9 листопада, коли я пишу ці рядки, Україна відзначає День української писемності та мови. Пов’язаний він із днем вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця – послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія.

Свято це встановлено 18 років тому, 9 листопада 1997 року, коли президент України Леонід Кучма підписав указ «Про День української писемності та мови». Мотивуючою підставою указу була ініціатива громадських організацій, які вказували на ключову роль української мови в консолідації українського суспільства.
За ті майже 2 десятиріччя, що пройшли з моменту оприлюднення указу, День цей щороку справно відзначається, але консолідація українського суспільства так само залишається гострою потребою сьогодення, як і протягом усього періоду Незалежності України. Країну вперто не полишає вірус національного роз’єднання, який підточує громадсько-політичне та культурне тіло України.
Хворобливий цей вірус проявляється у різних формах, і недуга роз’єднання періодично загострюється. Сьогодні ці прояви пов’язані, зокрема, з двома факторами – недовірою до правоохоронної системи і до влади в цілому та невдоволенням населення, що відобразилося в результатах місцевих виборів.

Ритуал єдності і любові до рідної мови

Перед початком радіодиктанту: Л. Губерський, В. Шкляр, Т. Піскарьова, Ж. Боднарук із сім’єю

Всеукраїнський радіодиктант національної єдності уже п’ятнадцятий рік поспіль збирає тисячі українців, як в Україні, так і за кордоном, демонструючи солідарність тих, хто люблять і шанують рідне слово й мову.
Архів організаторів нараховує безліч диктантів, написаних як пересічними українцями, так і відомими культурними і державними діячами, науковцями, політиками та простими громадянами нашої держави
Цього дня українці також беруть участь у спецпроекті Національної радіокомпанії України і пишуть Всеукраїнський радіодиктант національної єдності, приурочений до відзначення Дня української писемності та мови.
Це не стільки перевірка на знання граматики, скільки заохочення до вживання, популяризації, захисту і сприяння розвитку державної мови.
Нині вперше місцем проведення написання диктанту стане найбільша аудиторія імені першого ректора Київського університету М. Максимовича, що у головному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Участь у радіодиктанті брали і беруть усі бажаючі українці – варто лише 9 листопада увімкнути об 11:00 перший канал Українського радіо або телеканал «UA.Перший».
Щоб підвищити імідж цієї культурно-патріотичної акції, в ній постійно беруть участь відомі в країні персони.

Пишуть: (справа наліво) діти, Л. Губерський, В. Кириленко, І. Геращенко, З. Аласанія, інші

Цього року зголосилися стати на годинку «учнями» і писати радіодиктант віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань та міністр культури України В’ячеслав Кириленко, міністр освіти Cергій Квіт, народний депутат І. Геращенко, ректор КНУ ім. Т. Шевченка Герой України академік Л. Губерський, очільник Першого національного телеканалу Зураб Аласанія, перший заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак, директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, письменники В. Шкляр, О. Забужко, І. Роздобудько, співачки Ж. Боднарук, Т. Піскарьова, М. Одольська, актори О. Сумська, В. Горянський, музикант Т. Тополя, фронтмен гурту «Mad Heads» В. Красноокий, інші митці, науковці, громадські діячі, а також двадцять найкращих учнів київських шкіл.
Як бачимо, аудиторія радіодиктанту цікава, навіть за умови, що хтось з анонсованих віп-персон не зміг прийти. Не вистачає там хіба що трьох вищих керівників України, членів уряду, чотирьох сотень нардепів та нас з вами. Правда, радіо- і телетрансляція диктанту залишає можливість будь-кому із вищезгаданих писати диктант потай, у кабінеті чи вдома, щоб ніхто не бачив наших помилок.
Народний депутат Ірина Геращенко, яка вже вп’яте писала радіодиктант, із сумом сказала: «Прикро, що я одна представляла Верховну Раду у цій аудиторії. Я вважаю, що бажання самовдосконалення, особливо в питаннях грамотності, є дуже важливим».
Віце-прем’єр та міністр культури В’ячеслав Кириленко після радіодиктанту резюмував: «Я радий, що сьогодні до написання диктанту приєдналося так багато людей. Це вселяє віру в те, що українська мова житиме вічно».
З цим можна згодитися, особливо, якщо подібні події не будуть разовими піар-акціями, а виростатимуть у систему оволодіння рідною мовою дедалі більшої кількості громадян України.

Вади слуху і вади духу

Трансляція радіодиктанту національної єдності йде навіть із сурдоперекладом, щоб долучити бажаючих з вадами слуху. А ось як долучити до теми національної єдності небажаючих з вадами українського духу?
Таких у нинішній Україні чимало, і багато з них уміють створити видимість своєї українськості. Вони можуть брати участь у якихось патріотичних ритуалах, проголошувати палкі промови, заявляти про свою відданість Україні, розмовляти українською, одягати вишиванку, але то є просто мімікрія, засіб злитися з оточенням, щоб не показати свою справжню сутність. Щоб вижити, безпринципно просунутися по кар’єрних східцях, неправедно нажитися.
Насправді подібного хамелеонового штибу громадяни України є не українцями, а то й антиукраїнцями, бо використовують все українське як маскувальну сітку, як декоративні засоби, що допомагають прикрити їхню жадібну хижу натуру, одурманену гонитвою за владою та багатством.
Прикидаючись українськими патріотами, вони використовують Україну як засіб для особистого збагачення, або ж об’єкт для встановлення політико-адміністративного контролю.
А є й такі, що навіть не прикидаються – не розмовляють українською, не проголошують патріотичні промови, не беруть участь в українських святах та вшануваннях, у відзначеннях українських дат і річниць, не ведуть проукраїнську політику, а намагаються тихо і підступно видоювати з України все, що можна – природні ресурси, кошти, перетворюючи державну та комунальну власність у приватну.
Вони мало говорять, не люблять публічності, не демонструють свою справжню позицію, а підступно гризуть Україну, мов хробаки.
Якби вони захотіли, або їх змусили щось писати, то це був би не диктант національної єдності, а зізнання в злочинних діях, спрямованих на національне роз’єднання та послаблення держави Україна з метою подальшого знищення її незалежності.
А тим часом, вони серед нас, мають громадянство, право голосу, почасти, владу – місцеву чи центральну у виконавчій, законодавчій чи судовій гілці, у ЗМІ, освіті, культурі, економіці, у сфері соціальній чи безпековій.
І як ціла армія кротів, тихо риють свої нори й намагаються зробити нежиттєздатною нашу українську землю, працюють на національне роз’єднання.
Кротів цих інколи виловлюють, у суспільстві виникає сплеск надій на справедливе правосуддя, але те, що ми бачимо, потім знову завдає морального удару по нації, підриваючи нашу віру у торжество правосуддя, невідворотність покарання, справедливість прийнятих правоохоронцями і владою рішень.
А що ж ми бачимо?

Різні сценарії для прокуратури

А бачимо ми ось що.
Для процесу національного об’єднання потрібна така злагоджена робота влади і суспільства у напрямку до національних орієнтирів, цілей, цінностей, щоб довіра до влади зростала. І зростатиме вона, головним чином, від того, чи влада виконує те, чого потребує нація і держава для свого розвитку. Коли ж влада не виправдовує надій суспільства, довіра до неї значно падає, включно до критичної точки.
Однією з жагучих надій суспільства на післямайданну владу було встановлення правової справедливості, оперативне розслідування та покарання тих, хто грабував Україну, розстрілював Небесну Сотню – всіх тих, кого називали злочинною владою Януковича.
Минуло півтора року. Змінилися два Генеральні прокурори, нині керує третій.
Перші два Генпрокурори були, нібито, патріотами – О. Махніцький висунутий «Свободою», Ярема брав участь у подіях на Майдані. Третій – В. Шокін – рекомендований президентом П. Порошенком, який не упускає нагоди з підкресленим пієтетом згадати Небесну Сотню та закликає знайти і покарати її вбивць.
Закликав і закликає кого? Свободівця Махніцького, майданівця Ярему, свого висуванця Шокіна?
Коли ж ті демонстрували нульові результати, то їх просто замінювали. Просто замінювали на інших, хоча суспільство сприймало ці нульові результати як службову бездіяльність.
Однак, ніхто за це не був притягнутий до відповідальності, навіть не юридичної, а хоча б моральної, громадянської. Безвідповідальні прокурори відходили у тінь, а на авансцені з’являвся новий, і про бездіяльність минулого уже не згадували.
Тому й Генпрокуратура діє з розумінням своєї безкарності. І діє дуже своєрідно.
Коли практично весь кістяк режиму Януковича на чолі з ним самим одразу після Революції гідності покинув Україну, правоохоронці ще могли послатися на те, що не встигли їх перехопити, що не мали надійних кадрів і ще на безліч причин.
Коли ж минув рік, і тиск громадськості та країн Заходу на владу загалом і Генпрокуратуру зокрема став дуже помітним, почалася серія дивних і різноманітних за сценарієм дій прокуратури.

Клюєв

	С. Клюєв на трибуні Верховної Ради України, 2015 рік

Перший сценарій був продемонстрований на прикладі брата довіреного соратника В. Януковича Андрія Клюєва – нардепа Сергія Клюєва. Андрієві дали втекти ще на початку 2014 року, а ось Сергій ще рік походжав по Верховній Раді України.
Нарешті це стало для багатьох нестерпним, і за нього, нібито, взялися правоохоронці.
Але як взялися?
У ЗМІ було гучно проголошено, що стосовно Клюєва мають намір відкрити кримінальне провадження, а для цього спочатку мають зняти з нього депутатську недоторканість.
Цю тему мусолили так довго, що С. Клюєв устиг спробувати вилетіти спочатку до Австрії, був блокований прикордонниками, але й після цього щодо нього не було вжито жодних конкретних заходів, щоб унеможливити виїзд за межі України.
Тож С. Клюєв подумки подякував українській владі, своїм колегам по Верховній Раді, які так і не сподобилися за довгі тижні патякання про його провини зняти з нього недоторканість і зробити досяжним для затримання, слідства, суду, арешту, вироку та ув’язнення. Як багато хто вважають – заслуженого ним.
Він не став спокушати долю, і поки Генпрокуратура флегматично слала йому повістки на допити, в один прекрасний для себе день просто щез.
Кажуть, що правоохоронцям відомо, коли, як і куди втік С. Клюєв.
Відомо було і одразу. Але не затримали. Чому? Не було команди?
Чи була, але негласна – дати С. Клюєву зникнути з України. І він зник.
Це той С. Клюєв, який казав: «Я, Сергій Клюєв, як українець, пишаюся своєю Батьківщиною, пишаюся своїм паспортом».
Тепер він «пишається» цим за відомо яким кордоном.
Це той С. Клюєв, щодо якого 6 жовтня нинішнього року було повторно прийнято рішення Ради ЄС: «Особа є об’єктом кримінального провадження, яке проводить українська влада, у зв’язку з участю у незаконному привласнені державних фондів і активів».
Ось вам приклад такого превдоукраїнця, крота, який, за твердженнями ЗМІ та переконаннями багатьох, разом з іншими кротами підривав українську економіку, грабував державу.
«Стоп! – скажуть захисники С. Клюєва – а хто довів, що він її грабував? Він що, засуджений, є вирок суду? Він навіть не позбавлений статусу нардепа».
Дійсно. Тут заперечувати неможливо.
Якщо ви зайдете на сайт Верховної Ради України, то можете побачити, що там є інформація про народного депутата України Клюєва Сергія Петровича, така ж сама, як про всіх інших нардепів – світлина, біографія, парламентські посади, як би це не звучало фантастично.
Ви можете сміятися, але Сергій Клюєв, щодо якого ЄС запровадила санкції, донині формально залишається народним депутатом України, йому щомісяця нараховується депутатська зарплатня.
От тільки приходити за нею С. Клюєв не може – хіба що хтось з помічників отримує її за його дорученням.
Правоохоронці довго виправдовувалися, що затримати Клюєва їм заважала довга формальна процедура позбавлення нардепа недоторканості. Тому, мовляв, С. Клюєв мав змогу втекти.

Мосійчук

І. Мосійчук за ґратами

Але у випадку з членом Радикальної партії О. Ляшка Ігорем Мосійчуком ця процедура раптом стала блискавичною.
Від моменту прибуття Генпрокурора В. Шокіна до Верховної Ради України з оперативною відеозйомкою, яка зафіксувала розмову І. Мосійчука з якимось чоловіком про розцінки за депутатські послуги, до виведення Мосійчука під білі руки з парламенту купою спецпризначенців минуло не більше, ніж дві години.
І формальності не стали не заваді.
І прокурор спрацював оперативно.
І СБУ-шники опинилися тут як тут і не дали Мосійчукові втекти, якби він того і бажав.
Із Клюєвим чомусь не вийшло, а з Мосійчуком – вийшло, та ще й блискавично.
Чи не тому, що перед цим О. Ляшко постійно і гостро критикував президента й уряд та оголосив, що його фракція виходить із правлячої коаліції ?
Багатому С. Клюєву дали втекти на очах у всіх. Бідному Мосійчукові – зась!
У суспільстві одразу заговорили про вибіркове правосуддя. Про затримання й арешти з політичним підтекстом.
Мосійчук сидить, заявляє, що дає покази і зізнання під тортурами.
Генпрокуратура запевняє, що вже у всьому розібралася, і Мосійчук зізнався в хабарництві.
А де правда – громадськості поки що невідомо.

Корбан

Наступні події тільки підкинули дров у багаття дискусії, і градус її підвищився.
Восени цього року одним із помітних персонажів всеукраїнського політичного поля став заступник дніпропетровського олігарха І. Коломойського Геннадій Корбан.
Йому надали можливість балотуватися у Чернігові на дочасних виборах проти висуванця Адміністрації президента Сергія Березенка.
Йому надали можливість балотуватися на посаду київського міського голови.
Коли ж Корбан в обох випадках програв, його благополучний статус політика раптом різко змінився. Корбана затримали.
Може, тому, що на виборах київського мера він набрав лише 2%, і хтось у верхах подумав, що за такого низькорейтингового політика ніхто не заступиться?
І тут організатори затримання не тільки прорахувалися, але й потрапили у конфуз.
По-перше, політикум, громадськість, ЗМІ і соцмережі просто вибухнули темою «Корбангейту».
Політики злякалися, що це є початок масових «посадок».
Громадськість волала про вибірковість правосуддя.
ЗМІ смакували масу проколів і накладок у процесі затримання Корбана.
У соцмережах тільки лінивий не прокоментував справу Корбана.
Як зауважив його шеф І. Коломойський, затримання Корбана одразу ж вивело його в перший ешелон вітчизняної політики.

	На мітингу плакат із портретами Корбана та Єфремова

Думаю, що цей висновок є дещо передчасним. Корбан ще не в першому ешелоні, але популярність на цьому затриманні він отримав величезну, і нині вся країна, яка про нього три місяці тому майже не чула, знає ім’я Корбана.
А конфуз судової системи полягає в тому, що ні за перших, ні за наступних 72 години, які закон відводить на затримання громадянина, судові не вдалося пред’явити Корбану юридично доказову підозру. І суд, незважаючи на те, що його останнє засідання продовжувалось аж 21 годину (?!!!), був змушений відпустити Корбана під домашній арешт.
Столичні правоохоронці супроводили Корбана до рідного Дніпропетровська, де біля дому його зустрів батько, одягли у квартирі електронний браслет і з похнюпленими головами повернулися до столиці.
А в інформаційному полі продовжували кипіти пристрасті, висуватися версії і виливатися тонни насмішок, іронії, гніву і звинувачень на адресу правоохоронців, суддів, влади та персонально Петра Порошенка, якого багато хто запідозрив, що затриманням Корбана Петро Олексійович послав сигнал-попередження Коломойському – щоб, мовляв, той не «заривався», знав своє місце і грав за правилами нової влади.
Крім того, постійно ставилося питання – чому не арештовують тих екс-регіоналів, яких підозрюють у злочинах проти Майдану та України? Чому Корбана арештовано, а лідера фракції Партії регіонів О. Єфремова випущено?
Невже Корбан є злочинець № 1?

Лукаш

Не встигла громадськість «переварити» справу Корбана, як громом серед ясного неба пролунала новина, що правоохоронцями затримана знаменита красуня януковицької команди Олена Лукаш.
Кухар за першою освітою, Олена Лукаш в 23 роки отримала юридичну освіту, а вже в 27 років, будучи простим викладачем, отримала запрошення захищати інтереси В. Януковича перед Верховним судом України в справі про фальсифікацію президентських виборів 2004 року.
Таємниця її стрімкого злету достеменно невідома – чи то професійні навики, чи особисті принади.
Справу Лукаш програла, але в команді Януковича залишилася і у 2005 році захищала ще організаторів сепаратистського з’їзду в Сєверодонецьку. А ще через рік за списками Партії регіонів стала нардепом. Потім обіймала низку високих посад, допоки влітку 2013 року не була призначена міністром юстиції України.
Будучи ще депутатом, вийшла заміж за нардепа, а згодом і керівника Служби зовнішньої розвідки України генерал-полковника Григорія Ільяшова.

Г. Ільяшов та О. Лукаш

Після втечі Януковича Г. Ільяшов також опинився в Росії, де, як подейкують, здав усі секрети української розвідки. Вважалося, що Олена Лукаш з ним.
Євросоюз наклав на Олену Лукаш фінансові санкції ще у березні 2014 року. А вітчизняні правоохоронці оголосили її в розшук тільки через півтора року – у вересні 2015 року.
І ось сенсація – 5 листопада Олену Лукаш затримали в столиці України.
За твердженнями ЗМІ, всі ці півтора року вона жила у Києві, під носом у всіх правоохоронних органів. При затриманні спротиву не чинила і заявила, що йде давати покази без примусу.
Їй інкримінують поки що лише розтрату двох з половиною мільйона гривень, хоча у лютому 2014 року з Генпрокуратури лунали звинувачення в її причетності до масових розстрілів на Майдані. Тоді це не довели.
Не встигли стихнути голоси тих, хто радів, що нарешті затримано хоча б одного високопосадовця команди Януковича, як з Москви пролунав впевнений голос ще одного провідного юриста Януковича і втікача – Андрія Портнова.
Портнов одразу після затримання Олени Лукаш безапеляційно заявив, що за неї буде внесено визначену судом заставу – 5 мільйонів гривень. Це було схоже на команду.
І дійсно, команду виконали, заставу цю негайно вніс один з екс-регіоналів, нардеп і мультимільйонер Вадим Новинський, до речі, колишній громадянин Росії.
Той же Новинський вніс аналогічну заставу у 5 млн. грн. за арештованого екс-регіонала М. Чечетова, після чого той у січні 2015 року невідомо чого викинувся зі 17 поверху свого будинку, відтак залунали вимоги надати Олені Лукаш охорону.
А згадаємо, що у січні 2015 року екс-генпрокурор С. Піскун закликав владу надати тоді ще живому Чечетову охорону, щоб вберегти йому життя як секретоносію Партії регіонів та процесу приватизації.
Не надали. Не вберегли.
Чи не тому, що й самі у тій «дикій» приватизації наловили чимало рибки в каламутній воді і також не заперечували, щоб Чечетов, як і ще одна екс-керівник Фонду Держмайна Валентина Семенюк, замовкли навіки?
Нардеп Ігор Луценко (не плутати з Юрієм) вимагає хоча б встановити за Оленою Лукаш приховане спостереження, щоб її не вбили як носія багатьох секретів режиму Януковича.
Однак, Олена Лукаш охорони не попросила і 9 листопада вийшла зі СІЗО на волю.
Нема сумнівів, що такий розвиток подій викличе чергову хвилю невдоволення одних та прихованої зловтіхи інших.
І це знову таки посприяє національному роз’єднанню.
Якщо ж Олена Лукаш захоче, а потім і зуміє виїхати з України (а у Г. Ільяшова, треба думати, старі зв’язки в українських спецслужбах залишилися), то наслідки цього для престижу правоохоронної системи України та влади в цілому неважко передбачити – нова пляма на й так уже заплямованій репутації.
Думаю справою честі правоохоронних органів є провести об’єктивне слідство і встановити дійсну провину екс-міністра юстиції, якщо таку зуміють довести.
Адже той же Андрій Портнов нещодавно виграв судову справу проти ЄС і виборов рішення про зняття зі себе євросанкцій.
Тому він і почувається так впевнено та обіцяє навіть повернутися до України.
А за справою проти Олени Лукаш будемо уважно стежити.

4 сценарії

Неозброєним оком видно, що у правоохоронців є декілька сценаріїв щодо тих чи інших осіб.
Одних вони не чіпають, попри те, що, принаймні, в громадській думці і ЗМІ є впевненість, що ці люди працюють проти України.
Інших висмикують вибірково.
Третім дають уникнути покарань.
Четвертим не заважають дочасно піти з цього світу.
Щоб зменшити кількість драм в Україні та уникнути її трагедії, необхідно припиняти комедійні спектаклі правоохоронців та працювати строго за буквою і духом законів України.

Боротьба за мову

А боротьба за мову, як базовий фактор національного єднання, в Україні продовжується. На громадських слуханнях в окупованих районах Донбасу звучать пропозиції позбавити українську мову статусу державної (?!). У табелях тамтешніх шкіл є предмет російська мова і якась нікому невідома «Мова народів Донбасу». Предмету «Українська мова» нема, а є предмет «Язик (мова) народів Донбасу».
Діти в «ДНР» вчаться за російськими підручниками, вона ж є офіційною мовою тамтешнього діловодства.
Натомість, у районах Донбасу, які контролює українська влада, голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський з наступного тижня ініціював для працівників Донецької облдержадміністрації безплатні курси з вдосконалення української мови. Українізація більш широких мас місцевого населення ще попереду, і завдання це – не з легких.
А у День української писемності та мови біля Адміністрації президента України зібралися активісти, які вимагали у глави держави переглянути державну мовну політику та запровадити особливий статус для української мови.
Якщо врахувати, що ініціатива проекту «Україна в Європі», згідно з якою українську мову додали до переліку мов, якими звучатимуть екскурсії у туристичних автобусах деяких країн, зокрема, Чехії, належить донецькому активісту, голові Асоціації підтримки прогресивних реформ В’ячеславові Редьку, то робимо висновок, що і на Донбасі були і є патріоти України та шанувальники української мови. Вони працюють на національне об’єднання країни попри всі перепони з боку тих, хто намагаються націю роз’єднати, послабити і знищити.
Символічно, що саме 9 листопада президент України Петро Порошенко підписав Указ № 633/2015 «Про відзначення у 2015 році Дня Гідності та Свободи», який припадає на 21 листопада.
В Указі обґрунтовано, що це свято встановлюється «З метою гідного відзначення у 2015 році річниць початку доленосних для України подій Помаранчевої революції та Революції гідності, віддання належної шани громадянському подвигу, вшанування патріотизму і мужності людей, які виступили на захист демократичних цінностей, захистили національні інтереси та європейський вибір нашої держави».
Впевнений, що прийде час і українцям не диктуватимуть диктанти згори, а вони самі, за покликом власної душі, будуть писати твори про національну єдність і любов до рідної мови.
І той час маємо наближати всі разом і кожен на своєму місці. І плекати рідну мову.