Вагомість ювілею визначається цифрою. «Тисяча років із дня…» – це вражаюча цифра, яка засвідчує – наступну подібну дату матимуть змогу відзначати лише поколінь через 12-15, через тисячу років! Так що нам, виходить, у цьому пощастило – саме наші сучасники можуть пишатися тим, що на їхню долю випало відзначити тисячоліття – нехай і не народження, а блаженної кончини – Святого Рівноапостольного князя Київського Володимира.

Усвідомлення

А чи цей факт вразив нас? Чи усвідомила суспільна думка, що 28 липня було якоюсь надто особливою датою? Скільки днів був на слуху «післясмак» цієї видатної дати?
З жалем констатую – не усвідомили і забули наступного дня.
І причина цього проста – тисячу негараздів нашого сьогодення так забивають свідомість людей, що їм не до дат, не до ювілеїв, не до відзначень.
Їм пече, коле, болить майже все, що навколо – ситуація в країні, війна на Сході і загроза її розширення, ціни, тарифи, тривожні перспективи близького майбутнього.
І цифри вбитих, поранених, переміщених разом з цифрами на цінниках та квитанціях на оплату для абсолютної більшості значно вагоміші, ніж цифра тисяча років з дня…
І якщо й згадують повсякденно князя Володимира, то зовсім іншого, не Київського, але який, на відміну від свого святого тезки, є щоденним могутнім фактором впливу на українську ситуацію.
Тим не менше, маємо усвідомити і масштаб особистості князя Київського Володимира, і масштаб його діянь, і битву за нього, яка вкотре спалахнула саме у дні відзначення його тисячолітнього ювілею.

Образ Володимира чи схема образу?

	Володимир і Рогніда.  картини 1770 року

Про князя можна сказати класичним виразом – він був сином свого часу. Тому й знаходять історики в його рисах та вчинках, в способі життя такі факти, які можуть шокувати нас і зовсім не звеличують образ володаря Русі в наших очах.
«Повість временних літ» зафіксувала, що у свій дохристиянський період життя Володимир був «переможений похіттю… ненаситний у блуді, приводячи до себе заміжніх жінок та розтліваючи дівчат».
Якщо його сластолюбство і сотні наложниць ще можна зрозуміти (а з точки зору деяких чоловіків – і пробачити), то факти немотивованої жорстокості ні зрозуміти, ні виправдати не хочеться.
Чого варта лише дика сцена зґвалтування юної Рогніди на очах зв’язаних її батька та братів, яких після того холоднокровно зарізали?
Якщо ж вірити, що така сцена дійсно була, то мотивом її міг бути не садизм, а підкорення.
Полоцький князь Рогволод не хотів віддавати за Володимира доньку Рогніду, що була, нібито, засватана за братом Володимира Ярополком, і не хотів коритися йому.
Тому й узяв Володимир силою і Полоцьк, і Рогніду – на свій дикий язичницький манер. А її рідню вирізав, бо не знав іншого способу відомстити за відмову.
А не було йому на той час ще й 24 років, і він тільки-но став Великим князем Київським.
Хороший початок князювання, нема що казати!
Пізніше брата Ярополка Володимир, все-таки, вбив, а його дружину взяв у наложниці, хоча й була вона на той час вагітною.
Як то кажуть: що за часи, що за звичаї!
Хоча син Володимира і Рогніди – Ізяслав – став у майбутньому князем полоцьким і започаткував там нову династію володарів краю, гілку полоцьких Рюриковичів, Рогніда, якщо вірити історикам, не пробачила чоловікові нічого.
Існує легенда, що вона намагалася вбити Володимира, і той за це хотів її зарубати мечем. Та малий Ізяслав прискочив і заступив матір.
Рогніда так і не змирилася з Володимиром та насильницьким початком їхнього спільного життя. Вона виїхала в Полоцьк і стала там черницею, прийнявши ім’я Анастасія.
Але вже одним тим, що подарувала Русі сина Ярослава, названого згодом Мудрим, Рогніда з головою спокутувала всі свої гріхи, вільні чи невільні.
А що ж образ князя Володимира в історичному ракурсі?
Релігійні історики знайшли просту, чітку та дохідливу схему образа князя: до прийняття християнства він, мовляв, був жорстоким грішним язичником. Будував капища, приносив жертви ідолам, вів недостойний спосіб життя.
Після того ж, коли став християнином, нібито, переродився і почав вести життя праведне і навертати до нього наближених та весь люд Київської Русі.
Схема хороша, як усі чорно-білі схеми.
А наскільки вона є історично правдивою – то вже питання другорядне.
Адже історія – це не тільки факти, але й мораль на основі фактів, дійсних чи вигаданих.
У випадку князя Володимира мораль є чеканною: стань християнином і станеш доброю людиною. З цим згодні не тільки релігійні історики та мислителі, а й пересічні вірні.
На підтвердження процитую фрагмент із Послання Патріарха Філарета: «Приклад святого Володимира навчає нас, що кожна людина може перемінитися, якщо бажає не лише пізнати Божественну істину, але і жити згідно з нею.
Жорстокий – став милостивим, розпусний – побожним. Той, хто примножував багатство для себе – став надзвичайно милосердним.
Правитель, який керувався лише своїми бажаннями – виявив смирення перед Правдою Божою і на її основі став успішно будувати життя країни».

Прийняття християнства

Ікона святого Рівноапостольного князя Володимира

Історики наводять багато фактів державної та військової діяльності князя Володимира. Він завойовував нові землі, підкоряв інші племена, зміцнював та розбудовував Київську Русь – могутню середньовічну державу. Ввів у обіг монети – срібник та златник, тим започаткував державні фінанси і грошовий обіг.
Але, за одностайною думкою істориків, найбільша історична заслуга Володимира – прийняття та впровадження християнства як державної релігії Русі.
Хоча й християнство князь Володимир прийняв у своєму силовому стилі – взявши візантійське володіння Херсонес (Корсунь), розорив його і погрожував зробити те саме зі столицею Візантії – Константинополем, якщо не віддадуть за нього принцесу Анну, доньку візантійського імператора Романа Другого, сестру чинного імператора Василя Другого Македонянина.
Віддавати за «варвара» багрянородну, як її називали, Анну візантійці не хотіли, тому й наполягали, щоб Володимир прийняв християнство і таким чином перестав бути варваром.
Володимир погодився. Тож у чомусь поступився, а у чомусь ультимативно вимагав шлюбу з Анною та союзної угоди з Візантією – чим значно зміцнив міжнародне становище Русі.
А в історичному аспекті – відкрив Київській Русі надзвичайно плідну культурно-історичну та духовну перспективи.
Окрім цієї схеми існують і гарні легенди про те, як Володимир та його посланці були зачаровані красою християнських церковних обрядів і ангельського церковного співу. Тож не тільки силою, а й естетикою мотивувався Князь, обираючи релігію для Русі.
Легенди стверджують, що Володимир після прийняття християнства не тільки морально переродився, а й навіть прозрів, перед тим ненадовго втративши зір.
Не будемо прискіпливо докопуватися – чи дійсно так було. Адже легенди та міфи мають працювати на основну ідею.
А основна ідея тут дуже проста й очевидна – прийняття християнства князем Володимиром було епохальною подією, яка докорінно змінила історичну долю Київської Русі.

Відзначення

Ювілейну дату з дня успіння Князя Володимира відзначили у всьому християнському світі. Але відзначили з різними акцентами та навіть різними концепціями.
Вкотре можна було переконатися, що трактування деяких подій та їх оцінки співпадали, а в деяких випадках розходилися і дуже помітно.
Особливо значно політико-ідеологічні та культурно-історичні мотиви позначалися на концепціях цих відзначень в Україні та Росії, що є очікуваним та прогнозованим, бо виходить з різних, навіть протилежних концепцій Історії Русі, які сформувалися на даний час в обох країнах.

Відзначення в Україні

Такий ювілей не міг пройти мимо ваги держави та Церкви. Щодо особи та діянь князя Володимира висловилися і керівництво держави і Глави українських Церков, організувавши відповідні заходи.

Президент України
28 липня президент України Петро Порошенко оприлюднив Звернення з нагоди хрещення Київської Русі. Привітавши співвітчизників, він акцентував їхню увагу на ролі християнства в історичному поступі України та українського народу:
«Прийняття християнства створило основу для єдності нашої держави, стало потужним поштовхом для її політичного, правового, культурного розвитку, сприяло інтеграції у коло європейських народів.
Це свято ми відзначаємо у день пам’яті святого рівноапостольного князя Київського Володимира Великого – мудрого державного діяча, хороброго воїна, подвижника віри, який підняв престиж і могутність Русі – України на міжнародний рівень.
Утвердження християнських цінностей визначило суспільний поступ українського народу, формуючи у людській свідомості ідеали добра, справедливості та милосердя».
Того ж дня на зустрічі з Всеукраїнською радою церков, де були присутні, окрім інших, представники Всесвятійшого Вселенського Патріарха і релігійних організацій (ВРЦіРО) та українських церков у діаспорі, Глава держави цитував Іларіона, за виразом Порошенка – «першого митрополита-українця»: «Хвалить же похвальними голосами Римська земля Петра і Павла… І всі землі, і всі міста, і всі люди шанують та прославляють свого вчителя, що привів їх до православної віри. Похвалімо ж і ми учителя нашого і наставника, що сотворив великі і дивні діла, великого князя землі нашої – Володимира».
Президент Порошенко в декількох місцях підкреслив історичний зв’язок особистості та діянь князя Володимира з нашою країною, називаючи її Русь-Україна, людність Русі – «наш народ», а в іншому місці – «християн України, що походять від Володимирового хрещення».
Перекидаючи місток від часів князя Володимира до наших днів, Порошенко розповідає про події в «тисячолітній історії української державності», про «християнське життя у сучасній Україні, прямій спадкоємиці його давньої держави».
Я так детально фіксую ці вирази, щоб наголосити: президент України намагається чітко проводити концепцію, що Русь 9-11 сторіч є Руссю Київською, а отже, родоначальницею України сучасної, а князь Володимир є князем Київським і нічиїм більше – «наш великий рівноапостольний князь Володимир».
А отже, одним з історичних діячів у тисячолітній історії нашої, а не якоїсь іншої, країни.
Лише в одному місці Порошенко глухо згадує «сусідні народи», які разом з київським людом Володимир тоді охрестив.
Можна здогадатися, кого Порошенко має на увазі, але князь Володимир хрестив людність Київської Русі, яка складалась із різних племен, а не з різних народів. Хоча й поняття «народ Русі» також з точки зору історичної коректності є дискусійним. Людність тоді була, а ось чи сформувався на просторах Русі вже єдиний народ, чи тільки почав формуватися – то велике наукове питання.
Так що історична достовірність, наукова точність з одного боку, і політико-ідеологічні схеми та концепції з іншого в будь-якій проблематиці Русі є на сьогодні типово суперечливими, дискусійними, інколи спірними, і вони притаманні як політикам, так і науковцям.
Насамкінець президент Порошенко звернувся до присутніх із закликом: «…те, що відбувається на українській землі, оцінювати винятково в українській системі координат, а не під впливом зовнішніх центрів».
Натяк його зрозуміли всі присутні.

Патріарх УПЦ КП Філарет
Українська Православна Церква Київського Патріархату розпочала відзначення 27 липня 2015 року, у переддень свята Хрещення Русі та 1000-ліття упокоєння святого Рівноапостольного князя Володимира. Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет очолив у Володимирському кафедральному соборі, збудованому на честь Князя Київського, Всенішне бдіння, під час якого просив заступництва святого Володимира для України.
Очільник УПЦ КП також звернувся з Посланням до українського народу. В ньому зі самого початку Володимир був визначений як «наш рівноапостольний просвітитель і Хреститель».
На відміну від дипломатичного президента Порошенка, Патріарх Філарет одразу розставив всі точки над і в давній суперечці українських та російських концепцій Русі: «Для чого чи згадуємо всі ці події? Найперше, для того, щоби нагадати самим собі та всім правдиву нашу історію, а нагадавши – зробити з неї корисні висновки та навчитися, як досягати доброго й уникати злого.
Бо, на жаль, досі є ті, хто бажають привласнити нашу історію, через приниження наше – звеличитися, обкрадаючи нас – збагатитися.
Україну вважають своєю окраїнною вотчиною, Церкву нашу – своєю прислужницею, а Київ, матір міст Руських – власною провінцією.
Цю неправду нам належить викривати – не лише для власного добра, але і для користі тих, хто сам себе та інших обманює, привласнюючи йому не належне».
Наступного дня, 28 липня, під час Урочистої Божественної літургії, яку у співслужінні єпископату та духовенства та у присутності президента України П. Порошенка з дружиною очолив Святійший Патріарх Філарет, він сказав, що українці повинні самоідентифікуватись як європейська нація, адже вибір на користь Європи ще понад тисячу років тому для України-Русі зробив князь Володимир, прийнявши християнство: «Україна стоїть на роздоріжжі між християнською демократичною Європою та євразійським бідним простором. За прикладом князя Володимира ми повинні обирати краще. Він обрав християнство, а не язичництво, обрав вільну Європу, а не пригнічену Азію», – зазначив Предстоятель Церкви.
Зазначу, що поняття «пригнічена Азія» надто загальне, а з огляду на високорозвинені Японію, Гонконг чи Китай то й зовсім неточне.
Але, може бути, що цими словами Патріарх Філарет націлювався у зовсім інший бік, кажучи, що ми повинні вибирати краще. Тоді його натяк також є прозорим.

Глава і Отець УГКЦ Святослав

Блаженніший Святослав

Блаженніший Святослав ще 26 липня під час проповіді на Архієрейській Божественній Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ поєднав і порівняв дві фігури – князя Володимира та праведного Митрополита Андрея Шептицького – з огляду на близькість дат їхніх ювілейних відзначень та роль: «Вони були Христовими учнями, які зуміли Божим Словом і Його благодаттю втамувати голод та спрагу свого народу в пустелі… рівноапостольний князь Володимир стояв біля витоків християнського життя Київської Русі. А митрополит Андрей вважається батьком сучасного нашого свідомого буття як українців і християн нового тисячоліття».
А через 2 дні, 28 липня, Предстоятель УГКЦ у співслужінні з Архієпископом Томасом Едвардом Галліксоном, Апостольським нунцієм в Україні та іншими владиками під час Архієрейської Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового в День святого рівноапостольного князя Володимира так охарактеризував історичну роль князя: «Він зрозумів, що об’єднати слов’янські племена в один народ можна лише в ім’я Ісуса Христа … Рівноапостольний князь Володимир подав такий вид єдності нашому народові, який не є плодом геополітичної людської думки, міркування чи задуму. Це єднання в дусі Божому, у дусі Істини, єднання в самому Ісусі Христі».
Глава УГКЦ дав свою схему дій Володимира: «Він – як великий київський князь – від початку свого служіння шукав способу, як поєднати свій люд, яким чином зробити так, аби розрізнені слов’янські племена стали одним народом.
Спочатку князь усіх завоював силою меча, але побачив, що зовнішнє насильне єднання не творить єдиного народу з його підданими.
Тоді він почав шукати єднання на релігійному ґрунті. Звіз до Києва ідолів кожного племені, але побачив, що ідолопоклонство не єднає людей, бо кожен має свого божка, яким не поділиться з ближнім.
І тоді він звернув очі до істинного єдиного Бога. Володимир зрозумів, що вчинити з його людей єдиний народ можна лише єднаючи цих людей в ім’я Боже, тому він сам перший увійшов у це Боже життя силою святого Хрещення.
Він почав творити це єднання в ім’я Ісуса Христа, і таким чином дав фундамент, основу, щоб створити єдиний Божий народ на Київських горах».
Як бачимо, Блаженніший Святослав висловлюється обережніше і лише один раз називає людність Русі «нашим народом».
Проте виступ свій завершив чітко: «Князю Володимире, молися за свою Україну».
Не вважайте мене педантом, але князь Володимир знав за життя свою державу Русь, а «своєї» України не знав, бо таке поняття виникло через віки.
Тож вислів Глави УГКЦ можна вважати хіба що літературним образом, або ж вільним витлумаченням історії.
Сам же Блаженніший Святослав згадав свого попередника Митрополита Любомира (Гузара), який 10 років тому проголосив Маніфест «Один Божий люд у краї на Київських горах», надзвичайно символічно й узагальнено означивши і народ, і край.
А наприкінці Літургії Блаженніший Святослав подякував усім за участь у спільному Богослужінні, а насамперед, Апостольському нунцієві Томасу Едварду Галлікссонові.
І тут він висловився більш точно та історично коректно: «Коли святий Володимир хрестив Русь-Україну, християнство ще не було поділено. Він приймав Хрещення у повному сопричасті не лише з Константинопольським патріархатом та іншими східними патріархатами, а й із наступником апостола Петра. Тому, ваше високопреосвященство, ваша присутність сьогодні дуже важлива, знакова», – додав Глава УГКЦ і попросив переказати щирі вітання та вдячність за підтримку українського народу Папі Франциску.

Митрополит УПЦ Онуфрій
УПЦ хоча й офіційно відмовилася від визначення своєї належності до Московського Патріархату, в Україні сприймається тільки як Московська Церква. Тож і відзначення ними ювілею повинно було бути найбільш подібним до тих концепцій і визначень, які у ці ж дні лунали у Москві з вуст ієрархів Російської Православної Церкви (РПЦ).

	Президент у Лаврі

УПЦ провела низку заходів: на Володимирській гірці у Києві відбувся молебень, який очолив Блаженніший Митрополит Онуфрій у співслужінні представників Помісних Православних Церков світу. Потім була хресна хода киян та паломників з усієї України від Володимирської гірки до Києво-Печерської лаври з 8-ма чудотворними іконами Богородиці.
У Києво-Печерській лаврі за присутності президента та прем’єра відбулася святкова Божественна літургія. Десятки тисяч вірян, включно з очільниками держави, вклонилися чудотворним іконам Богородиці.
Глава УПЦ Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій під час богослужіння спочатку при характеристиці Хрещення Князя Володимира ще використав поняття «нашої землі і нашої держави»: «відбулося велике Хрещення Русі. Дніпро став купіллю, в якій наші предки відродилися для вічного життя. Так почалася нова сторінка в історії нашої землі і нашої держави».
Але потім він охарактеризував Володимирову Русь у дусі концепції «колиски трьох народів», підкресливши, що у час, коли племена на території Київської Русі, яка тоді охоплювала нинішню Україну, Білорусь, і велику частину Росії, воювали між собою, принесення Євангельського Закону сприяло припиненню міжусобиць та об’єднанню всіх ворогуючих.
І як наслідок, сталося неможливе: «… примирилися ті, хто не мав миру між собою довгий час – так була утворена велика єдина держава».
Оця майже непомітна фраза і думка потім була повторена Главою УПЦ ще не раз. І лише ті, хто уважно слідкує за позицією УПЦ і персонально Митрополита Онуфрія, розуміли, що він через історію натякає на сьогодення, на необхідність примирення повсталих проти України частин Донбасу та цілої України.
Якщо концепція Патріарха Філарета (як і президента Порошенка) полягає в тому, що на Сході маємо російську агресію проти України, в якій росіяни використовують місцевих мешканців та найманих бойовиків, то концепція Митрополита Онуфрія (як і президента Путіна) в тому, що на Сході України триває братовбивчий конфлікт, громадянська війна, і у керівництва України, мовляв, нема іншого виходу як шукати примирення та порозуміння з тими, хто самі себе називають донецькими та луганськими ополченцями, а Київ їх називає бандитами, найманцями, бойовиками.
Тому Митрополит Онуфрій і сказав, щоб Господь дав добрий розум усім, примирив ворогуючих і послав благословенний мир на українську землю: «Нехай молитвами святого князя Володимира Господь благословить нашу землю, нашу Українську державу і весь народ».
У своєму слові під час урочистого засідання ВРЦіРО 28 липня 2015 року в присутності президента, прем’єра та голови Верховної Ради Митрополит Онуфрій знову багатозначно наголосив на своїй думці: «Князь Володимир є князем єдності. Він поєднав розрізнені і нерідко ворогуючі між собою слов’янські племена, сформувавши єдину міцну Київську Державу.
Той факт, що святкування річниці його блаженної кончини випало на період важких, внутрішніх та зовнішніх, випробувань для нашого народу є напоумленням Божого Промислу для нас, щоб ми не забували про спадщину того князя, який стояв біля витоків нашої державності та став Хрестителем нашого народу, і щоб ми будували подальше наше життя на основі заповідей Божих.
Нехай Господь, молитвами святого рівноапостольного князя Володимира, благословить нашу Україну миром, єдністю та благополуччям».
У цих правильних словах нема нічого поганого. Всі за єдність мир та спокій у державі. Але навіть за деякими правильними словами проглядається така концепція, з якою багато хто не згоден. Так і у цьому випадку.
Дехто нагадав, що Митрополит Онуфрій та делегація УПЦ єдині у парламентській залі та на балконі не встали, коли було запропоновано вшанувати пам’ять українських бійців, загиблих на Сході. І пояснювали це вони приблизно такими ж аргументами – ми за примирення обох сторін, а не за одну сторону цього військового конфлікту.

Відзначення в Росії

Тисячоліття успіння князя Володимира відзначали в Росії пишно і підкреслено урочисто, причому, не тільки у Москві.
У Росії було затверджено культурно-просвітницький проект «Хреститель». У його рамках ще на початку 2015 року, 18 лютого, у Севастополі розпочалися зйомки повнометражного художнього фільму «Хреститель».
Режисером його є колишній киянин, а нині російський режисер і депутат-комуніст Держдуми Росії Володимир Бортко. Він зняв декілька років тому фільм «Тарас Бульба» з виразними проросійськими акцентами. Отож, легко уявити собі концепцію майбутнього фільму про князя Володимира.
В низці єпархій РПЦ відбулися заходи з відзначення ювілейної дати.
Особливо урочистими вони були у російському місті Бєлгород, яке заснував князь Володимир.

	Зустріч мощів князя Володимира в Бєлгороді

Сюди прибула частка святих мощів князя Володимира, яку велелюдно зустрічали.
Апофеозом російських урочистостей був прийом у Кремлі 28 липня від імені президента РФ з нагоди 1000-річчя успіння князя Володимира.
Присутніми були представники церковної та громадсько-політичної верхівки Росії, делегації низки Церков.
Інформаційною родзинкою повідомлення були слова, що делегації прибули для вшанування князя Київського до Москви. Іншими словами – до РПЦ.

Прийом у Кремлі

Головними були і промови сказали дві особи – президент В. Путін і Патріарх РПЦ Кіріл.

Президент РФ В. Путін
У промові Глави РФ концепція Русі як давньої Росії була викладена чітко і без усіляких обмовок. Про Україну біло сказано тільки наприкінці промови як складову частину «колиски трьох народів»: «У ці дні Росія, увесь православний світ відзначають свято хрещення Русі.
Значення цієї події – набуття народом віри і духовної опори – неможливо переоцінити. Очевидно, що Хрещення стало ключовим поворотом всієї російської історії, державності і нашої культури.
Наш спільний обов’язок – шанувати цей доленосний етап розвитку Росії».
Князь Володимир в трактуванні В. Путіна був знову ж таки давнім російським князем, а його титул «Київський» не було згадано жодного разу: «У церковну традицію, в пам’ять народу хрещення Русі назавжди увійшло з ім’ям і справами святого рівноапостольного князя Володимира.
Тисячоліття його кончини знову дозволило усвідомити масштаб його особистості як видатного творця Русі, всю значимість його рішення для майбутніх поколінь, усвідомити нерозривність нашої багатовікової історії, непорушний зв’язок із заповітами предків.
Князеві Володимиру судилося стати государем великим.
Його вибір був далекоглядним і гранично відповідальним і послужив витоком становлення Росії як унікальної країни-цивілізації».
Цитуючи «Повість временних літ»: «Подиву гідно, скільки він створив добра Руській землі, охрестивши її», В. Путін, тим не менше, далі каже не про Руську, а про Російську державу: «Припинивши міжусобиці, розтрощивши зовнішніх ворогів, князь Володимир поклав початок формуванню єдиної російської нації, фактично проклав дорогу до будівництва сильної, централізованої Російської держави».
У концепції В. Путіна рішення Київського князя аж ніяк не вплинуло на долю народу українського, а тільки російського: «У рішенні князя виразилося і прагнення нашого народу до високих ідеалів добра, правди і справедливості, до братської згуртованості і солідарності з усім світом. Великий князь Володимир став справжнім організатором рідної землі, її культурного і господарського розвитку, мудрим і далекоглядним правителем Русі. Таким він залишився для нас після прийняття святого хрещення в стародавньому Херсонесі – Корсуні. Ці духовні витоки і сьогодні живлять братські слов’янські народи Росії, України і Білорусі».

Патріарх РПЦ Кіріл
Кіріл, який носить офіційний титул «Патріарх Московський і всієї Русі» у відповідь говорив більше про Володимира нинішнього, московського, ніж про Володимира князя Київського. В тексті його промови, опублікованому на сайті РПЦ, супершанобливе звернення до Путіна складалося з восьми слів, і кожне з них починалося з великої літери:
«Ваше Превосходительство президент Російської Федерації Володимир Володимирович Путін!»
А про Володимира на початку промови Кіріл сказав як про «князя київського», й обидва ці слова були опубліковані з маленької букви. Але якщо Патріарх РПЦ Кіріл обрав такий велемовний стиль, то і про очільника Русі міг би сказати в такому ж стилі. Наприклад: «Його Святість Святий Рівноапостольний Великий князь Київський Володимир Святославич Рюрикович». Було б не гірше, ніж про Путіна.
Та не судилося володареві Русі князеві Київському Володимиру удостоїтися з вуст Предстоятеля РПЦ таких же підкреслено вірнопідданих слів, які він адресував володареві Російської Федерації Володимирові Путіну Московському.
Більше того, Кіріл вже не зважає на жодні історичні правила наукової коректності і називає Володимира навіть не руським, а російським правителем: «Релігійний вибір російського правителя був ще й вибором християнського укладу…»
Відомо ж, що назву країни «Росія» колишнє Московське князівство отримало в часи Петра Першого, у 18 сторіччі. Відтоді ж і з’явилися у Москві перші правителі, яких коректно називати російськими.
Насамкінець Патріарх Кіріл повторив ту саму концепцію «колиски трьох культур»:
«І хоча сьогодні на території історичної Русі існують незалежні держави, в їхніх народів, вірю, є бажання бути єдиними духовно.
Бо в основі нашого життя одна віра, обрана святим князем Володимиром, тією людиною, яка і сформувала контури великої євразійської держави, на території якої нині існують незалежні країни.
Особливо ясно це потрібно усвідомлювати, кажучи про духовне єднання братніх народів, що вийшли з однієї хрещальної купелі, – народів Росії, України і Білорусі».
Ну і не можу відмовити собі у задоволенні процитувати закінчення промови Патріарха Кіріла, присвячене сучасному Володимирові: «Хотів би звернути особливі слова вітання до тих, хто має ім’я святого рівноапостольного князя, зокрема, до нашого президента. Ви сьогодні двічі іменинник: і по-імені, і по-батькові.
Іменуватися на честь хрестителя Русі – це, звичайно, і честь, і відповідальність. Бажаю вам, вельмишановний Володимире Володимировичу, і всім, хто сьогодні святкує день тезоіменитства, завжди бачити свого небесного покровителя в якості високого, великого прикладу. І, зі свого боку, вірю, що святий князь Володимир простягає своє заступництво над усіма, хто має його ім’я і хто продовжує його справу…
Дякую вам, Володимире Володимировичу, за можливість разом з вами розділити це торжество, і нехай благословення Боже, покров Цариці Небесної за молитвами князя Володимира перебуває над нашою Вітчизною, над усім простором історичної Русі і над усіма, хто вважає себе продовжувачами справи святого князя.
Дякую вам, Володимире Володимировичу».
Двічі подякувавши своєму президентові (одного разу здалося замало) патріарх РПЦ Кіріл продемонстрував чудеса компліментарної віртуозності, так і сяк прикладаючи ім’я та авторитет Князя Київського до особи володаря московського, дуже прозоро натякаючи, що сучасна Росія має свого Володимира і він, як мінімум, нічим не гірший від свого великого історичного тезки.

Висновок

Відзначення 1000-річчя успіння князя Володимира показало не тільки його історичну велич та цивілізаційні заслуги, але ще раз продемонструвало: історія Київської Русі була й є об’єктом жорсткої політико-ідеологічної та науково-історичної боротьби на її персоналії та культурний спадок між Україною та Росією.
Примирення тут не видно, як і виникнення таких концепцій, з якими б згодилися, передусім, наукові кола обох держав. Хоча б у найменшій мірі та у найпершому наближенні.
А князь Володимир дійсно був настільки яскравою особистістю, прожив таке непересічне життя, що український серіал про нього був би хітом глядацьких симпатій.
Якби в Україні такий фільм було знято.
А так ми знову програємо і у 2016 році будемо дивитися «Хрестителя» у трактуванні російського депутата-комуніста режисера В. Бортка.