Від редакції:

У попередньому числі (№ 27) нашого тижневика в огляді Л. Корсун «Тріумфальна хода планетою фільму «Плем’я» режисера Мирослава Слабошпицького» (http://www.chasipodii.net/article/15436/ ) ми вже писали про міжнародний успіх цього фільму. Нагадуємо, він демонструється нині на екранах 44 країнах світу, отримав 43 нагороди міжнародних фестивалів, зокрема, три від Канського-2015. З 15 по 29 червня ц. р. пан Слабошпицький, всесвітньовідомий український кінематографіст, презентував свій фільм у США разом з ведучою актрисою цієї стрічки Яною Новіковою. Він люб’язно погодився на інтерв’ю для тижневика «Час і Події». Непересічна особистість, енциклопедист у галузі світового кіно, екстравагантний, сміливий, відвертий як на екрані, так і в судженнях. Приваблює своїми ерудицією, відкритістю, демократичністю.

• Пане Мирославе, як вам сподобалися Штати з першого погляду, а головне – їхні кіноглядачі?

Та я ж у Штатах втретє за останніх сім місяців. Перший візит був у листопаді 2014 р. в Лос-Анджелесі для участі у фестивалі, на який запросили мене, де і відбулася презентація мого фільму. Я жив тоді на Голлівуд-бульварі, напроти Китайського театру, де раніше вручали «Оскар» і де показували мій фільм. Тоді в мене було таке відчуття, що я потрапив всередину американського фільму, наскільки все було незвичним – бульвар з відбитками рук кінозірок, архітектура, пейзажі, оточення... Було абсолютно вражаюче! Я отримав приз фестивалю, були добрі покази, добра публіка. Тоді я був з Яною (Яна Новікова – виконавиця головної ролі, – авт.) та дружиною (Оленою Слабошпицькою – авт.).
Вдруге ми були з дружиною на запрошення фестивалю незалежного кіно в Санденсі (Sundance Film Festival – авт.), що проходить у м. Парк-Сіті, в штаті Юта. Там вже інша Америка. Теж було класно. І ось третій тур – містами Америки, де показують наш фільм, і я зустрічаюся з публікою. За два тижні ми побували в Нью-Йорку, Бостоні, Вашингтоні і знову ось у Лос-Анджелесі.
У Нью-Йорку провели п’ять днів, побували в туристичних місцях. Потримався за бика на площі перед Уолл-стрит, були на Брайтоні, легендарних Тайм-Сквері та 42-й вулиці. Я шукав там місця, де знімалися фільми. Наприклад, район між Бруклін-брідж та Мангеттен-брідж, де мафіозі скидали трупи, коли знімався фільм «Хрещений батько».

• Є, до слова, порівняння вашого фільму з «Хрещеним батьком».

Так. Було таке...

• То як вам подобається американська публіка, і чи були зустрічі з діаспорою?

Американська публіка – одна з кращих у світі. Правда, моє кіно показують лише в артхаузних кінотеатрах. Таке враження, що ти прийшов в церкву кінематографа. Повне розуміння фільму. Я отримав масу задоволення, і було дуже приємно.

• Ніхто з глядачів не прискіплювався з приводу, скажімо, сміливих епізодів?

Я почув кілька дивних питань російською та українською мовами. Це ще радянські люди. Від американців таких не чув.

• А з українцями з-за океану зустрічалися?

О, так! Ось у чудовому Бостоні, який, на жаль, не було часу подивитися, ми довго спілкувалися після показу з нашими людьми, фотографувалися. Я познайомився з чудовим хлопцем Олегом Коцюбою. Він – редактор і керівник онлайн-проекту «Критика», займається українськими студіями у Грабовича. (Григорій Грабович – професор Українського національного інституту Гарвардського університету україністики, президент Наукового товариства імені Т. Шевченка в Америці – авт.). Дуже цікава людина. Все було так прекрасно!
У Нью-Йорку ми побували в Українському музеї. Тепло поспілкувалися з працівниками. Прибіг і Андрій Котляр, який разом з пані Ганею Кріль ініціював тут у вас фестиваль «Kinofest NYC», були журналісти. "Нова газета" навіть встигла вже прислати нове інтерв'ю для неї.
У Вашингтоні була дуже приємна зустріч з членкинями Союзу українок. Вони в Києві ще задовго до Майдану вручали мені свою нагороду. Це був їхній проект: вони відібрали 40 українців віком до 40 років, які мають досягнення в своїй галузі діяльності. В це коло потрапив і я. Це була дуже зворушлива, радісна, тепла зустріч з обіймами.
А ось вчора (26 червня, – авт.) після перегляду фільму тут, у Лос-Анджелесі, зустрівся з Наталею Кохан, з якою познайомився у Німеччині 5 років тому. Вона – українка десь у третьому поколінні. Я був радий побачити її тут учора.

• Прошу уточнити деякі дані стосовно міжнародного визнання вашого фільму.

«Плем’я» закупили для прокату 44 країни, більше, ніж 100 Міжнародних фестивалів виявили бажання показати фільм, отримав від них 43 нагороди. Нас показують всюди: і в Тайвані, і в Макао, і в Південній Кореї, і дуже активно – в Сінгапурі. В Австралії українці добре приймали. І ось нині – в Штатах. У Росії пройшов широкий прокат. У країнах Європи. Всюди, окрім мусульманського світу, бо в нас є сцени, які можуть бути проблемними для мусульманського ринку. Але в Туреччині був і на фестивалі, і в прокаті тільки деяких міст.

• А тепер стосовно фільму. Ви неодноразово уже казали, що ваш фільм декадентський, експериментальний, не треба там шукати політику, і визначили жанр кримінальної драми (принаймні, так написано в деяких рекламах для іноземного прокату). А багато людей, всупереч вам, називають фільм соціальною драмою. Адже це правда: падіння духовності, моральний регрес суспільства. І не тільки в спільноті глухих. Це дійсно фільм про життя, а не про глухих.

Я хотів би уточнити. Бо, чесно кажучи, я називаю це «драмою дорослішання». В американському кіно є такий вислів – «coming-of-age». Я думаю, що мистецтво тим і відрізняється, що воно спонукає до роздумів і дає можливість різних трактувань. І це – прекрасно. Я казав трохи про інше. Йшлося про те, що не можна знімати метафору або політичну заяву. Можна розповідати історію, а всі твої переконання і погляди на світ проявляться в ній самі собою. Звичайно, при умові, коли ти робиш справжнє мистецтво. Ось що я мав на увазі, а не те, що мій фільм не має соціального чи ще якогось підтексту.

• І те, що глядачі роблять такий висновок (жанр соціальної драми) – це і є ваша заслуга як автора фільму...

Я думаю, що це наша спільна заслуга – автора і глядача. Тому що глядач – це теж «плем’я». Цей фільм такий, що його не тільки глядач дивиться, а й фільм «Плем’я» дивиться на глядача.

• Тобто, кожен глядач – це співавтор, і в кожного він різний у силу багатьох індивідуальних складових – світоглядних, інтелектуальних, моральних, естетичних.

Так, безумовно.

• А ще ви казали, що це фільм – гімн можливості повстати проти всіх і вся. Але з першого погляду можна зробити висновок, що проявом такого бунту є жорстокість у відповідь на жорстокість. То що, «око за око?»

Може, не так прямо, але, безумовно, якщо є зло, і його так багато, то воно має бути знищено в доступний спосіб. У нас в Києві на Майдані, на центральній вулиці, застрелили більше, ніж сто невинних беззбройних людей. Ось де жорстокість!!! І про які тоді сцени жорстокості можна казати в моєму фільмі? Та в мене порівняно з цим – діснеївський фільм. Тоді про що вести мову? Кіно не породжує жорстокість. Я можу вас переконати, що ті, хто вбивав людей на Інститутській, мало дивилися кіно. Бо воно не породжує жорстокість у житті. Воно є, певною мірою, психотерапією: це можливість звільнитися від якихось переживань, не застосовуючи реальну жорстокість.
Власне, Майдан трапився, на мій погляд, тому, що дуже багатьом, що вже дістали, хотілося розтрощити череп. Немає у мене у фільмі жорстокості.

• А ось в Америці побутує думка, що американські тінейджери, застосовуючи силу і навіть розстріли, копіюють голлівудські фільми...

Проста відповідь: так, американці – абсолютно кінематографічна нація...
Що стосується України, то від українського кіно цієї загрози не існує, тому що українського кіно немає. Всі уряди протягом 23 років його нищили. За винятком того періоду, коли головою Держкіно була Катерина Копилова. (З травня 2010 по лютий 2014 р. – авт.).

• Цікаво, чим відоме її головування?

А тим, що наверху невідомо, з яких причин прийняли рішення створити проект «Українське кіно». Був прийнятий закон «Про кінематографію». Почали фінансувати фільми. Причому, шляхом відкритого відбору. Спеціальна фахова комісія відбирала кращі через бальну систему. Потім був публічний захист цих проектів. Як у Європі. Таким чином отримали фінансування багато людей, зокрема, Володимир Тихий – для «Зеленої кофти», Михайло Іллєнко – для «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», Олесь Санін – для «Поводиря», я – для «Племені» та інші. І хоча згідно зі законом держава фінансує лише 50 відсотків бюджету фільму, така допомога означає, що фільм буде завершено. Так протягом останніх трьох років було створено більше, ніж 50 кінокартин. Це значно більше, ніж будь-коли за роки незалежності. При Копиловій була підписана Європейська угода про кінопродукцію, зокрема, двохстороння угода між Україною та Францією. В кіно пустили нове покоління, до якого належав і я. З’явилося багато дебютних фільмів. Був би інший чиновник, могло бути по-іншому.

• А як зараз?

Зараз нинішній уряд продовжує його нищити, себто, не підтримувати. Згадуються слова нашого інтелектуала Івана Дзюби, який, згідно з легендою, ніби сказав: «У нашій державі міністром культури керує міністр фінансів»... Наразі проект «Українське кіно» фактично закритий. Нових українських фільмів не буде і, відповідно, якогось негативного впливу на українців не матимуть. Можна не хвилюватися. Ми будемо дивитися американські, російські, французькі фільм. Зараз лиш дофінансовують ті, що були запущені при Копиловій. Ми чекаємо загальнодержавної волі для підтримки нашого кінематографа.
Ой, як безпросвітно! Але ж ви уже зараз маєте проект наступного фільму. То, може, бодай, ви послужите його збереженню?
Мені трохи легше, ніж моїм колегам, тому що «Плем’я» – фільм успішний. Але тому що державою було прийнято рішення підтримувати українське кіно. (Держкіно фінансувало половину бюджету фільму» Плем’я», – авт.). Якщо ми не будемо знімати, бодай, 10-12 ігрових фільмів (наголошую – ігрових, а не документальних) на рік, з яких 5 буде поганих, 3 – посередні й ОДИН – чудовий, то наша кінематографія буде працювати.

• І така перспектива нас не чекає, на вашу думку?

Якщо зараз прем’єр-міністр розповідає про те, що він найме якогось володаря трьох «Оскарів», щоб зробив документальний фільм про Крим, то це видає крайню некомпетентність чиновників в тому, як функціонує кіномашина. Тобто, щось хороше чекати кінематографістам України не доводиться.

• Мало того, що запрошують іноземців в міністерські кабінети, та ще й кіно мають робити варяги?

Я – не проти іноземців. Але я думаю, що нам також треба оголосити міжнародний конкурс на заміщення вакантної посади прем’єр-міністра серед лауреатів Нобелівської премії в галузі економіки. («Оскар» у кіно адекватний Нобелю в науці). То, може, життя в Україні було б краще, і кіно збереглося б.
Арсеній Петрович чомусь дуже хоче отримати Оскара замість того, щоб отримати Нобелівську премію в галузі економіки, тобто, працювати в тій ділянці, в якій він є фахівцем. Або, принаймні, має бути фахівцем згідно з посадою, яку обіймає. І має отримати Нобеля в галузі економіки, тому що створення кіно – це така сама наука, як професія економіста.

• Думаю, що складніша через свою багатогранність, багатофаховість…

Принаймні, цим треба серйозно займатися...

• І ще одне, за вашим висловом, «дивне питання» від глядачів ще тієї радянської епохи: чи не переборщили із сексуальними сценами і чи не забагато їх у фільмі?

Якщо відкинути ханжество, відкинути забобони навіть у релігійних людей, то нічого «такого» у фільмі немає. Враховуючи те, що Україна має демографічні проблеми, то скоро буде як у Росії, де етнічних росіян майже не залишилося. Боюся, що в Україні те саме може трапитися. І я не бачу нічого поганого в тому, щоб стимулювати людей до дітонародження. Інша справа, що поки прем’єр-міністр шукатиме володарів трьох Оскарів, щоб зробити фільм, життя настільки погіршиться, що прогодувати 3-х, 2-х і навіть одну дитину стане неможливо.
У фільмі немає порнографії. А людина, яка не відчує статевого збудження під час мого фільму, може бути лиш хворою, якій треба до лікаря. І якщо казати про секс на екрані, то в цьому немає нічого страшного. Це в СРСР була незрозуміла війна з сексом. Я думаю, що у фільмі «Плем’я» я не зробив нічого непотрібного. Далі вже глядач робить свій висновок: чого йому забагато, чого не вистачає. Люди різні, різний культурний рівень, різний досвід, різний вік. Хтось любить одне, хтось – інше. У вільній країні кожна людина має право на свої думки. А я зробив фільм, який бентежить увесь світ. Люди дивляться, і в них виникають з цього приводу якісь емоції. Не буває, щоб абсолютно всім сподобалося. І так з кожним фільмом.

• Ваші прихильники знають, що вам імпонує кіномова режисерів Заходу. Ви захоплюєтеся класиком Тодом Браунінгом і сучасником Ларсом фон Трієром, любите Альфреда Гічкока, Орсона Уеллса, австрійців – класика Фріц Ланга і сучасника Ульріха Зайдля. І навіть казаха Еміра Байгазіна з його «Уроком гармонії».

Щодо наших класиків. Ви сказали принагідно, що «Моє кіно не від Довженка і не від Параджанова». А іншого разу, що у нас «школа кіно точно є – не забуваймо про Параджанова». Ваше ставлення до поетичного кіно?
Існує класика. В кіно вона швидше застаріває, ніж у літературі. Фільми, які мені десять років тому (маю на увазі американські) здавалися неймовірно новаторськими, тепер викликають посмішку, бо зараз уже ніхто так не знімає. На жаль, така закономірність, так влаштований світ. Довженко і Параджанов – видатні режисери. А до речі, ви знаєте, відкіля виник в Україні поетичний кінематограф?

• Ну, починаючи з фільму «Тіні забутих предків» Параджанова.

Так, але чому раптом запустили в Україні таке кіно? Дуже просто. Була постанова ЦК КПРС про створення національних кінематографій. І в руслі політики партії на республіканських кіностудіях були запущені етнографічні фільми. У Сергія Параджанова вистачило таланту, сміливості зробити справжній непересічний шедевр... А до цього було розуміння національної культури у вигляді звітних концертів колективів художньої самодіяльності у палаці «Україна».
Коли моє покоління прийшло в кіно (Мирославу зараз 40 років. – авт.), вже не було Параджанова. Відійшли в інші світи найяскравіші представники поетичного кіно, а ті, хто залишилися, зробили його офіційною ідеологією. Тому моє покоління ставиться до нього як до диктату певної форми.
Але, в той же час, я вважаю, що я теж зробив дуже поетичне кіно. Адже поетика кіно міняється, як міняється, наприклад, поезія. Писали ямбом-хореєм, потім – верлібром, потім – білим віршем, а то й зовсім без рими. Так і в кіно міняються форми його поетики.
Вона і сьогодні популярна. На Роттердамському фестивалі можна побачити немало таких фільмів, серед африканських – теж.

• Знову ж посилаюсь на сказане вами: «Моє найбільше творче досягнення – я зробив найбільш титулований фільм в історії українського кіно». Більше, ніж «Тіні забутих предків»?

Дуже важливо уточнити: не краще, не талановитіше, не геніальніше. Але з більшою кількістю нагород. І, взагалі, це не коректне порівняння. Тоді було менше фільмів, менше фестивалів, компартія стояла на заваді поїздок за кордон і т. д. Підкреслюю: лише сухою мовою статистики «Плем’я» має більше нагород, ніж «Тіні забутих предків».

• Всі українці вітають вас, раді що цей фільм – це не тільки ваш особистий успіх, а й нашого національного кіно. Україна тепер звучить у кінорекламах 44 країн, де триває його прокат, її згадують в обговореннях, рецензіях...

Це, безумовно, так. Я не знаю, чи коли-небудь виходив український фільм із прокатом у США чи в інших країнах. Адже стараннями наших владомужців одразу після розпаду Союзу протягом 23-х років українського кінематографа не існувала на карті Європи і світу. Кожна держава в світі піклується про кіноіндустрію. В США – це бізнес. У ведучих країнах Європи кінематограф фінансується коштом платників податків. Це часто збитковий продукт, але його утримують, бо це атрибут цивілізованої держави. Як і національні олімпійські чи параолімпійські збірні. Відповідно, і фільми посилюють інтерес до тієї чи іншої країни. «Плем’я» – український фільм. Він зайвий раз нагадує про Україну, викликає інтерес до неї. Нам треба дбати про національний внесок у модернову, сучасну культуру. Це дуже важливо – бути інтегрованими в неї, адже світ нині такий малий.

• Ви зуміли ще й у цьому році попрацювати у фільмі українського режисера Альони Дем’яненко «Моя бабуся – Фані Каплан» у ролі Дмитра Ульянова. Коли фільм виходить на екрани? Думаю, ваша участь додасть йому реклами...

На жаль, не знаю. В зв’язку із затримкою фінансування була перерва. Він дознімається зараз в Україні. Сподіваюся, що наприкінці цього року або на початку наступного вийде на екран. Слідкуйте.

• А тепер – що наступне? Чи не хотіли б, враховуючи сучасні події, війну на Сході, героїзм захисників – добровольців, власне, боротьбу за ту державу, яка піклувалася б і про свою культуру, створити героїчний блокбастер?

Наразі ні. У нас є багато документалістів, які зараз знімають фільми на місці боїв під обстрілами, ризикуючи життям. Наприклад, мій друг Володимир Тихий, фільми якого демонструвалися в Нью-Йоркському Українському музеї, і там його добре знають. Я вважаю, що недоцільно знімати художній фільм, який на самому початку емоційно буде програвати телесюжету. Можливо, колись, коли ці події стануть минувшиною. А зараз – це тема для документалістики.

• І ще кілька слів про уже оголошений ваш новий проект – фільм «Люксембург». І чому така назва?

Це буде фільм про Чорнобиль Не про аварію, а життя опісля неї в Чорнобильській зоні відчуження. Назва «Люксембург» – метафорична. Адже територія зони відчуження займає таку саму площу, як територія герцогства Люксембург. Є і інші паралелі. Зона трохи схожа на державу в державі. Є кордони, які охороняються, і куди можна потрапити лише з дозволу. Є озброєна охорона цих кордонів... Для мене Чорнобиль – загадка. З одного боку – зона відчуження, з іншого – місце свободи. (А місце аварії пан Мирослав вивчив ще в дні трагедії. Саме тоді він працював у прес-центрі Міністерства надзвичайних ситуацій і побував там неодноразово. За його висловом «облазив вздовж і поперек». Згодом написав сценарій «Чорнобильський Робінзон» і отримав навіть приз конкурсу «Коронації слова», – авт.). Фільм «Люксембург» – художній, фільмування плануємо розпочати 15 грудня ц. р. Це буде спільна продукція України, Франції, Німеччини, Норвегії. (Режисер виграв грант одного з фондів Норвезького фестивалю в сумі 500 тис. крон. Підтримали проект і Нідерланди. А тепер дуже цікаво, як відгукнеться Держкіно України. – авт.).

• Дякую, пане Мирославе, за увагу до нашого тижневика, за все, що робите для українського кіно, і бажаю, щоби створений вами наступний фільм став ще більш успішним, ще більш новаційним. І дай вам Боже стати ренесансною людиною в українському кіно ХХІ сторіччя, якою вважали Орсона Уеллса в американській кінематографії і 100-річчя з дня народження якого відзначають протягом цього року.

P. S. Special thanks to Mr. Michael Lawson and Mrs. Morgаn Ressa, who represent Drafhouse Film, for their support for the interview.