Закінчення, поч. у №27

Про події 30 червня 1941 року у зв’язку з проголошенням у Львові Акту відновлення Української Держави та створення Українського Державного Правління вже чимало написано. Найбільш ґрунтовними є досліди та спогади у цій площині прем’єра УДП Ярослава Стецька, його заступника Лева Ребета, Костя Панківського, Анатоля Бедрія. Однак лише Роман Ільницький, як безпосередній член і учасник, співтворець Українського Державного Правління, подає чи не найоб’єктивніший погляд на ці, подекуди контроверсійні, події, залишаючи по боці героїчну та пафосну риторику, якою відверто зловживали деякі автори. Спогад Романа Ільницького під назвою  «Події 30 червня 1941 р. та їх політичне тло» був опублікований в «Українському самостійнику» в середині 1955 року. Як один із провідних націоналістичних діячів УДП Роман Ільницький був заарештований співробітниками німецької поліції Стефено і Шульце в Берліні, у приміщенні Української пресової служби. Перед арештом через члена ОУН Румежака Р. Ільницький попередив про обшук у приміщені УПС на Вільмерсдорф Штрассе С. Бандеру, Я. Стецька та О. Тюшку, однак у помешканні на Дальман Штрассе вже були інші німецькі поліцейські. Спочатку, близько 5 місяців від дня арешту, Ільницького утримували в управі поліції на Александерплац, а від 25 січня 1942 року – ув’язнили в концтаборі Саксенгавзен в Оранієнбургу, під Берліном.
Відомий український суспільно-політичний діяч, меценат і бізнесовець із США Омелян Антонович, писав у своїх «Спогадах» (Київ-Вашингтон, 1999), що німецькому концтаборі Саксенгавзен нацисти тримали багатьох людей різних національностей якраз через їхні політичні переконання та позиції: «Там утримували польського католицького єпископа з Любліна, головного командира Армії Крайової (АК) генерала Ровецького (Ґрота), там перебував також син Сталіна – Яків. Там бували інші політичні діячі, там же утримували групу українських націоналістів – Бандеру, Стецька, Стахова, Ґабрусевича, Ільницького, Тюшку і мене.
У 1944 році туди потрапили полковник Мельник і Кандиба-Ольжич. Режим бункера був тюремним». З інших видатних осіб, за даними Р. Ільницького, у таборі також перебували латвійський міністр А. Берцінс, австрійський генерал Штроґальм, делегат польського екзильного уряду на «Польську Подзємну» Реттінґер, канцлер німецького уряду Лютер, англійський майор Фальконер та інші. З усіма ними українські політичні в’язні встановили певні контакти, незважаючи на суворий тюремний режим. Роман Ільницький був ув’язнений у Саксенґавзені до 30 вересня 1944 року, коли був звільнений заходами о. д-ра Івана Гриньоха разом з іншими 40 українськими політв’язнями.
Потім шлях Романа Ільницького проліг до міста Еґер (чеська назва Хеб) у Судетах, де він близько місяця утримувався на правах інтернованого, згодом «виїхав на короткий час до Кракова, а звідси в товаристві М. Лебедя до Братислави, де перебувала тоді численна українська еміграція, зокрема, й відділ ОУН для зовнішніх зв’язків, висланий за кордон для ширення українських визвольних ідей серед чужинного світу. До нього приділено й мене. З Братислави відділ переїхав до Австрії, в околиці Інсбрука, з думкою пробитися далі на Захід. Десь наприкінці 1944 р. Мирослав Прокоп, що був тоді моїм зверхником, дав мені і мґр. Андрієві Стецюку доручення від’їхати в напрямі фронту американських військ, наладнати з ними зв’язки й передати меморіал УГВР».
У своїй книзі «Крізь тюрми, підпілля й кордони» (Київ, 1995) один із керівників підпілля ОУН в Донбасі та на Півдні України під час Другої світової війни, колишній Голова Осередку УГВР Євген Стахів підтверджував, що у другій половині грудня 1944 року, коли совєцькі війська вже були під Варшавою і Будапештом, «не було як повернутися до Відня. Знайшли автомобіль, що їхав із Кракова через Татри до Братислави. Водієм був Міклош, зі мною їхали Роман Ільницький, Іван Урбан, Андрій Дольницький-Голубенко, офіцер УПА, зв’язковий до мадярської армії.
Дорога була небезпечною – через Новий Сонч, Карпати, Татри, де все вже було в руках польських партизан. Ми мали зі собою автоматну зброю і кілька гранат». Виконуючи це доручення керівництва місії УГВР та ОУН на Українських Землях, група «виїхала з великими труднощами, зумовленими неполадками останніх тижнів війни, через Куфштайн, Мюнхен і Авгсбурґ до Донавверту. Звідти вже пішки пробивались ми дальше на Нюрнберг. У Нюрнберзі, точніше в Фюрті, я осів на постійно. Включився там у громадську роботу, а потім, розбудувавши газету «Час», віддався журналістиці і діяльності в ЦПУЄ, на основуючих зборах якого мене обрано генеральним секретарем», – писав у своїх споминах Роман Ільницький.
На той час, за свідченням Омеляна Антоновича, Роман Ільницький разом зі Степаном Ленкавським, Левом і Дарією Ребетами та Богданом Кордюком належав до «давньої традиційної номенклатури ОУН», що у повоєнний час осіла в Мюнхені та навколишніх містах. До речі, Ільницький вже на той час мав правдиві відомості від «краєвиків» про масштаби й проблеми української організованої визвольної боротьби на Рідних землях під німецькою окупацією. Пізніше у своїй статті «Політично-мілітарні рішення українського підпілля на переломі 1943-1944 рр.», він стверджував, що, «виконуючи загальну настанову провідних кіл ОУН, велику заслугу... має Микола Лебедь, який виконував обов’язки провідника ОУН від липня 1941 до квітня 1943. У жовтні 1941 р. був виданий офіційний наказ до всіх поліційних властей карати на смерть членів ОУН без жодного суду, а за Миколою Лебедем були розіслані гончі листи.
Проте в тому часі переслідувань і терору не лише збережено, але й розбудовано мережу ОУН, передусім, завдяки енергії і послідовності Миколи Лебедя і його найближчих співробітників. Відбудовано надщерблену організаційну мережу, поставлено на керівні посади нових людей і створено діючий організаційний апарат. Уже навесні 1942 р. ОУН зв’язала твердою організаційною дисципліною майже 12 тис. членів, розбудувала ефективно діючу пропагандистську машину з періодичними виданнями». Але не менш важливими за рішення військового порядку були зміни в настанові та програмі українського організованого визвольного руху, політичним ядром якого була ОУН на Українських Землях.
Роман Ільницький у перший період свого повоєнного життя на чужині більше зосередився на організаційній, редакторській й, власне, журналістичній діяльності в середовищі української еміграції. «Мірилом оцінки українського націоналіста в новій організаційній системі мають бути його моральні і політичні риси та дисциплінованість супроти організаційної влади. Люди, які морально відстають, і для них ідея визвольної боротьби, здебільшого, фрази, ніж глибоке пережиття і внутрішня потреба для них жити і посвячуватися, не знайдуть місце в ЗЧ (О. П. – зреформованих закордонних частин ОУН). Треба дуже вважати, щоб у нову систему не ввійшли люди, які хотіли б бачити в її демократизації шансу для слабих духів і меншовартісних характерів. Завданням нової системи є також викорінити з організаційної практики протекціонізм, підлабузництво і догоджуванням певним особам на те, щоб залишитися в апараті. На те місце впроваджується принцип творчої конкуренції здібностей і характерів», – був переконаний Роман Ільницький.
З кінця 1945 року починається, на мою думку, найбільш плідний у творчому і суспільно-політичному плані відтинок, загалом, дуже насиченого й кипучого життя цього знаменитого українського діяча. Якраз 2 жовтня 1945 року у баварському місті Фюрт виходить перше число редагованого Романом Ільницьким тижневика «Час». Це було справді перше, періодичне й системне, видання третьої хвилі української політичної еміграції, значна частина якої перебувала в таборах для переміщених осіб. Власне, то було початком модерної української періодики на чужині у повоєнні роки. Загалом же, за підрахунками самого Р. Ільницького, протягом 1945 року українці за кордоном видавали 42 назви газет та бюлетенів, багато з яких видавалося за допомогою друкарської машинки, в циклостилі та неперіодично.
На установчих зборах 27 лютого 1947 року в українському таборі Сомме-Казерне в Авсбурзі за участі 45 представників від 22 українських, польських естонських, литовських, латиських та угорських видань було засновано Союз Ді-Пі преси. Згодом до цього Союзу вступили ще видавці російських, білоруських, румунських та угорських періодичних видань. Всіх газет і журналів, об’єднаних у Союзі, налічувалось 63. Союз був визнаний американською армією та УНРРА й мав вплив на політику окупаційної влади щодо преси переміщених осіб. Першим президентом Союзу Ді-Пі преси було обрано Романа Ільницького. Одночасно він також продовжував бути видавцем і редагувати фюртський «Час», наклад якого досягав 100 тис. примірників та входив до складу «Національно-демократичного об’єднання українських журналістів» (голова – З. Пеленський, секретар – Р. Олійник-Рахманний), що його було створено 28 серпня 1946 року під егідою ЗП УГВР та ЗЧ ОУН.
У 1948 році Союз Ді-Пі преси ввійшов до Федерації вільних журналістів поневолених народів з осідком у Лондоні, до складу української делегації на установчих зборах Федерації входив також і Роман Ільницький. «Я, наприклад, як видавець «Часу», почав газету, не питаючись дозволу ні в кого, і після двох тижнів звернувся до військового уряду, прохаючи згоди на моє видання, й одержав її без жодних формальностей... «Часу» ніхто не цензурував. А взагалі, газети й журнали в таборах були значно контрольовані, ніж поза ними. До їхньої роботи частіше втручалися таборові ради, управи, а то й коменданти. Я, що був тоді головою міжнародного «Союзу Ді-Пі преси» (визнаного армією та УНРРА) на всю американську зону Німеччини, не знаю жодного такого випадку, щоб американська влада цензурувала будь-яку газету чи журнал. «Час» вже після 6 місяців свого існування був економічно стабільним підприємством. Коштував один примірник 50 пфенігів. При десятитисячному накладі це давало 5000 марок на тиждень, а 20000 – місячно. Це була сума, яка вже створювала перспективи самодостатності», – писав Роман Ільницький у своїх спогадах про таборову пресу в журналі «Сучасність» 1982 року.
Слід зазначити, що тижневик «Час» виходив близько 4 років, до 1949 року. Завдяки Р. Ільницькому у липні 1947 року вийшло перше число тижневика для українців німецькою мовою «На чужині» («Im Ausland»), а у 1950 році Роман Ільницький став ініціатором і засновником «Союзу вільної преси Східної і Центральної Європи, балканських і балтійських держав», причому, цей «Союз...» був побудований на зразок подібних німецьких громадських організацій і встановив тісні зв’язки зі Союзом німецької ліцензійної преси.
Поряд з виконанням обов’язків видавця, журналіста та очільника громадських організацій екзильної преси, Роман Ільницький поринає у громадське життя українців на еміграції. Він посідає відповідальне становище головного секретаря Центрального Представництва Українців у Європі (ЦПУЄ). За його ініціативою опрацьовано, зокрема, план громадського впливу на пресу за допомогою відповідних органів ЦПУЄ, щоб тон і характер статей в українській пресі при всьому їхньому розмаїтті не дискредитував перед зовнішніми чинниками українську справу та не давав зайвих аргументів її ворогам. Після тривалих переговорів вдалося, наприклад, скликати конференцію видавців, редакторів та ліцензіатів українських часописів у Франкфурті 17 березня 1947 року, яка мала безперечний успіх.
Політичний напрям і тон українським газетам на чужині в перший час другої половини 1940 років задавали фактично п’ять досвідчених публіцистів: Іван Багряний («Українські вісті», Новий Ульм), Роман Ільницький («Час», Фюрт), Павло Котович («Наше слово», Авгсбурґ), Геннадій Которович («Неділя», Ашаффенбурґ), Зенон Пеленський («Українська трибуна», Мюнхен) та Володимир Стахів («Сучасна Україна», Мюнхен). До кола співпрацівників, авторів та дописувачів «Часу» входили Богдан Тадей Галайчук, Микола Колянківський (редактор), Ігор Костецький, Юрій Косач, Богдан Кравців, Зенон Кузеля, Володимир Ладижинський, Юрій Лінчевський, Роман Олійник-Рахманний, Лев Ребет, Михайло Сопуляк, Михайло Сосновський, Мирослав Стиранка, Ярослав Шав’як, Юрій Кошельняк, Федір Одрач, Володимир Кубійович, Андрій Качор, Іван Красник, Василь Маркусь, Ярослав Дзиндра, Григорій Ващенко, Зенон Пеленський, Володимир Янів, Євген Храпливий, Володимир Дорошенко, Віктор Приходько, Дем’ян Горняткевич, Дмитро Чуб, Борис Лиснянський та інші.
Після початку масового переселення українців до Америки, Канади та Австралії було запропоновано об’єднати всіх українських видавців, редакторів, авторів, друкарів, книгарів під егідою такого собі «Книгоцентру», який 30 вересня 1948 року на своїх зборах об’єднав близько 40 фірм, установ та осіб. Головою управи «Книгоцентру» було обрано Віктора Доманицького, а наглядову раду цієї інституції очолив Роман Ільницький. Але обставини були сильніші за щойно створений «Книгоцентр», бо наприкінці 1949 року припинили свою працю близько 300 українських еміграційних друкованих видань, й знову постало нагальне питання: як утримувати зв’язки з українцями по всьому світу, що роз’їжджалися за пошуками кращої долі. «Нема сили, нема потреби і навіть совісти здержувати людей від виїзду з Німеччини... Тут, у цій країні, не вдасться нам ані заробити на пристойне життя, ані виховати дітей, ані закласти тверді підвалини під громадсько-політичне життя. Нам треба рахуватися з тим, що наші люди будуть розпорошені малими гуртами по цілій земній кулі. Першою посилкою, яку одержить з Німеччини новий емігрант, повинна бути українська газета», – писав 19 вересня 1948 року у тижневику «Час» Роман Ільницький.
Згодом відбувся перший крок до створення центрального органу всієї української еміграції. Тижневики, що виходили у Фюрті та Парижі, у вересні1949 року було об’єднано в одну газету під назвою «Українець-Час», і Роман Ільницький виїхав до Парижа, щоб там працювати над розбудовою редакційних і господарських планів для першого друкованого органу, який за змістом, назвою, поширенням та амбіціями мав би стати всеукраїнським часописом у всіх країнах поселення української еміграції. Але до кінця цей грандіозний план виконати, на жаль, не вдалося. У 1958 році з’являється друком двотомник Романа Ільницького німецькою мовою «Україна і Німеччина в 1934-1945 рр.», що його видав Ост-Європа Інститут у Мюнхені, що належить до видатних і фундаментальних історіографічних праць про українсько-німецькі відносини досліджуваного його автором періоду. Трохи раніше побачила світ його ж англомовна праця «Міжнародна асоціація екзильної преси» як детальний підсумок діяльності Р. Ільницького на керівних становищах пресових структур східноєвропейських еміграцій. «Взагалі, його писання ґрунтувалися на солідному і глибокому вивченні предметної проблематики, аналітичному розборі подій і питань, стрімкому систематичному укладі, всебічній аргументації і об’єктивному ставленні усіх крапок над «і»…» – писав виданий політолог Анатоль Камінський.
Т. зв. американський період життя Романа Ільницького починається від часу його переїзду до Сполучених Штатів Америки. Тоді він очолив діяльність Організації однодумців ОУН за кордоном на американських теренах, був заступником Голови Політради ОУНз, продовжував дописувати до різних українських еміграційних видань, брав найактивнішу участь у дискусіях, організованих українцями на чужині. Він вносив у заходи, в яких брав участь, чимало новелістики, модерну й інспірацій поряд із ґрунтовністю наукових та програмово-теоретичних положень, принциповістю у своїх позиціях й поглядах та послідовністю у веденні дискусії, порядністю у відносинах між людьми, яких би політичних поглядів вони не дотримувалися.
Прикметною, на мою думку, є його дискусія з провідним членом ОУН з-під стягу полковника Андрія Мельника ред. Ярославом Гайвасом, яка відбулася за участю студентів нью-йоркських високих шкіл 2 травня 1970 року у будинку Товариства українських інженерів. Організатором зустрічі був інж. Зенон Салевич. Представники організацій Визвольного Фронту, що діяв у США під егідою ЗЧ ОУН, відмовилися від участі в дискусії. Думається, що про переможця у цій жвавій та цікавій дискусії говорити наразі було б некоректно, оскільки обох провідних диспутантів вже немає серед живих. Доведеться обмежитися лише фразою магістра Романа Ільницького щодо головних завдань ОУНз на початку 1970-х років. Ільницький підкреслював (у той час, коли деякі інші діячі, наприклад, зі середовища ЗЧ ОУН, пропагували навіть позитивні наслідки для української визвольної справи світової ядерної (!?) війни між двома надпотугами – США і СРСР), що «нашим головним завданням є допомога українському народові в його боротьбі за державність. Ставлю наголос на слові «допомога», бо саме це відрізняє нас від двох інших організацій українських націоналістів. У протиставленні до них ми не маємо жадних ілюзій щодо того, чи станемо на чолі визвольного руху в Україні. Ми сказали собі згори, що такі амбіції для еміграційних формацій є нереальні, нездорові, шкідливі. Визвольною боротьбою не можна керувати з-за кордону, а тільки допомагати їй. Народ, що змагає до самостійного державного життя, мусить на власній території створити сили, що поведуть його до перемоги.
Україна розпоряджує великими кадрами людей з академічною освітою. Власними силами може бути обсаджений весь адміністративний, господарський та інші апарати. Україна стала індустрійно-аґрарною країною, з наголосом на індустрії. В обличчі такої дійсності завдання нашої політики є двояке: по-перше, втримати та розбудувати ці елементи сили, а по-друге, – просякнути їх українськими державницькими ідеями».Через такий підхід що тільки не наслухались Роман Ільницький та його однодумці з ОУНз на чужині від своїх політичних конкурентів. Їх називали й «совєтофілами», й «реалітетниками». Проте, висновки й передбачення провідних діячів ОУНз та Закордонного Представництва УГВР, до делегатури якої у США входив і Р. Ільницький, згодом справдилися і здійснилися. Спочатку рух Опору й Відродження в Україні, відомий під узагальненою назвою Український Демократичний Рух, показав, що ідеологія Руху Спротиву і його практика є відмінними від пропагованих більшістю українських еміграційних інституцій підходів. Та це, зрештою, показав і подальший розвиток подій вже наприкінці 1980-х років. «В коекзистенційній війні, – писав у 1973 році Роман Ільницький, – не можна здобути перемогу в одній битві, а треба підготовляти її (перемогу) довгі роки. В політиці нашого часу, ще менше, як у політиці «вчора», не можна «все або нічого», бо перемога (кожна перемога!) складається з успіхів на довгі роки...
Через мову, культуру, економіку, власну адміністрацію до повної самостійності! Це не означає, що в СРСР неможлива революція в класичному сенсі, а тільки те, що її вигляди на успіх набагато менші, ніж раніше. Народ, при нинішніх обставинах, скоріше прийме еволюцію, ніж революцію, скоріше прийме програму УДР як класичної ОУН! Прийшов час, щоб і ми, партія з тверезим поглядом на українську дійсність, зробили переоцінку наших поглядів і в цьому питанні. Прийшла пора, щоб навіть у найбільше реакційних колах українського комунізму і націоналізму зрозуміли, що патріотами були, є та будуть і націоналісти, і комуністи».
Інша дискусія, але вже на шпальтах часопису «Сучасність» між Романом Ільницьким та Богданом Цимбалістим викликала зацікавлення великої кількості провідних діячів українського громадсько-політичного життя на чужині, зокрема, й українських науковців. Так, знаний український економіст, перший президент Міжнародної Української економічної асоціації й професор економіки Темпльського університету (Філадельфія) Іван-Святослав Коропецький у своїй статті «Богдан-Ярослав Цимбалістий», поміщеній у збірнику «Економічні праці» (Київ, «Смолоскип», 1998) зазначає, що «заслуговує на увагу цікавий аналіз його (О. П. – Б. Цимбалістого) поглядів у статті Романа Ільницького... Цей автор намагається виправдати нашу внутрішню незгоду в різні часи та боротьбу за владу між політичними угрупуваннями – така конкуренція, на його думку, є корисною. Він також пояснює брак державності традиційним аргументом – кількаразовою втратою провідної верстви в нашій історії... На противагу Богдановим поглядам на негативний вплив Донцова на ідеологію та діяльність ОУН, Ільницький, спираючись на дослідження Михайла Сосновського, применшує чи навіть заперечує такий вплив. Автор цих рядків, радше, згоджується з Ільницьким. Якщо Донцов мав вплив, і я згодний з тим, що цей вплив був негативний, то не на всіх членів ОУН». Підсумовуючи свою дискусію з Цимбалістим, Роман Ільницький підкреслює, що «…погляд Цимбалістого (та не тільки його), що розкол в ОУН був трагічним моментом в історії нашої визвольної боротьби, не підтверджується подіями Другої світової війни. Дві ОУН могли долати труднощі тієї винятково жорстокої доби краще, ніж одна. І перший, і другий табори мали свої успіхи та поразки. Відсутність якогось з них була б утратою для України».
І з цим, на перший погляд, дещо контроверсійним твердженням, Романа Ільницького слід після детального аналізу фактів і подій погодитися, бо передвоєнний розкол в ОУН відкрив шлях для конкуренції програм, поглядів та підходів у площині української визвольної справи. Різними відламами ОУН (які емблематично називають бандерівським та мельниківським) було ініційовано відповідно пронімецьку та антинімецьку орієнтації, відкрито шлях до антинімецького резистансу, з одного боку, й легальної діяльності українських чинників в умовах німецької окупації, з іншого. Особливо не варто, на думку Р. Ільницького, розглядати цей розкол в ОУН «як вияв зразкового анархізму української вдачі та нездібності українського народу до єднання та співпраці», оскільки розколи це універсальне, а не суто українське явище, і вони є елементом демократичного процесу. Слід врахувати також і те, що «в історії української політики не було жодної партії, яка не пережила б один або більше розколів». Із згаданих мною вище уривків дописів та дискусій Романа Ільницького з його опонентами можна натепер погодитися.
…Анатоль Камінський відзначав у Романа Ільницького легкий, колоритний стиль і спокійний тон. Як публіцист і журналіст, «він вмів передавати і формулювати найскладніші речі просто і зрозуміло кожному, без високопарної бомбастики, як і без академічного формалізму чи механічного раціоналізування». Думається, що ніхто ще не розглядав праці Романа Ільницького в площині конструювання ним певних геополітичних схем та позицій та детального аналізу ним тенденцій розвитку сучасного світу. Цікавими, як на мене, є його міркування, наприклад, щодо майбутнього укладу світу й перспектив націоналізму. Ільницький писав, що «наші дні мають досить доказів на те, що доба імперіалістичного і месіяністичного націоналізму для білої людини західної цивілізації скінчилася, а на її зміну приходить доба наддержавної культурної і господарської співпраці. Всі найближчі покоління можуть жити в світі, в якому місце багатьох держав займуть два чи три добровільно об’єднані господарські блоки, і вони будуть опановувати політичну сцену світу. Такі комплекси можуть постати тільки тоді, коли вони виростатимуть на базі рівності всіх націй, які приєднаються до того чи іншого блоку. Поки що тільки західна Європа і Північна Америка дозріли для такого рівнорядного співробітництва. На постання інших великих блоків доведеться чекати ще. Правда, вони можуть існувати на базі примусу, напр., совєтський блок, але їх тривалість дуже сумнівна». (підкреслено мною – О. П.). Поряд із прогнозом наприкінці 1960-х (!) років розпаду т. зв. совєцького блоку – Варшавського договору і РЕВ – Роман Ільницький чітко окреслив модифікований шлях політичної боротьби за визволення українського народу – «масові походи, демонстрації, пасивний спротив. Здається, що ці методи в теперішній міжнародній ситуації виправдовують себе ефективніше, ніж бомби і револьвери. Їхньою ессенціальною частиною є вимога законності в державі, намагання застосувати на практиці видані закони, зробити їх дійовими, вимога, щоб теорія стала практикою, щоб конституція не була мертвою буквою, і щоб зраджені кличі про свободу людини і народів нарешті почали здійснюватися в житті».
Роман Ільницький був прихильником неминучої зміни у світовому укладі ще від 1946 року, коли був видавцем «Часу» у Фюрті. Це влучно підмітив інший знаменитий український публіцист і вчений Роман Олійник-Рахманний, який у своїй статті «За який світ?», яка була надрукована у лютому 1948 року, писав, що «одним із наслідків технічного поступу є поставання «єдиного світу»... Відгомони тих голосів знаходимо і в українському пресовому житті. Роман Ільницький в «Часі», зазначав, що світ іде до неподільності, а Віктор Петров у «Збірнику МУР-у» проголошував, що «19-е сторіччя змагалось за суверенність народів; наш час ідею національної суверенності доповнює гасло світового уряду. Наш час прагне міжнародної єдності».
Особливою ж темою практичних зацікавлень Романа Ільницького є питання облаштування громадсько-політичного життя українства на чужині: обрання громадського проводу, розвиток культурного, наукового, церковного життя української громади. Він приділяв чимало уваги перспективам розвитку українців на Північно-Американських теренах. Тут маємо його об’ємну працю «Призначення українців в Америці», де поряд з історичним екскурсом подаються практичні поради для інтенсифікації й вдосконалення різних українських інституцій на еміграції. Кажуть, що Роман Ільницький був генератором не лише цікавих і оригінальних ідей, але він також був постійним і невичерпним джерелом нових проектів, концепцій і модерних та сміливих пропозицій. Коли в українців з’явився історичний шанс стати «співвласниками Канади», бо українці за чисельністю національних груп займали в Канаді 4-е місце (2,8% від 18-тимільйонного населення цієї країни), Ільницький запропонував проект перетворення канадської провінції Манітоба з Вінніпегом на чолі на центр українського політичного життя, переселивши туди значну частину українців з Альберти, Саскачевану, як також з інших країн поселення, зокрема, – Австралії та Південної Америки, створивши таким чином у Канаді потужний український адміністративний, силовий та господарсько-культурницький фактор впливу. Як один з авторів проекту, Ільницький пропонував створити при КУК та УККА відповідні переселенські комісії, які б забезпечували майбутнє переселення нашої еміграції до Манітоби, де ще до переселення українці налічували близько 106 тисяч населення, посідаючи друге місце (після англійців) серед представників інших національностей, що населяли цю провінцію. Приблизно така ж кількість українців була на той час в Альберті й трохи менше, 79 тисяч, – у Саскачевані. Необхідно було «створити міф великого українського з’єднання на українській території в Канаді. Міф і пієтизм. Пієтизм і захоплення. Захоплення і новий сенс життя для десятків і сотень тисяч людей! Найвищий час подати помічну руку тим сотням тисяч людей нашої крові. Найкраща допомога, яку можна їм дати, – це їхнє переселення до Канади, до Манітоби», – стверджував Роман Ільницький.
Деякий час Роман Ільницький працював разом зі Світланою Луцькою в слов’янському відділі Публічної бібліотеки при 5-й Авеню в Нью-Йорку й заслужив там авторитет кваліфікованого й високоосвіченого працівника, надзвичайно ділового і ввічливого (Іван Кедрин). У 1967 році з’явилась «Заява про сучасну ситуацію в Україні», підписана 35-ма українськими викладачами американських коледжів та університетів та деякими науковими працівниками. В цій «Заяві», зокрема, містилось звернення до кремлівських можновладців щодо зміни на краще політики щодо українського народу, закликалось звільнити українських політичних в’язнів та переглянути українсько-московські відносини. Авторів «Заяви» одразу ж звинуватили в національному відступництві та зраді. Іван Кедрин у своїй книзі споминів «Життя – Події – Люди» (Нью-Йорк, 1976) зазначав, що «...все українське суспільство ставилося і ставиться критично до західної, зокрема, американської політики співіснування зі СРСР, дарма, що я чув доповідь такого видатного українського інтелектуаліста, як Роман Ільницький, що й та політика співіснування приносить користь, а не шкоду народові в Україні. Проте загадана «Заява 35-ти наших викладачів американських високих шкіл (були між підписаними й деякі бібліотекарі) ставала на ґрунт співіснування і діалогу між вільним українським суспільством в діаспорі та кремлівськими правителями». Справді «Заява» не мала суттєвих практичних наслідків, а мала, здебільшого, тактично-дипломатичний та маніфестаційний характер. Слід сказати також, що навіть НТШ-А своєю постановою від 10 лютого 1968 року засудило підписантів та тон вказаної «Заяви», однак, пізніша українська історія 1980-1990 років все ж довела вмотиваність і ефективність легальних та еволюційних підходів до вирішення нагальних питань у процесі визволення поневоленого народу.
Помер Роман Ільницький після тривалої недуги 2 лютого 2000 року. Мав дуже гарну родину. Дружина Ніна була активісткою українського громадського життя на чужині, тривалий час працювала у знаменитій нью-йоркській фірмі-корпорації «Пролог» та у видавництві часопису «Сучасність». Вона – велика патріотка України, яка шанобливо ставиться до нашої історії, культури й мови. Ільницькі виховали в такому ж дусі і своїх двох дітей – доньку Уляну й сина Олега, який згодом став знаним українським літературознавцем й професором славістики. Дружина професора Олега – Ніна, з дому Пилип’юк – є видатним українським мовознавцем.
Роман Ільницький, якому 18 червня 2015 року виповнилося б 100 років, залишився в пам’яті його сучасників чесною і прямолінійною людиною з виробленим і відредагованим самим життям характером: принциповим і толерантним, обов’язковим і трохи скептичним. Він належав до представників того покоління української публіцистики, яке позначене іменами Мирослава Прокопа, Дарії Ребет, Мирослава Стиранки, Романа Рахманного, Івана Майстренка, Богдана-Тадея Галайчука, Василя Маркуся, Анатоля Камінського, Лева Ребета, Ярослава Гайваса, Володимира Мартинця, Зенона Пеленського, Володимира Стахіва, Богдана Кордюка, Євгена Врецьони, Мирослав Болюха та багатьох інших, які заявили про себе як про майстрів журналістського цеху в часі або після закінчення Другої світової війни на еміграції.
Незважаючи на різні політичні погляди деяких з них, долі у багатьох цих людей були схожими. З цієї визначної плеяди віртуозів публіцистичного пера Роман Ільницький вирізняється, щонайперше, високим рівнем полемічності свого пера та нахилом до виявлення та напрацювання концепційних та програмових напрямків розвитку громадсько-політичного життя та українського визвольного руху. Праці Р. Ільницького, які були видані з моєю передмовою під назвою «Думки про українську визвольну політику» у 2007 році, свідчать, насамперед, про оригінальність його методологічних підходів до вивчення й узагальнення доволі складних тем суспільного розвитку (і не тільки української громади на материку чи на чужині), та про ґрунтовність дослідження доволі контроверсійних аспектів нашого визвольного руху та напрацювання концепційних положень. Судячи зі споминів Романа Ільницького, йому було про що сказати українському читачеві, але немає в цих спогадах одного – спекулятивної драматизації подій та фаворизації тих чи інших осіб.
«…У схемі його цінностей поруч з родиною стояла Україна. Це була перша любов батька, і вона займала його час, думки, мрії; вона була в центрі його інтелектуальної уваги і роботи. Через нього всі ми, більшою чи меншою мірою, теж жили Україною», – зворушливо писав про свого батька Романа Ільницького його син Олег…. Дуже хотілось би, щоб сьогодні, у ці червневі дні, коли Україна бореться в московським агресором на Сході, українські патріоти згадали про небуденну постать видатного інтелектуала, публіциста, журналіста й громадсько-політичного діяча Романа Ільницького, який жив Україною та мріяв про неї як про рівноправну державу в колі вільних європейських країн.