Закінчення.

Початок у №№ 25, 26

 

Адресується насамперед новоприбулим українцям, не утаємниченим в історію мистецтва бандури, Капели бандуристів ім. Шевченка із Детройту та її подвижників

 

 Андрій Китастий: "Григорія всі любили і він всіх любив"

 

Андрій Григорович Китастий, бандурист, співак, думотворець. Народився у 1954 році, син Григорія і Галини. Живе в Сан-Дієго (Каліфорнія) з дружиною Інгрід. Мають двох дітей - Христину і Марка.

Дитинство провів з батьками в Каліфорнії.Великий вплив на нього мала бабуся Анна Мельник, яка багато розповідала йому Про Україну  -  від історичних подій до звичаїв, традицій, її природи.Університет закінчив з двома дипломами: хіміка та інженера-механіка, одночасно отримавши спеціальну нагороду для найвидатніших випускників Tau Beta Pi (The Engineering Honor Society).

Загальну музичну освіту (гра на фортеп'яно, вокал) отримав від батька, а перші уроки гри на бандурі дав йому брат Віктор. Бандура стає його супутницею на все життя. .....

Андрій - автор ідеї і втілювач проекту доброчинного Фонду Китастих (The Kytasty Foundation), заснованого разом з матір'ю. Цей фонд також має власний сайт

(www.kytastyfoundation.org). Коли ви відкриєте цю адресу і зайдете у розділ " Маіn Library", її зміст скаже дещо й про особистість Андрія.

Андрій Китастий. 1977 р.

Два роки праці коштувало йому, інженерові космічної техніки, організувати цю електронну бібліотеку з кількох розділів, котра була відкрита для користувачів усього світу ще в 2001 році. Дизайн сайту, епіграф, зміст - це праця, яку міг втілити лише істинний патріот, одержимий ідеєю увіковічнити творчість свого батька. Тут вміщено, як уже згадувалося, 653 твори, котрі стосуються творчості Григорія Китастого. Ми можемо їх безкоштовно прослухати будь-коли і будь-де. А також скопіювати розміщену там літературу з історії і практики бандурного мистецтва України. Фонд продовжує філантропічну діяльність, розпочату Віктором у Києві. Двом-трьом кращим випускникам магістерської програми з економіки Києво-Могилянської Академії видаються гранти Фонду, а також нагороди кращим бандуристам та учням за їх внесок у кобзарське мистецтво. Фундація здійснила три великі проекти: випустила два CD композиторських творів Григорія Китастого: "Служба Божа"(Літургія) та вокально-інструментальні твори "Бій під Конотопом", "Дума про Кемптон" та інструментальний твір "Гомін Степів" ("Бій-Перемога-Слава"). Перший  з них - у виконанні Київського професійного хору "Дзвони Подолу", другий - Київського симфонічного оркестру. Їх можна  прослухати на сайті, або замовити там же. Третій проект - CД "Григорій Китастий. Бандура в руках Григорія Китастого" у двох частинах.  

Андрій Китастий. Сан-Дієго. Щевченківське свято. 2007 р.

Андрій Григорович - член Капели з 1979 року, прилітає на проби в Детройт із Сан-Дієго. Найулюбленіший його жанр - народні думи. Деякі з них - власних композицій. Випущено СD "Кобзар" у виконанні Андрія. Він братиме участь у листопадових (2007) гастролях Капели ім. Шевченка в Чікаго і Торонто. Мати сьогодні передає своє здивування: "Це, мабуть, прокинулися в ньому гени дідів і прадідів, бабусь і прабабусь. Бо як може зрозуміти і так точно передати наші історичні думи людина, яка народилася та виросла тут, в Америці? Або інший вчинок: у шлюбну подорож в 1980 році Андрій з дружиною поїхали саме в Україну, в Канів, маючи до вибору будь- яку країну світу. Там перед пам'ятником Шевченка сказав: " до тебе повертаються діти з усіх кінців землі, щоб засвідчити тобі свою вірність і відданість Україні" і виконав на бандурі декілька дум. Він був першим з вільного світу, хто грав на бандурі на могилі Шевченка. Дарма, що потім допитували відповідні органи і звинувачували в тому, що грав без дозволу". Мабуть, ці самі гени спрацювали і в 25-річної доньки Андрія - Христини, яка теж грає на бандурі і якось навіть виступала дуетом з батьком на українському фестивалі в Сан-Дієго.

Так, справу маестро Григорія продовжують його нащадки. Щасливий батько.

На запитання: "Що найбільше запам'яталося в батьковій особистості, що вирізняло його від інших?" - Андрій Григорович відповів: „Батько дуже любив спілкуватися з людьми. Для нього всі люди були цікавими, з усіма знаходив спільну мову - від прибиральника до президента Америки. Був дуже відвертою і відкритою людиною, в нього не було чогось прихованого за душею. Мав оптимістичне світосприймання, легкий характер, взагалі, був світлою людиною. Дуже любив молодь. В останні роки літо проводив у спортивних таборах з молоддю, навчав гри на бандурі і передав їм свою любов до України. Багато молодих називали його батьком. Він був нашим отаманом. Всі його любили і він всіх любив. Дуже радісна людина. Мабуть, цим і відрізняється від інших".

 

Юрій Китастий: "Батько був гордий, що диригентом він був обраний, а не призначений"

 

Юрій Григорович Китастий - віолончеліст, педагог. Народився в 1935 р. у Києві, мешкає в Сан-Дієго.

Очевидно, недарма саме ця фраза із батькових слів вкарбувалася сину Юрію Григоровичу найсильніше... Бо в цьому акценті прихована своя драматична історія. Йому було 7 років у 1942-му, коли війна розлучила родину. (Спроби Григорія Трохимовича знайти дружину з дітьми в 43-му були марними, бо з Києва дружина з двома дітьми виїхала невідомо куди).

Юрій Китастий (справа) з дружиною Наталею.Сан-Дієго. 2007 р.

Вперше після розлуки Юрій побачив батька коротко - буквально один день в 1964 р., коли Київський Камерний оркестр, де він грав на віолончелі, був на гастролях у Болгарії, і туди несподівано для нього приїхав батько. Дозволили Китастому-старшому навіть влаштувати вечерю для всіх учасників гастролей. Вдруге - в 1977 р. Юрій Григорович провів рівно місяць в гостях у батька у Клівленді та Сан-Дієго. Він довго домагався у тодішньої влади УРСР цього дозволу. А перед цим настраждався від клейма "невиїзного" на все життя. До оскомини. До люті. Через батька, що жив за кордоном, його, провідного артиста, не випускали в закордонні поїздки з театром. Тому, настраждавшись, полюбив найбільше свободу. І коли з'явилася можливість, вибрав її. Такі вони всі в династії Китастих - талановиті і вільнолюбні.

Живе і працює в Сан-Дієго з 1990 р. Допомогла Галина Дмитрівна, як члену родини. Має, як педагог-музикант, учнів, грає з дружиною (теж музикантом) в Lyric-Opera міста, бере участь у невеличких концертах і, як всі творчі люди, підробляє іншою працею на життя і допомогу близьким в Україні, в тому числі і сестрі Аді. Інколи на запрошення з дружиною бере участь в концертах заходів української громади. Аякже інакше: прізвище зобов'язує.

Про Америку каже (несподівано для мене), що вона йому подобається. Подобається дарованою свободою. Бо на власній шкірі відчув, якою була "демократія" там. Тому і запам'ятав фразу батька про місцеву демократію, яка поширилась і на Капелу: "Я пишаюся, що я - диригент обраний, а не призначений". Дивина для наших музикантів. А про свої враження від гостини у батька розказує: "Був вражений, побачивши, як всі поважають і шанують батька. Ми бували з ним в гостях, і скрізь він був душею компанії. Вмів чудово розповідати, жартувати, бути в центрі уваги. Ми були на зустрічах з українською громадою, я навіть грав на кількох інструментах, і скрізь завдяки батьку, звичайно, нас сприймали із захопленням. Я дуже пишався ним".

 

Юліан Китастий: "Григорій Трохимович  був людиною,  для якої мистецтво було сенсом життя"

 

Юліан Китастий з батьками Лідією та Петром Китастими

Юліан Петрович Китастий - бандурист, соліст, композитор, керівник Нью-Йоркської молодіжної школи та Ансамблю бандуристів, педагог-інструктор, автор проектів поширення бандурного мистецтва серед англомовної аудиторії, внучатий племінник Григорія Трохимовича, старший син Петра Івановича. Народився в 1958 р., живе в Нью-Йорку.

Ось його спогади і судження: "Як член Капели бандуристів і як родич, я мав змогу бачити Григорія Трохимовича в творчій і родинній ситуаціях. Почав розуміти, чому його так всі шанували тоді, коли він повернувся до Капели вдруге, в 1967 році, після Каліфорнії і Чікаго. Тоді саме готували запис інструментальної платівки № 18. І використали багато творів, які були написані в час його відсутності. Його найістотніша людська риса -  це скромність. Він ніколи не грав роль маестро. Він однаково ставився і до досвідчених капелян, і до своїх 12-15-річних студентів. В останні роки йому було однаково ким диригувати - Капелою чи студентським ансамблем табору, робив це з однаковим запалом. По-друге, це був приклад людини, яка жила своїм мистецтвом, для якої воно було сенсом усього. Останні свої роки посвятив молоді. Кожного літа він відвідував головний табір з підготовки бандурного мистецтва в Емлентоні (Пенсільванія), який діє і понині. Його дуже любили діти. Пам'ятаю випадок, коли, побувши тиждень у нашому таборі, він поїхав в інший, сумівський. Там щось не склалося, і він одразу повернувся. Діти щойно обідали, а коли у вікно побачили його авто, вискочили, обіймали його, стрибали - так раділи.

Або інша незабутня подія. В 1981 р Товариство Українських Бандуристів на чолі з Віктором організував семінар для 40 інструкторів-бандуристів у Детройті. Там відбулося так зване "Кобзарське весілля", коли згідно давньої традиції молодих кобзарів, що пройшли трьохрічну науку в учителя, якого звали пан-отцем, "одружували" з бандурою. Цим пан-отцем був Григорій Трохимович. Він тоді провів ритуал "одруження з бандурою" чотирнадцяти молодих бандуристів, вимовляючи відповідні слова, вручав скибки хліба, напучував вірно служити бандурі, Богу і люду. Ті відповідно давали клятву. А насправді він був пан-отцем для нас всіх - сотень молодих бандуристів.

Іван та Юліан Китасті з автором. Концерт Капели. Нью-Йорк. 2007 р.

Мене завжди вражало (а в Капелі я грав довгенько, гастролював з нею по всій Північній Америці, Австралії), який глибокий зміст міг він вкладати в кожну ноту. Він ніколи не намагався грати віртуозно, для нього важливішим було вкласти в кожну ноту всю душу, щоб кожна струна передавала глибокий зміст. (Про це згадує в інтерв'ю бандуристка і педагог із Клівленду Ірина Завадівська, яка біля 10 років була ученицею Григорія Трохимовича. Вона каже, що і по сьогодні у своїй концертній грі дотримується настанови свого Вчителя: грати душею. Ще один учень, нині відомий бандурист Віктор Мішалов з Канади, якого Григорій називав "багатонадійним творцем, віртуозом і науковцем" згадує, як той підкреслював важливість розвитку музичного чуття виконавців, бо ніяка найблискучіша техніка не в змозі його заступити. - Л.К,) Юліан продовжує: І також під час диригування партитура для нього не була святинею. Це була робота на грані імпровізації. Тому кожен концерт з однаковою програмою звучав по-іншому. Чого не було, наприклад, у його наступників. У цьому була його унікальність, як диригента.

У родинному колі був дуже дотепним жартівником і душею будь-якої компанії. Міг взяти бандуру і утнути за столом коломийку із занадто відвертими словами. Любив розповідати анекдоти і знав їх дуже багато. Не цурався "чорної" праці. Я своє дитинство провів у кімнатці під дахом, яку Григорій Трохимович разом з Миколою Лісківським (один із "хороброї сімнадцятки". - Л.К) обладнали своїми руками. Столярство було його другою і теж творчою професією, столяром він був таким же віртуозним."

Сам Григорій Трохимович зізнавався, що він разом з Капелою виступав на найславніших сценах найблискучіших театрів Європи і Америки. "Але ніколи, - пише Григорій Трохимович, -  ми не грали і не співали з таким натхненням, як у тісних, убогих до розпачливого крику, бараках таборів "ост". Це були і назавжди лишились найвеличніші хвилини в моєму житті". Одна із свідків цих виступів - наша сучасниця.

 

Ольга Лубська: " Григорій, як усі Китасті, мав спокійну вдачу і вибуховість тоді, коли це стосувалось мистецтва, ідеї"

 

Ольга Лубська - по сьогодні вірна приятелька Капели та родини Китастих. Нюрнберг.1944 р. Остівський табір."

Ольга Лубська - поетеса, журналіст. Народилася в 1925 році, живе в штаті Коннектикут. З часу першої зустрічі з бандуристами в остівському таборі в Нюрнберзі (1943), коли подарувала їм свого вірша-подяку, зв'язок Ольги і родини Китастих не переривається досі. Багато років тривало листування Ольги і Григорія Трохимовича, уривки з листів опубліковані в її споминах  ("Збірник на пошану Григорія Китастого у 70-річчя з дня народження", Н-Й, 1980 р.). Одинадцять років Ольга з чоловіком та донькою жили в Бельгії, звідкіля ближче додому, на рідну Київщину. Друкувалася в періодичній пресі. Коли надії на повернення згасли, приїхали сюди, "де наших більшість". Але ніколи не були цілком задоволені тутешнім життям. А про Григорія говорить, ніби зараз бачить його портрет перед очима:

"На вигляд - худорлявий, вище середнього зросту, правильні риси обличчя, блакитні, як незабудки, проникливі очі, які намагаються прочитати твою душу. (У вірші " Над кобзаревою могилою" до Сорока посмертних днів Григорія Ольга згадає ті очі - рентгени: "Незабудки хтось посадить, Щоб воскресли очі сині. Шарудить іржа досади У німому голосінні"... Їй вторить  бандуристка Наталя Дмитріюк:" Нагадуються сині, сині очі нашого Кобзарського Батька, їхнє безсмертне підбадьорювання... - Л. К. ) Як людина, Григорій був особистістю великої душі, золотого серця, відваги, жертовності українській справі, готовності допомогти кожному не тільки духовно, а й матеріально. І це тоді, коли сам жив надзвичайно скромно, навіть бідно. Як митець, музикант - дуже талановитий. Якщо йому подобався текст, дуже швидко, енергійно писав музику. У повсякденному житті мав дуже спокійну натуру, розмовляв повільно полтавською говіркою. Але миттєво вибухав, коли стосувалося ідеї, мистецтва, принципу. Всі Китасті мали спокійний, лагідний характер і вибуховість тоді, коли це стосувалося патріотизму. Вони всі - невиправні ідеалісти. Україна була і є їх фетишем".

...Україна і Людина. Якось Григорія Трохимовича запитали в час інтерв'ю, що він найбільше любить? "Понад усе люблю людину, - відповів, - А особливо нашу, українську. Гарна людська душа - найкраще, що є у світі. Без неї життя беззмістовне, холодне, страшне. Я до людини завжди підходжу тільки щиро, з правдою, з відкритим серцем та любов'ю  -  ось це моє щастя. Найбільше захоплення викликають у мене наші творчі люди... Я хилю голову у великій пошані перед кожним із них..."

Родина Китастих на посвяченні памятника Г. Китастому. Бавнд- Брук. 1991 р.

Він був здатен, як ніхто, оцінити працю своїх побратимів по творчості. Літописець Капели Гаврило Махиня - один із " хороброї сімнадцятки" - як після концерту у Вашингтоні з нагоди 50-ліття українського голодомору (1982) він схвильовано подякував капелянам: "Я від вас уже не буду вимагати, щоб ви краще співали, ніж сьогодні. Ви співали як боги. Дякую і цілую вас усіх"...

Ще встиг подати в журнал "Бандура" (1984, № 7-8) своє звернення до молоді з оцінкою молодіжного кобзарського руху молоді всього вільного світу. В цьому тексті - вся його душа: душа романтика, лірика, ідеаліста, оптиміста. Між іншим, він згадує той збірний концерт молодіжних ансамблів в Торонто у грудні 1983, коли на сцені було 148 молодих бандуристів: "Як диригент я вперше бачив перед собою, немов Христових воїнів, такий поширений виконавчий склад з бандурами в руках. Вони прибули з різних сторін і на устах принесли свою чисту душу і не було сумніву, що у їхніх жилах тече здорова кров української раси. Вони непідкупні, щирі шевченківсько-кобзарські діти. Дивлячись на них, душа моя раділа, очі воложились від щастя...

Пройшов час нашої спільної зустрічі в Торонто, а я їх далі всіх бачу перед собою з натхненним виразом очей, творчо наснажених, у чарівних кольорах ноші, лише нашим народом уподобаній.

Я і далі вслухаюсь в стоголосий звук бандур та пісню, що нестримно неслась від душі до душі..."

 

Вогонь Кобзарського Прометея...

 

Четверте покоління бандуристів: Аліна, Мая, Тереня - доньки Ірини Китастої і Олеся Кузьми. Їм належить майбутнє...

Переважна більшість української громади та вся без винятку її молодь відповідали йому щирою взаємністю. Дванадцять літ тому, прощаючи його в останню путь, кожен звертався до нього теж з любов'ю: "Кобзарю, бандуристе, батьку, отамане, маестро, друже, брате... Тебе не забудемо!" А від імені кобзарської молоді Микола Дейчаківський дякував йому за те, що він був не тільки їх диригентом,  керівником та вчителем, а й до останку життя щирим приятелем, коли він разом з ними в гурті розмовляв, жартував, оповідав, співав, обмінювався думками і в кожному з них залишив частину себе. "Ми не дозволимо, - пообіцяв Микола, - щоб ідея, за яку Григорій Китастий віддавав стільки труду та душі, згасла. Ця ідея - кобзарство, а у ньому - бандура, мистецтво, відчуття до народної пісні та любов до свого народу... Ця ідея буде у нас горіти палким вогнем, який він запалив у наших серцях..."

Один із  прихильників його таланту Данило Міршук свідчив у ті дні, що його слухачі, як і його побратими-капеляни розуміли і високо цінили його мистецькі здібності, бо він мав розмах, свій стиль та ідейність. Сказано влучно. "Григорій Китастий - не лише мистецький керівник і композитор, він національний композитор, якому рівного немає в цей час в екзилі й на Україні". А можливо і зараз?

Олег Маглай - мистецькиий керівник, диригент Капели з 1994 р.

У творчому спадку Григорія Китастого є класичні твори, не знати яких все одно що не знати "Заповіту" першого нашого Кобзаря - Шевченка. Серед них, наприклад, найвідоміші: "Нагадай, бандуро", "Як давно", "Львівські фрагменти", "Вставай, народе", "Пісня про Тютюнника", "Карпатські січовики", "Марш полеглих", "Марш Україна", "Марш молоді", "Гомін степів", "Поема про Конотопську битву", безліч аранжованих ним народних пісень та багато, багато інших. І тоді, і тепер, слухаючи у запису його "Чужино, чужино, не заміниш мені України", або "Де ти, краю мій улюблений, Золотий мій, рідний край", він вичавлює сльозу у кожного із нас. Як же він умів своїм співом та грою викликати чуттєві хвилювання, співпереживання!

Так, це він "Вславив Капелу, українську пісню, бандуру і на рідній землі й поза Україною. За це йому честь і слава! Та хіба тільки в цьому його заслуга? Саме завдяки його майстерності "бандура вийшла в люди" - від пісень куплетної форми до найширших музичних форм, від чисто народного інструменту до концерт-інструменту класичної музики..." (Микола Вірний).

 

Повернення на батьківщину

 

А сьогодні наймолодший із київської "хороброї сімнадцятки" Петро Китастий підводить підсумок: "Велике щастя, що Капела існує. Вона в надійних руках. Я чим зможу допомагатиму, щоб Капела й далі існувала, ніколи не замовкала, бо, як сказав якось у запалі Григорій Трохимович, "доки українська бандура гратиме і дзвенітиме, доти наша нація буде, буде вічно жити".

СД з творами Г. Китастого, видані в Києві. 2003-2006 рр.

А згадуючи "надійні руки" Капели Петро Іванович має на увазі і нове покоління капелян-ентузіастів і її нинішнього мистецького керівника і диригента Олега Махлая.  Він, як відомо, з чотирьохлітнього віку - учень Григорія Китастого, який вірив у його талант, розгледів у ньому майбутнього диригента і передав йому і своє мистецтво, і відношення до національної ідеї.

Вся майже 90-літня історія Капели показала, що її обличчя - мистецьке, суспільне, національне, моральне - у величезній мірі залежить від мистецького керівника. Побажаємо вельмишановному Олегу Петровичу на довгі, довгі роки бути вірним спадкоємцем свого великого Учителя. Побажаємо Капелі, що присвятила 100-літтю з дня народження свого Маестро гастролі по Америці і Канаді (травень, листопад цього року) зберігати і мистецьку майстерність, і плекати українську мову, і, безумовно оновлюючись, берегти її традиції.

Ми об'їхали землю навколо,

Пропливли океани й моря.

Та тебе не зрікались ніколи

Україно ясна, як зоря.

    (Марш Української Молоді,

    слова І. Багряного, музика Г. Китастого)

Не забуваючи Україну ні на хвилю, Григорій Трохимович не соромився чемно просити при будь-якій нагоді вибачення у матері-Вітчизни: "Ти прости за розлуку, мій краю, з тобою". Або оце соло:  " Гей, бандуро, ти розраднице! Грай мені на чужині! Хай свою Вкраїну-страдницю Я побачу хоч у сні". Його душа так і не прижилась на цій самій чужині. А прах покоїться у Баунд-Бруці (штат Нью-Джерсі) - місці поховання видатних діячів української діаспори. Вдячна громада встановила на його могилі промовистий пам'ятник (див. фото)

Найбільшим бажанням Григорія Трохимовича було повернутися на Батьківщину.

На Україну він повернувся посмертно, бо там тепер знають його невмирущі твори, в тому числі в модерній електронній формі на сайті "Фонду Китастих". Там двічі гастролювала його улюблена Капела, якій присвоєно звання Лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка. Там теж зорганізована Всеукраїнська спілка кобзарів (1999). Там планується продовжити видання діаспорного журналу "Бандура". Там спочиває один з синів. Україну відвідує син Андрій, внуки Христина та Марко, інші члени династії Китастих. Рідна Полтавщина (і не тільки) знає тепер про нього, пишається ним, має музейні кутки. В Києві видано книгу пісень Григорія Китастого "Вставай, народе!", презентація якої відбулась в київському Українському домі (1996). Коли відзначали 90-ліття Григорія у цьому ж Українському домі Віктор Китастий сказав: " Батько був би задоволений, що саме в цьому будинку звучить його пісня".

І згадалось відоме, пророче: " Наша пісня, наша слава не вмре, не загине"...

Світлини з архівів родини Китастих.