Микола Подрезан. Фото Cергія Рижкова

	Один з майже трьох мільйонів (за чоловіком із прапором) у «Живому ланцюгу», Київ, День Злуки 21 січня 1990 року
	З переможницями міжнародного конкурсу «Міс Україна на візку», автором якого був Микола. Київ, грудень 2003 р.
	З давньою доброю знайомою Русланою
	Доступність деяких держустанов
	Лого проекту
	Вимпел проекту з автографом президента Порошенка
	Старт проекту. Майдан Незалежності, Київ, 20 вересня 2011 року
	На уклін до Пророка. Вашингтон, жовтень 2011 р.
	Вашингтон. Разом з федеральним суддею округу Колумбія паном Богданом Футеєм у його робочому кабінеті. Жовтень 2011 р.
	Вашингтон, у студії «Голос Америки» після прямого ефіру на Україну. Жовтень 2011 р.
	Після коронації. Шрі-Ланка, грудень 2011 р.
	Київ. Веселі дні Євро-2012
	Тадж Махал, Індія. Вересень 2012 р.
	Катманду, Непал. Жовтень 2012 р.
	Катманду, Непал. Жовтень 2012 р.

Миколу Володимировича знаю сто років... У молодості разом працювали на ниві культури в Києві. З тих пір і до сьогодні об’єднує нас цікавість до динамічної діяльності, допитливість, бажання доводити власні проекти до завершення та подорожі. Останніх років з 20-ть, окрім спілкування в онлайні, щорічно відвідую його в дуже скромній двокімнатній квартирі, де він мешкає з дружиною Наталею та батьком Володимиром Вікторовичем, якому, між іншим, днями виповниться 100 років.

Відомо: кожна, без винятку, людина унікальна, неповторна. Тою чи іншою мірою. Унікальність Миколи зашкалює. Вищий рівень неповторності людської особистості, наділеної всебічними талантами і, насамперед, талантом любити життя, діяти, творити. В цьому, надіюся, переконалися слухачі дискусійного радіоклубу «UkieDrive» (Чикаго), гостем якого був Микола 16 серпня 2015 р.

Микола у 38 років (нині йому 62) – привабливий, спортивний, скрізь сущий, улюбленець жінок та всіх, з ким звела доля, веселун з динамітною натурою за миттєву хвильку автоаварії стає інвалідом... На візку!

Диво в тому, що коли до того часу його знав Київ, Україна і більшість республік колишнього Союзу, то нині можна без перебільшення сказати – знає увесь світ. Із 50 країн, які він відвідав за своє життя – 41 на візочку. І де є друзі, то там вони йому обов’язково допомагають. Ось, наприклад, Сарат Фернандо, колишній однокурсник інституту – ланкієць, нині мешканець Нової Зеландії, зустрів його минулого року у Шрі-Ланка, пам’ятаючи студентську дружбу 35 років тому. Приїхав туди спеціально. А непалець Манохар Шерчан прилетів за Миколою до Індії, щоб привезти до Катманду.

Кожен, хто зустріне Миколу хоч разок, потрапляє в полон його шарму, душевної привабливості, енергетики...

Ось і 16 серпня під час його виступу на радіо першою звернулася слухачка, чесно признаючись: «Я телефоную, щоб вибачитися перед вами, бо ми зі здоровими ногами і руками робимо для людей менше або майже нічого. Порівняно з тим, що робите ви – інвалід... Як можна вам допомогти?»

Ця слухачка, як і всі, хто знає його давно чи вперше познайомилися, зустрілися з ним, помічають найголовніше, йому притаманне: Микола живе для людей, для справи, для України. Відчуває себе повноцінним громадянином. І діє як відповідальний за долю своєї країни громадянин. Каже: «Моя мама була на 50% полькою, татусь – корінний киянин. Але там, десь далеко в минулому, скоріш за все, було якесь козацьке коріння. Бо я його відчуваю».

Попросила Миколу розповісти про себе більш детально. Отже, хто він і який – читайте далі.

Миколо! Прошу розповісти про своє життя до минулої драматичної події, яка тебе вмить змінила, а точніше, змінила лише напрямок твоєї діяльності.

Якщо з подробицями, то щось нове сказати важко, бо в газеті «Час і Події» була дуже гарна велика стаття.
Тому – телеграфно.

Народився 1953 року в Києві, в родині спадкових інженерів. Ними були мій прадід і мій дід. Батько – інтелігент старого аристократичного ґатунку, інженер з енциклопедичними знаннями, знавець п’яти іноземних мов, мій духовний наставник.

Набув я дві вищі освіти, за фахом – інженер-будівельник та режисер масових видовищ.

Меломан та бітломан, у 80-х роках один із знаних в Україні та в Радянському Союзі диск-жокеїв. Об’їздив із виступами-гастролями всю Україну, відвідав Камчатку, БАМ, Північ Росії, Середню Азію, Прибалтику, Закавказзя.

З дитинства знайомий із знаними сьогодні музикантами Тарасом Петриненком та Кирилом Стеценком, від початку дискотечного етапу мого життя – спілкуюся з народними артистами України Богданом Бенюком та Анатолієм Хостікоєвим. В інституті культури вчився разом і товаришував із Назарчиком Яремчуком (вічна йому пам’ять!).

Під час навчання на заочному відділенні інституту культури запросили там викладати спецкурс, тобто, одночасно був студентом та викладачем.

За кордон (до Чехословаччини) потрапив вперше майже в 35 років.

З радістю сприйняв зміни горбачовської «перестройки», появу з підпілля нашого жовто-блакитного прапора, перші фестивалі «Червона рута».

На все життя залишиться спогад про участь у першому «Живому ланцюгу», який українці створили, тримаючи один одного за руки від Львова до Києва на День Злуки 21 січня 1990 року. На світлині я та мої близькі друзі – ланка з майже трьох мільйонів учасників цієї знаменної події.

Через півтора року після тої радісної миті я перебував в Естонії і в листопаді 1991 року під час автоаварії отримав травму хребта, з того часу пересуваюся виключно інвалідним візком. У момент зміни мого стилю життя мені було 38 років.

Наразі – все. Подробиці, повторюю – в архіві «Час і Події» в № 42 від 2008 року http://www.chasipodii.net/article/3739/ В архіві ця стаття з великою кількістю світлин.

Минуло майже 7 років від часу публікації. Чим займався впродовж останніх років? Чому? Де? Як?

Багато було різного, та головне – розпочатий з вересня 2011 року мій соціальний проект «Планета земля – погляд з інвалідного візка».

Але дозвольте про нього декілька слів. Це – мої власні, особисті думки, я не наполягаю на своїй правоті. З особистого досвіду знаю, що жодна територія, на якій проживають люди, стає країною тільки тоді, коли люди мають почуття патріотизму. А країна перетворюється на державу тоді, коли в її народу бути патріотом стає потребою як дихати повітрям.

Завжди хвилювався, коли бачив прапори біля приватних осель у США чи Канаді, Швеції чи Британії. Та й в інших країнах. Мріяв, а коли ж уже в нас так буде?

Відсутність патріотизму у деякої частини населення України є великою національною проблемою, та, водночас, моєю, як патріота, особистою бідою. Сьогодні, під час війни, всі це відчувають. Та цю проблему можна покроково зменшувати, постійно над цим працюючи. Для того є перевірені методи. Реальну допомогу у вирішенні цієї проблеми нададуть попередні покоління українців. Не жартую! Саме вони віками створювали велику кількість пам’яток культури (храмів, музеїв, парків, фортець, садиб та ін.), після відвідин яких кожен стає хоча б на краплю більше українцем. Я цим користувався, коли організовував поїздки своїх молодих друзів-інвалідів, в яких було відчуття, що після травми життя закінчилося, у візку жити немає сенсу. Через тиждень таких поїздок вони казали: «Дякуємо! Україна – гарна! І життя в нашій країні варте зусиль!»

Декілька років тому я отримав спеціальне число товстого журналу з репортажем «200 цікавих місць України». Подивився, але ж у 150 місцях я вже був. Ще раз передивився і зрозумів, що практично нікуди – нікуди – по-людські на візку потрапити не зможу. Тільки на руках людей, як валізу, заносять! Доступність геть відсутня!

Подібна доступність є у багатьох країнах світу. Тому не треба знов «відкривати Америку», хоча ми, українці, це ду-у-у-же полюбляємо. Досить вивчити сучасний досвід та пристосувати його в Україні до місцевих особливостей та потреб.

Тому мета мого проекту «Планета Земля – погляд з інвалідного візка» – зробити доступними для інвалідів пам’ятки культури України на основі сучасного досвіду, вивченого за маршрутом першої всесвітньої естафети олімпійського вогню 2004 року.

Справа в тому, що у київському етапі саме цієї естафети я брав участь. Та естафета пройшла дорогами 35 міст 27 країн 6 континентів. Я дізнаюся в Інтернеті її конкретний маршрут, їду до тих міст та проїжджаю зі смолоскипом 1206 метрів!

Чому саме така дистанція?

Якщо помножити це число на 35 (кількість етапів), то вийде 42 км 195 метрів, марафонська дистанція, яку на візку проїде сивий козак-українець планетою Земля.

Проект розпочали у вересні 2011 року і вже проїхали 24 етапи.

І де побували?

У Монреалі, Нью-Йорку, Лондоні, Амстердамі, Антверпені, Брюсселі, Делі, Римі, Барселоні, Софії, Стокгольмі, Гельсінкі, Афінах, давній Олімпії, Мюнхені, Кейптауні, Лозанні, Женеві, Парижі, Берліні, Нікосії, Ріо-де-Жанейро, Стамбулі та Пекіні.

Усюди робимо фото, фільмуємо відео, самі перевіряємо можливість цивілізованої зустрічі з пам’ятками культури.

Проект важкий. Причому, не тільки матеріально, а й фізично. Та й емоційно.

Ти постійно кажеш: «Інвалід, інвалід». Я знаю, що в Україні кажуть «людина з особливими потребами».

Не повіриш, от така була реальна історія. Якось підходить до мене (ми не кажемо «під’їжджає») молоденька гарненька дівчина на візочку. Каже: «Ви мене не знаєте, однак, ви мені життя змінили!»

Як це так?

Одразу після травми вважала, що життя закінчилося. Думала про отруєння. Раптом побачила по телебаченню інтерв’ю сивого усміхненого чоловіка на візку. Вам поставили те ж запитання: «Чому інвалід?» І далі про потреби. А ви у відповідь: «Які у мене потреби? Жити в країні, яку любиш. Гарна надійна любляча жінка поруч, цікава робота, гарячий борщ та кухоль холодного пива. Які ж це особливі потреби? Нормальні, звичайні. Як у всіх!»

Ці ваші слова життя мені перевернули! Дякую!

Зараз ця дівчина очолює громадську волонтерську організацію.

Взагалі, в інвалідів немає особливих потреб. Особливі обов’язки перед ними є у держави та суспільства. І якщо ці інституції їх виконують, то люди з фізичними вадами швидко стають пересічними членами суспільства.

Мандри – найцікавіше для мене у житті. Розумієш, яка моя головна проблема, коли я повертаюся додому з-за кордону, особливо, з розвинених демократичних країн?

Яка?

Звикнути до того, що за кордоном я нормальна людина, а повернувшись до рідної України – знову каліка!

Як ти витримуєш?

Без Наталки не витримав би. А все інше – «Довбайте цю скалу».

Хто спонсор?

На жаль, спонсора не маю. Здаємо в оренду свою квартиру, живемо у татусевій. Живемо економно. Кошти акумулюємо. Вишукую знижки та акції на авіаквитки та готелі. Ночуємо у гарних хостелах.

Інколи руку допомоги протягують друзі. В Кейптауні колишня киянка сплатила за готель та гіда з автівкою.

У Вашингтоні ми побували завдяки підтримці Федерального судді округу Колумбія вельмишановного пана Богдана Футея. У Німеччині – друзі Михайло та Наталя, Сергій та Нелла. У Швейцарії – давня подруга Тетяна та інші друзі. У Канаді всі витрати взяв на себе кум Микола та його родина. У Філадельфії – давній друг Валерій та його дружина Раїса. Про всіх не написати. Світ не без добрих людей.

Так долар в Україні подорожчав утричі. Як бути далі?

Напередодні свята давай розмовляти не про сумне. А взагалі, пам’ятаймо нашого Пророка-Кобзаря «Борітеся та поборете!»

І на завершення. А які твої результати адаптації в Україні?

Дуже важко та повільно. Та й часи важкі! Але саме зараз разом із Генеральним директором Національного заповідника «Софія Київська» пані Нелею Куковальською працюємо над поетапним введенням доступності у Соборі святої Софії. Я щасливий від того!

А держава?

Реально вже багато років допомагає Міністерство закордонних справ. Дипломати тепло відгукуються щодо моєї діяльності, за кордоном намагаються вирішувати всілякі мої проблеми – роблять трансфер до аеропорту, влаштовують зустрічі з місцевими інвалідами та українцями, дарують квитки до музеїв, якщо потрібно, возять країною. Патронують! Велика їм подяка за це!

А матеріально?

Стосовно матеріального – даємо собі раду самі чи з допомогою друзів.

Як вдається зберігати оптимізм, життєлюбність, здатність до бурхливої діяльності? Це гени, щось від Бога чи характер?

Одним словом – люблю життя, люблю посмішки та слово «дякую», люблю прокидатися в нових країнах.

Які побажання чи пропозиції до українських американців?

Я казав в ефірі під час дискусійного клубу «UkieDrive»: якщо буде можливість, то зібрати та відправити до України не нові, а такі, які замінюють на більш сучасні, підйомники чи інші засоби, які забезпечують безбар’єрність.

З особистих прохань. Ми готуємо у 2016-2017 рр. другі відвідини США за проектом «Планета Земля». Повинні пройти три етапи – у Лос-Анджелесі (тут є друзі), Сент-Луїсі та Атланті. Маршрут може бути дещо ширшим, але ці три міста – обов’язкові. Може хтось з українців зміг би надати проживання на ті 3-4 доби, що ми будемо перебувати в містах за маршрутом? Великого клопоту ми не завдамо, бо в нас такий стиль – зранку після сніданку – канапки та термос із кавою кладемо до мене у валізку за спинкою візка, та без зупину бігаємо до вечора вулицями, музеями, храмами, пам’ятними місцями. Готель – аби тільки спати. А витрати на готелі для нас – досить суттєві та болючі для бюджету.

Тепер про мою мрію, що з’явилася у 1996 році, під час мого першого перебування в Америці. Після Лос-Анджелеса хочу переїхати до Лас-Вегаса, побути там декілька днів (сам не гравець, але дива цього міста захоплюють).

А потім... Хотілося б знайти серед американців партнера, взяти в оренду авто і, не поспішаючи, за 5-7 днів, через американські цікавинки, доїхати до Атланти та Сент-Луїса. А дорогою – пригадати Елвіса Преслі у Мемфісі. А звідти – і до Чикаго недалечко, та напроситися на філіжанку кави до редакції «Час і Події» та «UkieDrive»!

Відстані – лише якихось 3000 миль. Що це для моїх якихось 63 рочків... Та ще й під українську музику в салоні автівки, та ще й під українські анекдоти та канапки із салом під час дорожнього перепочинку.

Думаю, що не всі американці мали таку мандрівку. Впевнений, що в когось мрія збігається з моєю. Партнер-водій може бути сивим, як я, чи молодим. До речі, також, як я. Гарантую, що нудно у дорозі не буде. Всі витрати – оренда авто, бензин, готелі, пікніки – навпіл, за справедливістю.

Може, ця моя ідея була б цікава якомусь журналістові?

І головне – хто зможе сприяти, мають бути впевнені – вони допоможуть не тільки Миколі та Наталці, але й багатьом людям в Україні, для кого досвід та мандрівки Миколи є прикладом та рекомендаціями в житті.

Певно на тому – все…

Під час «Дискусійного клубу» на «UkieDrive» до студії зателефонувала жінка і наприкінці розмови запитала, чи може вона тобі матеріально допомогти. Я знаю, що для вас із Наталкою це було б дуже, щоб не сказати грубіше, доречно.

Зараз війна. Хоча за рік ми стали незрівнянно сильнішими, проте…

Якось рік тому друзі зробили таку собі невеличку презентацію мого проекту. У маленькій залі кафе я демонстрував світлини, консультував присутніх з питань реабілітації та бюджетних подорожей. Потім із келихом пива до мене підійшов зовсім незнайомий презентабельно вдягнений чоловік і запитав, коли буде наша наступна мандрівка. Потім дав візитку і додав, що готовий доброчинно, без реклами, подяк та розголосу, подарувати мені 1000$. Я був збентежений, подякував. А потім я сказав, що коли можливо, нехай шановний пан на ті гроші купить бронежилети (якраз три виходило) та віддасть на АТО. Після цих слів збентежений був він. І зі словами «Ну, як знаєте…» потиснув руку, подивився мені в очі та теж попрохав візитку.

Потім сталася Іловайська трагедія. Через декілька тижнів я отримав лист на e-mail саме від того чоловіка. Він запросив мене на каву в затишну кав’ярню біля Хрещатика. І сидячи за столом, показав мені світлини, на яких він передає бронежилети молодим воякам-добровольцям!!!

А потім сказав, що наша хвилинна зустріч примусила його дещо відкоригувати життєві цінності, сказав, що коли б він це зробив раніше, то, може, врятував би когось у Іловайську. Потім дав мені конверт та додав: «Це – для вас! У нашій країні такі люди, як ви, і в спокійні часи кожного дня у боротьбі за себе! А на шоломи та бронеки ще грошей зароблю». Встав, міцно потиснув руку, подякував за науку, побажав здоров’я та швидко пішов.

Маю надію, що я відповів на твоє останнє запитання про допомогу особисто мені.

Власне, все, що американська діаспора робить для України, вона робить особисто для мене!

Якщо хочеш, то наприкінці нашої розмови звернися до наших читачів…

По-перше – низький уклін всім тим, хто вважають себе українцями, незважаючи на те, що мають паспорт із білоголовим орланом та живуть за багато тисяч кілометрів від Карпат, Києва чи Донбасу. На жаль, чимало моїх земляків ставляться до України, де вони народилися, тільки як до місця заробітку чи відпочинку, їх мало хвилюють проблеми держави та її народу.

Я та багато хто в Україні відчуваємо підтримку американської держави та особисто діаспорян.

Я, як частинка українського «Ми», знаю та низько вклоняюся вам за те, що кошти, зібрані вами, трансформувалися у бронежилети, які захищають молодих козаків від куль, стали ліками, що зменшують біль, протезами, що замінять втрачені кінцівки. Про все й не написати тут. Треба писати цілий том. Не про мене. Про вас, американські українці!

Шановна американська українська діаспоро! Прийми від мене щирі слова вибачення за те, що не всі в Україні за справи ваші дякують вам! Бог їм суддя! Таких людей немало, але їх – меншість!

Шановні мої українські американці (чи краще – американські українці!). Будьте добрими та терплячими до нас навіть тоді, коли ми забуваємо сказати прості слова «Дякуємо!» Десятиріччями, більш, ніж три чверті цілого ХХ сторіччя, з нас методично вичавлювали багато людського, того, що в нормальному світі є звичним та обов’язковим. Серед того – просто з посмішкою дякувати за добро…

Але! На сьогодні більшість – інша! Особливо – молодь! Юнаки та юнки України – вони частинка цілого світу. Молоді українці цікавляться історією діаспори в Америці та цінують ваші добрі серця та благочинність. Вони насолоджуються співом Квітки Цісик та знайомі з творами Уласа Самчука, пишаються всесвітньою славою скульпторів Лео Мола та Олександра Архипенка. Вони схвильовані тим, що у Вашингтоні відкрили меморіал Голодомору.

Але головне – молоді, як і більшість їхніх батьків, дідів та прадідів, цінують Свободу та пишаються тим, що народилися та живуть в Україні!

Українці в Києві та Львові, Бахчисараї та Луганську, Чикаго та Нью-Йорку, Торонто та Вінніпегу, Мельбурні та Сіднеї, мільйони на всіх континентах обов’язково переможуть!

І сивий вусатий киянин, що із шпальт газети «Час і Події» звертається до вас, обов’язково той день побачить на власні очі!

Все буде добре!
Зі святом Незалежності України – нашої спільної рідної Неньки!
СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!

Рим, Італія. Квітень 2013 р.	Серед учасніків (третій ліворуч) протестної акції біля Київської мерії.  Київ, літо 2013 р.
Осло, Норвегія, червень 2013 р. День 60-річчя Миколи	Ріо-де-Жанейро, гора Коркавадо. Грудень 2014 р.
Із смолоскипами двох Олімпіад – 2012 та 2004 рр. Атени, Греція. Жовтень 2013 р.	Мис Доброї Надії, Південна Африка. Листопад 2013 р.
Микола бачив з вікна кухні, як спецназ підпалював Будинок профспілок на Майдані	Одна година до початку Майдану. Грудень 2013 р. Подяка від незнайомого чоловіка
Майдан. 8 грудня 2013 р. За 10 метрів від сцени Народного віча	Майдан, 15 грудня 2013 р.
Майдан, березень 2014 р. Квіти на Інститутській	Ріо-де-Жанейро, Бразилія. Пляж Копакабана. Грудень 2014 р.
Стамбул, лютий 2015 р.	Великий Китайський мур. Китай, травень 2015 р.