Щось цікавіше починається згодом: стихає відчуття болю І щось жіноче, стискаюче, невдоволене, обтяжене тобою Назве тебе ідіотом тяжким, що розлігся тут посеред поля бою, І поволочить, напівживого, через всю цю війну, лаючи себе, на собі, за собою: Коли ти зібрався померти, а не воювати, я тобі ось що скажу, милий мій: Нема чого тобі тут лежати, стікати кров’ю і прикидатись червоною глиною От мій перший мужчина називав мене своєю єдиною до того, як мав покинути, А потім пішов від мене у безвість, але не за смертю – за іншою лярвиною Другому своєму народжувати я побоялась (так була першим згіршена) Але він був хороший, інтелігентний, друкував у районці вірші Він казав, що хоче зі мною вженитись, чого я сміюся, несмішно ж – Його я прогнала сама, небораку. Знайшли через тиждень – повішеним. Було страшно – і от після цього я мало що не здуріла Третім приходити став до мене той льотчик, з ним я і залетіла, Ага, ну нічого, буває – і він хотів, і самій уже народити кортіло, І ми стали удвох приглядатись, як дитя наповнює моє тіло Але дитя народилося мертвим, оце мене і зламало, Льотчик казав, мовляв, «ще знесеш золоте яєчко», льотчика я прогнала, Відпокутувала, відсумувала, відридала, мені видалось мало – Переспала з одним, далі з двома, з ким я потім тільки не спала. Я спала з вами за квіти, цукерки, побутову техніку, прибиту полицю, Забитий цвях, походи в кіно, добре слово, сукенку, спідницю, Я користалася вами, щоб забутись, згаяти час, відволіктися, Вам же треба так мало. Тепер мені тридцять. Я тягну тебе, ідіота, у брудний військовий шпиталь, у симфонію болю, Де ви вмираєте так, ніби перемагати не треба, ніби доволі. ти ось, я бачу, вмієш вислухати, і раз вже не вистачає койок, я вмощу тебе лежати і гоїти рани поруч з собою.
|