Рівно півроку тому, 9 квітня 2015 року, Верховна Рада України ухвалила пакет законів про декомунізацію. Через півтора місяця вони набули чинності. Процес перейменувань триває, хоча й почасти непросто – і перейменовувати багато, і на місцях не все гладко.

Відомо, що далеко не всі мешканці місцевих громад згодні, що їхнє село, містечко, місто, вулиця тощо мають бути перейменованими в процесі декомунізації.
Так, соціологічна агенція «ФАМА» на замовлення ГО «Львівський медіафорум» та «Школи журналістики УКУ» за сприяння Посольства Великої Британії в Україні провела дослідження і на початку жовтня оприлюднила підсумок: кожен третій українець є упередженим стосовно процесу декомунізації.
Погодьтеся, якщо 35% з різних причин проти, є про що задуматися.
А тим часом на місцях громадяни, активісти і чиновники наполегливо шукають підстави обґрунтувань того, щоб звичне їхньому вуху, або ж миле їхньому серцю найменування не міняти. Не знайшовши таких обґрунтувань, інколи вдаються до різного роду маніпуляцій.
Шедевром подібних маніпуляцій можна визнати ініціативу міських депутатів міста Волноваха, Донецької області.
З радянських часів там височіє пам’ятник учаснику Першої світової та більшовицькому воєначальникові громадянської війни (1918-1920 рр.) в Росії Василеві Івановичу Чапаєву. У Волновасі, та й на всьому Донбасі, В. Чапаєв ніколи не був. Народився і жив у Чувашії, Татарії, на Волзі, воював з білокозаками і загинув на Уралі у 1919 році зовсім молодим – у 32 роки.
Служив і воював він 11 років підряд, з 1908 по 1919, судячи з усього, хоробро – за Першу світову мав три Георгіївські хрести та Георгіївську медаль, за Громадянську – орден Червоного прапора і золотий годинник від Наркомвоєнмора (Народного комісара з воєнних та морських справ) Троцького, (цей факт, як власне й ім’я головного ворога Сталіна Л. Троцького, радянська пропаганда замовчувала 7 десятиріч).

	Пам’ятник «козакові» Чапаєву у Волновасі

Дехто з істориків вважає, що насправді роль начальника 25-ї дивізії Чапаєва у громадянську була незначною. Але рішенням Сталіна у 30-х роках минулого сторіччя начдив Василь Чапаєв був перетворений у героїко-міфологічний персонаж і після знаменитого фільму тих часів «Чапаєв» режисерів братів Васильєвих канонізований радянською пропагандою як найпопулярніший у масах герой тієї громадянської війни, коли «червоні» воювали проти «білих» (білогвардійців).
З 60-х років минулого сторіччя, коли народ почав іронізувати над політиками і героями комуністичного минулого, «Василь Іванович» став надзвичайно популярним персонажем десятків, а може й сотень анекдотів, у яких висміювалася, зокрема, його малограмотність.
Чому саме у Волновасі було встановлено пам’ятник далекому російському кавалеристу – достеменно невідомо. Як запитав у соцмережах Валентин Тарасов: «А що Чапаєв робив у Волновасі? Який стосунок він має до цього міста? Чи просто поставили, аби було якесь революційне? Чи стоїть як герой анекдотів?»
Найімовірніше, цей монумент був одним із символів радянізації України і вписувався у політику того часу.
Згідно з нинішніми законами про декомунізацію пам’ятник Чапаєву також мав бути демонтований як «символ тоталітарного минулого». Ясно, що частина волновахців з цим не погоджувалася. Судячи з усього, місцевий політико-чиновний «бомонд» також, бо на Донбасі Чапаєв, як і чимало імен радянського минулого, є популярним.
Не виконати закон не можна. Виконати – не згодні. Де ж вихід? І його «знайшли».
16 жовтня, посилаючись на звернення місцевих мешканців, міськрада Волновахи прийняла таке рішення: «Перейменувати пам’ятник В. І. Чапаєву в монумент «Козак» з внесенням відповідних змін у паспорт пам’ятника та реєстр пам’яток культурної спадщини.
Логіка волноваських депутатів проста і лукава – хіба хтось «згори» буде наполягати на знесенні монумента безіменному козакові, якщо саме поняття «козак» в Україні є культовим в історичному сенсі?
Волноваські депутати напередодні відзначилися ще й тим, що ледь не перші в Донбасі, а то й на всьому Південному Сході України, нарекли одну з вулиць свого міста іменем загиблого лідера гурту «Скрябін» Кузьми Скрябіна (Андрія Кузьменка). Чим, напевно, сподівалися зміцнити свій імідж патріотів – може для того, щоб проскочив фокус з Чапаєвим? Ініціативу волновахців помітили і жваво коментують.
Так, Роман Андрушко обурився: «.... а гамно перейменувати в цукерку і всією волноваською радою їсти, прицмокуючи? Що в тій Волновасі курять? там дур росте? спочатку вони ЗСУ в село не пускають і здають координати, щоб сепари їх накрили в полі, потім вулицю Скрябіним перейменовують, тепер ось Чапай безіменний козак....... що за полова в голові у цих людей?»
Denis Isabaev налаштований іронічно: «Ні, ну тут просто «п’ятірочка» за креатив! А ще потрібно вставити «вай фай» кудись».
Eugene Bagpiper Dudar дає свою версію: «Ви тут думаєте-думаєте ... а все банально просто – чекають, коли прийдуть їхні «визволителі» – тоді вони урочисто заявлять, що пам’ятник був врятований від підступів київської хунти».
Анатолій Паладійчук згоден з Євгеном: «Анекдот. Судячи з перемоги Опоблока в Слов’янську, Краматорську, Костянтинівці, Путіну немає необхідності тримати на Донбасі російські війська».
Згадують у полеміці й київський пам’ятник М. Щорсу, якого за наказом того ж Сталіна у 1936 році канонізували як «українського Чапаєва» за тією ж схемою – Довженку наказали зняти фільм «Щорс», а далі радянська пропаганда, особливо в Україні, розкрутила імідж Щорса як «легендарного начдива» Громадянської війни в Україні. Щорс воював проти Петлюри і загинув у віці 24 роки. До 1935 року про нього широка громадськість нічого не чула. Але за помахом руки Сталіна канонізація «українського Чапаєва» почалася бурхливо – про нього написані книги і пісні, названі вулиці і навіть місто на Чернігівщині. А вже після смерті Сталіна у 1954 році було виконано сталінське рішення – на розі бульвару Шевченка і вулиці Комінтерна постав шестиметровий мідний пам’ятник Щорсу.
У ніч на 4 березня 2010 року невідомі «перейменували» пам’ятник Щорсу, написавши на постаменті білою фарбою ім’я та прізвище полковника Армії УНР, коменданта УВО, голови Проводу Українських Націоналістів Євгена Коновальця. Через 5 років після цієї анонімної ініціативи, цього року вулиця Щорса таки перейменована Київрадою на вулицю Є. Коновальця. І вулиця Комінтерна стала вулицею Симона Петлюри.
А щодо пам’ятника Щорсу – то дискусії не вщухають. Ольга Михайлова роздумує: «У кого б перейменувати київського Щорса – а то ж приберуть, а шкода, не хотілось би».
Богдан Тимків відповідає: «Ідол Щорса поруч з нашим будинком, за такою логікою, перейменують на дона Кіхота з Ламанчі». Олексій Зубов підтримує думку міністра культури України В. Кириленка: «Навіщо? його можна перейменувати в Петлюру». Богдан Тимків заперечує: «На Петлюру він не схожий візуально. А таз для гоління на голову Щорсу вдягнути – викапаний дон Кіхот вийде».
Дехто вважає, що пам’ятник має художню цінність. До прикладу, користувач Михайло Горбань гнівно заявляє: «Ті, хто так бездумно і завзято взялися знищувати пам’ятники (зокрема, і такі шедевральні, як Щорсу в Києві), є значно більшими тоталітарними більшовиками-комуністами, ніж ті люди, що ставили ці пам’ятники».
Дискусії киплять по всій країні. Наводяться різні приклади місцевого «креативу».
Олена Любавіна повідомляє: «У Запоріжжі у сквері з пам’ятним знаком на честь прикордонників стоїть пам’ятник Дзержинському в шинелі, без підпису. Такий собі невідомий прикордонник».
Дніпропетровськ, названий на честь більшовицького діяча Г. Петровського, пропонують не перейменовувати, а «перейменувати» підставу цієї назви – вважати, що місто названо на честь апостола Петра. Кіровограду 35 тисяч із 45 тисяч опитаних пропонують повернути історичну назву Єлисаветград, лукаво заявляючи, що місто було при заснуванні названо на честь фортеці св. Єлисавети. Хоча варто тільки співставити дату заснування міста і роки правління російської імператриці Єлисавети Петрівни, все стає ясно – і місто, і фортеця в ньому були названі на честь імператриці – як тоді було заведено.
Портове місто Одещини – Іллічівськ – пропонують вважати названим не на честь Володимира Ілліча Леніна, а на честь Іллі-громовержця.
А численні пам’ятники Леніну пропонують не демонтувати, а просто… міняти їм голови. З цього приводу Alexander S. Dmitriev згадує: «По-моєму, ще коли зносили пам’ятники Вусатому, хтось запропонував робити голови на різьбі. Просто вивертати, як перегорілі лампочки».
В Україні пам’ятників Вусатому, тобто, Сталіну, практично не залишилося. А ось монументів Леніну ще вистачає, незважаючи на масовий «Ленінопад» 2014-2015 рр.
Чи будуть вивертати їм голови, щоб за пропозицією Лілії Ахметової «на їхньому місце прилаштовувати голови інших відомих особистостей», чи, все-таки, демонтують – час покаже. А, може, пристануть на пропозицію Оксани Левінсон: «У будь-якому пам’ятникові Леніну захований Бандера – потрібно просто прибрати зайве».
Олена Яворовська лаконічно резюмує ці процеси: «ребрединг» (тобто, зміна бренда, назви). А пересмішник Taras Vasiliev тут же переінакшив: «рейбредберінг» – маючи на увазі ім’я знаменитого письменника-фантаста Рея Бредбері.
Але нічого фантастичного не відбувається. Історія знає ці хвилі перейменувань. Україна їх також переживала не раз. Сьогодні хвиля чергова, масштабна, всеохоплююча, підкріплена законами і, треба думати, буде доведена до кінця.
Підводить підсумок дискусії Тетяна Журавська: «Принаймні, креативне рішення)) А якщо серйозно, у нас якраз креативу в питанні декомунізації і, зокрема, знесення пам’ятників і не вистачає. Ну, ще й грошей, зрозуміло, як звичайно. Але примітивне знесення пам’ятника до жодної моментальної декомунізації не приведе. У тих, кому він був дорогим з найрізноманітніших причин: ідеологія чи просто звичка, улюблене місце з дитинства, фото на тлі пам’ятника з весільного альбому, – це може викликати, скоріше, негативні реакції. У кожному випадку руйнування пам’ятника виглядає в якомусь сенсі як варварство, а на місці знесення виникає зяюча порожнеча. І порожнеча ця виникає не тільки в архітектоніці міста чи села, а й в голові у будь-якої людини. Як результат, одні радісно зловтішаються щоразу, побачивши цю порожнечу, інші озлоблюються або дратуються ще більше. От якби на заміну кожної пам’ятки виникало щось нове, будь то дитячий майданчик, сквер, клумба і т. д. – Що завгодно, що несло б у собі нейтральне політичне забарвлення і сприймалося б як якесь позитивне поліпшення ... Ось це і було б неформальною декомунізацією – не тільки на місцевості, але і в головах. Але де ж у нас думати комусь хоч на крок вперед та ще й гроші під це шукати».
Перейменувати вулиці і міста, знести пам’ятники можна. Але ментальність сучасних українців має ще численні «вкраплення» від свого минулого періоду СРСР. Ось 2 свіжі приклади.
У ніч на 9 листопада транслювали знаменитий фільм «Білий птах з чорною ознакою». Про героя фільму Ореста, який воював в УПА, в сьогоднішньому анонсі фільму сказано: «Орест подався до бандитів». Я не полінувався і знайшов «першоджерело» цього анонсу – воно був написано в 1971 році, за часів СРСР, коли саме таким словом називали бандерівців. А сьогодні просто передрукований нинішніми редакторами телеканалу. Вони думають так само, як їхні колеги у 1971 році?
Другий приклад. У Києві до сьогодні існує бібліотека імені В. Чапаєва для дітей. На її сайті Чапаєв характеризується так: «Василь Іванович Чапаєв – легендарний полководець, начдив (командир) червоної Армії. Славні подвиги В. І. Чапаєва слугували прикладом військової доблесті, безмежної вірності своєму народові, Батьківщині. Вони надихали радянських людей у тяжкі роки Великої Вітчизняної війни. Ім’я легендарного героя навіки залишилось у народній пам’яті».
Що виходить? Однією рукою проводять декомунізацію, іншою – зберігають радянську фразеологію? Чи все складніше, і мізки декомунізувати кавалерійським наскоком не вдасться?
P. S. Сучасний анекдот про Чапаєва. У Білому домі на одній зі стін Овального кабінету з’являється портрет В. І. Чапаєва.
Помічник Держсекретаря США, проходячи мимо, питає в Обами: «Пане президенте, не могли б Ви сказати, що за дивний чоловік з вусами, в бурці і в незвичайному головному уборі зображений на цьому портреті?» – «Чесно кажучи, я й сам не знаю, – відповідає Обама, – але мені казали, що він все своє життя присвятив боротьбі з білими».