В українській журналістиці та публіцистиці, тут, на материку, еміграційний діяч Роман Ільницький, який побачив світ рівно 100 років тому поблизу Борщева, на Тернопіллі, залишається ще не досить відомим. Писав він багато й ґрунтовно, оригінально та легко, але аж ніяк не похапцем чи експромтом, а його роль у суспільно-політичному житті кінця 1930-х – початку 1940-х років Західної України та української політичної еміграції, як на мене, є досить помітною.

Характеризуючи Романа Ільницького, відомий український політолог і правник із США проф. Анатоль Камінський писав, що той «відзначався принциповістю, прямолінійністю, обов’язковістю і толерантністю. І не лише толерантністю, а, власне, засадничою вимогою дотримуватися правил чесної гри і належної політичної етики та політичної культури взагалі. Йому був чужий чи таки осоружний всякий макіавеллізм, маніпуляційні хитромудрування, обманливі заскакування, дрібні розгри, низькопробна полеміка, особисті чвари, двозначні маневрування і т. п. Він був справжнім демократом, і звідси теж його постійні консолідаційні намагання на націоналістичному, міжпартійному і громадському відтинках. До цих питань він підходив не лише зі щирим переконанням і розумом, а й зі серцем».
Він залишився у пам’яті своїх сучасників таким собі революціонером-джентльменом, за влучним висловом того ж таки проф. А. Каменського, – «тактовним, вложеним, товариським, виваженим у своїх висловах, спокійним, елегантним, з усмішкою на вустах і життєрадісністю... Одним словом: модерний революціонер – одержимий боєвик і високої кляси інтелектуал – «з білим комірцем і добре зав’язаною краваткою...»
У тижневику «Час», що видавався у повоєнні роки у західнонімецькому Фюрті, його видавець Роман Ільницький 27 квітня 1947 року, зокрема, писав: «...Джентльменство розуміємо не як зовнішню блискучу форму, що покриває духовно-моральну неповноцінність людини, а як сукупність внутрішніх прикмет, що в природний і очевидний спосіб знаходять свій вияв у поправних і культурних формах поведінки. Кажучи про джентльмена, думаємо про опановану людину, про таку, що є паном своїх почувань, що, навіть провокована, не дасться спровокувати і, навіть дразнена, не дасться зґістеризувати. Думаємо про людину рішучу, про таку, що в переслідуванні шляхетної цілі є консеквентна, вперта і невмолима, але, при тім, культурна. Думаємо про людину чемну й уважну, а при тім – віддану своїм ідеалам і засадам і готову боротися за них усіма засобами, крім тих, які противляться засадам честі й гідності». Думається, що справжнє джентльменство було його життєвим кредо. Одним із зразків вірності своїм ідеалам, демократичним засадам і переконанням при дотриманні джентльменських – плюралістичних, культурних і порядних – методів у політичній дискусії є книга авторства Романа Ільницького «Організація українських націоналістів в Україні – Організація українських націоналістів за кордоном і ЗЧ ОУН. Причинок до історії націоналістичного руху», яку він написав у 1962 році під псевдо «Роман Кричевський», якраз у період чергової активізації розбрату та пересправ у націоналістичному середовищі українців на еміграції, так би мовити, «точки кипіння» в полемічній площині між політичними конкурентами.
Не переказуючи детальну історію ОУН, формування т. зв. опозиції в ЗЧ ОУН, Романові Ільницькому, як на мене, вдалося, покликуючись на невідому широкому загалові діаспорних українців джерельну базу, чи не найбільш системно подати суть, причини, тло та далекоглядні негативні наслідки розвитку такого конфлікту серед українських націоналістів на чужині. Про витоки й причини першого довоєнного конфлікту в ОУН Ільницький знав безпосередньо, хоча, як писав пізніше: «...Не брав у ньому ніякої участі і тільки був пасивним глядачем того, що відбувалося. Лінія двоподілу ОУН пересувалася між закордонним проводом ОУН, який у той час сидів у Німеччині, і між Крайовою Екзекутивою ОУН, що перебувала в Україні. У розгарі дальшої внутрішньої боротьби весь революційний актив в Україні і на еміграції став на боці» революційного проводу ОУН зі Степаном Бандерою на чолі. «Як то може не дивно, а конфлікт ОУН витворив нові енергії по однім і другім боці. Обі сторони намагалися посиленою працею дати доказ своєї вартості».
Згадана вище книга Р. Ільницького не лише добре характеризує інтелектуальний клімат та демократичний дух того середовища, до якого належав сам Ільницький, та орієнтує членство на краєві позиції, які були притаманні ОУН за кордоном, одним із очільників якої він був, а, щонайперше, подає вишуканість стилю його полеміки та високий публіцистичний рівень, як свідчить про твердість, завзятість, відкритість та безкомпромісність у засадничих справах. Роман Ільницький справді належить до провідних будівничих демократичних програмових та устроєвих змін у Закордонних частинах організації українських націоналістів, який своїми організаційними здібностями й публіцистичними доробком завжди і повсякчас працював задля досягнення великої Мети – Здобуття Української Держави.
Уродженець тернопільської Борщівщини, Роман Ільницький був одним із визначних творців нових підходів і розв’язок у площині ідеології ОУН після закінчення Другої світової війни, проявив себе видатним редактором, журналістом та публіцистом. Його статті друкувалися у багатьох українських еміграційних часописах. Про себе ж він писав порівняно багато, якщо враховувати циклостилеві, ще досі не друковані його спомини та короткі інформації про своє молодече гімназійне життя у Тернополі в історично-мемуарному збірнику «Шляхами Золотого Поділля. Тернопільщина і Скалатщина» (1983, Філадельфія). Як на мене, важливим є момент у життєписі кожної людини: як та інтерпретує своє становлення з юнацьких років. Роман Ільницький, зокрема, писав, що «…у 1928-30 рр. атмосфера в гімназії була дуже напружена. Серед молоді діяли таємні гуртки. Мене втягнули до одного такого гуртка в п’ятому класі. Дали мені виповнити якісь таємничі довгі формуляри, де треба було подати різну інформацію, а теж псевдо, щоб звучало і революційно, і серйозно. Врешті, придумав псевдо «Вир», асоціюючи його з виром рвучкої, повноводної ріки.. Моя доля після розв’язання гімназії склалась так, як і в багатьох інших моїх товаришів. Я поїхав додому, на село у Борщівщину, де моя мати вчителювала. Разом із братом Степаном, який склав іспит зрілості, ми включилися у громадську роботу. Але незабаром, після трусу, поліція ув’язнила мене, 15-річного хлопчину, і відправила до тюрми в Тернополі».
У своєму нарисі зі серпня 2006 року син Романа Ільницького професор Олег, що натепер мешкає у Канаді, писав: «… Тато народився в селі Кривче Горішнє 18 червня 1915 р. і був третьою дитиною з чотирьох у подружжі Володимира Ільницького (1885-1919) та Олени Бойко (1888-1945), які повінчалися 1910 року. Тато цікавився родоводом Ільницьких, і в його архіві були документи польською та німецькою мовами про своє походження і герб. Найстарший його брат Степан (н. 1911 р.) помер на туберкульоз у 1933-му році. Старша сестра Наталія (Наталка) народилася 1912-го року, а Ірина (Ірка) – 1919-го. В Америці у тата все стояли на поличці три старі фотографії. Одна – портрет його матері. Друга – портрет батька. На третій були зображені його батько (дуже молодий і вродливий) у товаристві свого діда Андрія і брата Іларіона (Ілярка). Усі три – в елегантних костюмах. Володимир і дід Андрій – у краватках, а Ілярко – у вишиваній сорочці.
З вищих фактів випливає, що у тата не було безтурботного дитинства та юності. Свого батька він майже цілком не знав, бо той помер, коли йому було чотири роки. Брата втратив, коли йому було вісімнадцять. Маму свою він востаннє бачив, мабуть, 1941-го року перед арештом».
Дійсно, в ранній молодості Роман здобув справді непогану на той час освіту – вчився в гімназіях Чорткова, Тернополя, Рогатина, в Малій Духовній семінарії у Львові. З першим приходом большевиків у 1939 році на західноукраїнські терени двадцятичотирирічний львівський учитель Ільницький одразу зрозумів, в яку державну систему він, того не бажаючи, потрапив, і усвідомив, що місця для легальної опозиції тут нема і бути не може: «Приглядаючись до цього всього, я вже тоді вирішив піти на еміграцію. Крім еміграції, могла бути ще тільки одна можливість: я міг піти в підпілля. Але жити у тій масовій божевільні, пристосовуватися до неї і толерувати її я не міг. Я не міг жити подвійним життям, не міг щодня і щогодини плювати собі в обличчя. Туга за світом і за пізнанням його перехилила моє рішення в бік еміграції. Про це я повідомив директорові школи д-ру І. Витановичу і таємно від своїх учнів покинув Львів наприкінці жовтня 1939 року».
Поселившись на українських теренах на захід від Бугу, де мешкало чимало українців, Роман Ільницький долучився до громадського життя цих теренів, брав участь у роботі осередків Українського Допомогового Комітету, Куренів української молоді. Зокрема, в Любліні він виконував обов’язки громадського референта Українського Центрального Комітету, що його очолював тоді проф. Володимир Кубійович, на Холмщину і Підляшшя, долучився до відкриття Української середньої торговельної школи в Білій Підляській, активно співпрацював у системі українських кооперативів у Холмі. Зрештою, Роман став одним із найкращих знавців й пізніших ґрунтовних авторів нарисів з історії Холмщини та Підляшшя, яку знаменито подав у своїх повоєнних споминах.
Коли ж наприкінці червня 1941 року Організація українських націоналістів з-під стягу Степана Бандери проголосила у будинку «Просвіти» на зборах українців Львова Акт відновлення Української Держави, Роман Ільницький став державним секретарем щойно створеного Українського Державного Правління. Однак, вже 12 липня 1941 року він разом із прем’єром УДП Ярославом Стецьком був інтернований гестапо за відмову уневажнення Акту відновлення Української Держави. Проф. Лев Ребет у своїй книзі «Світла і тіні ОУН» (1964) писав, що представники німецької «служби безпеки» вимагали від провідних членів ОУН відкликання відповідним актом відновлення державності і вичекання з політичними вирішеннями до кінця війни. Цю вимогу було відхилено, і внаслідок цього був заарештований гестапо Я. Стецько як голова уряду, мґр. Р. Ільницький як відомий організатор національного комітету в Кракові»; комітет був заснований на установчих зборах якраз у день нападу німців на Радянський Союз, 22 червня 1941 року.
На чолі УНК заочно було обрано ген. В. Петрова, а до часу його згоди цим Комітетом керував В. Горбовий. Загалом же, в УНК на індивідуальній базі було згуртовано 113 осіб. Характерним, однак, є те, що ще перед проголошення Акту у Львові УНК вислав меморандум до Гітлера, в якому висловлювалось прагнення українського народу до незалежної держави. Таким чином, хоча УНК помітної діяльності не розвинув, він, все таки, був своєрідною предтечею Українського Державного Правління, про що часто замовчують. Націоналістичні ініціатори УНК В. Горбовий, В. Янев, М. Богун, Я. Рак були затримані німцями саме в день інтернування Я. Стецька та Р. Ільницького.
Зі споминів Романа Ільницького ми чи не вперше дізнаємося про правдиві перипетії, що привели до створення Українського Національного Комітету напередодні німецько-совєцької війни та про найактивнішу участь в усіх організаційних заходах самого Ільницького. Він, зокрема, пише: «Я глибоко вірив у доцільність такого об’єднання українських сил і тому забрався до праці з повною посвятою. Я мав перевести розмови з провідними людьми української еміграції в Чехії і в Генеральному губернаторстві. Крім мене, в організації УНК брали участь Ярослав Старух, Іван Равлик, Василь Охримович і Євген Врецьона. Кожий із нас опрацьовував інший терен. Іван Равлик вів переговори в Берліні, в Німеччині, Ярослав Старух – у Кракові, а Євген Врецьона переговорював незалежно від мене у Чехії. Я тричі їздив до Праги і розмовляв там, між іншим, з колишнім членом Директорії УНР Макаренком, з колишнім міністром зовнішніх справ Української Держави в 1917 році Дмитром Дорошенком, з колишнім послом УНР у Празі – проф. Сливинським, з інж. С. Довгалем, з пані Зінаїдою Мірною і ще з деякими професорами Українського Вільного Університету і політичними діячами. Несподівано для мене самого в усіх розмовах я майже не стрічався з жодними принциповими застереженнями. Тільки проф. Дмитро Дорошенко, видатний діяч гетьманського руху, відмовився взяти персональну участь у роботі Комітету через те, що не вірив у політичну придатність представників колишніх кіл УНР...
В УНК взяв пізніше активну участь другий видатний діяч гетьманського руху підполковник Варфоломій Євтимович. Також діячі з кола УНР не висували засадничих застережень проти плану організації УНК, а якщо й були якісь застереження, то більше організаційно-технічного порядку. Окремо довелось мені переговорювати з ген. Всеволодом Петровим, який у той час жив у Брно і працював там разом зі своїм сином як звичайний фізичний робітник на фабриці амуніції. Крім двох розмов, які я перевів з генералом, з ним ще переговорював Євген Врецьона. Врешті, генерал дався переконати і дозволив висунути його кандидатуру на першому організаційному з’їзді УНК. Подібно, як і в Празі, так само і в Любліні, мої переговори йшли дуже гладко. Ще заки відбувся головний з’їзд УНК 22 червня 1941 року, переведено кілька ширших нарад найвидатніших його членів. На кожній із нарад був присутній також Андрій Лівицький, який ставився до УНК цілком позитивно і приїжджав на згадані наради аж із Варшави. ОУН на рідних землях ставилося завдання негайно, в той самий день, тільки-но залишить якусь місцевість – село чи місто – большевицька влада, – творити українську».
Ця, на перший погляд, задовга цитата з досі недрукованих споминів Романа Ільницького є, на мою думку, найбільш цінним і важливим документом у плані дослідження становлення й постави Українського Національного Комітету, цієї першої репрезентаційної сили українців перед німецькими чинниками безпосередньо напередодні німецько-совєцької війни. Думається, що створений у жовтні-листопаді 1944 року з метою захистити перед німецькою владою вже наприкінці Другої світової війни Український Національний Комітет (керівники – П. Шандрук, В. Кубійович, О. Семененко, П. Терещенко) не випадково в якісно нових умовах для української визвольної справи перебрав назву довоєнного УНК. У роботі над створенням УНК зразка 1944 року вже тепер у якості єдиного українського політичного керівництва перед зовнішніми чинниками знову брали участь такі видатні українські політики, як Володимир Кубійович та Андрій Лівицький, що зайвий раз підкреслювало тяглість нашої визвольної справи.