***
Скільки вже часу пройшло, як не бачу я, милий, твоєї совісті… От би можна було маякнути на неї, чи шо? Почути, що десь вона все-таки є, тихенько гуде. Може, десь під столом, під компом, в коридорі, чи де? Може, просто впала під ліжко в нашу першу і нашу останню шлюбну ніч? Чи ні? Скільки вже часу пройшло, як не можу я відшукати своєї гордості… От би можна було маякнути на неї, чи як? Бо чорт її знає, куди я її запроторила… Може, в плиті між каструлями? Може, в шафі між одягом, чи, може, вона, як і совість твоя, звалилась під ліжко в нашу першу і нашу єдину шлюбну ніч? Чи ні? Спочатку дзвоню на совість і чую: «Номер, за яким ви телефонуєте, не закріплений за жодним з абонентів чоловічої статі. Ви раді?» Зразу на гордість свою маячу. Ідуть гудки, і тут звідусіль починає горлати: я чую її, але не бачу – Die, die, die my darling! Під ліжком, між посудом, в шафі, в дитячій – зі всіх боків і не знати звідки! Так її і не знайшла. Зібрала в кулак сили. Натисла на клавішу закінчення виклику, щоб тільки та гордість своїми криками нашого сина не розбудила.
***
Коли я кажу, що не хочу тебе бачити, не видаю себе анінайменшим порухом, не сіпнуться брови, ні плечі, і не здригнеться голос, не зморщиться лоб і не скам’яніють вилиці. А видають мене тільки мої зіниці. Над ними моя залізна воля безсила. Наче пара чорних черниць перед обличчям Господа тремтять вони й ніяковіють, наче пара стиглих чорниць, готових луснути з хрустом і розбризкатись навсібіч… Мої зіниці, мої непокірні бешкетниці, мої найдорожчі зрадниці. Тут так ясно – а вони розкрилися, ніби навколо темно. Вони так пульсують, як темінь в тобі пульсує, вони так ростуть, як росте у тобі темінь. Наче дві чорні легені, вдихають темінь, що ти видихаєш. Дихай, мій милий, дихай, наповнюй пітьмою світло, нехай зіниці ростуть, розширюються, наливаються, аж змістяться всі орбіти, аж стане гудіти в вухах, аж поки вибухнуть з гуркотом, аж іскри з очей посиплються, і так зародиться Всесвіт – з іскор моїх, і з твоєї темряви, Всесвіт, де я – зірка, а ти – антиматерія.
***
Для мене зима – це швидкий початок, ще швидший кінець і повільна середина. Моя долоня, лінія долі і наша спільна точка перетину. Твій широкий шкіряний пояс, мій широкий мереживний пояс, твій тремкий схвильований голос і один квиток на швидкий поїзд, який так і просить його спалити, щоб залишити тебе тут: в нашому часовому поясі, без цього смутку в твоєму голосі, щоб мені розстебнути твій чорний пояс без усіляких зайвих пояснень. З третього перону відправляється поїзд сполученням Львів-Щастя. Проводжаючих просимо вийти з вагона. Проводжаюча, йди, обняла і досить! Ти йому не потрібна у нього вдома! Вам вже пізно про щось балакати, бо тебе, проводжаюча, сльози душать, і не думай стовбичити, поки рушить, помахай, відійди до сходів – і можеш плакати.
***
Зіграй зі мною на чу-ва-чі – Хто з нас ножиці, хто папір, Хто кого розрізає навпІл, Хто з нас розрада, а хто біль. Хто буде сірий, а хто білий, Кого пом’яли, кого затупили, Кого порвали, кого зламали, Кого з нас спалЯть, кого переплавлять. Давай розіграємо на чу-ва-чі, Хто з нас ножиці, хто – папір, Хто з нас залізо, а хто вірш, Хто з нас зрадливий, а хто вірний, Хто на собі олівцем малює, Хто має вуха, але не чує, Хто кому ріже двома ножами Два білосніжні крила орігамі. Ми може дійдемо спільної згоди, Коли впадемо в один колодязь – Ми розіграли на чу-ва-чі: Ти в нас ножиці, я – папір. Я буду зверху, розкисну нанІц, Ти будеш внизу, піді мною, на дні.
***
Синів лелеки приносять, а доньок-бджоли. Лишають пилок на суцвітті обачно і ніжно. І так починається жінка – із білої квітки, І силу черпає від сонця, дощу і землі. Я виросла влітку – солодка, кругленька, рум’яна. І яблуня вчила – рано ще падати, доню, А я поспішила – зірвалась і впала додолу – Бо дуже хотіла, щоб саме ТИ мене з’їв. Ти міг би мене відштовхнути ногою мовчки, А міг би покласти у гарний плетений кошик – Там яблук було багато – терпких і солодких, Та запах у кожного яблука був свій… Ти кошик лишив і приніс лиш мене додому, Взяв ніж і почав по-живому здирати шкіру. А потім розрізав нАвпіл. Холоднокровно. Я навіть не пікнула – ти все одно не жалів. Тепер вже з’їдай мене з кісточками, хлопче, Або четвертуй – пригости моїм тілом друзів. І виплюнь мене, якщо схопить оскома зуби. Лиш тільки дати зігнити мені Не смій.
***
Віднедавна я стала поводитись трохи дивно – Я стрибаю високо-високо і соваю стіни, За стіною у мене живе вантажівка і трактор, а у ванні — зубата акула і алігатор. Я приношу з прогулянок листя, каміння, гілляки, І на шафі ховаю скарби і цукерки всілякі, Видаю неймовірні звуки і корчу гримаси, І пищу, і регочу, і роблю смішні викрутаси! Ще я мекаю, ніби ягнятко, і скачу, як поні, Час від часу ховаюсь під ковдрою від драконів, І будую вежі, мости, поїзди і вігвами. Я не хвора. Не наркоманка. Я просто мама.
***
Ми любимось тихо, тихесенько, якнайтихіше, Без звуку, без руху, без стогону, навіть без скрипу. Всі звуки у себе вбирає нове наше ліжко, Воно, як старий кардинал – мовчазне і велике. Ми любимось тихо і так віртуозно-статично, Як пара маленьких жучків на осиковій гілці, Вони завмирають в єднанні, здається, навічно… В них завжди те саме – і поза, і вираз обличчя… Я їх розумію, коли опиняюся в ліжку з тобою І тлумлю насилу під панцирем райдужні крильця.
|