зараз займаєтесь і допомогою для біженців, які приїхали з Донбасу…

У Харкові ми спершу опікувалися 40 сім’ями, але через брак коштів та людських ресурсів ми не змогли продовжувати надавати допомогу цим людям.

Ви працюєте на волонтерських засадах, чи як організація, котру фінансують?

Як організація, яку фінансують. Збираємо кошти, здебільшого, поза Україною. Мета мого візиту – зібрати людей, які не байдужі до того, що відбувається зараз в Україні, до тих проблем, з якими ми зіштовхуємося.

Як вам можна допомогти, та як з вами можна сконтактуватися?

Адреса нашого сайта – http://www.depaulukraine.org. Присутні ми і в Фейсбуці як Depaul Ukraine (https://www.facebook.com/Depaul-Ukrai­ne-102932563150406/ ) або як спільнота Vincentian Harbour (https://www.facebook.com/VincentianHarbour/ ). У Харкові нас можна знайти на вул. Костьольній, 2 або за номерами телефонів: 00 380 577 098 346 і 00 380 577 098 344. Написати нам можна на електронну адресу: [email protected] або зателефонувати за номерами тел.: +380685543877 та +380631333643.

Як ви годуєте потребуючих в Одесі?

У нас є так звана «кухня на колесах». Невеличкий міський автобус ми перетворили на кухню, вирізали всі сидіння і поставили столики. Є й медична частина. Я називаю це клінікою, тому що туди щодня приходять до 30-40 відвідувачів, адже бездомних людей не хочуть приймати у лікарнях. Наші сестри-монахині надають там невідкладну медичну допомогу. Усього за рік тисячі людей прийшли у цей маленький куточок автобуса. Це тільки в Одесі!
Так само ми працюємо у Харкові. Але там, на щастя, біля кафедрального собору ми отримали приміщення. Єпископ для цього привіз спеціальні контейнери. Там також працює невелика кухня.

Співпрацюєте з державою?

Держава допомагає – на даний момент не заважає. Каже, добре, що ви робите, робіть далі. Сподіваємося, що невдовзі прийдуть і від неї кошти.

Чи є в Україні меценати, що хочуть самі вам допомагати?

Люди допомагають нам найбільше речами, продуктами. Пожертви – дуже малі. Ситуація в Україні така, що люди не можуть багато допомагати. Я радий, що вся країна зараз допомагає військовим, ветеранам, сиротам. Це найбільший фокус, де всі зосереджені. Це свідчить про те, що в Україні є волонтерський рух, є люди, які мають добрі серця, бажають допомогти. У наших проектах ми не відчуваємо такого. Але маємо волонтерів, які приходять, допомагають, жертвують своїм часом.

Як довго ви займаєтесь цим проектом?

Із 2006 року.

Було важко в Україні започаткувати такий рух?

Будуємо громадянське суспільство, будуємо цей третій сектор. Було важко, бо в Україні величезна недовіра з боку суспільства, адже цим має займатися держава. Але держава цим не займається. Проте, ми потроху будуємо наш імідж, об’єднуючись з іншими організаціями, і відповідаємо на ті питання, на які держава і ніхто інший, на жаль, не відповідають.

Скажіть, будь ласка, чи співпрацюєте ви з вишами, медичними закладами, які б могли надавати психологічну допомогу?

Наприклад, у Харкові ми відвідували університет, де готують соціальних працівників. Потім вони приходили до нас на екскурсію. Дехто залишається. Два працівники, які закінчили такі заклади, прийшли до нас працювати. В Одесі, натомість, нема такої підтримки, інтересу до цієї справи.

А в Києві ви не плануєте розгортати свою діяльність?

Саме відкриваємо притулок на Південному залізничному вокзалі у Києві, де керівництво запросило нас до співпраці. Керівництво вокзалу звернулося у нашу організацію: ви працюєте у цій сфері, допоможіть нам вирішити питання з безпритульними. Зрештою, це добрий знак, адже до нас приходять пасажири, між якими є й безпритульні. Вони ховаються від зими, від холоду у притулку. Там проводять свій час. Їх нарешті перестали виганяти на вулицю.

А чи допомагає ваша організація з пошуком роботи?

Так, особливо, коли є сезонні роботи. Ми звертаємося до людей, які мають свій бізнес. Після того, коли вивчимо ситуацію, умови, контактуємо. Офіційно більшість людей, які до нас звертаються, не мають документів. Допомагаємо навіть, коли людина не має паспорта, бо поновити його займає багато часу.

Держава не має можливості допомогти безпритульним поновити паспорт?

Держава це робить. Наші соціальні працівники йдуть у державні служби. Але, щоб відновити документ, наприклад, паспорт – це дуже довгий процес. А людина потребує щодня їсти, їй треба десь ночувати, виживати.

	Чак Левак та Віталій Новак

Ви справді робите дуже велику справу. Розкажіть ще й про вашого колегу Чака Левака…

Він представляє організацію Depaul International у шести містах. Його солідарність, його симпатія мене привела сюди. Він – наш адвокат тут, в американському середовищі. Він знає нас, був в Україні, у Харкові. По-перше, я вчусь у нього досвіду. Спостерігаю, в яких проектах вони працюють, як допомагають і вирішують проблеми бездомності. По-друге, я йому дуже вдячний за те, що він створює всі ті контакти, мости поміж Америкою й Україною.

Пане Чак, розкажіть і ви про свою організацію…

Корпорація працює у шести містах, з-поміж яких – Чикаго та Сент-Луїз. Ми робимо чотири справи: допомагаємо людям позбутися бездомності. Допомагаємо їм прийняти душ, поїсти. У Філадельфії маємо програму з відновлення здоров’я при безкоштовній клініці. Допомагаємо бездомним покращити їхнє економічне становище. Проводимо тренінги з пошуку роботи. І остання річ – допомагаємо безпритульним знайти житло і там залишитися. 52 відсотки нашого заробітку приходить від контрактів, зокрема, з державою або від міста. 30 відсотків – від позик. І лише18-20 відсотків – пожертви людей.

Чи є відмінність між допомогою в Україні і у вас? Як, на вашу думку, розвиватиметься цей рух в Україні?

Я був в Україні лише раз – у Харкові. Вважаю, дві організації мають однакові наміри й однаковий дух. Вони хочуть допомогти людям мати краще життя. Але в Україні навколишнє середовище і політика зовсім інші, ніж в Америці. Дуже важко отримати гроші, власне, в Україні. І значно складніше працювати з публічними фігурами в Україні, ніж у США. Дві організації займаються дуже хорошою великою справою.

Пане, Віталію, дозвольте запитати, чи допомагаєте ви дітям, які втікають з дому чи з інтернатів, а також дітям із ДЦП.

Передусім, якщо на вулиці зустрічаємо таку дитину, мусимо вивчити причину, чому вона там опинилася. Бо деякі органи чи міліція просто приводять дитину з тієї сім’ї, де вона була зґвалтована або побита і втекла, чи з інтернату. Треба зрозуміти дитину. Тільки тоді їй можна допомогти. До прикладу, після інтернату дитина не зуміла асимілюватися, пройти соціалізацію, влитися у суспільство через відсутність навиків, досвіду.
А в інтернаті, де мешкають діти-сироти з важкими формами ДЦП, наші працівники займаються реабілітацією. Бо інакше ці діти і далі лежатимуть у ліжку. Після реабілітації деякі діти встають, деякі можуть самостійно їсти, самі ходити у туалет. Але щоб вони виконували ці елементарні речі, потрібно багато зусиль і багато уваги приділяти кожній дитині індивідуально.
Крім того, для тих матерів, які мають народжувати, у нас є будинок. Якщо вони опинилися на вулиці, то можуть прийти до нас, народити дитину і рік тут проживати. Ми стараємося їм оформити допомогу, субсидії і знайти місце, куди повернеться мати з дитиною.
Багато дівчат, які потрапляють до нас, – це ті сироти з інтернатів. Вони не мають ні моделі сформованості, ні подружнього життя. Завагітнівши, вони залишаються сам на сам зі своїми проблемами, не знають, як їх вирішити. Ми намагаємося їм допомогти через наших працівників, які мають сімейний досвід.

Що можете побажати українцям?

Звичайно, не перестаємо вірити і боротися, насамперед, за нашу незалежність. І за наше краще майбутнє. Не тільки в загальному плані, але й за майбутнє кожного громадянина, кожного українця. Ми – там, а ви можете тут нас підтримати. Віра наших дідів-прадідів рухала нас до цього. Ми працюємо з людьми, які є на соціальному дні нашого суспільства. Але кожен хоче і прагне до кращого майбутнього. З Божою допомогою, надіємося, що ми зможемо багато що змінити на краще.