З паном Стефаном Романівим, який у ці листопадові дні відзначає своє 60-річчя, я запізнався кілька років тому, коли готувався до відвідин австралійського Мельбурна, щоб віддати шану та провести в останню путь свого старшого друга Мирослава Болюха, видатного діяча українського національно-визвольного та кооперативного руху, чолового організатора українського життя в Австралії у повоєнні роки минулого сторіччя.

Не знаючи, що робити й куди бігти чи йти, я попросив поради для полагодження всіх питань, пов’язаних із моїм майбутнім візитом до Австралії, у пані Олі Москалюк, що також замешкала у Мельбурні й першою повідомила мені про відхід у Вічність мого старшого друга. Тоді ж виявилося, що в Україні працює такий собі Стефан Романів, народжений в Австралії українець, який тоді посідає високе становище Голови Проводу Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери, який одночасно є одним з очільників Світового Конгресу Українців.
Невдовзі пролунав дзвінок із Києва, голос при іншому кінці дроту повідомив: «Я – Стефан Романів, на прохання Олі Москалюк з Мельбурна буду тобі допомагати».
Несподіване звернення до мене на «ти» зовсім невідомої для мене людини викликало у мене, загалом, позитивні емоції, хоча у материковій Україні так і не прийнято одразу звертатися до досі невідомої людини.
Очевидно, той, хто телефонував – провідник Стефан Романів – уже знав дещо й про мене. Йому, ймовірно, було відомо, що я щойно став першим лауреатом високої премії імені Героя України Степана Бандери. Бо ж Степана Андрійовича Бандеру вважають за свого духовного провідника чи не найчисельніші українські націоналістичні сили – Конгрес Українських Націоналістів (КУН) й ОУН-революційна, коло керма якої був тоді й залишається натепер Стефан Романів. Очевидно, повз вуха останнього не могла пройти важлива інформація про присудження у 2012 році Львівською обласною радою премії імені Степана Бандери чотирьом пошукачам, а серед них і мені, в номінації «політична діяльність».
Між тим, Стефан Романів є одним із найяскравіших популяризаторів ідей українського національно-визвольного руху й сучасних прагнень українства. Народився він 12 листопада 1955 року у родині вихідця з Тернопільщини Ілька Романіва, мати його була німкенею, походила із Штудґардта. Від молодих літ Стефан відвідував українську греко-католицьку церкву у Мельбурні, рідну українську школу, закінчив тамтешній педагогічний університет, працював учителем початкової школи. Згодом був головою осередку Спілки Української Молоді у Мельбурні, крайової управи СУМ в Австралії, головою парафіяльної ради Української греко-католицької катедри в Мельбурні, потім очолював парламентську комісію з питань багатокультурності в штаті Вікторія. Нині він є виконавчим директором організації (Комюніті ленґвіч ін Австралія), яка відповідає за вивчення іноземних мов і збереження культур. В Австралії майже 70 мов, які діти можуть вивчати у школах. Пан Стефан є багаторічним головою Української Громади у Вікторії (УГВ), головою Союзу українських організацій в Австралії (СУОА), багаторічним керівником української братської школи та голова шкільної ради, є також заступником голови Світової управи Спілки Української Молоді, а від 2008 року – Генеральним секретарем Світового Конгресу Українців (СКУ) та головою комісії з визнання Голодомору геноцидом проти українського народу.
Стефан Романів, між іншим, побував й у нас, у Полтаві, де поділився своїми роздумами щодо перспектив співпраці нашої держави з діаспорою, а також пригадав історії своїх батьків, через долі яких прокотилося важке колесо нашої спільної історії. Перебуваючи в нашому обласному центрі Полтаві, він, зокрема, казав, що «...приїхав сюди, аби продовжити діалог з Україною і ближче познайомитися з Полтавою. В Україні, до речі, вперше відчув, що таке мороз 20 градусів (в Австралії зараз 39 градусів тепла)! Декілька днів тому, ще до приїзду в Полтаву, йду вулицею Києва – сніг, вітер, руки тримаю в кишенях, а тут задзвонив мій мобільний. Мусив відповісти, що передзвоню – не міг на такому холоді телефон тримати. Я приїхав з Австралії легко вдягнутим. Тут ми з дружиною пішли до магазину, купили мені шапку, рукавиці. Ваш земляк Дмитро Нитченко – письменник, культурний діяч, живучи в Австралії, пропагував Полтавщину, дуже нею пишався. Він був головою літературно-мистецького клубу в Мельбурні, створив першу в Австралії кафедру україністики. Нині там діє невеличке товариство славістів, до нього входять люди, чиї батьки – з Полтави. Вони проводять міжнародні конференції.
Мій батько – українець із Тернопільської області. Його примусово відправили на роботу в Німеччину під час Другої світової війни. Там він познайомився з моєю мамою – німкенею. 1949 року вони разом виїхали в Австралію. Моя дружина Анастасія – теж українського походження, її батьки з Югославії. Маємо сина Петра, якому 29 років. За фахом я – вчитель. Мене дуже часто запитують: «Якщо ви такий великий патріот, то чому не живете в Україні? Адже тепер вона самостійна». 1949 року мій батько мав вибирати: повертатися в совєцький союз чи не повертатися. В ті часи це було нелегке рішення. Багато українців, яких примусово вивезли у Німеччину, після закінчення Другої світової війни додому не повернулися. Вони подалися в Канаду, Америку, Австралію, інші країни. Приїхавши в чужу країну, українці починали створювати свою громаду, відчуваючи себе частиною світової української нації. Вони гуртувалися, будували українські школи, церкви, народні доми, започатковували організації – такі, як, наприклад, «Пласт». Союз українок сьогодні є в кожній країні, де живуть українці. А вони є скрізь – в Аргентині, Африці, Японії та ін. Українські громади в різних країнах світу створили свої кредитні спілки, банки, бібліотеки.
До 1991 року українці в діаспорі були, можна сказати, амбасадорами тієї України, якою ми всі хотіли бачити Українську державу, – самостійною, незалежною. Відбувалися величезні демонстрації – ми виходили на вулиці, намагалися дати світові знати, що є Україна і що вона поневолена комуністичним режимом. Ми вимагали звільнення Юрія Шухевича, Левка Лук’яненка. Закордонні українці хотіли гуртуватися, бути частиною української спільноти. Особисто мені жити в Австралії і бути лише австралійцем дуже важко – щось у серці, крові каже, що я є частинкою української нації. В українських школах у діаспорі нас учили, що українська нація не обмежена територією. І наші діти сьогодні почуваються частиною українства. За нашими підрахунками, від 17 до 20 мільйонів українців живуть за межами України. А в Україні – 45-46 мільйонів.
Ми повинні розуміти, що ми є цілість і одне одного доповнюємо. Коли сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції, ми першими забили на сполох, ми дали світові знати, що сталося. Бо тодішня влада СРСР усе приховувала. Діаспора мусила через свої парламенти, своїх міністрів повідомляти, що на території України – світова катастрофа. Крім того, ми надавали Україні фінансову й медичну допомогу, робимо це й сьогодні. А 2008 року ми відзначали 75-і роковини Голодомору геноциду в Україні. Світові акції з цього приводу були ініційовані Світовим Конгресом Українців та президентом України. Три роки тому розпочалася акція «Україна пам’ятає, світ визнає». Ми провели опитування – виявилося, що в Україні 38 відсотків населення щось знає про Голодомор. А сьогодні про ту трагедію знає вже 80 відсотків людей, які проживають в Україні. Відбулася акція незгасної свічки, започаткована в Австралії, яка обійшла 33 країни світу з Україною включно. Ми й далі працюємо через наші парламенти в Австралії, США, Канаді, Колумбії – щоб увесь світ визнав Голодомор геноцидом. Найбільшим противником цього є Російська Федерація. Ми не проти росіян – ми проти тієї системи, яка не дає Україні розвиватися. Наші діти ще розмовляють українською мовою, але вже їхні діти можуть її не знати. Тому Україна мусить нам допомогти: потрібен обмін, щоб наші діти спілкувалися з вашими.
Мій племінник побував в Україні і сьогодні бачить Україну зовсім інакше, хоче вчитися й залишитися тут. Ми підписали з Міністерством культури України меморандум – щоб колективи з України їхали в діаспору, а наші приїжджали виступати сюди. Ще один меморандум підписали з питань спорту. На світових олімпіадах спортсмени з України і діаспори можуть доповнювати одне одного. Українська молодь у діаспорі постійно шукає можливість спілкуватися. І спілкується – з допомогою Інтернету й інших досягнень сучасного прогресу. Світ сьогодні дуже маленький...»
Слід зауважити, що духовна столиця українців – Полтава – завжди вабила до себе Стефана Романіва, бо про неї він завжди згадує з особливою пошаною та милістю.
…А кілька років тому Стефан Романів справив на мене враження обов’язкової й ділової людини. Він, здається, нічого не забував, незважаючи на велику завантаженість, час від часу між нами відбувались інтенсивні перемовини, він часто телефонував, надсилав повідомлення електронною поштою, просив зробити те чи інше для полагодження справ щодо видачі мені візи. Я ж тоді, до свого сорому, до налагодження контактів з паном Стефаном навіть не знав і не відав, що Австралія, де проживають десятки тисяч етнічних українців, не має в Києві свого посольства (як вони там кажуть – амбасади), а лише консульство (консулят) при вулиці Симона Петлюри (раніше – вулиця Комінтерну) у нашій столиці. «…Все, – подумалось тоді, – якщо посольство Австралії є, як кажуть московіти, в «білокам’яній», то не бачити мені візи для виїзду до Австралії, як своїх вух!» Бо я вже знав, що навіть тоді певним особам з України, що мають націоналістичні погляди й антимосковську настанову, або забороняють в’їзд до Московщини, або ж, маючи певні важелі, чинять інші перешкоди чи неподобства щодо отримання ними дозволів на виїзд до інших країн. Так було з багатьма нашими політологами, істориками, журналістами. «Чорний» список точно є!» – міркував я. Але хто я – мешканець Лохвиці, провінційного містечка на Полтавщині – для всесильних пазурів прикордонної служби ФСБ, яке ніколи в путінській Московщині ніколи не переставало бути зловісним КДБ. Сподівався я тоді на те, що, маючи вагому причину для виїзду – участь у похороні мого старшого друга інж. Мирослава Болюха та виклик від панства Москалюків з Австралії, які там на постійно замешкали, як виняток, мені «дозволять», не помітять моєї інтенсивної діяльності в Інтернеті в антимосковській площині.
«Та, зрештою, – думав я, – добре, що дозволи на в’їзд до країни дає уряд Австралії, хоча й «сидять на паперах» у московському офісі посольства ті ж таки, вишколені не без допомоги ФСБ (КДБ) московіти. Як виявилось, мої побоювання були марними: виклик від панства Москалюків з Мельбурна був чинним. Знову ж таки – тепер не було потрібно ні стікера у закордонному моєму паспорті (а його я мав, бо кілька разів за останніх 14 років відвідин Мюнхена, тамтешнього Українського Вільного Університету для захисту своєї докторської дисертації), ані квитків для перельоту до Австралії у традиційному розумінні цього слова. Як віза, так і квитки були мені передані за допомогою електронної пошти Стефаном Романівим, що тоді перебував у Києві та Олею Москалюк із Мельбурна.
Стефан Романів – дуже діяльна людина, він щороку по кілька разів тривалий час буває в Україні, тут він спричинився до підтримки акцій Революції гідності у Києві, передаючи значні кошти на потреби патріотів від українців Австралії. Пізніше Стефан також активно допомагає відважним українським бійцям та командирам під кривавої війни з путінською Московщиною на Донбасі. Він надавав неабияку підтримку та сприяння в часі підготовки й проведення візитів глави УГКЦ Святослава (Шевчука) та президента України Петра Порошенка до Австралії, а вже зовсім нещодавно перебував у Вашингтоні, де взяв участь у відкритті Меморіалу жертвам Голодомору-геноциду української нації московськими большевиками.
Ось таким надзвичайно знаменитим виявився мій добровільний помічник під час організації мого позаминулорічного візиту до австралійського Мельбурна, справжній Провідник Стефан Романів, що часто подорожує та довший час працює в Україні і для української справи, намагаючись згуртувати таке розкидане по світах українство в одну-єдину національну спільноту, і який цьогорічного листопада відзначає свої славні 60 років.
Многая літа, друже Стефане! Засилаю тобі найщиріші зичення від себе та всіх своїх земляків-полтавчан за нагоди твоїх уродин. З роси й води!