Сьогодні мені хочеться відійти від повсякденної громадсько-політичної актуальності і поговорити про те, про що ми майже ніколи не говоримо у своїх статтях.

Маю проводити майстер-клас на тему особистісного зростання. Запрошені не тільки студенти, але й викладачі, і я хвилююся. Але хвилює мене не стільки те, як буду виглядати в очах колег та молоді, а, передусім, сама тема.
Тема, яку чомусь майже не обговорюють ні по телебаченню, ні на радіо, ні в пресі України. Тема, про яку треба не просто говорити, але й уже волати.
Тема особистісного зростання – бажано кожного українця, дорослого і, особливо, юного.

Мета розвитку країни

Коли Україна не мала державної незалежності, кращі сини і доньки її мріяли про це, як про вінець своїх зусиль, як про вищу мету.
Коли у 1991 році вибороли державну Незалежність, керівні сили країни почали думати про нагальне – формування державних інституцій, фінансово-економічної системи, силових та правоохоронних органів, гуманітарної сфери.
Про освіту та виховання теж думали, говорили про необхідність становлення національної системи освітньої та виховної роботи. Багато що в цьому напрямі прагнули робити і дещо робили – здебільшого – силами кращих за минулий час політиків, державників, міністрів освіти, ректорів, деканів, директорів середніх навчальних закладів та шкіл, викладачів, учителів, вихователів.
На жаль, такі ентузіасти і патріоти були явно не в більшості, тому сфера розвивалася повільно, важко, справи йшли через «не можу».
Ставало ясно, що метою розвитку країни, основою державної політики в період з 1991 року і практично по нинішній час було все, що завгодно, тільки не створення умов для особистісного розвитку українців, передусім, молоді, юнацтва.
Країна в чомусь розвивалась, в чомусь деградувала, її безжально шматували, грабували, намагалися зігнути, підкорити, зробити засобом свого збагачення.
Якщо б хто порівняв, які ресурси були в кожній сфері економіки України і, загалом, у країні на момент здобуття Незалежності і нині, то могло скластися враження, що Україна за минулі 2 десятиріччя пережила нашестя якоїсь безжальної орди.
Але тими ординцями були не хто інші, як громадяни України – почасти з психологією грабіжників, які зуміли першими згрупуватися у фінансово-політичні клани і вже цими могутніми зграями двадцять років поспіль «дерибанити» все, що належало державі – власність, грошові потоки, землю.
Згадується, як на початку Незалежності тодішній прем’єр-міністр України Леонід Кучма з трибуни Верховної Ради України запитував нардепів: ви, мовляв, скажіть мені, яку систему, яку країну ми будемо будувати, і я буду це робити.
Але про систему ніхто тоді не думав. Звалили не комунізм, не соціалізм, а стару владу, яка ними керувала, щоб відтоді самим стати новою владою і безкарно володарювати на українських землях – але вже в умовах, які не блокують зловживання і грабунок країни, а дозволяють це.
З позицій сьогодення особливо ясно бачиться – доки країну не поділять, не розграбують дочиста, ні про яку гуманітарну, культурно-освітню, виховну мету розвитку країни як провідну не могло й бути в минулому, не йдеться і тепер.

Питома вага різних сфер

Коли співставити зусилля, фінансування та увагу керівництва держави, всіх скликань Верховної Ради, складів уряду, які за минулі 2 десятиріччя вони спрямовували на окремі сектори життєдіяльності країни, то ясно видно, що левова частка всіх зусиль була спрямована на здобуття політичної, державної, а через них і фінансово-економічної, влади для приватизації державного та комунального майна, для вибудовування групових та персональних «райських куточків».
Все це відбувалося в такому безцеремонному, часом дикунському стилі, що можна було з повними підставами казати про розграбування країни тими фінансово-політичними групами, тими провідними персонами, які примудрилися опинитися в епіцентрі подій біля головних важелів керівництва країною, її окремими частинами, галузями тощо.
Складалося враження, що мета багатьох з тих, хто після оголошення державної Незалежності в стилі сомалійських піратів «напали» на Україну і оволоділи нею – встигнути раніше за інших відхопити собі все, що тільки можна було. Привласнювали все – заводи, фабрики, інші підприємства, флоти і флотилії, порти; великі, середні і малі шматки землі, різноманітні будівлі: кінотеатри, дитсадки тощо.
Хапали все, що погано лежить. А в перехідний період безвладдя та становлення нової влади погано лежало майже все.
Сфери політичної та економічної влади, сфери державної та комунальної власності, землі були в епіцентрі уваги нових володарів України, але не з метою їх розвитку, а з метою привласнення, контролю.
А сфери гуманітарного напряму – охорона здоров’я, наука, освіта, виховання тощо – стали «попелюшками», яким кидали крихти на утримання, хоча й роботу не забирали.
Країна, в якій гуманітарна сфера має надто малу питому вагу в державній увазі та фінансуванні, приречена на стагнацію та деградування.
В Україні ця закономірність реалізується з невідворотністю, що лякає.

Освітньо-виховна та інформаційна сфери країни

А що ж освітньо-виховна сфера країни, її глобальні та локальні засоби впливу на підростаючі покоління, народ, націю, етноси, групи, особистості? На якому рівні її системи навчання, виховання, інформування, як слугують країні та людині її ЗМІ, зокрема?
Провідні ЗМІ країни в усіх сферах – телевізійній, радіосфері, пресі, а тепер і в Інтернеті – виявилися підконтрольні малим та великим олігархам, партіям, групам.
Всі вони мали пріоритетом не національний, не державний, а приватний, груповий, корисливий інтерес.
Радіо, особливо проводове, ще пручається тенденції дебілізації, там ще збереглися журналісти, які намагаються говорити про важливі проблеми життя країни, нести людям позитив. Хоча так звані ФМ-радіостанції, що ми їх слухаємо в машинах та дома по приймачах, є майже суцільно попсовими за змістом та російськомовними і мають на меті музичне розважання, розбавлене трихвилинним експрес-інформуванням новин.
А телеефіри нині несуть у кожну сім’ю таку собі мішанину, яку назвати продуманою державною політикою в інформаційно-культурній сфері ніяк не можна.
Випуски новин ще більш-менш об’єктивно намагаються відобразити поточне життя країни. А потім ціла злива серіалів, бойовиків, низькопробних фільмів та передач падає на голови українських телеглядачів і масово відучує їх думати, аналізувати, мріяти про щось високе, звертати увагу на свою та чужу поведінку, етику відносин, манери, побутову культуру.
Передачі про вітчизняну та світову культуру, елітарну чи народну, але справжню, про актуальні проблеми науки, пізнання є надзвичайно обмеженими, мають ефіри не на провідних, а другорядних телеканалах і дивляться їх лише ті одинаки-фанати, котрі чекають та шукають подібних передач. Принаймні, можна впевнено стверджувати, що цей глядач – не масова українська молодь.
Не можу пригадати передач, в яких кращі поети України – а їх, на щастя, є чимало – читають свої вірші на провідних телеканалах у прайм-тайм.
Та й мова не тільки про поезію. У нас же, на превелике щастя, нині живе, працює, творить ціла плеяда видатних талантів у всіх сферах. А чи їх пропагують силами найпопулярніших ЗМІ країни? Рідко, спорадично, не системно.
Це є справжній злочин у сфері культури, ознака примітивного егоїзму тих державних високопосадовців, тих власників та топ-менеджерів ЗМІ, які зовсім не думають ні про розвиток України, ні про розвиток особистостей в Україні..
Сфера освіти в умовах тотального недофінансування і відсутності справжньої державної уваги за минулі два десятиріччя все ще не вмирала, але скніла, ледве жевріла, тим не менше, продовжуючи вперто боротися за життя.
Ця сфера і за радянських часів була (а за минулих 20 років остаточно стала) сферою майже тотальної всепроникної корупції.
Підозрюю, що саме з корупційних мотивів у 90-і роки минулого сторіччя була прийнята згубна освітня політика відкриття сотень нових, так званих вищих навчальних закладів, які за станом своєї матеріально-технічної бази і рівнем викладацького складу аж ніяк не могли давати справжню вищу освіту.
Вчорашні технікуми ставали інститутами, вчорашні благенькі інститути – університетами, і в них масово відкривалися набори на комерційне навчання.
Українці завжди тягнулися до знань. Бажання батьків дати своїм дітям вищу освіту було і є маже всеохоплюючим. Тож і не рахувалися батьки з витратами, віддавали дітей в ці комерційні групи, факультети, виші – аби дитина була не гірше від сусідської, аби вивчилася, аби мала щасливе майбуття з дипломом про вищу освіту у кишені.
У що ж вилилася така недолуга освітня політика? У прогнозовану ситуацію безглуздого перевиробництва фахівців, які нікому не були потрібні.
Мало того, що більшість випускників цих псевдовишів були і є фахівцями нікудишніми. Але їх було так багато – особливо в модних сферах юриспруденції, фінансів, економіки, менеджменту тощо – що для них просто фізично не було в країні робочих місць.
Ось і фіксує статистика, що значна частина випускників вишів в Україні працюють не за фахом. А у багатьох з них диплом же коштує чималеньку суму у 3, 4, 5 і більше тисяч (якщо перевести в долари гривневу оплату) – дивлячись, який за престижністю виш вони закінчили на комерційній основі.

	Вище, краще, ефективніше!

Кроки нового керівництва освітою, створення міністерства інформації є ознаками певних зрушень, але вони поки що не внесли якісного перелому в ситуацію.
Особистісне зростання як суспільна та наукова проблема
Логіка суспільних процесів обов’язково приводить будь-яку країну до необхідності створити систему цілеспрямованого впливу на дітей, молодь – тих, хто будуть вести країну в майбутньому. Одні це роблять швидко, інші країни йдуть до цього роками і навіть десятиріччями.
В Україні радянського періоду була вибудувана і десятиріччями функціонувала система виховної роботи. Але вона була настільки заідеологізована, її так зневажали і навіть ненавиділи, так гостро та непримиренно критикували, що за нею інколи не помічали і те добре, що в ній було – наприклад – моральне та сімейне виховання, повагу до старших, відданість країні, справі, професії тощо.
Відкинувши у 1991 році систему так званого комуністичного виховання, з водою виплеснули і дитину. Зламавши вкрай заідеологізовану, контрольовану компартією та КДБ систему піонерії та комсомолу, взамін не запровадили нічого.
Спроби запропонувати в цілій Україні пластове виховання були спорадичними, несистемними і не стали загальноукраїнською виховною практикою.
От так ось декілька поколінь української молоді з тих пір виховувалися в умовах відсутності цілісної несуперечливої системи виховання, коли все залежало від персональної активності педагогів.
Частина з них спиралася на залишки того виховного процесу, який вцілів після відкидання комуністичної системи виховання; частина прагнула активно впроваджувати виховання на основі українських національних цінностей і традицій; частина взагалі махнула на все рукою і просто відробляла свої години в школі, коледжі, виші.
А наука, тим часом, серед інших проблем, активно цікавилася проблемою особистісного зростання індивіда, кожної людини.
Наука ця була, здебільшого, європейською та американською і протягом ХХ сторіччя, особливо другої її половини, в різних країнах виникли і розвивалися цілі наукові школи та напрями в цій важливій проблемі.
Поодинокі науковці в Україні також цікавляться названою проблематикою, і ці паростки наукового інтересу обов’язково приведуть до того, що вітчизняна філософсько-психологічна та педагогічна науки спочатку засвоять світове наукове надбання, а потім рано чи пізно створять свої наукові школи в науці особистісного зростання.
Тільки-но це буде досягнуто, обов’язково знайдуться науковці, громадські діячі, а може, й політики, які на повен голос поставлять перед суспільством проблему необхідності виробити і запровадити теорію особистісного зростання в психолого-педагогічну науку та в освітньо-виховну практику.
На той час, коли це станеться, суспільно-політичні процеси в Україні можуть якраз привести до ситуації, коли громадськість і влада, нарешті, почують, відчують, зрозуміють необхідність впровадження в інформаційну політику та психолого-педагогічну практику ідей, принципів, технологій особистісного зростання кожного українця, особливо ж молоді.
А що може бути кращою метою розвитку держави, як не формування особистості, повною мірою гідної звання людини, в яку сім’єю, школою, суспільством закладена програма самовдосконалення і самореалізації в інтересах країни і людства?
Ну не вдоволення ж бездонних матеріальних потреб та підживлення споживацьких настроїв мають бути орієнтирами на життєвому шляху людей незалежної України?

Визначення понять: особистість

Все починається з понять. Хочете, щоб зрозуміли, до чого ви ведете, визначте основні поняття, а потім розгортайте логіку своїх аргументацій.
Тим більше, що всі ці поняття мають безліч трактувань, деякі з котрих не просто відрізняються, а й навіть суперечать одне одному.
Я буду спиратися на ті теорії та підходи, які є мені інтелектуально близькими, і на власну думку.
Почну з того, що далеко не кожну людину, навіть дорослу, можна назвати особистістю. Кожен з нас, як представник роду homo sapiens, є, як мінімум, індивідом, окремою особиною. Чи зростатиме така особина в духовно-психологічному сенсі, чи на все життя залишиться індивідом, людиною маси – залежить від неї.
Індивід може вирости в індивідуальність, навіть яскраву, і все одно не бути особистістю. Індивідуальність відрізняється від індивіда своєю оригінальністю, неповторністю, яскравістю в поведінці, манерах, умінні себе декорувати в одежі, зачісці, аксесуарах, умінням нестандартно себе подати і поводитися.
А що не вистачає їй, щоб стати особистістю?
Адже яскрава індивідуальність часто буває розумною, обізнаною, має культурні потреби та інтереси, може підтримувати бесіду у колі освічених людей.
Так що ж їй не вистачає? Що потрібно в собі розвинути, щоб індивідуальність, тим більше, простий індивід, мали право називатися особистістю?
Думаю, що в основі особистості лежить вироблена, стала і навіть тверда система цінностей, поглядів, позицій щодо соціально-політичних, суспільних, громадських процесів в своїй місцині, в країні і світі.
Особистість є, насамперед, Громадянином з великої літери.
Це – фундамент особистості, і він принципово важливий. Але ж фундамент є основою будинку, та не цілим будинком. Так що ще робить індивіда особистістю?
Окрім позиції, принципово важливим є рівень розвитку суб’єктності в даній людині.
Що таке суб’єкт? Це той, хто сам, на основі своїх цінностей, принципів, сталих поглядів визначає всі основні кроки в своєму житті.
Його не примусиш, не поженеш, як худобину, разом зі стадом, не нагнеш і не зламаєш. Але його можна переконати. Тоді він піде. Але сам, на основі власного рішення, маючи свою позицію, свій погляд на все, що робиться навколо нього, що йому пропонується, до чого його закликають.
Він завжди думає. Бездумні кроки може робити індивід, навіть індивідуальність, але особистість прагне все розуміти, все продумувати, все співставляти з власною системою цінностей, переконань, поглядів.

Визначення понять: особистісне зростання

Особистість досягає своїх вершин, коли стає творцем свого власного життя.
У такому випадку вона не пливе за течією. Вона не є глиною в чиїхось руках.
Вона спочатку мріє, потім на основі мрій ставить свої життєві цілі, потім вибудовує план, як досягти накреслених цілей і живе свідомо, йдучи від сходинки до сходинки, від мети до наступної мети, від успіху до успіху.
Як особистість має зростати?
У найзагальнішому визначенні особистість зростає, коли кожна сфера її життєдіяльності – інтелектуальна, вольова, емоційна, інші – розвиваються.
Коли вона починає дедалі більше розуміти, глибше відчувати, дедалі наполегливіше ставити свої цілі.
Коли міцніє її характер, коли свідомість переростає в самосвідомість, коли вона має чітку самоідентифікацію – загальнолюдську, національну, соціально-політичну, персональну.
Коли мрії сягають вершин, а обрії її планів і діяльності розширюються.
Коли вона навчається свій потенціал спочатку розвивати, а потім реалізувати в дії.
Коли ніде не мусить «відбувати номер», вимушено працювати на когось, рахуючи години і хвилини до кінця робочого дня, а працює з натхненням, тому що любить свою роботу і в ній реалізовує себе.
Коли не мучиться ні в любовних, ні в сімейних, ні в батьківських відносинах, а радісно і щасливо розкривається у взаємостосунках із найріднішими і найближчими.
Багато ще є ознак і параметрів особистого зростання.
Але це – висхідні і визначальні.

Вектори особистості

Куди веде наш вектор?

У особистості є лише три основні варіанти прокладати вектор свого життя.

Перший варіант – особистість не зростає. Вона топчеться на місці, не ставить собі нові цілі, не досягає нових рубежів. Це – стагнація, застій особистості. Він може закінчитися тільки одним – особистісним загниванням.

Другий варіант – особистість мало того, що не зростає чи стагнує. Вона здає вчорашні та позавчорашні свої досягнення, позиції, все робить гірше, ніж у недавньому минулому. Тож діагноз тут сумний, але невідворотній – особистість деградує.

І третій, оптимістичний варіант – особистість розвивається, зростає.

Цей вектор є справді гідний звання Людини з великої літери.

Природа людини – з чого стартувати?

Коли ставиться завдання для особистості – зростати, то виникає питання висхідної точки майбутнього зростання. Така висхідна точка може аналізуватися у двох напрямках. Перший – це природа людини. Другий – стан розвитку тих рис, які повинні зростати.
Почну з природи людини.
У провідних теоріях особистісного зростання природа людини трактується по-різному. Наприклад, основоположники так званої гуманістичної психології американці А. Маслоу і К. Роджерс вважали природу людини безумовно позитивною, доброю, конструктивною.
На їхню думку, особистісне зростання полягає в тому, щоб особистість за відповідних умов і з відповідного віку могла сама розкривати свій внутрішній потенціал, актуалізовувати його, робити наявним, реалізованим.
Цей процес вони назвали самоактуалізацією особистості і бачили в ньому її зростання.
А. Маслоу наголошував, що потреби людини становлять своєрідну пірамідальну ієрархію. Найнижчий її блок – це потреби існування людини, фізіологічне забезпечення її життя.
Вище – блок потреб безпеки. Тільки задовольнивши їх і відчувши безпеку, людина може переходити на рівень вище, задовольняти свої соціальні потреби, встановлювати контакти і відносини, входити до якихось груп, започатковувати дружбу, створювати сім’ю.
Четвертий блок потреб пов’язаний з тим, щоб задовольнити наше бажання бути прийнятим, оціненим, схваленим, стати рівноправним, а, може, й «зірковим» членом тих малих соціальних груп, чиє ставлення нам небайдуже.
Це і колектив на роботі, це і сусіди, і дружні компанії, це і різноманітні клуби за інтересами. А найвищий рівень вдоволення цього блоку потреб – бути високо оціненим громадою, суспільством, країною, людством.
В основі цього лежать наші досягнення, їх суспільна вага, їх популярність у соціумі. На основі поваги інших формується і наша самоповага. А без самоповаги не може бути повноцінної особистості.
Ну і вершинний блок потреб особистості – це потреба в самовираженні, самореалізації, самоактуалізації того потенціалу, який в нас є.
На цьому етапі нашого становлення і розвитку відбувається творення свого життя і самого себе як психічно здорової, вільної, відповідальної особистості.
Австрієць Віктор Франкл, що мав досвід перебування у фашистському концтаборі і спостерігав там різні складні і трагічні ситуації та стратегії поведінки людини перед обличчям смерті, сформулював так званий екзистенційний підхід до осмислення природи людини.
На його думку, природа людини не дана їй визначальною, тим більше, позитивною. Людина повинна сама в кожній ситуації свого життя зробити вільний і усвідомлений, відповідальний вибір – як вчинити, що зробити, що прийняти, а від чого відмовитися. Внаслідок ланцюжка таких актів вибору особистість створює сама себе, відповідно, і свою природу.
В. Франкл поділяє ідею актуалізації, але, на відміну від К. Роджерса і А. Маслоу, вважає, що самоактуалізація не розгортається автоматично, а здійснюється тільки в результаті вільного вибору особистості. Можна допомогти людині зробити такий вибір, але остаточне рішення за нею. Бо це повинен бути її власний, продуманий і вистражданий вибір.
Якщо ж особистість проявить слабкість, піддасться страху, почне пристосовуватися до обставин, не захоче чи не зможе їх перетворювати згідно зі своїми вищими принципами, то сама актуалізація її загальмується, а то й не здійсниться.
Третя група теорій виходить з того, що природа людини нейтральна, і її потрібно формувати з нуля. Так вважали в теорії біхевіоризму з її акцентом на поведінку людини, здебільшого, так було прийнято вважати і в радянській психології, чиєю частинкою була українська психологія в ХХ сторіччі.
Формування дитини соціальними чинниками і виховними впливами мало породити в ній, згідно з методологією української радянської психології, ту соціально-діяльнісну природу, яка не дається в потенціалі, а створюється поступово на кожному віковому етапі.
Психологія періоду Незалежності почала активніше засвоювати світові психологічні теорії, і дослідники наших днів в Україні починають звертати увагу на теорії особистісного зростання, що раніше не спостерігалося.
Четверта група теорій виходить з того, що природа людини є ушкодженою. Релігійна психологія вважає природу людини гріховною. Світська психологія цього напрямку вважає природу людини уражену різноманітними психопатологіями.
Теорії фрейдистів і низки інших подібних наукових шкіл наголошують, що невдачі, поразки та інші неприємності нашого життя завдають нам таких психотравм, які породжують у нас комплекси, відчуття неповноцінності, дезінтегрують нашу поведінку, а в тяжкому випадку – і саму особистість.
Така людина не може самоактуалізовуватися, їй не до цього. Спочатку їй потрібно привести в порядок свій духовний, життєвий світ, видужати психоемоційно, відновити втрачені смисли життя, а тоді вже окремі з таких осіб можуть формувати свої внутрішні потенціали для самоактуалізації.

Результат – духовно-психологічна зрілість

Особистісне зростання є процесом відкритим, незавершеним, але він, все-таки, має свій результат – самоактуалізовану особистість. Яка ж вона?
Позбуваючись залежностей, особистість стає внутрішньо незалежною, вільною. Свобода особистості – це є наріжний камінь її самоактуалізації, зростання. Але вільна людина не просто відкидає залежність від когось чи чогось. Їй принципово не притаманна безвідповідальність, бо вона стає добровільно і свідомо відповідальною. А це спонукає її вже свідомо взяти на себе відповідальність за все, чим вона займається, і за всіх, хто входять до її ближнього сімейного та професійного кола.
Така особистість є сильною, стресостійкою, вона не гнеться і не ламається, не піддається на жоден тиск оточення, яким би сильним він не був. Вона є автором своїх планів і дій, їй ніхто не диктує, окрім внутрішнього голосу, що звучить на основі її відповідальності.
Така особистість спокійна, впевнена в собі, але не самовпевнена, вона автентична і не вдає із себе нікого, не ховається за масками та ролями, вона є сама собою і жодним чином не порівнює себе ні з ким.
Вона позитивна, життєрадісна, оптимістична, дружелюбна, задоволена життям і собою, але це здорове почуття, в ньому немає ні грама, перепрошую, «зажраності» і самовдоволеної пихи, жодного грама зверхності.
У своєму житті вона реалізує заповідь християнства про любов як головний спосіб ставлення людини до світу.
Майбутнє не викликає в неї страхів, вона сприймає виклики життя як заклики Долі – заклики до вдалого, конструктивного, успішного вирішення життєвих і соціальних проблем.
Така людина – на вершині життя. І треба вчити молоде покоління українців принципам і технології особистісного зростання – щоб їх на вершинах життя ставало дедалі більше і більше.
P. S. Після проведеного майстер-класу мене запросили з наступного семестру прочитати студентам авторський спецкурс «Психологія особистісного зростання». Я погодився. Не знаю, чи хтось десь в Україні читає подібний курс. А я цим зацікавився – бо мої слухачі-студенти надзвичайно цією проблематикою захопилися.