Юним полеглим героям
А мати плакала
Вустами скутими
За рідним хлопчиком,
Що вмер під Крутами:
– Вернися, сИночку,
Вернися, миленький,
Хоч раз погладь іще
Мою голівоньку...
– Вернися, любий мій,
Вернися, сонечко,
Подай ще раз мені
Свої долонечки...
І мати плакала
Сльозами лютими –
Та син не чув її:
Поліг під Крутами.
Їх триста – легінів,
Їх триста – соколів
Злягли, порубані,
В снігу глибокому...
Над світом – віхола,
У серці – згарище.
Снігам від крові аж
Зробилось гаряче!..
А мати плакала,
Втирала очечки,
До серця тулячи
Його сорочечку...
ВІЙНА
І знову чути гуркіт
нестерпних гармат,
сміється під під’їздом
застрелений кат,
не видно навіть неба
за димом їдким,
і вереск знов пробігся
повітрям гірким,
і кулі вишивають
все небо стібком,
веселка засвітилась
на ньому мостом,
і знову в нас надії на щастя нема!
Готуйтесь! — почалася
ВІЙНА!
Наше Сонце німе
посадили за грати,
рвуться наші серця –
не серця, а гранати, –
і трясуться повіки
так терпляче-безсонно,
вибухають снаряди
і серця – унісонно,
ззаду нас – кулемети,
перед нами – кулак,
знов на сірому небі вибухає
літак!
Вкотре падає день,
як іржава підкова,
нас вдягають в кайдани,
пути, окови,
і живе наше слово
придушують знову,
наші прізвища навмисне
заляпують кров’ю,
затискають нам подих
і всміхаються злісно,
нас питають: «Ви люди?»
ми випльовуєм: «Звісно!»
нам сміються в обличчя
і дивуються: «Як?» –
вже на їхньому небі
вибухає літак!!!
|