Народження дитини – це велика радість для батьків. Їм співрадіють рідні, сусіди, друзі, близькі та знайомі. Їх вітають, поздоровляють, бажають здоров’я і доброї долі новонародженій дитині.

А що потрібно, щоб дитина була щасливою в цьому земному житті? Звичайно, найперше, здоров’я. А потім – усіх земних успіхів: у навчанні, сім’ї, в роботі, кар’єрі, в добробуті, багатстві і т. д. Але це все ознаки лише скороминущого, так званого земного щастя. І тому, відповідно, така його й ціна. А так хочеться (хіба не всім батькам?), щоб щастя їхніх дітей ніколи не минало… Тобто, щоби тривало вічно?! Так! Але хіба це можливо, якщо всі ми – смертні? Згідно з таким поглядом, звичайно, що ні. Та є інший погляд і переконання, що наше земне життя – це коротенька мандрівка, кінець якої – межа, за якою продовження життя у вічності. І тільки це (і ніщо інше) надає високого і мудрого значення нашій короткотривалій земній подорожі. Бо що є наших, нехай, і сто років життя перед мільярдами років? А перед вічністю? За різними підрахунками земне життя людини з точки зору космічного часу – це час від кількох секунд до однієї-двох хвилин. Тому тільки віра в життя після смерті наповнює земне життя глибоким смислом, надихає і заохочує працювати над внутрішнім самовдосконаленням, спонукає уникати зла і гріха, бути чесним і справедливим, творити добро, нести мир, любов і змагати до святості. У цьому, власне, і полягає істинна радість і оптимізм земного життя.
У Господній молитві «Отче наш» просимо: «Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі…» А воля Творця свята і праведна для всіх на вічне добро. Чи змагаємо ми – християни – до сповнення цієї волі? Чи міряємо всі свої думки, слова і діла цією святою міркою? Бо тільки це свідчить, якими насправді є ми перед Богом.
Такі роздуми і питання приходять в переддень свята Різдва Богоматері.
Ця радісна подія описана в Протоєвангелії Якова (170-180 рр.). Згідно з цією апокрифічною книгою праведні Яким і Анна навіть у похилому віці не переставали молитися, щоби Господь дарував їм дитину. За це їхня віра і надія були сповнені і нагороджені невимовною радістю: Всевишній і Всемогутній Бог дарував їм доньку, яка була призначена на Матір Його Єдинородного Сина. Не для себе, не для своєї втіхи, а для сповнення волі Божої виховували Марію Її батьки. Власне в цьому і полягає взагалі роль батьківства. Бо ж діти, як і батьки, не меншою, а повною мірою є власністю Творця. Тому сповнити Його святу волю, згідно з добровільним і свобідним вибором, є найважливішим у житті. А найбільшою і найвищою гідністю, честю і нагородою, згідно з Євангельською наукою, є спасіння батьків, яке вони осягають побожним вихованням своїх дітей. У цьому є і найбільша радість для них, що й їхні діти прямують дорогою спасіння до неминаючого вічного щастя. Хіба може щось бути важливішим, ніж це???
«Ось Я є Господня слугиня: нехай зі Мною станеться по твоєму слову!» – відповіла Марія ангелу Гавриїлу на Боже послання, яке він сповістив Їй. Ці слова –смиренне і покірне прийняття волі Божої, яку Вона сповнила до кінця. Тому радість народження Пресвятої Діви Марії стала радістю всього Її життя і донині, і на віки вічні буде найбільшою радістю всіх Її любих дітей.