Фото Марини Олійник

Сергій Леонідович Лойко (народився 1953 року) — журналіст, письменник, фотограф, перекладач. Кореспондент газети Los Angeles Times. Автор численних репортажів з районів військово-політичних конфліктів.
Під час війни в Іраку Сергій Лойко став одним з найпомітніших журналістів, що описували операцію «Шок і тремтіння».
Під час війни на сході України як кореспондент Los Angeles Times зробив серію репортажів з Донбасу. Сергій Лойко став єдиним іноземним кореспондентом, що побував в оточеному російськими бойовиками Донецькому аеропорту. Наприкінці жовтня 2014 року він провів там чотири дні серед українських військових та добровольців з «Правого Сектора». Результатом стала стаття з галереєю власних світлин на першій шпальті Los Angeles Times.
Репортаж Сергія Лойка 29 жовтня на радіо «Ехо Москви» про бої навколо Донецького аеропорту був розцінений Роскомнаглядом як такий, що виправдовує практику військових злочинів та суперечить Федеральному закону від 25.07.2002 № 114-ФЗ «Про протидію екстремістській діяльності». Виданню та радіоканалу «Ехо Москви», а також їхньому засновнику, було винесено попередження про неприпустимість порушення законодавства Російської Федерації, а також поставлено вимогу негайного вилучення стенограми інтерв’ю із сайту «Ехо Москви».
Матеріали Сергія Лойка, відзняті ним для Los Аngeles Times, отримали додатковий розголос завдяки тому, що його продюсер Вікторія Бутенко була номінована на премію «Еммі» за сюжет про Майдан.
3 вересня 2015 року у Києві відбулася презентація книги Сергія Лойка «Аеропорт». Письменник і військовий журналіст із 2014 року висвітлює війну на сході України. За словами автора, книгу він писав про війну між Росією та Україною, оскільки «інакше назвати це не можна». Автор розповів, що був одержимий романом весь час перебування з «кіборгами» в донецькому аеропорту в жовтні 2014 року.
«З самого початку я зрозумів, що це повинен бути саме роман, тому що в хроніці, в документальних матеріалах не можна виразити всю глибину трагедії, підлості, героїзму, ненависті, пристрасті, що притаманні цій війні. Я не міг розповідати про неї холодним, відстороненим тоном літописця», — написав Лойко у своєму блозі у виданні «Новий час».
Уривки з «Аеропорту» публікуються з дозволу продюсера письменника Вікторії Бутенко.

У тумані, на злітному полі, з гарчанням і гавкотом копошилася сіра кудлата, скуйовджена маса. Здичавілі за час війни, голодні, як вовки, собаки рвали на шматки тіло ще живого (якщо вірити тепловізору з відстані метрів сімдесят) сепаратиста.
Решта відступили ще годину тому, забравши своїх поранених та вбитих. А цього не донесли. Спочатку було чутно, як він стогнав, підііймаючи руку, немов тонув. Потім затих, втратив свідомість. А далі, як ординська кіннота, нізвідки, налетіла зграя псів. Спочатку тихо, потім, відчувши кров, із гарчанням, відхаркуючись сиплим, зірваним гавкотом.
Олексій опустив тепловізор і раптом відчув нестерпний біль, десь глибоко, під лівою лопаткою. Натягнувся і з тріском лопнув рукав. Потім другий. Його наче різали ножем.
Там, на холодному бетоні, вкритому вирвами, серед понівеченого, розплавленого металу лежав не сепар, а він сам. І собаки рвали на частини його...
- Олексію, Олексонько, вставай, любий. Ми запізнимося... - Ксенин теплий рідний голос обійняв його, вирвав із собачих іклів, і він прокинувся. Ковтаючи стухле повітря підземелля, він ловив відкритим ротом холодний піт, що стікає струмками з-під каски по обличчю.
Ксені не було поруч. Її взагалі більше не було. З черговим нещадним усвідомленням цього непоправного факту, поступово, хвилями оживаючої пам’яті і в такт амплітуді тьмяна лампочка розгойдується під темною з тріщинами стелею, Олексій почав потроху повертатися в цю кімнату, єдине, яке не  можна прострелити крупнокаліберною стрілецькою зброєю місце у всьому червонокаменському аеропорту. Точніше сказати, всьому, що від нього залишалося до середини січня 2015 року від Різдва Христового.
Найсучасніший аеропорт в Україні і один із найкращих у Європі. Побудований, до речі, до чемпіонату Європи з футболу всього три роки тому. Тепер він нагадував Олексію обсмоктаний морськими хижаками скелет динозавра або левіафана, викинутий на берег невблаганою бурею жорстокої долі…

Уривок з третього розділу. «Андрій-Боксер»

Андрій-Боксер, хоч і відмовився від зйомки, проте покликав його на «завдання» разом із двома іншими товаришами по службі. Потім, звісно, виявилося, що ця нерозважлива ідея була не завданням, а самовбивчим навіженством, що закінчилося трагедією.
Минуло вже тижнів зо два, як українські частини залишили старий термінал, що на той час внаслідок постійних обстрілів перетворився на безформну димну груду руїн, яка нагадувала Олексію Спітак – вірменське місто, зруйноване страшним землетрусом у 1988 році (там, звільнившись з армії та серйозно зайнявшись фотографуванням, Олексій блискуче відпрацював своє перше відрядження в якості фрілансера Associated Press).
Після відходу кіборгів у новий термінал російські командос зі спецгрупи «Вимпел» ГРУ Генерального штабу РФ встановили над руїнами старого термінала два прапори – триколор Російської Федерації й недоладне багатоколірне полотнище ККНР, так званої Красно-Кам’янської Народної Республіки.
За даними розвідки, після цього «подвигу», прирівняного російським телебаченням мало не до встановлення червоного прапора над фашистським Рейхстагом у травні сорок п’ятого, російські спецназівці, що видавали себе за відморожених сепаратистів, колишніх шахтарів, відступили. І, окрім двох прапорів, жодної присутності ворога у понівечених обгорілих розвалинах старого термінала, за даними розвідки, не спостерігалося.
Проте «кацапський» і ККНРівський прапори викликали в Андрія, таксиста зі Львова, та двох його друзів невимовне обурення. Вони вирішили пробратися через нескінченну двохсотметрову смугу смертельних перешкод до старого термінала, скинути «ганебні ганчірки» й знову встановити там український синьо-жовтий стяг. Олексієві сказали, що на те є наказ.
Раннього ранку в тумані всі четверо вирушили до старого термінала. Дісталися без пригод. Швиденько скинули два ворожі прапори, потім, скориставшись одним древком, установили на ньому свій. Зробили селфі для своїх подруг і друзів у Фейсбуці, а потім двоє Андрієвих друзів попросили Олексія «сфотать» їх разом.
Олексій, який, звісно, зняв усю цю героїчну епопею від самого початку в найдрібніших деталях, погодився без жодного слова. Він, взагалі, мало говорив, виправдовуючи своє прізвище – Молчанов. У компаніях Олексій охочіше грав на гітарі, пив і співав, ніж розмовляв.
І цього разу він просто сказав: «No problem!» – і звів камеру.

***

У цей час за чотириста метрів від них товстодупа червонопика зірка російського кіно на ім’я Алєксандр Порєбріков у бронику й касці з великими примітними написами « ПРЕССА» на них тулився своєю обвислою щокою до холодної сталі кулемета «Утьос». На камери російського телебачення й під схвальне гоготання сепарів.
У своєму останньому, шалено популярному серіалі він віртуозно зіграв провідну роль ретельно законспірованого фашистського шпигуна. Мав завдання: підняти фашистське повстання одразу після Другої світової війни в південному українському містечку, населеному, здебільшого, євреями, щоби допекти маршалу перемоги тов. Жукову.
Не минуло й трьох-чотирьох років, як нарешті улюбленець публіки, кіношний фашист стріляє сам у реальному житті з реальної великокаліберної смертельної зброї реальними патронами по реальних «фашистах». З тієї самої келії монастиря, що виходила єдиним вікном на злітне поле.
– Все чотко. Жми на газ, дядя! – весело загорлав колишній ростовський мийник машин, а нині борець за незалежність Донбасу від київської хунти, командир загону сепарів і герой російського телебачення на прізвисько Ламборгіні.
Порєбріков натиснув на курок… Він не думав нікого вбивати. Він просто стріляв, як йому здавалося, в нікуди. Або не здавалося. Коротше кажучи, просто му…к на війні. Наче там бракує своїх з обох боків.

 

Уривок з п’ятого розділу. «Снайпер Сергій»

Олексій уже був на початку Інститутської, напроти готелю «Україна», біля Жовтневого палацу – старої жовтої будівлі з білими колонами. Він короткими перебіжками пробирався вгору по вулиці. Повз нього згори в бік «України» бігом проносили тіла поранених і вбитих. Вище по вулиці працювали короткими чергами «калашникови» й одиничними пострілами СВД. Туди ж, нагору, переміщувалися, зігнувшись і перебіжками, молоді хлопці в будівельних касках та мотоциклетних шоломах із дерев’яними й жерстяними щитами. Вони були неозброєні. Лише дехто мав дерев’яні палиці.
Цик – спрацювала СВД. Один із хлопців на протилежному від Олексія боці вузької вулиці впав на спину, випустив щит, засмикав ногами.
Цик – одразу другий вистріл. У хлопця, який нахилився до пораненого, з пластикового шолома вирвався фонтанчик крові. Він упав поряд без руху. Перший поранений кричав, благаючи про допомогу. Олексій знімав усю цю страшну сцену телевіком через вулицю. Він навіть бачив моторошну гримасу болю на обличчі пораненого.
До пораненого щосили знизу летів якийсь невисокий щуплюватий хлопчак у білій касці з червоним хрестом.
«Б...дь! – промайнуло в голові Олексія, поки він вистроював кадр у видошукачі. – На ньому навіть бронежилета нема! Що за…?!! Та це ж не хлопець! Це дівчисько!!!!!!!!!!!!!!! ЦЕ Ж…!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!» (28 Калібр СВД.)
Ніка підхопила пораненого ззаду під пахви, потягла його вниз вулицею. Незастібнута каска зірвалася з її голови. Червоний хрест злетів.
Раптом із протилежної сторони вулиці зірвалася темна фігура з двома камерами наперевіс, у бронежилеті й без каски, і кинулася до Ніки…

 

***

– Так, хорошо. Первый в минус. Второй его тащит. Все правильно. Молодцы ребята, – тихо говорить снайпер. – А ну-ка, мы его утяжелим десятью-то граммулями.
Постріл. В серце. Об’єкт звісив голову, затихає, ніжками не смикає.
З того, що його тягнув, злітає каска.
– От страха? Прицеливаемся. Плавненько, Сережа, плавненько.
Б...дь, это ж девчонка. Стоп. К ним кто-то бежит. – Стрілок переводить приціл на того, хто біжить. Каже голосно: – Журналист, по ходу. Две камеры.
– По журналисту минус, минус, – тріщать навушники.
Стрілок переводить приціл на дівчину, до якої біжить журналіст. Дівчина повернула голову до того, хто біжить. Її скроня під темними локонами в прицілі. Стрілець затримався на секунду, змахуючи піт із брів. Постріл.
– Работу закончили, работу закончили. Конец связи, – долинає металевий голос із навушників.
Снайпер, навіть не дивлячись, поцілив чи ні, діловито стає на коліна, складає гвинтівку, згортає каремат, зачиняє вікно. Професіонал…

***

У стрибку Олексій збив Ніку з колін. Куля поцілила йому в бік, зламала ребро через броник. Ніка лежала під ним. Повернувши голову до нього й дивлячись йому в очі, зненацька прошепотіла:
– А я тебе чекала… – І притягла його до себе обома руками.
Стрілянина вщухла так само несподівано, як і почалася. Ясне холодне небо над Майданом готувалося прийняти свою Сотню…
– Так, добре. Перший у мінус. Другий його тягне. Все правильно. Молодці хлопці.
… – Нумо, додамо йому десять грамуль ваги.
– Від страху? Прицілюємося. Плавнесенько, Сергійку, плавнесенько. Б...дь, це ж дівчисько. Стоп. До них хтось біжить. – … – Журналіст, по ходу. Дві камери.
– По журналісту мінус, мінус.
– Роботу закінчили, роботу закінчили. Кінець зв’язку.

 

Уривок з восьмого розділу. «Мишко-професор»

Бійці, поранені й цілі, відмотують мішки від рам, витягають мертвяків і абияк примотують їх знову до рам і одне до одного.
Тритон плаче, примотує Мишка. Мішкова тепла кров стікає по його обличчю, по розплющених очах на руки Тритону.
Тритон падає на коліна, зриває зі себе каску, щосили кидає її на бетон, зриває зі себе автомат, щосили гахкає ним об каску, закидає голову й кричить, зриваючи голос: «Йо…на війна!!! Ненавиджу!!! Ненавиджу, б...дь, ненавиджу!!!!»
У нього істерика. На війні це може статися з кожним у будь-який момент. Кіборг має одне життя, і запасної голови у нього нема. Сергійович обнімає однією рукою Тритона, що б’ється в істериці, іншою надіває на нього каску й підносить йому до губ свою фляжку зі спиртом. Потім сам робить швидкий ковток і витирає свої мокрі очі зворотнім боком долоні.
Механ стоїть поряд, жадібно п’є гарячу каву з жерстяного кухля.
Лице чорне. Очі… навіть не сказати, які… Нелюдські.
– Козак, викликай мені п’ятдесятого росіян на їхній частоті. Будемо терти за перемир’я. Іншого виходу немає.
Бандер хоче поговорити напряму з командиром ростовської десантної бригади росіян, яка окопалася по периметру, відсікає транспорт і підтримує вогнем вилазки сепарів і чеченців.
Через кілька хвилин помічник командира, здоровенний чубатий хлопець із позивним «Козак» доповідає, що зв’язку нема.
– Так, ясно, перешилися вже… Айболіт, закінчуй стріляти. Знімай свою куртку. Здаватися будемо.
Ззаду на куртці лікаря Сергійовича велике біле коло з червоним хрестом у середині. Бандер сам розрізає куртку Сергійовича, примотує жовтим (свій-чужий) скотчем до кривуватого, але довгого шматка залізної віконної рами, використовуючи його як древко.
Древко встановлюють в отвір кулеметної башти, один із поранених на броні має підтримувати його рукою.
Усі якось розташувалися. Зображають трупів. Видовище апокаліптичне.
Останній інструктаж механу, якого звуть Семенич.
– Дивись, Семенич, жодних ривків. Дрейфуєш повільно на першій. Уже розвиднилося. Вони мають роздивитися, що в нас за машина, якщо прапор не роздивляться. Як смикнешся, вони вас спалять! І тебе разом з усіма! Як мене зрозумів, герою?
– Зрозумів. Легкою риссю, як на параді.
Механ зникає в люку. Машина з ривком торкається з місця, так що дехто з поранених мало не падає на злітку. Ті, хто залишаються, проводжають поглядами найдивовижнішу машину, яку вони будь-коли бачили на війні.

Уривок з чотирнадцятого розділу. «Наталія Сергіївна»

– А навіщо йому тоді Донбас? – запитав боєць років сорока з косим шрамом через всю ліву щоку, який був помітний навіть крізь кіптяву. – Через вугілля, чи як?
– На фіга йому твоє вугілля, у нього газу завалися, – сказав Скерцо, дістаючи з продуктового мішка коробочку з чаями й обираючи пакетик. – Йому Донбас потрібний як димова завіса. Побуцаємося на Донбасі, побуцаємося, а там, дивись, за рік-півтора сякий-такий мирок укладемо. А про Крим наче як забули. Поїзд пішов. Гудбай, Америка. Головне, щоби не було війни, вакаримас ка?
– Андрій, у вас на прикладі вирізано ім’я Юля, – Олексій спитав закіптюженого зі шрамом. – Дружина?
– Ні, я розлучений, – відповів Андрій, колишній електрик із Дніпра (так усі називали Дніпропетровськ), а тепер – старшина-розвідник із позивним «Електрик». – Цю Юлю ніколи не забуду. От багато хто одне одного питають, за що, мовляв, воюємо. От я особисто знаю, за що чи за кого. За Юлю.
–    Тимошенко, чи що? – спитав Панас, і всі навколо «вогнища», включно з Олексієм і самим Електриком, розсміялися.
– Та ні, звісно, – вів далі оповідь Електрик. – Юлі цій зараз років п’ять, а було чотири. У Славному це було. Приїхали ми туди минулого вересня. Зайняли оборону. Накопали собі окопів, бліндажів… Почали знайомитися з місцевим населенням. Я підібрав на вулиці молоденьку кішку. Одного ока не було, друге підгнивало. Я їй заварював чистотіл і цим розчином і чайними пакетиками промивав око. Зараз кицька вже виховує своїх кошенят.
Але в мене була помічниця! Маленька чотирирічна дівчинка Юля. Вона приходила щоранку рівно о шостій. Говорила, що хто рано встає, тому Бог дає! І допомагала мені лікувати кішку. Годувала нас виноградом, пиріжками та козячим молоком. Одного разу о шостій сорок п’ять нас із Сигнального почали обстрілювати сто двадцяті.
Ми четверо – кицька, Юля, я та кулеметник – кілька годин відсиджувалися в бліндажі. Незважаючи на переляк, кішка й малявка заснули. Після обстрілу я їх, сонних, і передав мамі, з рук на руки.
А до цього маму під час обстрілу хлопці перехопили й засунули в інший бліндаж. Вона бігла за дочкою. Ридала там весь обстріл, вирватися намагалася. Через два дні Юля з кицькою виїхали. Відтоді в мене на прикладі вирізано «Юля». На пам’ять. Оце так.

Уривок з шістнадцятого розділу. «Олександр Сергійович – водій»

Вечорами по телеку нудний, застібнутий на всі ґудзики штабний офіцер із порожніми холодними очима і з так само байдужим голосом недорікувато читав із папірця сухі цифри втрат, перекручуючи українську мову. Якийсь політик всоте повторював заклинання про гібридну війну й агресію. А потім горлала реклама, яку змінював серіал про ментів-бандитів, що їх не відрізниш, ток-шоу про свободу меншин і знову та сама або інша реклама.
Люди не хотіли війни. Вони хотіли жити. І жили. Солдати теж хотіли жити. І помирали.
А поки що вони їхали в мікроавтобусі «Мерседес», за кермом якого сидів Олександр Сергійович, на війну. В автобусі було тихо.
Їхали мовчки. Нікому не хотілося розмовляти. Вони навіть не дивилися у вікна. Кожен дивився всередину себе. Зокрема, й Олексій.
Він провів три місяці в Техасі, з родиною. З тим, що залишилося від них усіх після смерті Ксені. Син Арсеній, його чарівна дружина Джейн, п’ятирічна онучка Зоя й трирічний Максим. Ну й кицька з трьома кошенятами.
Олексій проводив багато часу з онуками, грав із ними у дворі у футбол і баскетбол. Вони обожнювали дивитися, як він смішно падає під час гри у сокер. Увечері пили чай, як у Росії, – з варенням, сиром і медом. Вина майже не пили. Не пилося зовсім. «Напевно, все випили з Ксенею», – думав Олексій. Вона обожнювала гарне червоне вино. Вона, взагалі, обожнювала життя, чоловіка, Арсенія, Джейн, онуків, рідних, друзів. Вона була, як прийнято в Росії, хлібосольною й обожнювала готувати. Любила гостей. При Ксені дім завжди був живим. Їхній дім, який наче помер разом із нею.
Олексію тепер було важко в ньому. Спершу він усюди чув її кроки, дихання, сміх. Він усюди вловлював її аромат. Він прибрав усі її фотографії, крім одного портрета, де вони вдвох на фоні фінського середньовічного замку. Десять років тому. Молоді, гарні, вічні. Закохані одне в одного й у життя. Він роздав усі її речі.
Тоді дім перестав звучати й пахнути нею. Дім помер. Для нього.
Тиждень він провів із другом Ренді на форельній риболовлі, на White River в Арканзасі. Вони піймали багато форелі. Щоправда, жодного «екземпляра», як він казав. Олексій трохи розважився, але все одно в очах, ніздрях і вухах стояла їхня з Ксенею щорічна щуча риболовля у Фінляндії, до якої вони починали готуватися одразу після останньої пійманої рибини.
Вони завжди були щасливі одне з одним, але Фінляндія була королівством їхнього кохання. Разом вони рибалили, він чистив, вона готувала. Разом збирали ягоди й гриби. Вони завжди залюбки гукали одне одного в лісі, щоби подивитися на кожний новий білий гриб. Фіни не збирають білі й підосичники, тому ті виростають до казкових гігантських розмірів.
«Завжди були щасливі? Щось із пам’яттю твоєю стало, Олексієчку», – наче долетіло до нього здалеку відлуння її голосу…