З часу останнього інтерв’ю у газеті «Час і Події» з відомою українською письменницею Галиною Вдовиченко минуло два роки. Для звичайного читача – не так і багато. Але ж для письменника час відраховується надрукованими книжками. А поміж ними – народжується нова книга. Два роки – це чотири книги. А ще ж участь в антологіях. Утім, привід для цього інтерв’ю більш ніж приємний. Галина Вдовиченко, багаторазовий переможець конкурсу «Коронація слова», цього року стала лауреатом ювілейної «Гранд Коронації Слова» у номінації «Романи». Її роман «Маріупольський процес» просто не міг не перемогти. Не тільки тому, що на часі. Бо є у ньому те справжнє, яке не може залишити байдужим жодного читача. Це змушує гортати сторінки, поки не зупинишся на останньому слові…Пані Галино, дозвольте привітати вас із перемогою у номінації «Романи» у конкурсі «Гранд Коронація Слова». Вона, мабуть, тим приємніша, що це вже не перша ваша перемога у цьому конкурсі.
Це подвійно несподівана перемога, тому що за правилами «Коронації слова», якщо виграєш у певній номінації, скажімо, у номінації «Романи», а мій роман «Тамдевін» (авторська назва «Замок Гербуртів») у 2009 році посів у конкурсі перше місце, то втрачаєш право брати участь у цій номінації. Оскільки я пишу ще й для дітей, то подумала, що варто взяти участь в іншій номінації – «Прозові твори для дітей». Це був 2012 рік, і перемога з казковою повістю «Ліга непарних шкарпеток». Тоді і цей хід для мене вже закрився. А тут раптом «Коронація слова» оголошує ювілейний конкурс між переможцями всіх попередніх п’ятнадцяти років. Змагаються між собою переможці у своїх номінаціях. Якби я на той момент не почала писати роман, подумала б, що і не братиму участь, тому що це ж не біг на довгу дистанцію. Це зовсім інші речі, зовсім інші процеси. Людина може довго писати роман, часом роками. Під певну дату його не підженеш. Роман – це жива тканина, жива істота. Він формується майже як дитина в утробі матері, і народжується тоді, коли прийде час, коли визріє плід.
Мені пощастило у цьому, відбувся певний збіг – на той момент я вже почала писати цей роман. Це був серпень 2014 року. Перед тим у мене був період якогось повного ступору. Кілька місяців. Майже все літо… Та яке літо! Я всю весну не могла зосередитись на писанні, вся увага була прикута до того, що відбувається у нас в країні. Страшна залежність від інформації, постійне перебування в Інтернеті, на новинних сайтах… Якщо якоїсь години не знала, що відбувається, вже відчувала внутрішній неспокій. Ми всі тоді отримали колективну психологічну травму. Вона має і матиме далі кілька помітних виявів, один з них – новиноузалежненість. Здавалося життєвонеобхідним знати, що саме зараз відбувається на сході України.
Психологи кажуть, що безпосередні учасники подій отримали менші травми, ніж ті, хто спостерігав за подіями на Майдані, не відходячи ні на мить від екрана монітора.
Це справді так. Бо ж як було: виходиш на Майдан – у Києві, у Львові чи деінде – і ти захищений, ти – у колі однодумців. Впевнені, усміхнені люди допомагають одне одному, піклуються незнайомці про незнайомців… А коли я вже з екрану монітора спостерігала за тим, що відбувається у Києві, особливо у ті дні – 18, 19, 20 лютого, у дні найбільш запеклих протистоянь – це було глибоке потрясіння, рівного якому не було у житті дотепер. Тому я тривалий час не могла писати нічого з того, що було розпочато раніше. Мені нічого не було цікаво, тільки тема сучасної України. Тільки те, що у нас відбувається тут і зараз.
Але щось таки мало статися, аби ви почали писати новий роман.
Пам’ятаю, коли я прочитала інтерв’ю з одним хлопцем, що приїхав із зони АТО у відпустку. Він розповів, що його товариш, хлопець із Західної України, загинув на Сході, але поки вони стояли поблизу невеликого містечка, він познайомився з місцевою дівчиною. Вони покохали одне одного. А коли хлопець загинув, його батьки, дізнавшись, що його дівчина вагітна, захотіли забрати її до себе. Одна фраза з великого інтерв’ю засіла у думках. Ця історія (навіть не історія, бо я ж не знала жодних подробиць) настільки зачепила, що у моїй уяві почала створюватися своя історія. Інша. Вона мало чим подібна на те, що я зараз вам розповіла. Але саме цей каркас почав обростати живим «м’ясом», «кров’ю», «судинами», «нервами»… Тим більше, що я ходила у львівський військовий госпіталь, допомагала волонтерам, спілкувалася з хлопцями, які там лежать. Й іноді у тих розмовах проскакували якісь такі деталі, що їх навряд чи можна зустріти десь інде, крім як у живому спілкуванні.
Хіба стати безпосереднім учасником подій…
Спочатку мені здавалося, що я не маю права писати роман про війну, тому що я ж там не була. Я ж сама безпосередньо не знаю, як це відбувається. А потім подумала, що от я писала роман, і в ньому були згадки про скульптора Пінзеля, який жив у ХVІІІ ст. І я навіть не замислювалася над тим, можу чи не можу писати про часи, в які я не жила. Чому ж я не можу писати про літо 2014 року? У літературі діють зовсім інші закони. Якщо тебе щось пече з такою силою, що ти не можеш ні про що інше думати, не можеш відкласти цю тему на потім, то що ж тоді? Ти мусиш це зробити. Просто маєш писати і довести до кінця те, що розпочато, бо воно все одно не дасть жити, поки не зробиш, поки не поставиш крапку. У мене саме так сталося з цим романом. Півроку він мене тримав так, що я хотіла вже чимшвидше його дописати. Звільнитися від цієї напруги. Лягаєш спати – і думаєш про цей роман. Прокидаєшся – і перша думка про якийсь епізод, про якусь фразу. Або вже розумієш, що варто виправити у написаному напередодні.
І ось який збіг: я його завершила 1 березня! А 1 березня був останній день, коли можна було відправити на «Гранд Коронацію Слова» роман. Там є таке правило: на конверті має бути печатка з певною датою. Він наче сам знайшов собі фінальний «акорд», до речі, не такий, як я планувала. Це все доволі дивні речі. Говорити про них – ризиковане діло. Головне – того дня виникло відчуття закінченої роботи.
Але я помилялася. Два з половиною місяця я навіть не відкривала той файл. Роман відлежувався. І тільки у травні, знаючи, що на початку червня буде фінал «Коронації слова», я відкрила файл і почала читати. Абсолютно спокійним відстороненим поглядом.
Вже як читач.
Так. Я ось не знаю, як інші письменники… Хтось може сьогодні закінчити текст і одразу відправити його видавцеві. Або, скажімо, наступного дня. У мене ніколи таке не відбувається. Знаю, що роман має «вистигнути». Як гарячий хліб, який не можна їсти з вогню. Певний час навіть не дивлюся у той бік. Але щоб так довго – такого у мене ще не було! Два з половиною місяця, це – рекорд. І от я читаю текст очима читача і критика. Я сама собі найкращий критик. І правлю текст. Це – як слухати мелодію. Тут наче непогано звучить. А тут раптом – стоп! – фальшива нота. І я цю фальшиву ноту виправляла. Мені здається, що цей другий варіант, який не бачило журі, став кращим.
Нещодавно ваша колега, Лана Перлулайнен, також писала, що текст має настоятися. Але, на мою думку, ваш текст є абсолютно щирим. Це твір про рану, яка ще досі ятрить. Тому будь-яка фальш була б дуже відчутною. Я ж не відчула жодної фальші. Пригадую момент, коли бабуся головної героїні читала молитву за тих, хто в бою. Здавалося б, молиться бабуся… нічого такого. Але ж написано так, що сльози так і ринули з очей!
Мені зараз важко судити, що у мене вийшло. Я тільки знаю, що справді це робила всім серцем. Мені настільки хотілося, перш за все, із собою проговорити, як же це сталося… у нас в країні, в якій не може бути жодних військових дій, жодних озброєних конфліктів. Ми ж ніколи у жодного сусіда не забрали ні клаптика землі! Що мають до нас наші сусіди? Які претензії? І тут раптом розгортається така кривава бійня, в якій гинуть хлопці, в якій ми втрачаємо людей, котрі могли би впливати на майбутнє обличчя України, змінювати цю країну на краще. Ці втрати просто неможливо пережити! З ними неможливо примиритися.
Коли намагаєшся подивитися на все з іншого боку, маю на увазі не зайд, а наших співвітчизників – таких дивних незрозумілих людей, починаю розуміти, що серед них також є різні люди. Одним нема що втрачати, їхні руки у крові, діалог з ними неможливий. Але ж є там й інші люди! Ті, кого сепаратисти силою забирають у свої формування. Що переживає ця людина, яка ще вчора себе почувала у своїй країні, а тепер у Мордорі, але з певних причин не може покинути своє село чи місто? Можливо, у них є, як у героїні «Маріупольського процесу», у дівчини Ольги, бабуся, яку неможливо транспортувати. І вони дивляться російське телебачення й усе сприймають через призму дикої, абсолютно неймовірної пропаганди.
Коли був окупований Крим, величезна кількість культурних діячів Росії – режисерів, артистів, письменників – підписалися під відомим листом, у якому підтримали політику Путіна щодо Криму. Дехто був змушений це зробити, але дехто й справді виголошує те, що думає. Здавалося раніше – розумні, освічені, культурні люди. А мислять, як варвари. Демонструють ту саму «ментальність орди», про яку писав свого часу Євген Гуцало. Що ж тоді ми хочемо від звичайних людей, які не мають доступу до Інтернету, які не вміють порівнювати факти, сумніватися у готових висновках, самостійно мислити?
Саме тому дуже цікаво було спостерігати за тим, як змінювалася головна героїня.
Сепаратистка, за власним визначенням! (усміхається – ред.)
Це із самого початку була людина, яка намагалася докопатися до істини. Яка любила Україну, але опинилася у страшних умовах. Дехто вважає, що Донецьк – це не наша земля. Мені здається, ви своїм романом намагалися сказати, що це – наша земля. Це – наші люди! Це є частина нашого спільного національного тіла.
У цій війні Україна вирішує не лише свою долю, вона виборює майбутнє й для інших країн. Без радянщини. Для мене немає сумніву, чим закінчиться це протистояння. Питання лише, якою ціною. І коли. Тому так запекло впирається монстр. Це навіть не залишки тоталітарного режиму, це – відроджений режим. Те, що зараз відбувається – це навіть не стільки боротьба за територію, як боротьба за людей, які там живуть. Зараз хоч як назви ці землі – ДНР, ЛНР – ця земля все одно є і буде українською. Як і Крим. Не сумніваюся у цьому. Але люди – ось головне, за що триває боротьба.
Дехто каже, знав, що буде війна. Я цього не відчувала, я тільки бачила, як ми пропускаємо можливості, як не робимо необхідні кроки до зближення, до взаєморозуміння. Бачила, що владі вигідно протиставляти різні регіони України. Хоча, здавалося, було зрозуміло, що треба більше контактувати, їздити з концертами, культурними акціями, фестивалями із Заходу на Схід і навпаки, влаштовувати зустрічі у Криму. Розмовляти, спілкуватися, знайомитися, а не вестися на провокації політиканів. Але державні структури ніколи по-справжньому такими речами не переймалися, а у письменників та музикантів бракувало можливостей для того, аби робити це без жодної підтримки.
Зараз у Львові відбувається фестиваль «Донкульт». Нарешті робиться те, що мало робитися давно! Додати б до цього прийнятні ціни на залізничні квитки, і ми б самі здивувалися, як помітно почала б змінюватися країна. Але зараз звичайна подорож – це дуже дорого! Уся середня місячна зарплата – це квитки до Львова, скажімо, з Харкова, і два-три дні проживання у цьому місті. Щоб подивитися, чим тут люди дихають, про що говорять, як живуть, як реагують на певні речі. Натомість, такі подорожі мають собі дозволяти люди з середньою зарплатою.
До речі, ваша головна героїня також із жалем каже про те, що ніколи не була далі від райцентру. Яке ж відкриття для неї було, коли вона побачила, що ж є поза його межами!
Так і є. Багато людей на сході України ніколи не вибиралися за межі Донбасу.
Це можна сказати і про захід України, зрештою. 80% українців живуть за межею бідності. Це ж загальна проблема.
А подорожі має собі дозволяти кожен. Хоча б іноді. Це і задоволення, і самоосвіта, і самовдосконалення. Це, зрештою, можливість подивитися під іншим кутом зору на людей, на себе у новій обстановці, на свою реакцію на певні речі. Людина з будь-якої подорожі повертається оновленою. Вона набуває нового досвіду. Українцям подорожі просто необхідні. Це також школа взаєморозуміння. А ми цього позбавлені.
У вашому романі є другорядні персонажі – дві західноукраїнські дівчини. Одна з них вирушає на Схід заробляти гроші снайпером на боці сепаратистів. Інша – типовий мажор, яка робить абсолютно нетиповий для неї вчинок і допомагає українській армії. Ці типажі – дуже знакові.
Про дівчину-снайперку мені розповів один із хлопців, який з АТО привозив техніку на ремонт. Він розповідав, наскільки вони були вражені, що снайпером виявилася дівчина з Львівської області. І пачка грошей, яку знайшли при ній, і навіть сума – це все правда життя.
Зараз усе, що з нами відбувається – це суцільний епос. Людина, яка пише, відчуває ці виклики. Думаєш, як той чи та почуває себе в певній ситуації? Які емоції нуртують всередині? Як він чи вона діє і чому саме так? Ось тому мені цікаві такі моменти, коли, скажімо, балувана донька високопоставленого генерала раптом робить те, що від неї ніхто не чекав.
Я думала, як почувається людина на горі військово-бюрократичної піраміди, що перетворила своє крісло на можливість заробляти. Комерсант від війни. Продавець військової техніки волонтерам. Це теж відомі речі! Таке було минулого літа.
Повірте, майже нічого не змінилося. Згадати хоча б про аферу з новою військовою формою.
У кожного злочину є ім’я і прізвище, вони мають вийти на поверхню. Забути про них не дадуть волонтери. Таке враження, що Майдан розтікся країною. Саме серед поранених у госпіталях, серед волонтерів почуваєш себе, як на Майдані. Знову бачиш людей, які один про одного піклуються, допомагають, підтримують, знаходять можливості, роблять неймовірне. Саме волонтерський дух, який утворився і вже не зникне – це і є основа нової країни. Не держава та її неповороткі хворі органи, а волонтерський рух. Це він створив замісну народну структуру, що втримала на собі армію.
Це і є основа для майбутнього міцного громадянського суспільства.
На це аж ніяк не розраховував Путін. Він був певен, що Україна – це колос на глиняних ногах. Тільки торкнешся – й розсиплеться. Але він робив ставку на продажних людей, які ніколи не думали про Україну, як про своє, рідне. А тут раптом величезна кількість людей сказала: ні! Так не буде! Ми свого не віддамо, нам вирішувати, якою буде ця країна. Тому я з великим оптимізмом дивлюся у майбутнє. Воно справді залежить від кожного з нас. Навіть цей роман… Мені здається, той, хто його дочитає до кінця, згорне цю книжку, можливо, зі щемливим настроєм, але це буде світлий сум.
Думаю, той, хто прочитає, має відчути: так, дуже складно. Так, дуже багато смертей. Але ми – переможемо!
І матимемо сильну країну вільних людей.
Ваша героїня любить малювати карти, України, зокрема. Це дуже символічний прийом.
Ця дівчина, яка напівжартома називає себе сепаратисткою, а полоненого «укром», сприймає карту країни як живу цілісність… Вона ні себе, ні свої землі не відділяє від України. На початку Ольга сприймає армію своєї країни як ворожу. Але їй доводиться пізнати свого ворога зблизька. Хто цей хлопчина? Це, взагалі, стосується багатьох людей і багатьох ситуацій. Достатньо з кимсь опинитися на кілька днів в одному готелі чи їхати в одному купе, і ви вже краще знатимете, яка це людина. Як вона спілкується, наскільки з нею комфортно. Чи вона делікатна, чи ви із нею могли б порозумітися. Достатньо лише кількох годин спілкування, аби зробити якісь висновки.
А тут цей хлопчина у полоні виконує певну важку роботу. І дівчина бачить, як він ставиться до її бабусі, як він з нею спілкується, і з її товаришкою Валькою-Саморекламою, що забігає постійно у гості. Ольга бачить Романа у різних ситуаціях і розуміє, що такого ще не зустрічала. Він і подібний на інших хлопців, і не подібний. Ясна річ, що між цими молодими людьми спалахує певне почуття. І це тільки початок роману!
Ці почуття – також дуже символічні. Можливо, це своєрідна проекція на стосунки між Сходом і Заходом. Вони то починають сваритися, то придивляються один до одного. Адже коли приїжджають українські письменники зі своїми програмами – Схід дивується, адже бандерівці не такі вже й страшні. Приїжджає Жадан, який є типово східним автором, і вільних місць на зустрічі немає.
Я би хотіла, аби ця книжка, коли вона вийде друком, потрапила і на ТОЙ бік. До рук тим, хто думає інакше. Можливо, той читач замислився б над деякими безсумнівними для себе речами. Згадав тих людей, яких знав чи знає, живих людей, а не з телеекрану. Подумав би, як ціла країна могла перетворитися на фашистів, і чи таке є можливим. Просто хоча б засумнівався. Це перший крок до того, щоб зрозуміти не так навіть нас, як самого себе.
«Маріупольський процес» – це остаточна назва майбутньої книги?
Мені би хотілося, щоб саме так воно й було, бо для мене це суттєво.
Чому саме така назва?
По-перше, тому що майже всі події відбуваються поблизу Маріуполя. Хоча й частково у Львові. І це, власне, процес. Що відбувається з цією дівчиною? Які зміни відбуваються з цим хлопцем? З усіма героями роману. Що відбувається з країною, зрештою?
А, по-друге, там є підтекст. Товариш головного героя збирає докази присутності російської армії. Згадайте минуле літо, майже до кінця серпня світ не міг зрозуміти, чи має стосунок до цього протистояння Росія, тобто, путінський режим. Начебто, має, але де ж докази? Світ спостерігав за подіями і не був переконаний у тому, хто основний розпалювач цієї «пожежі». А цей друг збирає конкретні докази і переконує головного героя, що колись вони матимуть значення у міжнародному судовому процесі. І перш ніж це буде на Заході, він повинен відбутися у Маріуполі. У місті, яке стало фортецею для ворога.
За аналогією до Нюрнберзького процесу.
Впевнена, що міжнародний процес таки буде. Цей злочин можна порівняти хіба з Голодомором, зі злочинами Другої світової війни. Це спеціально, навмисно роздмуханий процес, який вже має жахливі наслідки. Маю на увазі втрату людей. Загибель кожної людини – це непоправна втрата. Усе решту можна відновити. Економіку можна підняти, культуру… А мати вже не зустріне сина, який загинув… Кожна втрата – жахлива. Це болить кожній людині.
Ви читали уривки з роману пораненим? Адже не кожен зможе і захоче повертатися подумки до того, що болить найбільше.
Хотіла показати комусь із хлопців, щоб вони прочитали. Але передумала. А тоді попросив почитати роман через мою товаришку надзвичайний чоловік. Він був санінструктором, отримав поранення, коли виходив із Дебальцевого, три дні лежав на морозі. Усі, хто був із ним, загинули. Він відморозив кінцівки, йому ампутували кисті та стопи, але він готується до протезування і впевнений, що все з ним буде добре. Вадим ще й підтримує інших, жартує, після спілкування з ним відвідувачі виходять ошелешені, вражені силою духу цієї людини. І ось ця людина попросила почитати роман. Має спеціальний пристрій. Я дуже переживаю, як він сприйме роман, що скаже.
А ось днями я зустрічалася з двома хлопцями у реабілітаційному центрі. Поранені, пересуваються на візках. Я їм сказала: «Що принести вам іще? Може, книжки почитати?» Вони відповіли: «Та ні. Ми не дуже по книжках».
Одні себе без книжок не уявляють. Інші живуть без них. То що з того? Таке теж буває. Може, колись щось зміниться, а може, й ні. Один з цих хлопців з Кіровоградщини, з маленького села, де не було й немає книгарні, а інший – з Рівненщини, з містечка без книжкової крамниці…
Коли ж роман побачить світ?
Думаю, що на «Форумі видавців», який щорічно відбувається у вересні, вже буде книга у паперовому варіанті. Мені самій дуже цікаво, як вона виглядатиме.
Хто ж ілюструватиме книгу?
Я тільки сказала видавцям свої побажання. Можливо, від моєї ідеї не залишиться нічого. Таке теж може бути, тому що я довіряю фахівцям. Якщо ілюстратор фаховий, він може вихопити якусь деталь із роману й зробити її знаковою для обкладинки. Несподівано для автора. Цей варіант може бути кращий, ніж той, який запропонувала я.
Знаю, що видавці буквально «викрали» вас після перемоги на «Гранд Коронації Слова».
Насправді я ні з ким не розмовляла про роман до того дня, коли були оголошені результати. Нікому з видавців не показувала роман. Подумала: складеться, як складеться. Але в Києві до мене підійшли представники «Клубу сімейного дозвілля», зокрема, головний редактор Світлана Скляр. І, оскільки три мої останні романи – «Бора», «Купальниця» та «Інші пів’яблука» – вийшли у них, то ми й вирішили продовжити співпрацю.
Про війну ваша книга ось-ось вийде. А про Майдан писатимете?
У мене є один роман, який я почала писати до Майдану. Доволі несподівана тема, я відклала його, бо інші теми захопили мене. А тоді на Майдані я зустріла людей, про яких писала в романі. Фантастика! І я зрозуміла, що цей роман колись таки допишу. Живі люди на це вплинули.
Я, можливо, трішки від цього роману («Маріупольского процесу» – ред.) відійду, зроблю те, що хотіла доробити, і візьмуся за цей роман, про який кажу. Певний епізод буде пов’язаний з Майданом, тому що така логіка подій у ньому.
Пригадалася містична історія з вовками, яка мала місце у вашому житті, коли ви писали «Тамдевін». Ваше життя і життя ваших героїв дивним чином часто дуже переплітаються.
Я от писала зараз «Вовчі оповідання». Повернулася до теми після роману «Тамдевін». Мені вовки і далі цікаві. Їхні вовчі закони є надзвичайно для людей повчальними. Нам є чому у вовків повчитися, до чого придивитися й приміряти до себе. Структура вовчої зграї, стосунки між її членами, рівень відповідальності ватажків та чимало іншого.
У мене залишилися кілька ідей, які не давали мені спокою усі п’ять років. Тому я написала кілька оповідань, вовки знову стали основними або другорядними персонажами… «Люди і вовки» – так можна було назвати цю збірку. Але тут «КСД» запропонував перевидати роман «Тамдевін». І коли вони дізналися, що у мене є «вовчі оповідання», то вирішили, що вийде «Тамдевін» разом із «Вовчими історіями замку Гербуртів». Я вже бачила обкладинку – дуже стильна, гарна. Книга ось-ось вийде.
Фото Зоряни Франко
та з особистого архіву Галини Вдовиченко
лист до редактора
версія для друку
