На пісенному небосхилі України багато талановитих зірок української естради. Однією з найяскравіших досі залишається талановита співачка, музикант, бард, виконавиця й авторка власних пісень, викладач, телеведуча Марія Бурмака. За нею вже давно закріпилися такі сценічні визначення як «співачка революції», «творець авторської пісні», «готична виконавиця», «поп-рок-співачка», «ентомодерністка». Стиль пісень Марії Бурмаки – особливий. Його складно помістити в рамки будь-якої академічної назви. Це – поєднання рок, фолк і поп-музики. Його неможливо сплутати зі стилями інших українських співаків. А ще пані Марія є палкою патріоткою: будучи народженою у російськомовному Харкові, вона завжди спілкується українською, співає тільки українські пісні. Нещодавно Марія Бурмака відсвяткувала два ювілеї: 45 років з дня народження і 25 років роботи на професійній сцені. Про свої перші кроки на професійну сцену, про теперішню діяльність і подальші плани пан Марія розповіла кореспонденту«Час і Події» Юрієві Атаманюку.
Пані Маріє, які, на вашу думку, чинники основною мірою визначили вашу обдарованість?
Дуже дякую вам за слово «обдарованість». Мені це дуже приємно. Це щось є насправді таке, що мені подарував Всевишній. Коли в мене запитують, як я пишу пісні, то я не можу достеменно відповісти. Я не знаю, як це відбувається. Не знаю взагалі, як у людей з’являються таланти. Наприклад, мій рідний брат музику не пише. Точно знаю, що маю музичні здібності від тата і бабусі. Бабуся, пам’ятаю, любила співати. Тато прекрасно грав на скрипці. Він змалечку вчив мене співати, бо відчував, що у мене є слух. А ще він помітив, що я емоційно відгукуюся на музику. Коли мені було 8 або 9 місяців, батько співав жалісливі пісні, і я починала плакати. Потім співав веселі, і я починала сміятися. Думаю, що ця вразливість, відгук на емоцію і є моєю обдарованістю. У моїй голові музика роїться все життя. Уже в дитинстві я придумувала різні мелодії, а першу придумала у 5-річному віці. У 17 років написала першу пісню на вірші Богдана Лепкого «Ворони чорні». Тоді в Україні було національне піднесення, і під впливом тих емоцій з’явилася моя перша пісня.
Ви народилися і 22 роки прожили в російськомовному Харкові. Але скрізь спілкуєтесь і співаєте тільки українською. Це було ваше особисте прагнення чи наполеглива праця батьків?
Дуже складне питання. Це – мій моральний вибір і праця моїх батьків. Мій батько повністю почав розмовляти українською мовою, коли йому було 26 років (мені тоді було 4 роки). До того у нас була російська мова. Це був дуже непростий вибір. Зараз багато людей кажуть, мовляв, нехай кожен розмовляє так, як йому легше. Якщо кожен буде розмовляти так, як йому легше, то такі люди, як мій батько, не з’являтимуться, тому що він зробив так, як йому було важче. Батько досі помічає і виправляє мої мовні помилки. Часто радить вкотре заглянути у словник Грінченка. Він усе життя протистояв, і тому порада «нехай кожен розмовляє так, як йому легше» ображає мене, бо я все життя робила так, як мені важче. Навіть зараз багато музикантів спілкуються російською, тому що їм треба вижити, розширити свій ринок. Але як би ми не крутили, навіть ті музиканти, які висловлюють свою антиукраїнську позицію, збирають повні зали навіть у Львові. Натомість, багато українських музикантів, які тримають свою позицію, не мають виступів у концертах і припиняють музичну кар’єру.
Зараз, у своїх 45 років, я є для людей певним стереотипом. Мене знають не просто як Марію Бурмаку, а як людину з певною позицією. Коли я приходжу на ток-шоу і ще навіть не починаю говорити, то всі вже знають, що я хочу сказати. Це – моя репутація, і як би не було важко, я з цього шляху не зійду.
Чи не відчували принижень через свою позицію як у приватному, так і в творчому житті?
У Харкові це було постійно. Ось, наприклад, такі фрази: «Такие приличные, а говорят по-украински» чи «Ты что из деревни»? Щоб вистояти, треба було досягати певного авторитету. У школі мої однокласники вчилися за підручниками з російської мови, а я вчилася українською, і через це мене могли засміяти. Але це допомогло мені виробити бойовий характер, щоб захистити себе. Або ще раніше на радіостанціях були закиди на кшталт: «Ой, эта Бурмака, эта украинская мова». Але я знаю, що роблю, і робитиму так і надалі.
Ваш кар’єрний ріст почався, якщо не помиляюся, з фестивалю «Червона рута» піснею «Ой, не квітни, весно»?
Це було у 1989 у році. Я тоді навчалася в університеті, часто брала участь у різних конкурсах авторської пісні. Якось дізналася, що в червні в Луцьку відбудеться фестиваль авторської пісні «Оберіг». А перед тим тато дав мені вирізку з газети про фестиваль «Червона рута». Я подумала, що не наважуся поїхати у Чернівці і вибрала Луцьк. На цьому фестивалі отримала гран-прі. Там познайомилася з Кирилом Стеценком та Анатолієм Калініченком – ініціаторами «Червоної рути». І вони мене, фактично, вмовили приїхати на «Червону руту». Я приїхала до Києва на відбірковий тур, заспівала, пройшла і поїхала у Чернівці. Мені на той час було 18 років. У моєму репертуарі були ті пісні, які я написала, не думаючи, що поїду на фестиваль «Червона рута». Коли співала цю пісню, то люди встали й аплодували. Для мене це був дуже серйозний момент у житті. Після цього фестивалю я була під пильною увагою відповідних органів. А в 1991 році на фестивалі «Червона рута» у Запоріжжі мене застав путч. У ту ніч були відключені всі телефони в готелях. Мої батьки у той момент були в Харкові, і пізніше розповідали, що до них були дуже дивні дзвінки. Це був дуже непростий час для людей з вільним мисленням.
А яка була ваша перша авторська пісня?
Після переїзду до Києва почала співпрацювати з Миколою Павлівим. З ним ми написали низку пісень. Пізніше він мені сказав: «Ти закінчила філологічний факультет – попробуй писати вірші». Я сказала, що ні, бо і без того є багато гарної поезії. Але він наполягав, і я почала пробувати. Спочатку складала слова, немов пазли, а потім зрозуміла, що це дуже захоплююче заняття, яким ти намагаєшся висловити своє почуття. З того часу так захопилася, що зараз, здебільшого, пишу пісні на свої вірші. Власне, тоді з’явилася моя перша пісня «Залишається надія».
Хто вам найбільше допомагав іти «крізь терни до зірок»?
Здебільшого, я все робила сама. В 1993 році вийшла заміж, і тоді допомагав у продюсуванні мій, уже колишній, чоловік Дмитро Небесійчук. Після розлучення, яке сталося 10 років тому, зі мною співпрацюють музиканти і менеджери. Але я завжди є рушійною силою в музиці. Коли зупиняється щось одне, я пробую нове, намагаюся писати, збираю музикантів, витрачаю на це свої кошти. І таким чином воно рухається.
У вас з дитинства талант до музики, а чому поступили на філологію?
Мене завжди цікавило слово. Щодо музики, то я закінчила школу по класу гітари. Після школи батьки хотіли віддати мене в музичне училище, але потім вирішили, що краще здобути гуманітарну освіту. А ще у мене була думка поступати до медичного університету, оскільки лікарем була моя бабуся. За перший вступний іспит мені поставили «трійку» (за написання твору), а два наступні склала на «п’ятірки». Закінчила університет з червоним дипломом.
Кожна творча людина є індивідуальною і творить по-різному. Яка атмосфера для написання пісень потрібна вам?
Насамперед – усамітнення. Тому часто пишу вночі. Але деколи, як не дивно, таке усамітнення відбувається серед людей. Я просто «виходжу зі себе» і весь час думаю про своє, записую пісні. Раніше це могло бути на серветках, на руці, на блокнотах, у мобільних телефонах. Це не просто сидиш і пишеш пісню. До тебе приходять уривки і ти їх записуєш. Пишеш одне, друге, третє – щось доводиш. Щось залишається недописаним, і пізніше натрапляєш на цей уривок у телефоні. А коли ти виходиш з цього стану, то не так просто ввійти в нього знову. Часто я відчуваю, чого не вистачає в музиці, там немає якогось нерву чи чогось такого, що зачіпає душу і серце. Є приклади, коли проста гармонія дуже зачіпає серце. Ці пісні мають непоганий ритм, вони досить актуальні, але не зачіпають душу.
Щасливий той пісняр, через котрого перелетить хоча б одна пісня. Тобто, пісня, котра стане відомою, і її полюблять. Скільки таких пісень перелетіло через вас?
Якщо брати пісні на мої слова і музику, то, мабуть, усі знають пісню «Ми йдемо». Вона була написана у 1992 році і стала учасником багатьох історичних подій. Думаю, багато хто знають пісню «Не бійся жити». Вона має дуже серйозний сенс. Часто мені пишуть, що вона допомагала пережити важкі моменти в житті. Багато хто знають пісню «Сонцем, небом і дощем». Я не раз чула, коли на рінгтоні в телефоні в дівчат звучить пісня «Залишається надія». Це давня пісня, і я задумуюсь над тим, щоб записати її знову. Зі мною, коли я співаю, всі співають «Я можу розбити скло». Багато в мене пісень про янголів, про Різдво, адже дуже люблю це свято. Могла б назвати ще багато пісень, які часто на слуху.
Колись ви брали участь в акції, присвяченій ВІЛ-інфікованим, і вас то дуже вразило. Здається, під тим враженням написали пісню «Чорні черешні».
Там трошки по-іншому було. Пісня «Чорні черешні» – це відома пісня з репертуару однойменного гурту з Луцька. Я заспівала її з дозволу цього гурту. Її вважають народною, але здається, що автором слів є Степан Пушик.
З піснею про ВІЛ-інфікованих була інша ситуація. Перед тим я почала писати пісню «Не бійся жити» під враженнями власної життєвої історії. Мені здавалося, що весь світ проти мене, і мені треба було якось вистояти в цій ситуації. Фразу «не бійся жити» спочатку я сказала сама собі. І тому написала цю пісню, щоб витягнути себе з цього депресивного стану. Пізніше заспівала її на одній телепрограмі, після чого до мене підійшли ВІЛ-інфіковані дівчата і сказали, що ця пісня написана, нібито, про них. Пізніше організатори цієї акції попросили у мене взяти пісню як неофіційний гімн людей, що живуть з ВІЛ. Я, звісно, погодилася. У 2004 році співала її на Майдані.
Як би ви охарактеризували свій стиль?
Авторська музика, яка існує як у класичному жанрі з гітарою, так і музика з рок-групою, тобто, поп-рок-музика.
Чи задоволені досягнутим і зробленим?
Якщо дивитися в минуле, то було зроблено дуже багато. Як би там не було важко мені чи ні, і скільки гарної музики зараз з’являється, але, попри те, я знайшла свою нішу в житті. Якщо сказати «дівчина з гітарою», то всі знають, що це Марія Бурмака. Багатьох людей, котрі починали разом зі мною, зараз ви не почуєте. Можливо, вони працюють і щось роблять, але їхня музика і творчість не є на слуху. Дуже важливо втриматись.
Спостерігаю, що ви не припиняєте свою творчу діяльність…
Нещодавно у мене у мене було декілька концертів у Польщі. Щойно закінчила зйомки нового кліпу. 5 вересня візьму участь у концерті пам’яті відомого композитора Івана Карабиця, який організовує його син, відомий диригент Німецького національного театру Кирило Карабиць.
А ще продовжую свою телевізійну діяльність. Микола Княжицький запросив мене на телеканал «Еспресо тіві», де я буду готувати програму культурно-соціальних новин у динамічному форматі. Більше того, я записую нові пісні, готую цікавий проект з Олександром Жищенком. Це буде поєднання електронної музики з живою, для якої я спеціально написала кілька пісень. Презентація проекту відбудеться восени. Поза тим, написала пісню, яку подарувала своїй подрузі Ірині Білик. У мене з нею гарні стосунки, і дуже хочеться, щоб вона співала українською мовою.
Чи багато у вас друзів серед ваших колег?
Я вже згадувала про Ірину Білик. Приятелюю зі Сашком Положинським з гурту «Тартак», з Тарасом Чубаєм, з Фомою з групи «Мандри». Це люди, з котрими я часто виступаю на концертах. Наша музика близька за стилістикою.
А, може, робите з ними якісь спільні проекти?
Ми – друзі, але часто наприкінці концертів складаємо разом якусь пісню. До речі, на весну планую свій великий концерт і хочу запросити для участі своїх друзів. Хочеться, щоб це було яскраво, красиво. Можливо, з телеверсією. Концерт буде у Києві, а пізніше, якщо вдасться, буде тур.
Нещодавно ви відсвяткували свій ювілей. Як святкувалося?
Ви знаєте, зараз дуже складний час. Минулого року я робила на свій день народження сольний концерт. Цього року не хотіла нічого робити. До мене приїхали мої родичі, друзі, і ми святкували у вузькому колі. Це було дуже тепло і приємно.
Яку музику любите слухати на дозвіллі?
Настроєву. Слухаю музику Launch, Owaisi, Thes Miss (останній альбом дуже цікавий), Arctic Monkeys (всю музику). І, в той же час, із задоволенням слухаю Стінга. Слід згадати відомого скрипаля Девіда Ґарретта. Звичайно, цікавлюся, що відбувається і з українською музикою. Є багато улюблених молодих виконавців і груп. Наприклад, «Один із Каное», «Шопінгауер». І таких колективів я можу назвати багато. До речі, колись я готувала телевізійну програму «Музика для дорослих», в якій розповідала про новини музики. Дуже шкода, що зараз немає такої програми. Я би радо знову повернулася до цієї програми, але поки що ніхто не може мені в цьому допомогти.
Ви згадували, що повертаєтесь на телебачення. Вам подобається ця робота?
Звичайно, що подобається. Тим більше, що я – професійний журналіст. Закінчила аспірантуру в інституті журналістики, де зараз працюю викладачем на кафедрі кіно-і телемистецтва. Моя посада – професор інституту журналістики.
У вас є хобі?
Мені не вистачає часу на хобі, але я дуже люблю читати. У мене навіть у айфоні скачані книжки, тому що по-іншому не встигаю. Також люблю пішу прогулянку. Мені подобається оглядати цікаві виставки. Власне, про це буде моя телепрограма: я буду заїжджати на різні виставки, прем’єри, концерти і розповідати у програмі. А ще я люблю шити і вишивати.
Який вид відпочинку вам подобається?
Дуже люблю купатися в морі, засмагати і читати. А якщо їду кудись за кордон, то багато ходжу, відвідую музеї, розглядаю архітектуру.
Довідка
Марія Бурмака народилася 17 червня 1970 року, в Харкові, у сім’ї викладачів. Закінчила музичну школу за класом гітари, філологічний факультет Харківського університету. Ще в шкільні роки почала писати пісні. Брала участь у студентському голодуванні в 1990 році на колишній площі Жовтневої революції у Києві (зараз Майдан Незалежності).
У 1989 році на фестивалі «Оберіг» у Луцьку здобула гран-прі. Цього ж року на фестивалі «Червона рута» здобула другу премію в жанрі авторської пісні. Власне, ця перемога дала Марії Бурмаці початок у музичній кар’єрі. В червні 1990 року співачка завоювала звання «Лауреата» в Каневі на Всеукраїнському фестивалі «ДЗВІН». Восени 1991 року записала на канадській фірмі «Євшан» свій перший компакт-диск «Марія» з композиціями у стилі нью ейдж. Це був перший компакт-диск в історії української естради. Цього ж року співачка переїхала до Києва. Почала плідно співпрацювати з композитором та аранжувальником Миколою Павлівим. У 1993 році вийшла заміж за Дмитра Небесійчука. Народила доньку Ярину.
Протягом 1990-х років Марія Бурмака працювала телеведучою на каналі «СТБ» та УТ-1.
У 2009 році співачка удостоєна звання «Народна артистка України».
Пісні М. Бурмаки набули популярності як в Україні, так і за кордоном. Випустила 12 компакт-дисків власної музики.
Марія Бурмака бере активну участь у благодійних концертах перед воїнами АТО.
Фото з архіву Марії Бурмаки
лист до редактора
версія для друку
