Від редакції: Роздуми про вічні духовні проблеми людства – це саме те, чого нам найбільше бракує зараз. Навіть якщо здається, що бракує чогось набагато ближчого, осяжнішого, матеріальнішого… Тож запрошуємо ще раз подумати над сутністю християнських свят, котрі нещодавно промайнули – разом із священиком Михайлом Мельником.

Празник Воздвиження Чесного Хреста повертає нас на Голгофу, де у важких муках заради нашого спасіння помер на хресті Спаситель світу – Господь наш Ісус Христос. Та своєю смертю Він переміг зло, гріх і саму смерть. Тому й немає для нас іншої дороги спасіння, крім тієї, яка веде на Голгофу, в кінці якої – смерть, а після – щасливе вічне життя.

А ось як славно і переможно, незважаючи на заздрість, гнів, підступність, утиски, приниження, очорнення, наклеп, образи, погрози, лжесвідчення, неправдиве звинувачення, засудження та заслання, без образ, злоби та гніву, з покорою, смиренням, миром і любов’ю пройшов всю свою життєву дорогу до кінця – до своєї Голгофи – великий святитель Іван Золотоустий, кончину якого Церква вшановує в день цього великого празника.
Народився святий Іван приблизно 347 року, в Антіохії Сирійській, у побожній християнській сім’ї. Його батьки, Секунд і Анфуса, були заможними і належали до еліти. Батько був військовим і обіймав високу посаду, та в скорому часі після народження сина помер. Залишившись вдовою в юному віці (їй було тоді близько 20 років), Анфуса відмовилась вдруге виходити заміж і все своє життя присвятила своєму синові. Будучи глибоко побожною, вона якнайбільшою мірою засіяла в серці Івана зерна Христової науки та моралі. А відтак, віддала його найкращим учителям софістики і філософії Антіохії та Афін. Досконало вивчивши всі грецькі книги і тогочасні науки, Іван став неперевершеним філософом та оратором. Йому відкрилася широка дорога і швидкий кар’єрний ріст. Його чекало багатство, визнання та слава вчителя або чиновника на державній службі.
Та Івана це не захоплювало. Його вабив подвиг чернечого життя. І він його звершив. А почався він тільки після смерті його матері. Вона просила сина зачекати, коли вона помре, і він сповнив її волю. То ж після смерті матері, він, як і багато великих святих, роздав усе майно нужденним, відпустив на волю всіх рабів і, прийнявши чернечий постриг, оселився в монастирі. Тут і почався для нього великий подвиг посту, молитви і самовдосконалення.
Чотири роки в монастирі, два – в пустелі, шість – дияконування в Антіохії, а потім – служіння в священстві. І весь цей час невтомна праця: молитва, строгий піст, усне проповідування, написання повчань і пояснення на книги Святого Письма. За неперевершене красномовство й усне проповідування народ назвав Івана Золотоустим. Послухати його проповіді, залишивши всі свої справи й обов’язки, поспішали всі мешканці Антіохії і навколишніх поселень. Та не лише в слові був сильний угодник Божий, але й у вірі і ділах. Силою його великої віри і щирої молитви зцілювалося чимало хворих. Так був врятований від неминучої смерті єдиний син Євклії; зцілилася дружина начальника фортеці єретика-маркіоніта та ін.
398 року, згідно з бажанням імператора, проти згоди ієрея Івана, він хитрістю був вивезений з Антіохії в Константинополь і зведений на Патріарший престол. Тут і завершився останній, але найважчий період його діяльності. У Константинополі він здобув світове визнання і славу, не мріючи і не прагнучи цього. Одночасно, тут уже в Патріарха Івана появилися недруги та люті вороги, які все зробили для того, щоби згубити його. І їм це вдалося…
Ставши на кафедру, Святитель Іван одразу ж за симонію (продаж священного сану і церковних посад) заборонив у служінні шістьом єпископам. Він строго виступив проти співжиття кліриків з дівчатами. Вдовицям радив жити в чистоті або виходити заміж, не плазувати перед багатими і не ходити до них на гостини. Картав бродячих монахів-жебраків і наказував їм іти в монастир і там боротися зі злом і гріхом у собі. Закликав руйнувати ідолів і закривати поганські капища. Постійно наголошував на моральному відродженні суспільства, закликав присвятити цьому всі свої знання і сили. Чистота віри необхідна, але важливіше вірити в простоті… «Той, хто дотримується правильних догматів, а живе по-поганськи, незаперечно втратить вічне життя», – застерігав Святитель. Ці слова надзвичайно актуальні і в наш час.
Не фізичною силою, а прикладом свого життя можна навернути поган до християнства… Якби всі християни були такими, якими мали б вони бути, то давно у світі не було б нехристиян! – нагадував Добрий Пастир про обов’язок послідовників Христа у всьому своєму житті уподібнитися Йому – нашому Вчителеві і Спасителю. І тоді всі, споглядаючи життя Його вірних, навернуться до Нього і Церкви.
А хіба й сьогодні ми – християни – є такими, якими мали б бути в житті?? Вбогість, скромність і простота вирізняли святого Патріарха серед багатьох єпископів, які любили пишноту, дорогих коней, вишукані й оздоблені сріблом і золотом колісниці, дорогі палаци, зустрічі, прийоми, повагу, пошану, урочисті походи містом, коли народ розступався і всі кланялися перед ними…
З перших днів Патріаршого правління св. Іван значно скоротив витрати для (свого) архієрейського дому, на дорогі обіди, непотрібні будівлі, сади, фонтани. А дорогі прикраси для кімнат були строго заборонені. Патріарх відмовився від прийомів, виїздів і запрошень до чиновників і багатіїв на святкові обіди. А гостей пригощав тим, чим і сам обходився. Так, приймаючи Верійського єпископа Акакія, розділив з ним простий обід. За це гість, виходячи з дому, з погрозою сказав диякону: «Я ще зварю йому щербу (найпростішу і найбіднішу юшку – о. М. М.)» – і став святому ворогом…
У той час церковне майно вважалося здобутком для бідних (якби ми сьогодні так вважали, а значить, відповідно з цим майном чинили). Тому святий Іван Золотоустий стверджував, що пожертви для бідних є важливішими, ніж офіри на прикраси для храму (а в наш час найважливішим є храм і все для храму!). Тому він заради бідних продавав дорогий церковний посуд для богослужінь, прекрасний мармур, приготовлений його попередником Патріархом Нектарієм (який також любив розкіш) для оздоблення храму св. Анастасії і майно жертводавців для Церкви. За ці кошти Святитель зводив будинки-приюти для бездомних, відкривав лікарні для бідних (з безплатним лікуванням і ліками). За це все йому дорікали і звинувачували його на суді над ним: єп. Акакій Верійський, єп. Антіох Птолемаїдський, єп. Северіян Гавальський та ін.
«Я нікого так не боюся, як єпископів», – казав св. Іван Золотоустий.
Жахливо і незбагненно! Як це так, що ті, хто повинні бути першими у вбогості, скромності, простоті, чесності, справедливості, смиренні, покорі, милосерді, правдомовності, в молитві, пості, миролюбстві, у вірі, надії і любові, були фальшивими, дволикими, лукавими, брехливими, підступними, жорстокими і т. д.?! Такі, отже, були (і є) першими і найбільшими ворогами Христа і Його Церкви. Очевидно, не мали вони правильного розуміння своєї місії… Наприклад, таким, власне, був Олександрійський Патріарх Феофіл. Він любив пишноту і багатство. Св. Ісидор Пелусіот називав його «несамовитим шанувальником дорогоцінних каменів і цінителем золота». Тож для нього були важливішими ці ниці цінності, ніж безцінна християнська любов.
Та хіба була для нього найважливішою і найбільшою ця спасенна чеснота, коли він у союзі з царицею Євдоксією брехнею, підступністю, підкупом і фальшуванням спричинили до засудження святого Патріарха на заслання. Та насправді це був тріумф його життя, його спасенна Голгофа, а їхня – поразка і загибель.
Жахливими приниженнями і знущаннями, катуваннями і тортурами везли безвинного праведника на заслання з Константинополя на далекий Кавказ у м. Пафіунт (нині Абхазія). Недалеко перед ним у переддень Воздвиження воїни зупинилися на ночівлю в м. Комани. Тут св. Іван молився в храмі мч. св. Василіска, який вночі явився йому і сповістив, що наступного дня Господь забере його в Небесні Обителі.
У день празника Воздвиження Святитель просив воїнів дозволити йому побути в храмі до 5 години, але вони не послухали його і дуже спішно плили до останньої зупинки. Та коли через кілька годин пристали до берега, то із здивуванням і страхом побачили, що це те саме місце, від якого відплили. Цього разу вони задовольнили прохання ув’язненого. Тоді святий увійшов до храму, одягнувся у світлі ризи, звершив Літургію, причастився Святих Христових Тайн, благословив усіх присутніх, віддав їм цілування і приліг, промовивши: «Слава Богу за все!» – і віддав дух свій у руки Божі. Сталося це в 407 році.
Так славно і переможно в празник Воздвиження завершив свою хресну дорогу великий Святитель Іван Золотоустий. Він і нині з кожної сторінки 12-ти томів своїх праць закликає всіх нас на цю спасенну дорогу покаяння, правди, милосердя, добра і любові.

P. S. Господь стоїть за своїх вірних, а невірні самі караються своєю невірністю. Всі вороги св. Івана Золотоустого були строго покарані. Всі єпископи, клірики, світські чиновники, які його переслідували, помирали у важких муках. Олександрійський Патріарх Феофіл збожеволів, а цариця Євдоксія була уражена сильною кровотечею так, що її тіло буквально кишіло хробаками і гнило. Вона сама визнала причину своєї невиліковної хвороби.
Воістину правдиві слова Божі: «Чесна перед Господом смерть преподобних Його», – які промовив цар Давид.
Чесна, праведна, свята і спасенна, бо після неї – щаслива вічність.