Про Донбас дуже багато свідомих українців говорять, як про уже втрачену територію. Територію, яку варто обгородити високою стіною і назавше забути. Людей, з якими, нібито, не можна творити спільне майбутнє і будувати багату, процвітаючу Україну. Прес-тур у зону АТО, організований Донецьким прес-клубом за сприяння посольства США в Україні, в якому мені довелося брати участь, довів протилежне: Україна – це єдина країна, і патріотів у донецькому краї – багато. І вони зараз, як ніколи, потребують нашої підтримки.
Київ-Дружківка
Зізнаюсь, їхати на територію, яка ще донедавна перебувала під владою сепаратистів, було лячно. Страх цілком виправданий, адже нема-нема, та котрийсь із волонтерів і підірветься на розтяжці. Та й кулі бувають сліпими. Але в страху очі великі – а команда з журналістів та волонтерів із Тернопільщини, а також зі Львова та Франківська сіла на рейс, який відкрив більшості з них невідомий, справжній Донбас.
… Потяг Київ-Дружківка саме наближався до Слов’янська, міста, яке ще дуже добре пам’ятає оскал війни. А в купе, в якому мені довелось їхати, розгоралася суперечка. Мешканка Слов’янська намагалася мене переконати, мовляв, Путін – ідеальний керівник. А обстріляли місто наші, українські солдати. І взагалі – де ж ви на українській території бачили російських солдатів? І де обіцяні відбудовані будівлі?
І дарма, що є безліч фактів, які засвідчують присутність російських військ в Україні, зокрема, й наявні військовополонені. І численні приклади відбудованих будівель, які також довелося зустрічати на кожному кроці (звісно, вдалося відновити далеко не всі домівки – і це також правда). Російська пропаганда робить своє. І тут уже питання до української влади, але про це ми ще поговоримо згодом.
Дружківка – порівняно невелике місто, однак, це великий залізничний вузол, який живе своїм життям, у якому співіснують війна і мир. Місто на перший погляд зовсім оклигало від «господарювання» сепаратистів. Утім, при владі залишилися ті ж люди, які гостинно приймали «ополченців». Ба, більше, на останніх виборах, які відбулися невдовзі після нашої поїздки, на виборах мера міста переміг чинний мер Валерій Гнатенко, який підтримував сепаратистів, брав участь у мітингах ДНР, а після приходу української армії вчасно «перефарбувався» та навіть переконував, що Дружківка – «частина України і буде нею навіки». За сепаратизм ні він, ні такі ж, як він, однодумці, не покарані досі. І таких пристосуванців у місті, далебі, багато. Втім, у місті є й справжні українські патріоти.
Редактор газети «Наша Дружковка» Євгеній Фіалко – місцевий активіст, який уже довший час намагається повернути вулицям міста їхні історичні імена, а деяким – дати назви патріотів та визначних людей, які так чи інакше пов’язані з Дружківкою. Справу вдалося зрушити з «мертвої точки» лише тоді, коли була дана вказівка «згори» – з Києва. До того члени спеціальної комісії при міськраді всіляко блокували питання перейменування вулиць. Утім, воно й не дивно, адже у комісії – не один член Комуністичної партії України!
Усі активісти, з якими мені пощастило спілкуватися, переконані – допоки особи, які підтримували сепаратистів, не будуть покарані і не отримають конкретний термін ув’язнення, вони й надалі почуватимуть себе господарями на цій землі. Це так звана «п’ята колона», яка всіляко блокуватиме реформи у країні та яка у тривожний час зрадить і перейде на бік ворога.
Місцеві мешканці по-різному сприймають звільнення Дружківки українськими військами. «У нас більше, ніж половина людей не змінили свою думку», – каже Євгеній Фіалко. Ці люди досі ностальгують за Радянським Союзом.
Мені ж пощастило поспілкуватися з мешканцем Дружківки, колишнім будівельником, який зараз підробляє всілякими «халтурами». Чоловік (ім’я не вказую), на вигляд – за п’ятдесят, волає до української влади: «Не треба нам доріг! Вимкніть нам ДНР-івське радіо!». І гордо заявляє: «Ми – українці!» І це все чистою українською мовою! На запитання, чи не боїться отак відкрито висловлювати свою думку, бо деякі його колеги, почувши про що йдеться, тихенько відійшли, відповів: «Я вже нічого не боюся. Стільки пережив – чого мені боятися?» І навіть дозволив з ним сфотографуватися.
Чоловік досі не може зрозуміти, як до влади прийшов Янукович. «Як ви дозволили, щоби президентом став Янукович? Це була найбільша помилка, якої припустилися українці», – вважає чоловік. Це і є той голос Донбасу, якого так не хочуть чути представники решти регіонів.
Артемівськ? Ні – Бахмут!
Дорога до Артемівська – недовга хіба що для представників преси. Нас пропустили поза чергою. Утім, місцевим мешканцям доводиться чекати у досить-таки довжелезних чергах, аби добратися з Дружківки до Бахмута (колишня назва – Артемівськ). Перевірка на блокпостах триває досить довго.
Зранку в Дружківці, п’ючи каву в кафе, мимоволі стала свідком телефонної розмови. Чоловік за моєю спиною запитував свого співрозмовника, як же той так швидко пройшов блокпости.
– Да что ты переживаешь! Там – соточка, нашим – соточка, и никаких проблем. А надо перевезти груз – даешь 500 – и все ок.
У такі речі не хочеться вірити. Проте, буквально днями волонтер Родіон Шовковитний написав на своїй сторінці у Фейсбуку:
«На в’їзді і виїзді з Верхньоторецька утворилася черга. Метрів за 40 від «переїзду», на якому стоять луцькі прикордонники, зупиняємося, запитуємо причину у людей. «Не пропустять, кажуть, поки комісія з Києва не поїде» (комісія з Києва – це ми). Всі – з окупованих міст: Антрациту, Макіївки, Донецька... Переселенці. Додому їздили. Хто з довідками, хто без. Всі в обхід офіційних пунктів. Всі скаржаться на кілометрові черги на них. Всі – забрати речі з «розбомблених будинків».
На «переїзді» з таких беруть 200 грн. Зазвичай. Але через кілька годин простою їм пропонували вже 400. Не пропускають луцькі – комісія ж.
Стоїмо, спостерігаємо. Підходить хлопець: «А чого мене не пропускають? Я ж місцевий, м’ясо тягаю тут постійно. Гроші справно плачу всім». Він тягне 1,5 тонни м’яса, платить на 9 блокпостах... Як правило, платить 500. На «переїзді» гривня – кг. З бензином і хабарами на поїздку йде приблизно 10000 гривень»…
Якщо у Дружківці військових ми майже не зустрічали, то у Бахмуті їх дуже багато. Місцеві кажуть, що після звільнення з військовими була справжня проблема – через брак дисципліни бійці почали зазирати у чарчину. Втім, зараз п’яних військовиків не зустрінеш – і це вже заслуга ВСП. Про те, що сепаратисти брали штурмом місцеву військову частину, нагадує хіба що зруйнована огорожа та сліди від куль.
Артемівськ – місто, якому війна дала другий шанс. У місто «переїхав» Горлівський інститут іноземних мов, а також з Донецька – училище олімпійського резерву. У місті є авіаційний майданчик, на якому може приземлятися вертоліт.
Розмовляємо з гідами Бахмутівського краєзнавчого музею. Вони оповідають, що, навіть коли сепаратисти обстрілювали місто, все одно проводили у залах музею екскурсії… Це люди, які до безтями закохані у власне місто та його минуле, про яке готові розповідати годинами. До речі, місто не завжди розмовляло російською мовою, ще сто років тому містяни розмовляли українською, та й еліта у побуті користувалася саме нею. Сьогодні ж більшість мешканців розмовляють російською…
І зовсім несподівано було побачити у Бахмутівському музеї частиночку Галичини. У музеї експонується виставка робіт українського мистецтвознавця, художника-реставратора, іконописця Лева Скопа – ікон святих, виконаних на ґонтині дрогобицького храму. Стару ґонтину у храмі замінили на нову, але, аби дерево, яке стільки пережило, не пропало, Лев Скоп подарував ґонтинам друге життя.
Працівники музею трепетно бережуть зовсім новий експонат – скинутий сепаратистами і врятований місцевими школярами український герб.
Бахмут – місто багатонаціональне і багатоконфесійне. У ньому мирно співіснують єврейські громади, православні та баптисти. У приміських селах є навіть діючі греко-католицькі храми.
Але оскільки місто зовсім близько до зони розмежування, то саме на його плечі лягла турбота про вимушених переселенців, яких тепер 63 тисячі. І це на 80 тисяч місцевого населення! Відтак, є проблеми із забезпеченням переселенців товарами першої необхідності та житлом. Проблема ускладнюється ще й тим, що знайти роботу – майже неможливо через брак робочих місць та відтік іноземного капіталу з території Донбасу. Фабрики закриваються, обладнання вивозять…
Ми зустрілися з представниками волонтерської групи «Бахмут український», які саме допомагали переселенцям з одягом та теплим взуттям. Волонтери всю гуманітарну допомогу, яку отримують від небайдужих українців, розмістили у кількох підвальних приміщеннях. Волонтери допомагають не тільки переселенцям, але й військовим. Займаються громадською діяльністю, адже деякі представники волонтерської групи входять до складу громадських рад міста та області. Зараз саме просувають положення «Про громадські ініціативи». Влада часто блокує пропозиції громадськості, зокрема, і ті, які стосуються перейменування вулиць. Ситуація з владою дуже нагадує ту, яка склалася у Дружківці. Запитую, як же можна змінити ситуацію, аби місто нарешті відчуло себе частиною України.
«Вигнати владу тут, на місцях, у містах і селах. Ось коли ми їх виженемо, проблеми самі по собі зникнуть. З нею дуже багато проблем. Люди, які при владі, ніби зовні привітні, ніби йдуть назустріч, але коли доходить до вирішення якогось конкретного питання, гальмують зі всіх боків. Це проблема всього Донбасу. Справа в тому, що влада тут залишилася стара. Усі представники влади – колишні члени «Партії регіонів». Усе могли б змінити вибори. Але ось в Артемівську виборів не буде. Хоч, думаю, тут ще зарано проводити вибори. Не дивлячись на те, що настрої тут дуже змінились за останній рік. Змінились в проукраїнський бік. Але і противників ще досить багато. Вони, здебільшого, мовчать і чекають, коли сюди прийде ДНР. Якщо люди з ранку до ночі дивляться ДНР-рівське телебачення, переконати їх у чомусь майже неможливо. Знаєте, у чому проблема? Був упущений момент для вивчення української мови. Дуже багато мешканців Донбасу майже взагалі не володіють українською. Молодь – так. А ось старше покоління… Тому вони не дивляться українське телебачення, а там втовкмачуються зовсім інші речі…» – каже активіст групи «Бахмут український».
Самотній протест
Артемівськ тепер має свій символ. Щодня кілька годин до обіду на центральній автобусній зупинці міста свій одиночний протест проти агресії путінської Росії висловлює скромна бабуся. Вона тримає в руках плакат, на якому Путін піднімає бокал. На плакаті – напис «За дебілів! Без вас мене б не було». Завдяки місцевим активістам мені пощастило познайомитись із цією вже майже легендарною бабусею, оскільки її вже не раз показували на телебаченні.
Олександрі Стародубцевій – вже за 80 років, проте це не завадило жінці мати чітку громадянську позицію і висловлювати її привселюдно. Нашу з нею розмову подаю без скорочень. Хочу, аби ви побачили, які скарби живуть на донбаській землі.
«Мені вже все одно. Хай мені погрожують, хай вбивають. Я повинна публічно заявити про свою позицію і звернутися до своїх земляків, щоб вони почали нарешті думати. Щоб вони знали, звідки йде горе на нашу землю. Якщо, бодай, в однієї людини сіра речовина почне працювати, я буду задоволена і знатиму, за що там сиджу і це все терплю.
Діти мене відмовляли. Але я їм сказала: «Ви краще мене підтримайте, бо все одно зроблю по-своєму». Вже не можу більше сидіти вдома. Виплакала всі сльози. В мене більше немає сил терпіти.
Коли тут була ДНР, було дуже важко. Бо такого приниження я в своєму житті не переживала ніколи. Це був такий стан, що краще просто вмерти. Витримати це приниження не можна. Я плакала день і ніч.
Ця війна стала можливою тому, що Путіну треба триматися за свою владу. Треба підкорити Україну. І це навіть не від Путіна йде. Так уже триває всі роки, поки існує Україна і Росія. А зараз це питання загострилось, тому Путін намагається нас підкорити, аби ми нікуди від Росії не поділися.
А наша центральна влада нічого не робила! Хтось був не готовий. Було повно російської агентури. Скільки ж зрадників було у тому ж Чорноморському флоті, а скільки в Генштабі! А ті одиниці, які залишилися, не мали або можливостей щось зробити, або не вистачало розуму.
Все разом – Путін з одного боку, наше безвладдя – з іншого – і стали причиною того, що сталося. Наша держава як держава не існувала. Бо що ж це за держава, що, як тільки вийшли люди і почали вимагати, аби вона щось робила для людей, тут же вся ця влада розбіглася. Хіба ж це влада? Хіба ж це люди? Хіба ж це була держава?
Це ж таку роботу треба проводити, аби наші люди відчули себе українцями – просвітницьку, роз’яснювальну! А ще ж треба використати всі економічні можливості, щоб людей якось зацікавити. Щоб сказати їм, що ми, держава наша українська – краща, ніж оте, що ви понавидумували разом зі своїми зрадниками. І тоді люди повірять. Навіть ті, хто… Я надивилася на таких людей, що їх не можна називати людьми. Їм уже, мабуть, нічого не допоможе. Ні просвітництво, ні добре слово, ні процвітаюча економіка. Є й такі. Але основна маса людей прислухається, якщо наша влада все робитиме до ладу. Щоб Україна заявила про себе, що вона – держава! Що вона дбає про свій народ. За умови, що наша влада запрацює. Треба дуже багато працювати. Ну не може ж Київ сидіти, щось там робити, а на нас не звертати увагу. Тут більше роботи, ніж у Києві!
Упродовж цих 23 роки незалежності у нас, на Донбасі, були вже й українські школи, й українські дитсадки, і дітки вже розмовляли українською. Але це все в одну мить зникло. У нас є 18-а школа. Як там можуть навчити дітей української мови, якщо директор бібліотеки каже: «Я ненавижу украинский язык!» А вона працює. Таких людей треба відсторонювати від роботи. А це вже залежить від влади. А влада у нас не змінилася. Але наші люди ще не дозріли до того, аби обирати нових людей.
Тільки за те, що я тримаю антипутінський плакат, мені погрожують: «Ми тебе вб’ємо!» Але є дуже багато людей, які мене підтримують. Стою у черзі за хлібом – тільки-но завершила пікет. До мене підійшла жіночка і кинула щось у сумку. Дивлюся – а там булочка! Кинула булочку і каже: «Дякую вам за правду». Я аж розплакалася. Думаю, які ж зі мною поруч живуть золоті люди!»
Діти Олександри Стародубцевої допомагають сиротам, які на війні втратили своїх батьків, а сама жінка вишила портрет Дмитра Чернявського, мешканця Бахмута, який загинув на проукраїнському мітингу у Донецьку. Портрет загиблого та рушник вона планує передати місцевому краєзнавчому музею.
Сам хлопець вже став місцевим героєм, іменем якого хочуть назвати одну з вулиць. Утім, не всі однаково ставляться до ідеї увічнення свого земляка. Дві меморіальні таблички, присвячені Дмитрові Чернявському та встановлені на стіні школи, в якій він вчився, були розбиті.
Фото автора та Надії Шегди
лист до редактора
версія для друку
