Щось цікавіше починається згодом: стихає відчуття болю
І щось жіноче, стискаюче, невдоволене, обтяжене тобою
Назве тебе ідіотом тяжким, що розлігся тут посеред поля бою,
І поволочить, напівживого, через всю цю війну, лаючи себе, на собі, за собою:
Коли ти зібрався померти, а не воювати, я тобі ось що скажу, милий мій:
Нема чого тобі тут лежати, стікати кров’ю і прикидатись червоною глиною
От мій перший мужчина називав мене своєю єдиною до того, як мав покинути,
А потім пішов від мене у безвість, але не за смертю – за іншою лярвиною
Другому своєму народжувати я побоялась (так була першим згіршена)
Але він був хороший, інтелігентний, друкував у районці вірші
Він казав, що хоче зі мною вженитись, чого я сміюся, несмішно ж –
Його я прогнала сама, небораку. Знайшли через тиждень – повішеним.
Було страшно – і от після цього я мало що не здуріла
Третім приходити став до мене той льотчик, з ним я і залетіла,
Ага, ну нічого, буває – і він хотів, і самій уже народити кортіло,
І ми стали удвох приглядатись, як дитя наповнює моє тіло
Але дитя народилося мертвим, оце мене і зламало,
Льотчик казав, мовляв, «ще знесеш золоте яєчко», льотчика я прогнала,
Відпокутувала, відсумувала, відридала, мені видалось мало –
Переспала з одним, далі з двома, з ким я потім тільки не спала.
Я спала з вами за квіти, цукерки, побутову техніку, прибиту полицю,
Забитий цвях, походи в кіно, добре слово, сукенку, спідницю,
Я користалася вами, щоб забутись, згаяти час, відволіктися,
Вам же треба так мало. Тепер мені тридцять.
Я тягну тебе, ідіота, у брудний військовий шпиталь, у симфонію болю,
Де ви вмираєте так, ніби перемагати не треба, ніби доволі.
ти ось, я бачу, вмієш вислухати, і раз вже не вистачає койок,
я вмощу тебе лежати і гоїти рани поруч з собою.