Відкритий лист

Пане президенте!

Я щиро скажу вам, що не хотів до вас персонально звертатися, бо обурений багатьма вашими вчинками і рішеннями, не згоден з ними і не є вашим прихильником, але велике горе і, головне, відчуття батьківського обов’язку перед пам’яттю 19-річного сина змушує мене на цей крок.
Я пишу вам відкритий лист, бо знаю напевно, що будь-який лист, поданий у президентську канцелярію України звичайним громадянином, буде прочитаний не вами, а вашими помічниками і, швидше за все, ви ніколи про нього і не дізнаєтесь (маю сумний досвід із президентом В. Ющенком у 2004-2005 рр.). А, крім того, ви завжди будете мати законне і справедливе право казати, що його не бачили.
Тому я вирішив написати відкритий лист. Звичайно, я не дуже розраховую, що і звідси він потрапить вам на очі, бо ви маєте купу офіційних і добровільних помічників, які бережуть вас від, як їм здається, травмуючої і негативної інформації. Проте, по-перше, в мене немає вибору, а по-друге, я маю надію, що при підтримці людей, мій лист перепостять і якимсь чудом ви його таки побачите і прочитаєте.
Суть мого звернення полягає у спробі припинити факт ганебної і нечуваної ніде більше маніпуляції з визнанням чи невизнанням загиблих воїнів-добровольців, яка, увійшла вже, на жаль, як чорна сторінка у новітню історію України.
Мій син, Святослав Горбенко, 19-річний юнак, студент філології Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, пішов добровольцем в ДУК ПС і загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони ДАП (згідно із судово-медичною довідкою, що мені надали, і свідченнями бійців ДУК ПС. До цього часу під різними приводами і юридичними формулюваннями держава не визнає його учасником бойових дій і, по суті, солдатом, що загинув за Україну.
Його єдина провина полягала в тому, що він загинув, перебуваючи в лавах ДУК ПС – єдиної добровольчої військової структури, яка його взяла до себе, бо інші йому відмовили – адже він був студентом очного навчання і закінчив військову кафедру.
Він щиро вважав тоді, в серпні 2014 року, – що слід чекати масштабного наступу російських військ на Україну і поспішав стати в лави її оборонців, залишивши останній курс університету і не дочекавшись офіцерських погонів. Тепер все це – а перш за все, бажання захистити Вітчизну – обернулося йому і нам на покарання. Держава, через МО, Департамент у справах ветеранів війни і т.д., Київський райсоцбез м. Полтава відмовляє йому в статусі учасника бойових дій, а нашій родині – в статусі родини солдата, що загинув в АТО.
Підставою є відсутність у нас всього ПАКЕТУ документів, які наша родина повинна надати в соцбез, а, крім того, цинічне трактування статусу учасника бойових дій як статусу тільки для живих. Тобто, за таким формальним трактуванням, статус учасника бойових дій надається тільки живим, і достатньо солдата вбити – він уже не учасник – бо не фізична особа. Не буду коментувати це безглуздя і цинізм, але зауважу, що навіть у нашій державі посмертно надаються навіть і військові звання, і державні нагороди. І при цьому не вважається, що їх може отримати тільки фізично жива особа. Як бачте, це – повний абсурд. Ордени посмертно давати можна, а визнавати, що людина загинула як солдат – не можна після її смерті.
Для того, щоб одразу ж відкинути принизливі і бридкі підозри стосовно матеріальної зацікавленості, які наша, змучена майже річним горем, родина вже наслухалась, декларую, що жодні ваші Компенсації НЕ ПОВЕРНУТЬ МЕНІ єдиного сина, ні мені, ні його матері. І, повірте, і мільярди нас не втішили б, хоч і живеться не легко. Та навряд чи ви мене зрозумієте, бо цей стан словами не передати, і його розуміють тільки такі самі нещасні, як ми.
Якщо у вас така скрута, і немає грошей, можете не виплачувати, річ не в цьому. Як і кожний громадянин, розумію прекрасно, що головне – воля, бажання. Якщо держава і президент дійсно хочуть допомогти родинам загиблих воїнів, вони знайдуть, у який спосіб це зробити. Навіть якщо грошей нема, можна, врешті-решт, не виплачуючи грошей, але хоча б не вимагати квартплат з нас за наші власні приватизовані квартири, дозволити в перші три місяці після смерті піти з роботи, не втрачаючи місця і багато що. Але якщо немає бажання допомогти, а є лишень бажання лицемірно вдавати вигляд турботи, то і при наявності грошей – їх ніколи не сплатять. І знайдуть законні способи це зробити.
Мова про інше, навіть без грошової допомоги, відсутність того статусу родини загиблого на війні, в якому нам відмовили, збільшили наш біль, принизили нас в очах суспільства, кинули тінь на ім’я загиблого сина, зробили наш стан ще більш нетерпимим і болісним. Адже, повірте, змушені, бо не маємо офіційних підстав просити на реабілітаційну відпустку після смерті дитини, змушені працювати, ходити серед чужих людей. Чути веселу музику зі супермаркетів і кав’ярень довкола себе й усвідомлювати те, що в тебе не просто вбили сина, але навіть смерті його за Вітчизну не визнали – нетерпимо. Складається враження, що сина немовби викрали в тебе, при тому так, що ніхто не помітив. І зараз і суспільство, і держава просто заперечують факт того, що він у тебе був взагалі. Про його існування нагадує лишень хрест над свіжою могилою.
За що ви так караєте нас, пане президенте, за що ви караєте так тисячі родин в Україні, що вже і без цієї зневаги вже нещасливі і страждають?
Я не вірю в усі ці «відмовки» про проблеми з відсутністю законів, непрописанністю процедури та іншої продукції гнучкого кмітливого розуму чиновників. Я знаю, що вашої волі як президента і Верховного головнокомандуючого цілком достатньо і цілком законно, щоб вирішити питання про визнання загиблих добровольців. Ми прочекали вашого рішення і рішення держави більше, ніж 10 місяців, зважаючи на те, що йде війна, і на вашу зайнятість, і зважаючи, що біль батьків і несправедливість та страхітливість цієї ситуації до вас дійде. Не дійшло – ви нічого не почули і не побачили. І ось що я зрозумів тоді – всі ці розмови про статус учасників АТО для загиблих – НОНСЕНС і СВЯТОТАТСТВО.
Ні ви, ні Верховна Рада, ні вся держава НЕ МАЄ ніякого права (яке вона привласнила) на визнання чи не визнання загиблих бійців. Ви не можете воскресити людину, а, отже, не можете заперечити очевидний факт її смерті. А, значить, ви і вся держава зобов’язані автоматично визнавати загиблих солдатів ЗСУ і добровольців – ЗАГИБЛИМИ СОЛДАТАМИ УКРАЇНИ. Все, крапка. А якщо ви прив’язали до поняття загиблих солдатів – статус учасника АТО, то такий статус загиблим має надаватися також АВТОМАТИЧНО. Реєструватися, іншими словами. І всі ці вимоги від соцзабезу до родин про надання клопотань від комбатів, свідчень від очевидців із статусом АТО, висновків медкомісій (при наявності судмеддовідок про причину смерті) є НЕЗАКОННИМИ, є глибоким ПОРУШЕННЯМ наших прав як людей і глумлінням над пам’яттю загиблих солдатів!
Не розумію я наразі, чи розумієте ви самі, пане президенте, що ви накоїли і що коїть зараз держапарат. Створюючи проблему з одержанням цього статусу учасника (вами ж придуманого поняття) і прикриваючи їх складною процедурою збирання довідок, ви, по суті, ставите нещасних людей, які вже зазнали горя, в неоднозначне становище сумнівних претендентів. Тобто, неодержання статусу (яке створено штучно вигаданою процедурою) загиблим бійцем ставить під сумнів в очах суспільства факт його загибелі на фронті. Не одержання статусу родини загиблого, так само, опосередковано, ставить під сумнів обставини загибелі на війні. Хочу сподіватися, що це сталося ненавмисно, без злого умислу, через недолугість, але і ви, і держава завдали нам, батькам загиблого добровольця, страшної образи і приниження, на які ні ми, ні наш син, який заплатив життям за своє бажання і спробу захищати Україну, не заслужили. Це вже не виправиш, ці десять місяців перебування в духовному пеклі не викреслиш з життя. Але, якщо ви вважаєте справедливим перевіряти кожного загиблого, чи брав він участь у бойових діях, перш ніж визнати учасником АТО, то, прошу вас, не перекладайте це на плечі батьків і родин, які втратили дітей і близьких. У держави достатня армія чиновників, щоб займатися цим. Хай вони, держслужбовці, які мають повноваження, збирають ці довідки і роблять запити. І звільніть нас від муки ходіння до командирів і свідків, і розмов, які просто фізично важко вести.
Друге прохання до вас, пане президенте.
Якщо ви вже відмовили нам у визнанні нашого сина учасником АТО і тим самим поставили обставини його загибелі під сумнів, наша родина вважає справедливою вимогою, щоб держава тоді виконувала свою функцію і розслідувала сама обставини його смерті, адже насильницька смерть у зоні ведення бойових дій – якщо це не смерть у бою – є підставою відкриття кримінальної справи органами військової прокуратури.
Бо в такому випадку, ігноруючи факт смерті добровольця, не визнаючи її не військовою смертю солдата, ні просто смертю, держава, по суті, займається прихованням зникнення людей, що є злочином.
Отже, визнаючи ваше право ставити під сумнів обставини смерті як держави, ми вимагаємо від вас шанувати наші права як громадян на захист від держави, від посягання на життя і вимагаємо в кожному випадку, де ви відмовили добровольцю у визнанні його учасником АТО, відкривати кримінальне впровадження. Я думаю, ця наша вимога є справедливою. І невиконання її є і порушенням закону, і порушенням наших прав як людей і громадян.