У серпні цього року в приміщенні Українського дому у Києві відбулася Міжнародна конференція «Закордонне українство й Україна: взаємодія на шляху утвердження незалежності», яку організувала і провела Українська всесвітня координаційна рада (УВКР). У конференції взяли участь представники понад 20 країн світу. Єдиним представником української діаспори Словенії був Андрій Гевка. Читачі газети «Час і Події» давно знайомі з паном Гевкою, адже неодноразово газета публікувала з ним інтерв’ю. Знають його як ініціатора створення і секретаря Товариства українців Словенії «Карпати». Проте цього разу пан Андрій представляв не товариство «Карпати», а новостворене культурне Товариство «Любляна – Київ». Виявилося, що на десятому році товариства «Карпати» пан Андрій був відстороненим від нього. Що ж насправді відбулося у Товаристві «Карпати», про новостворене Товариство та про інші справи української діаспори у Словенії – у розмові з паном Андрієм.
– Пане Андрію, що сталося, що вас відсторонили з Товариства українців Словенії «Карпати», яке ви створили 10 років тому і в яке вклали багато праці?
У 2005 році я створив Товариство українців «Карпати» і не міг повірити, що на десятому році у мене його нахабно заберуть люди, котрі нічого для нього не зробили. На жаль, сьогодні все можливо. За цих 10 років була проведена величезна робота і були вкладені немалі гроші, але цього ніхто не цінує. За допомогою товариства я прагнув допомогти своїм співвітчизникам дізнатися про своє коріння і підвищити репутацію нашої країни, але побачив, що це мало кого цікавить. Люди хочуть слави і торжества. Тим людям байдуже, що в Україні війна, що багато дітей залишилися без батьків. Але що тут дивуватися, якщо президент Товариства українців Словенії «Карпати» приятелює з ворогами України і подає словенцям неправдиву інформацію про нашу Батьківщину. До цих пір я написав і опублікував понад десять книжок і навіть не передбачав, що одинадцятою буде книжка, присвячена стражданням українця у Словенії. Зараз почав писати книжку про мою 30-річну працю, пов’язану з творчістю Т. Шевченка.
Щодо нашого конфлікту, то він почав назрівати ще два роки тому, коли я звернувся зі скаргою до голови Світового Конгресу Українців п. Євгена Чолія з проханням посприяти поверненню Україною боргу за встановлене погруддя Т. Шевченка у Словенії. А кульмінація наступила тоді, коли голова товариства Євген Петришин сказав, що отримані гроші будуть ділити між собою декотрі члени Товариства. Я був категорично проти і казав, що це велика зрада перед українським народом і наполягав, аби ці гроші передати дітям-сиротам в Україні, а частину повернути скульпторові М. Беґічу.
– Може виникнути запитання, на якій підставі ви заперечили рішення президії Товариства?
26 червня 2010 року було відкрито погруддя великого українського поета Тараса Шевченка та академічного художника і перекладача «Кобзаря» словенською мовою Йосипа Абрама в середньовічному замку у місті Штан’єль, де був народжений і де мешкав Й. Абрам. Погруддя великих художників виготовив всесвітньовідомий скульптор Мірсад Беґіч. Саме в цьому замку 100 років тому був здійснений переклад «Кобзаря» словенською мовою. Я був головним ініціатором і виконавцем (з допомогою друзів і донорів) цього проекту (докладніше тут: http://www2.arnes.si/~ahevka/koledar%20ukr.htm). Гроші обіцяла виплатити Україна. Між мною і товариством з одного боку і посольством України у Словенії (спочатку з послом Вадимом Приймаченком, а потім з наступним послом Миколою Кириченком) з другого боку були підписані дві угоди. Проте пізніше сказали, що грошей не буде. Але я мусів довести справу до кінця і вкладав свої гроші, а також випрошував по різних фірмах та церквах. Коли скульптор виготовив погруддя, а грошей не було, то я казав, що клякну на коліна, аби тільки не подав мене до суду. Тоді за власні кошти привіз погруддя до Штан’єлю і встановив його.
Відкриття погрудь теж потребувало витрат. На цю урочисту подію приїхали два автобуси гостей з Хорватії та Боснії і Герцеговини. Як не дивно, але жодного члена Товариства на відкритті не було, за винятком голови Товариства «Карпати» Є. Петришина, котрий не мав жодних клопотів, пов’язаних із цими погруддями. Я мусів за власні кошти протягом двох днів приймати людей і дати їм нічліг. Декого прийняв у себе вдома, а сам із дружиною пішов спати на дачу. Дещо допоміг брат дружини, члени Товариства Іван Сопко та Мирослав Сморгай.
Оскільки Україна не повертала мені гроші протягом двох років, я був змушений написати скаргу голові Світового Конгресу Українців Євгенові Чолію. Він посприяв у виплачені боргу. Коли ми отримали гроші, то частину дали скульпторові Беґічу як недовиплачений борг, а решту взяли собі Є. Петришин та деякі члени Товариства. Мені дуже прикро про все це згадувати, але мушу.
– І чим цей конфлікт закінчився, якщо можна вважати його вичерпаним?
Моя праця закінчилася тим, що на святкуванні 201-ї річниці з дня народження Т. Шевченка у березні цього року я стояв біля погруддя Шевченка, немов жебрак. На святкуванні були присутні поважні люди: представники українських громадських організацій, співробітники Посольства та члени їхніх сімей, представники мерії міста, посланець Державного Парламенту пан Матія Немец, колишній посол України у Словенії М. Кириченко, голова Товариства «Карпати» Є. Петришин та інші. Замість похвали нашому Пророку вони вихваляли себе, ділилися медалями і нагородами. Жодним словом не згадали про мене як ініціатора і співавтора цього пам’ятника, в який я вклав свою душу. Після цих самовихвалянь високі джентльмени пішли на обід за рахунок грошей, які були виплачені за виготовлення погруддя Т. Шевченка. Потім ще збрехали, що гроші дала Словенія. Я вже не хотів рахувати свої витрати.
Я не можу зрозуміти людей, які без будь-яких заперечень совісті можуть присвоїти чужу працю. Думаю, що Т. Шевченко не один раз перевернувся в могилі. Протягом тридцяти років я вивчаю творчість Шевченка. А його «Кобзар» почав читати ще тоді, коли закінчив вивчати українські букви. Після приїзду до Словенії (мені тоді було 15 років) у мене була гарячий, плідний період досліджень творчості Шевченка. Я заснував українське Товариство і працював над втіленням багатьох цікавих ідей і проектів. І багато що мені вдалося.
Мало того. Деякі члени Товариства мають сміливість вимагати від мене докази, що це дійсно я був ініціатором і виконавцем цих погрудь. Я вже їм пояснював, що докази є в посольстві, а також на сайті: http://www2.arnes.si/~ahevka/povezaveukr.htm. Там попередній посол Микола Кириченко чітко і виразно каже: «Не можу не згадати сьогодні пана Андрія Гевку. Саме завдяки його зусиллям у Штан’єлі з’явилося перше і поки що єдине у Словенії і на теренах Балканських країн погруддя великого Кобзаря». Раніше, коли я мав клопоти і витрати, пов’язані з виготовленням і встановленням погрудь, з мене насміхалися і ніхто не хотів допомогти. Зате зараз на вебсайті вихваляються цим пам’ятником. Показують його і приписують собі авторство, а я, так виглядає, ніхто. Мені соромно за таких українців.
– Яка роль посольства України в цьому конфлікті?
Посольство України в Республіці Словенія, як виявилося, є недостатньо ефективним для створення позитивного іміджу України в цій державі. Серед співробітників посольства немає жодної людини, яка б володіла словенською мовою. МЗС України вважає, що дипломати не зобов’язані вивчати мову країни, в якій перебувають.
Що стосується мене особисто, то у 2015 році я знайшов на сайті посольства України анонс про святкування Дня Соборності України в приміщенні посольства, але я, як секретар Товариства, не був серед запрошених. Виглядало так, що це свято не було для всіх українців, а тільки для вибраних. Мене згадували хіба тільки тоді, коли було щось потрібно для посольства.
Сподіваюся, що новопризначений посол Бродович Михайло Франкович матиме інший підхід до цієї проблеми і ми зможемо з ним співпрацювати, чого, практично, не було до цього часу, поки цю посаду обіймав посол Микола Кириченко.
– Ви доклали зусиль не тільки до встановлення погруддя Тараса Шевченка у Штан’єлі, але зробили ще багато інших справ для української громади у Словенії. Чи це було належно поціновано?
Ніхто мою працю не поцінував – ні члени товариства «Карпати», ні посольство України у Словенії в особі посла М. Кириченка. І взагалі, пан Кириченко глибоко і боляче образив мене. На святкуванні 201-ї річниці з дня народження Т. Шевченка він заперечив все, що я зробив для Товариства. Він, мабуть, забув, хто є автором проекту погруддя Тараса Шевченка. Також забув, що я був автором виставки художніх робіт Тараса Шевченка, яка прикрашала стіни посольства України. Ніхто з членів Товариства не допоміг мені в облаштуванні виставки. До того ж, поводилися зі мною грубо і зухвало. Пізніше цю виставку представники посольства перенесли до Штан’єлю без мого дозволу і не згадали про мене як про автора виставки.
– Тепер ви створили нове Товариство. Розкажіть про нього.
Ми створили культурне Товариство «Любляна – Київ». Його мета, насамперед, справедливість. Бачимо, що в Республіці Словенія багато українських «патріотів», котрі дбають тільки про себе і свою славу. Ми цього не хочемо і не підтримуємо.
Нове Товариство складається з найбільш перспективних людей, котрим не байдужа нинішня ситуація в Україні і котрі є справжніми патріотами в душі, а також із наших друзів-словенців. Прагнемо показати, що насправді означає бути українцем. Товариство матиме не політичний підтекст. Будемо старатися, щоб Словенія і світ дізнавалися правду про Україну.
– У який спосіб плануєте доносити словенцям правдиву інформацію про Україну?
Ми створили веб-сайт (http://situacija.si), на якому публікуємо статті про Україну, а також плануємо видавати книжки, зокрема, сучасну українську поезію, підручники тощо. Досі вищезгаданий веб-сайт опублікував 680 статей. На жаль, такі статті не були опубліковані на сайті посольства України в Республіці Словенія. Для них це тривіально.
– Що плануєте зробити найближчим часом?
Після літніх канікул український гурт «Разом» розпочинає серію показів українського кіно в українській кав’ярні «Ginger bar». Сеанси проходитимуть кожної останньої неділі місяця о 15.00 год. Почнемо із сучасного та відомого фільму Мирослава Слабошпицького «Плем’я». У приміщенні нового Товариства розпочинаємо курси словенської та української мов для дорослих. А для дітей готуємо свято Миколая.
– Перебуваючи у Києві на конференції, ви коротко передали зміст своєї доповіді, з якої я зрозумів, що не всі народи колишньої Югославії сприймають Україну як окрему від Росії державу…
Незважаючи на те, що український народ має давню історію і самобутню культуру, з якою, можливо, не зовсім знайомі усі народи колишньої Югославії, проте, з боку згаданих народів ми майже ніколи не відчували належної пошани. Виняток становить Республіка Словенія та частково Хорватія. У цих державах українці стали відомішими лише після здобуття Україною незалежності і розпадом Югославії. Слово «Україна» народи колишньої Югославії розуміють абсолютно неправильно. Переважна більшість думають, що це якась область або провінція на межі держави, якою свого часу була в Хорватії так звана «Сербська країна».
Не можу не згадати розмову одного серба-шовініста, котрий вважає українців за братній слов’янський народ. Через призму свого невігластва і сліпої любові до Росії він сказав: «Хай на мене не ображаються п’ятдесят мільйонів українців, але їхньої етнічної приналежності як чогось окремого від росіян я не можу сприйняти. Я не можу збагнути, чому українці не можуть зректися Києва та Київської Русі і як сміють вважати себе предками київських русичів, і, з іншого боку, не хочуть бути частиною російського народу. З Україною є так само, якби, наприклад, якась країна (в сенсі – периферична територія держави, яка є частиною Сербії) проголосила незалежність як самостійна держава, а свій діалект, який, безсумнівно, відрізняється від сербської мови, проголосила б окремою мовою та ще й наважилася б порівняти нову мову з іншими мовами. На такий варіант ніяк не можу погодитись, навіть якщо вас, українців, удесятеро більше, аніж нас, сербів. Лише зараз ми зрозуміли, наскільки є безглуздо проголошувати окремі держави».
Я вважаю, що це грубе втручання у внутрішні справи України. На жаль, подібних прикладів дуже багато. Прикро те, що в Україні на такі слова чи образи майже не звертають увагу. Ми живемо на теренах практично всіх колишніх югославських республік. Коли ще існувала Югославія, то були змушені поводитись так, як того вимагала ситуація, а своє справжнє походження приховували. І навіть були змушені брати участь у братовбивчих війнах на теренах колишньої Югославії.
Багато викривленої інформації про Україну подають деякі словенські журналісти. Наприклад, журналістка Полона Фрелих. Вона ненавидить Україну та українців. Часто у своїх статтях використовує словосполучення «київська хунта». Дійшло до того, що ми звернулися у Спілку журналістів Словенії зі скаргою, і тільки після цього все припинилося. Схожа проблема з відомим тележурналістом Антонoм Беблерoм. У своїй передачах він подає багато брехливої інформації про Україну і навіть заявив, що Україна як держава ніколи не існувала.
– Ви згадували про свою нову, одинадцяту за рахунком, книжку. Розкажіть про неї.
У 2012 році я видав книжку словенською мовою «Resnicna zgodba o ukrajincih in Ukrajini» («Істинна історія про українців та Україну»). У цій книжці я описав про досі невідому українцям сторінку історії – тяжкий бій на Соцькому фронті на річці Ізонцо у Словенії. По обидва боки фронту вели боротьбу понад 10% вояків українського походження. Проте, на жаль, про участь у цьому страшному бою вояків-українців згадують дуже мало. У словенській літературі підкреслюють, що то були росіяни. Там воювали дві дивізії Січових Стрільців. Вони воювали на боці Австро-Угорщини винятково проти росіян на передовій лінії.
Пам’ятну каплицю на горі «Вршіч» у Словенії, яку називають російською, насправді збудували вояки українського походження. Тому, насправді, вона повинна б називатись «Українська каплиця». Тим більше, її архітектура – це типовий зразок дерев’яних церков, які можна побачити в українських Карпатах. А ще про будівництво каплиці свідчать написані імена в’язнів українського походження.
– Ви неодноразово були в Україні, але у Києві цього року вперше. Які ваші враження від перебування у столиці України?
Я ніколи не сподівався, що мені колись пощастить побачити Київ. Тому я був у великому захопленні від цього міста. Для мене це те ж саме, що християнину поїхати в Рим чи Єрусалим. Велика честь побувати в місці, де була заснована Київська Русь – столиця всіх слов’ян. Тому я дуже вдячний голові УВКР пану Михайлові Ратушному, котрий запросив мене на конференцію, і сподіваюся на подальшу співпрацю УВКР з нашим новоствореним Товариством.
лист до редактора
версія для друку
