Мар’ян Гаденко
	З батьками
	З дружиною, сином і донькою
	Миргород. Всеукраїнський телевізійний дитячий пісенний фестиваль-конкурс «Соловейко України». Церемонія нагородження. Почесний голова журі і засновник – президент України (1994-2005 рр.) Леонід Кучма. Голова журі і співзасновник – народний артист України Мар’ян Гаденко
	Приїзд Леоніда Кучми у Сторожинець
	За роботою
	Вручення диплому про присвоєння звання «Заслужений артист України» (стадіон, м. Чернівці)
	Церемонія відкриття Міжнародного дитячого телевізійного фестивалю «Пісенне джерело» (м. Сторожинець, Чернівецької обл.). На фото: голова журі і співзасновник фестивалю М. Гаденко та член журі нар. артистка України Л. Сандулеса отримують коровай від хлібосольних сторожичан
	Ювілейний концерт М. Гаденка «Загадав собі долю» (м. Київ, Національний палац мистецтв «Україна», 2010 р.)
	Міжнародний фестиваль творчої молоді та студентів «Доля» (м. Київ, 2013 р.). Церемонія нагородження. Почесний голова журі і засновник – президент України (1994-2005 рр.) Леонід Кучма. Голова журі і співзасновник – народний артист України Мар’ян Гаденко
	Веселка над Єрусалимом

Кілька днів тому відсвяткував свій 60-річний ювілей український композитор, поет-пісняр, виконавець власних пісень, засновник та голова журі багатьох Всеукраїнських пісенних фестивалів, батько фестивалю «Червона рута» народний артист України Мар’ян Гаденко.

У творчому доробку композитора – понад 800 пісень. Поряд з патріотичною тематикою значну увагу маестро приділяє любовній ліриці. У його піснях яскраво проявляється морально-етична функція музики, зокрема, в пісні.
Кредо Мар’яна Гаденка – жити і творити на благо рідної України. Мелодика пісень Гаденка захоплює наспівністю інтонації, яскраво вираженим ліричним струменем його душі («Усміхнися», «Ти – мій неспокій», «Свята любов», «Моя кохана»). До найбільш відомих пісень М. Гаденка належать «Не покидай», «Емігрантка», «Загадав собі долю», «Пізня зустріч», «А де моя весна», «Зорепад», «Осінь, як мить», «Хай минають літа», «Жовтий лист». Сьогодні пісні Мар’яна Гаденка співають понад 60 народних і заслужених артистів України, тобто, вся пісенна еліта. Шлях Мар’яна Гаденка до пісенної творчості – це справжній феномен. Про цей феномен та про багато іншого Мар’ян Ілліч розповів в інтерв’ю для газети «Час і Події».

– Пане Мар’яне, ваше дитинство було пов’язане з музикою?

– Безперечно. Ми, буковинці, всі співучі. Уже з першого класу я був солістом шкільної опери «Козак-Дерезай», яку ставив учитель співів Полянський Денис Дмитрович. Навчаючись у першому класі загальноосвітньої школи, батько віддав мене в музичну школу. Спочатку я вчився грати на скрипці, а пізніше – на трубі і баяні. Коли мені було 9 років, мене взяли баяністом у свій колектив троє братів-циган: Коця, Гоця і Дотка. Починав грати хрестини, вечорниці, а потім весілля. І якраз тоді всі ці мелодії засіли в моїй душі.
Після восьмирічки поступив у Чернівецьке культурно-освітнє училище. Закінчивши його, пішов працювати художнім керівником у технікум радянської торгівлі. Директор технікуму, покійний Федір Мацедонський, дізнавшись, що я з багатодітної родини і що батько інвалід, сказав: «Давай так: будеш у нас працювати і паралельно вчися на бухгалтера. Може, тобі колись пригодиться». І так, вдень я був студентом, а після обіду був на рівних правах з учителями. До речі, Бог завжди дарував мені добрих учителів. Пізніше пішов до армії. Відслужив три роки на Балтійському флоті. Звідти повернувся і пішов працювати художнім керівником до клубу у село Нові Бросківці, Сторожинецького району. Паралельно працював художнім керівником у Сторожинецькому лісовому технікумі. Якось директор технікуму каже: «Бачу, що вам тяжко. Пропоную кілька годин для викладання бухгалтерського обліку». І так вийшло, що я недаремно закінчив той технікум.

– Що стало поштовхом піти працювати в МВС?

– Працюючи у Сторожинці, я поступив на економічний факультет Чернівецького університету. У Чернівцях заприятелював з дуже гарною людиною, на той час – наймолодшим генералом внутрішньої служби, а згодом першим міністром МВС незалежної України Андрієм Василишиним. Він запропонував піти працювати в міліцію. Спочатку була пропозиція працювати у Сторожинці в дитячій кімнаті міліції, але коли Андрій Василишин дізнався, що маю закінчений технікум і навчаюся в університеті, скерував мене у Чернівецький ОБХСС (відділ боротьби з розкраданням соціалістичного майна).
Пропрацював там 19 років – від оперуповноваженого до начальника відділу, тобто, всі щаблі. Працював у Чернівцях, Львові, Києві. Паралельно навчався на юридичному факультеті. Закінчив службу заступником командувача внутрішніх військ України. У 45 років пішов на пенсію.

– Коли ви почали творити пісні, і що стало поштовхом?

– Я був одним з перших, хто у 1986 році поїхали на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС. Тоді я, 31-річний капітан, працював начальником Чернівецького ОБХСС. У липні повернувся з Чорнобиля, а в листопаді мало не помер. Вийшовши зранку на роботу, відчув запаморочення. Пройшов ще 400 м і впав. Поки був при свідомості, боявся, що люди побачать лежачого начальника міського ОБХСС і подумають, що напився і пролежав цілу ніч. Коли відкрив очі, побачив дівчинку і мовчки подав їй своє посвідчення. Вона віднесла бабусі, а та викликала швидку. Пізніше дружина розповідала, що поки лікарі боролися за моє життя, міліціонери перевіряли кров на вміст алкоголю, хоча всі прекрасно знали, що я взагалі не вживав спиртне.
Внаслідок інсульту мене паралізувало. Я вилетів у чорну трубу, в якій де-не-де горіли маленькі вогники. Пізніше усвідомив, що це залежить від кількості поставлених у церкві свічок. Рівно 40 днів літав у небесах, але Бог мене не прийняв. Тут зустрів жінку в білому, котра звернулася до мене по імені: «Мар’яне, чому ти сюди прийшов? Ще рано. Ти ще не доспiвав. Спів – твоя доля». Я народився тричі: перший раз з лона, а двічі народили лікарі. Слід зазначити, що перед тим я не написав жодного вірша і жодної мелодії. На сороковий день я побачив зі стелі своє тіло і професора Прасова, котрий робив пункцію спинного мозку. Потім ввійшов у своє тіло і побачив перед собою три тіні. Це були моя мама, дружина і сестра. Не розуміючи, що я паралізований і заїкаюся, заговорив віршем:

Матусе моя, матінко моя,
О, зоре ясна, чом мене забула?
Ой, як хочеться мені твого тепла
І ніжних слів, яких давно не чув.

Усі подумали, що я зійшов з розуму. Тоді ніхто ще не розумів, що туди я пішов міліціонером, а повернувся піснетворцем. Я ніколи не кажу, що це я написав – це Бог передав через мене. До речі, зі своїх 800 пісень, десь 600 я ніколи не правив. Будучи начальником ОБХСС міста Чернівців, де всі спілкувалися російською, не знаючи про діаспорний рух, я написав першу пісню «Емігрантка». Бог передав через мене слова і мелодію цієї пісні.

– А що було після вашого другого народження? Мабуть, нелегко було реабілітуватися?

– Важко було, але я не хотів, щоб мене комісували. На реабілітацію пішло 9 місяців. Я ходив з паличкою. На роботу водив мене син, котрому на той час було 9 років, а з роботи забирала дружина. Я не хотів їздити автомобілем, тому що треба було розходжуватись. І так вийшло, що Бог допоміг мені вийти з того і поруч з міліціонером Гаденком появився в Україні композитор і пісняр Гаденко.

– Після цього випадку у вас додалось роботи. Чи не важко було поєднувати роботу в міліції з написанням пісень?

– Мої колеги після роботи чи на вихідних ішли на рибалку, на полювання – інші – на пиво, а я себе в той час знаходив у пісні.

– Яка атмосфера потрібна вам для написання пісень?

– Здебільшого, пишу пісні під гітару. Більшість моїх пісень з’являється уві сні. Часто буває у дорозі за кермом. Тоді доводиться зупинятися, брати в руки, що попало, і записувати. Якщо не записав, то вже пропало. Пісня з’являється тільки один раз. Піснетворення – то є дар Божий.

– Крім піснетворця, ви ще й громадський діяч. Заснували і проводите кілька фестивалів. Допомагаєте рідному місту…

– Кажуть: «Нема пророка у своєму краї». Скільки б ти не робив добра для своєї землі, тебе не сприймуть, бо ти щось комусь винен. У Черкасах, Полтаві чи Сумах тебе зустрінуть з хлібом-сіллю, а на батьківщині – ні. Стає боляче, коли ти без всяких прохань залучаєш для рідного міста мільйони, а це ніхто не цінує. Рік тому я привів у свою музичну школу другого президента України Л. Кучму. На моє прохання він подарував фортепіано всесвітньовідомої фірми «Essex». Йому тоді було 75 років і він закупив 75 таких фортепіано для районних центрів і сіл. Крім того, мені вдалося залучити 2,5 мільйона грн. на заміну електрики у місті, два автомобілі швидкої допомоги, дві машини для збору сміття і багато іншого. Коли сидимо за столом, встає міський голова і каже: «Пане Мар’яне, дякуємо за все! Що б ми без вас робили». Тільки-но я поїхав, у газетах пишуть: «Це ми зробили». Фарисейство при владі було і є. Хочеш зробити добру справу – роби, але не чекай вдячності.
У 1991 році до мене уві сні знову прийшла жінка у білому і сказала: «Мар’яне, ти поспівав, а тепер дай іншим. Це – твоя доля». І відтоді почалися фестивалі. Я заснував і проводжу 7 фестивалів. До речі, на жоден фестиваль я не взяв у держави ані копійки. Все опирається на мене і моїх друзів. 24 роки тому заснував фестиваль «Доля». Це найстарший пісенний фестиваль в Україні. Шістнадцятий рік проводжу фестиваль «Прем’єра пісні» і фестиваль сучасного романсу «Осіннє рандеву». Фестивалю «Соловейко України» – 5 років. У мене нема одноразових фестивалів, тому мені не соромно казати: «Заходьте в YouTube і дивіться.
Після смерті сина я започаткував у Сторожинці фестиваль «Пісенне джерело». Я хотів, щоб про моє місто знали, щоб туди з’їжджалася вся Україна і світ. Чотири роки робив усе за свої гроші. Місто не хотіло взяти на себе навіть дрібні витрати. Якось на сесії обговорювали питання про виділення 10 000 гривень, а теперішня «видатна» голова районної ради (на той час депутат) каже: «За що ви голосуєте? За 10 000?! У Гаденка – мільйони! Що для нього 10 000»! Скажіть, будь ласка, після цього ти хочеш щось робити?
Завдяки цим фестивалям, при моїй підтримці, сьогодні стали відомі в Україні такі імена, як Катя Бужинська, Оксана Пекун, формація «Піккардійська Терція», Іван Красовський, Алла Кобилянська, Ольга Добрянська, Ніна Мирвода, Оксана Нестеренко та багато інших.

– Ви також навчаєте співу дітей з української діаспори. Розкажіть про це.

– Я започаткував проведення майстер-класів з вокальної майстерності серед українських дітей Румунії, Білорусі і Литви. Проводжу їх при недільних школах у місцях компактного проживання українців. Українці – дуже співуча нація, де б вони не жили. Якщо я думав, що в Сучавському повіті (Румунія) прийдуть 10 дітей, то мої сподівання були занижені. Зараз їх понад 150. І ще й як співають! У Румунії на високому рівні розвинена фолк і поп-музика, але «попсової» лірики немає. Тому наші заняття почали відвідувати також румунські діти. Я привіз з України 40 мінусових і плюсових фонограм. Задармо. Тільки вчіться і співайте. Працюємо не те, що безкоштовно, але ще й свої гроші вкладаємо. Єдине, що нас забезпечують проживанням і харчуванням.

– Вам хтось допомагає у проведенні цього навчання?

– Бажаючих мало, але є. Зокрема, заслужена артистка Таня Мудра, Тетяна Кисляк, Ірина Макеєва. Планує поїхати народна артистка Алла Попова.

– Як до вашого піснетворення ставилися ваші колеги?

– По-перше, я був визнаний одним з найкращих оперативних працівників колишнього СРСР, будучи молодшим лейтенантом. Тоді про це мріяли навіть генерали. Протягом останніх 15-ти років я проводжу концерти по всій Україні, і за цей час ніхто не підійшов і не сказав, що ти хабарник, чи ти пришив мені справу і я незаслужено відсидів. Приходять на концерт, купують квитки, аплодують і дякують.

– У вас багато цікавих проектів. Над чим працюєте зараз?

– Готую телевізійну програму «Моя пісенна сповідь». Це буде передача для старшого покоління і для нашої діаспори. Влада, яка прийшла в Україну, ніколи не зрозуміє, що в них є батьки, яким потрібні такі програми.
Незабаром матиму зустріч з головою Союзу українців Франції, і може мені пощастить поїхати на фестиваль «Париж запрошує гостей». Мені соромно, хто там представляє Україну. Якщо ви маєте гроші – їдете. Байдуже, що ви безголосі. Україна повинна звучати гордо, адже ми співуча нація. Тому закликаю всіх, хто творить інформаційний простір: поїдьте і подивіться, чого прагнуть люди. Не може голова будь-якого невеличкого містечка зробити його європейським, якщо він жодного разу не був у Європі. Чому президент Порошенко чи прем’єр-міністр Яценюк (учень моєї дружини), коли їде в Канаду чи США, де зустрічається з українською діаспорою, не візьме зі собою старенького і підтоптаного того ж Гаденка чи когось іншого? Чому не подарувати тим сивим і стареньким українцям пісню?

– Здебільшого, артисти намагаються виступити на найбільших сценах країни, а ви часто їздите по селах…

– Я об’їздив уже понад 1200 сіл по Україні. В деяких бував тричі. Починаєш стартувати в одному селі – на концерт приходить 40 осіб. Поки приїжджаєш з виступом у сусіднє, спостерігаєш, як люди на велосипедах наздоганяють, щоби встигнути на концерт, бо вже пішов розголос. А вдень буває по три концерти. Мені дуже боляче, що під Києвом, у Броварському районі, не було жодного народного артиста. Я вже не кажу про далекі села. Кому ми даємо звання народних і заслужених? Таке звання артист повинен відробити. Наприклад, повинен дати протягом року 100 концертів у селах. Не дав – позбавити звання.

– Ще одне чудо сталося з вами на Святій землі…

– Кажуть, що блаженні очі того, хто може бачити. Я бачив те, що не дано бачити іншим. Я бачив… Бога і навіть сфотографував його цифровим фотоапаратом. Мені вдалося роздивитися лик не тільки Бога-Отця, але й Богородиці та Ісуса Христа. Також вдалося порахувати колючки у Христовому терновому вінку – їх там сім. У Новому Завіті написано, що Бога побачить людина з чистим серцем, котра уже побувала на небесах. Я там був двічі. Це чудо сталося зі мною в Єрусалимі.
На фотографіях зафіксовано час зйомки. О 9.56 на небі зненацька з’явилася веселка (її вважають домовленістю між Богом і людьми), а поруч була Богородиця й ангел. О 10.00 з’явилися хрест та Ісус Христос із хмар. У Біблії написано, що волосся його біле, як сніг, і пінисте, немов хвиля. Ісус казав, що буде приходити до нас по хмарах. Про своє видіння я розповів Патріархові Філарету, на що він мені сказав, що це якийсь знак. І дійсно, після того загинув мій син.

– Здається, ви були добре знайомі з В. Івасюком і Н. Яремчуком?

– З Назарієм Яремчуком ми були кумами. У наших помешканнях було все однакове: меблі, посуд, одяг. Це все доводилося діставати на базі. Коли від нього пішла перша дружина, забрала з квартири все, поки він був на концерті. Другу дружину він дуже цінував, але після вінчання з нею він побачив на багажнику автомобіля хрест. Це його заворожили на смерть з допомогою диявольських сил. На Великдень 1995 року він почував себе дуже зле. Якраз тоді повернувся з Канади, де мав операцію. Його мучили страшні болі. Я тоді сфотографувався з Назарієм і його синами на тлі собору. На фотографії всіх було чітко видно, а обличчя Назара було розмите. Це була перша ознака, що він уже не живе. Я займався організацією його похорону. Матеріально допомогли покійний Микола Мозговий, Ян Табачник, Олександр Злотник і покійний чоловік Софії Ротару.
Після смерті сини-Яремчуки піднялися на імені свого батька. Хоча я знаю, скільки болю вони йому завдали, як і їхній дідо із Закарпаття разом з їхньою мамою. Допомогли їм Костянтин Огневий, котрий займався Дмитром, та Олександр Злотник, котрий займався Назарієм.
Так Бог дав, що хата Назарія була рівно за 100 метрів від моєї хати, а моя хата – на відстані 100 метрів від хати Володі Івасюка. Батько Володі завжди проходив повз мою хату. Якось він зайшов до мене і каже: «Синку, ану подивися. Це текст Володі Вознюка, Володя не встиг написати музику. Може, ти напишеш». І так виникла пісня «Помирає скрипаль».

– Як плануєте відзначати свій ювілей?

– Є три напрямки, але я ще не знаю, який буде кінцевий. Перший напрямок. Хочу зробити телемарафон, але за умови, якщо держава підтримає – не фінансово, а наданням телеефіру і телевізійної техніки. Хочу запросити 60 співаків, заслужених і народних, а 40 – молодих. Сто виконавців виконають по чотири пісні. Разом буде 400 пісень одного українського композитора. Другий напрямок – невеликий концерт. До речі, я єдиний, хто провів у палаці «Україна» сім авторських концертів. Але цього року мені сказали, що оренда залу коштує 525 тисяч грн. Я став і подумав, що якби я мав ці гроші, то, може, не жив би в Україні. Тому палац «Україна» відпадає. Але буде телеверсія. Мій друг, міський голова Бучі, запропонував безкоштовно літній театр міста. І третій напрямок – кулуарний концерт на 700 осіб, який проходитиме у великому залі Київської консерваторії.
Ну і ще спеціально до свого ювілею в ефірі Першого національного телеканалу почне виходити моя авторська програма «Надвечір’я. Долі», в якій будуть продовжені прекрасні традиції «Надвечір’я» незабутньої Тамари Щербатюк. Першими гостями студії будуть родини заслуженого діяча мистецтв України Володимира Мельникова та короля усмішки, народного артиста України Анатолія Демчука.
Довідка
Мар’ян Ілліч Гаденко народився 15 вересня 1955 року у м. Сторожинці, Чернівецької області, в простій незаможній родині. Був п’ятою дитиною в сім’ї. Батько повернувся з ІІ Світової війни інвалідом. 27 років свого життя пан Мар’ян віддав службі в органах внутрішніх справ. Працював на високих посадах у Чернівцях, Львові та Києві. Як офіцер-міліціонер ніколи не заплямував офіцерську честь. Закінчив службу заступником командувача внутрішніх військ МВС України.
У 1986 році Мар’ян Ілліч був одним із перших, хто поїхав у Чорнобиль на ліквідацію наслідків аварії. Після повернення важко захворів, отримавши інсульт і параліч. Сорок днів лікарі боролися за його життя. Бог не забрав його до себе, а повернув на землю піснетворцем. Досі він є автором понад 800 пісень, здебільшого, на власні тексти. Його пісні майже щодня звучать по радіо і на телебаченні як у власному виконанні, так і у виконанні понад 60 народних і заслужених артистів України, серед яких – Дмитро Гнатюк, Василь Зінкевич, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Фемій Мустафаєв, Віктор Павлік, Ніна Шестакова, Надія Крутова-Шестак, Ольга Добрянська, а також молоді виконавці.
Мар’ян Гаденко активно займається і громадською роботою. Він – засновник багатьох Всеукраїнських і міжнародних пісенних фестивалів. Частий гість не лише в різних куточках України, а серед української діаспори, де популяризує українську пісню. Автор телепрограми «Надвечір’я. Долі».
Маестро прагне донести українську пісню до найвіддаленішого села, бо саме в провінції люди почуваються обділеними. Останніми роками дав понад 1200 концертів у 600 селах.
У 2000 р. Мар’ян Гаденко отримав звання Народного артиста України. У квітні 2006 р. був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Видав сім аудіоальбомів і компакт-дисків власних пісень. Останній диск «З отчої криниці» присвячений пам’яті сина Володимира.
З авторськими піснями та фестивалями М. Гаденка можна ознайомитись за адресою: www.hadenko.com