Народився я на Полтавщині, в селі Малі Будища, поблизу історичного міста Гадяч. Село розташоване під горою, на правому боці ріки Псел, а вийшовши на гору зі сторони села Вельбівки, розташований хутір, де на рівному плато красувалася церква св.

Миколая, про яку тут буде мова. Садиба мого діда і прадіда була розташована на хуторі, через вулицю від вищезгаданої церкви. За комуністичної влади наприкінці 1929 року розкуркулили мого прадіда, діда і батька, забрали всю садибу, а їх примусили працювати у колгоспі, залишивши тільки хату, де жили прадід, дід і баба та мої родичі, які тільки-но побралися.
У 1934 році в селі закрили церкву і з неї зробили колгоспну стодолу. Коли в 1941 році прийшли німецькі окупати, тоді дозволили відкрити і відбудувати церкву. Після війни московські окупанти знову закрили церкву. Про історію мого села я майже нічого, або дуже мало, знав, тому що на дев’ятому році мого життя, в час воєнної стихії 1943 р., ми покинули наше гніздо, а відтак, доля закинула мене з батьками, братом і двома сестрами далеко за океан, на чужину. Але я думаю, що хоч би і жив там, то, напевно, нічого більше не знав би. Тому що московська царська і комуністична влада подбала про те, щоб наш народ, а передусім, селяни не знали своєї історії і культури. Їм були потрібні раби, а не свідомі громадян. Тих, що знали або прагнули довідатися про своє минуле, переслідували, висилали в Сибір на каторгу, розстрілювали або просто заморювали голодом.
Будучи вже юнаком на чужині, мені було цікаво дізнатися про своє коріння та історію свого села. На жаль, мій батько загинув молодим у автомобільній катастрофі у Бразилії, а мама тільки знала те, що пережила у колгоспі, про історію ніхто не думав, а думали про те, як пережити до завтра та чим нагодувати своїх дітей. За радянської влади історії України не існувало (навіщо хохлам знати історію?). Із закордонної преси та літератури дещо довідався про Гадяцьку Чорну Раду, про те, що батько Михайла Драгоманова був сусідом мого діда, та про те, що Леся Українка перебувала поблизу садиби мого діда, де і сьогодні стоїть та хатина як музей і пам’ятник, споруджений у її честь. Більше даних ніде не знаходив, хоч при Хрущові почали листуватися з родичами, але про історію церкви чи села ніхто не наважувався писати, а як щось писали, то про погоду, або про те, що у дядини Марини корова привела теля, а у Химки народився хлопчик та щось подібне.
Аж раптом, коли настала відлига, тобто, «перебудова» Горбачова, тоді почали з’являтися цікавіші статті відважніших письменників на історичні теми: про Голодомор, репресії та нищення пам’яток української історії, культури та інші. Одного разу (було це 1989 р.), переглядав пресу, і мою увагу привернула стаття під заголовком «Русифікація чи етноцид», яку написав український історик Сергій Білокінь. Там же були поміщені дві фотографії, на одній з них були зафіксовані автодорога, поверх дороги – міст, а з другого боку якісь будинки. Під фото написано: «Гадяч». На цьому місці у ХVIII-XIX ст. було кладовище, де хрести нагадували нащадкам, якого вони роду, і де лежить гетьман Брюховецький. Який не є, все ж таки, гетьман. На другій світлині з лівого боку – високе дерево, з правого боку – невеликі кущі, а посередині – велика площа, заросла бур’яном. Під нею пише: «Село Малі Будища, гніздо Драгоманових». На цьому місці стояла старовинна церква св. Миколая. Прочитав ці останні рядки, і мене ніби щось стрясло. Невже це правда, що зруйнували нашу церкву, вона ж стояла чепурненька, немов красуня, коли ми залишили своє село у 1943 році. Пишу до родичів, ніхто нічого не відповідає.
Після того минуло два роки. Фундамент Радянської імперії, який був побудований на кістках мільйонів наших дідів і прадідів, заморених голодом, замордованих у підвалах КДБ, заморожених на сибірських каторгах, розстріляних у Биківні, у Вінниці та на Холодній Горі, почали помаленьку розвалюватися. Людям стало вільніше їздити і на схід і на захід. Використовуючи цю нагоду, ми вирішили з дружиною Валею та молодшою донькою Катею за 48 років вперше відвідати землю, де ми, наші батьки, діди і прадіди народилися. Перелетівши океан, наш літак приземлився на київському летовищі у Борисполі. Ступили ногами на землю, і на очах у нас зі зворушення та радості з’явилися сльози. Боже, це ж наша Батьківщина – Україна! Але не довго довелося радіти: коли привезли нас у будинок аеропорту, перше враження було, що ми потрапили у Москву, а не в столицю України, бо ніде не було чути ні української мови, ані української пісні. І знову – сльози на очах, але цього разу не від радості, а від смутку. Як таке можливе – відібрати від корінного народу рідну мову, рідну церкву, рідну історію, рідну культуру і звичаї? Невже ми є такі нездатні, що нас зробили другорядними громадянами на землі своїх славних предків? Думаю, що ні.
У Києві ми побули декілька днів; були на березі Дніпра, ходили на Володимирську гору, в музеї, театри, церкви, які радянська влада не докінчила руйнувати, бо, як відомо, до того періоду в Києві й околицях їх нараховувалося понад 600 церков, а тепер можна порахувати на одній руці.
Після огляду столиці одного вечора ми сіли в поїзд «Київ-Полтава», і хоч їхали ми в купе, де можна було спати, одначе, від самої думки, що ось незабаром побачу батьківське гніздо, де я народився, не давали заснути. Притулившись до віконця вагона, я намагався щось побачити. Потяг мчав у темряву ночі, а йому назустріч миготіли телефонні стовпи і вмить зникали десь позаду. Час від часу на небосхилі вирізнялися ряди високих тополь, де-не-де вдалечині мерехтіло світло, це, мабуть, були села.
Почало розвиднятися, коли ми під’їжджали до Полтави, вже виднілися поля, засаджені збіжжям, а як стало світліше, перед очима відкрилося жовте море сояшників, вони повернули свої голівки до сходу сонця і чекали його теплого проміння. Так само і на станції в Полтаві наші родичі, повернувши свої голови, очікували гостей з далекого заходу. І ось, нарешті, дочекалися.
Потяг зупинився, і ми почали виходити з вагонів. За десяток метрів стояла група людей, які здалека вигукували: «То вони, то вони!» Нарешті зустрілися з нами мої родичі з Малих Будищ, а моєї дружини Валі – аж з Лозової, Харківської області. Після 48 років розлуки не дивно, що було багато і сліз, і радості. Ознайомившись з усіма, ми вирушили до мого села Малі Будища. За півтори години ми зупинилися біля двору моєї покійної хрещеної мами, тітки Олени (рідної сестри мого тата). Тут тепер жив її син, а мій двоюрідний брат Григорій із дружиною. Зайшли до хати, нас зустріла господиня і повна хата родичів, які зібралися з усього села, щоб нас побачити. Знову сльози і радість, у хаті, здавалось, було, як на весіллі.
Хоч це було ще зранку, столи вгиналися від страв і напитків, неначе це було справді весілля. Перекусивши і познайомившись з усіма, ми вийшли на подвір’я, щоб оглянути господу. Від того часу, відколи я пам’ятаю, нічого не змінилося, тільки те, що будівля дещо зруйнувалася, а інших змін не було жодних. Мене, все таки, тягнуло туди, де я народився. Через деякий час ми вирушили на нашу вулицю, я здалека зауважив, що криниця, яку викопав мій прадід зі сусідами, ще й досі використовується хуторянами, так, як і раніше, але будинку, який стояв по лівому боці вулиці, вже немає; місце, де він стояв, заросло кущами і бур’яном.
Цей будинок в давні часи, з розповіді моїх батьків та старших людей, був власністю панів Драгоманових, а за совєтів тут була сільська школа, семирічка, як її називали. На тому ж боці вулиці, через кілька метрів, мала бути хата, де я, мій брат і сестри, батько, діди і прадіди народилися, але хата також була знищена. Місце, де стояла наша хата, тепер заросло кущами, а там, де був наш погріб, де батьки переховували запаси харчів на зиму, а в час війни там була наша фортеця, де ми ховалися і вдень, і вночі від стихії бомбардування та фронтової гарматної канонади, залишилася велика яма, і це все. Душу охопив смуток, з очей покотилися сльози і великими краплями падали на землю, на якій я і мої предки маленькими бігали босими ногами. Після того, коли ми виїхали, нам розповідали, що нашу хату використовували як сільський пологовий будинок, а через якийсь час зруйнували так, як і все інше.

	Хата, де я народився (після війни)

З правого боку вулиці, де була колись садиба священика, ростуть бур’яни, а далі, де колись велично красувалася церква св. Миколая, площа заросла кущами та бур’янами, як було вже згадано раніше. Зі свідчень селян, церкву було закрито після війни, а аж у 1986 році було заміновано і висаджено в повітря. Це було зроблено по-злодійськи, вночі, за наказом голови та правління Сарської сільради, незважаючи на протести Малобудищанських селян. Перебуваючи в селі, я пробував довідатися про історію села від старших селян, але, на жаль, і вони нічого не знали.
Повернулися ми до Чикаго 8 серпня, а 24-го в Україні проголосили незалежність, і від того часу почали з’являтися різні довідки на історичні теми, які були раніше заборонені. Незабаром я отримав лист від двоюрідного брата Григорія зі села. У листі він додав статтю з «Гадяцького Вісника» про Гадяцький Красногорський монастир, написану краєзнавцем М. Миколаєнком зі села Плішивець, Гадяцького району, яку я зі захопленням прочитав, бо нарешті знайшов те, що шукав, і повністю, без жодних змін, із задоволенням переповідаю вам.
«Гадяцький Красногорський монастир. Згаданий монастир був один із трьох, які існували свого часу в нашій місцевості. Він був розташований на відстані 5 верств від Гадяча, на правому боці річки Псел. На цьому місці тепер – невелике село Малі Будища, яке раніше мало назву Монастирські Будища.
Про заснування Красногорського монастиря збереглися наступні відомості. Коли в XV сторіччі митрополит Ісідор на Флорентійському соборі відмежувався від православної віри і прийняв унію, багато прихильників православної віри, побоюючись переслідувань від митрополита, почали оселятися у віддалених і малозаселених місцях. Ось саме тоді і започаткував свою історію Гадяцький Красногорський Миколаївський монастир.
У 1442 році на безлюдні, але красиві береги Псла, прийшли два монахи імені невідомого і поселилися в лісі, на високій красній, тобто, красивій горі. Пізніше до них приєдналися й інші ченці, і вже через 40 років (у 1482 р.) пустельники в особі ієромонаха Пімена випросили у митрополита Київського Іони дозволу на побудову дерев’яної церкви. В 1556 році, за начальництва ієромонаха Мартина, зусиллями гадяцьких громадян та шляхетства була побудована нова велика дерев’яна Миколаївська церква. Монастирю багато доводилось терпіти від набігів кримських татар. Він був зруйнований також і гетьманом Іваном Виговським. А за митрополита Гедеона Святополка, з князів Четвертянських, у 1760 році гадяцькі мешканці з гетьманом Самойловичем і гадяцьким полковником знову відбудували монастир та обгородили його високим (6 аршинів) земляним валом.
Пізніше, за розпорядженням гетьмана Данила Апостола, цей вал було обсаджено деревами. В 1692 році гадяцький полковник Михайло Борохович замість старої церкви, яка проіснувала приблизно 150 років, побудував нову кам’яну на честь святого Миколи. Красногорський монастир не був бідний на земельні володіння. Українські гетьмани, полкові чини і приватні особи щедро наділяли монастир маєтками. Такі дані зберігалися, починаючи з 1656 року.
Гетьман Богдан Хмельницький після війни з поляками звернув свою увагу на покращення становища православних церков та монастирів. Своїм універсалом від 18 квітня 1656 року він надав Красногорському монастирю деякі землі і затвердив попередні маєтки, кількість яких невідома. Син його, Юрій Хмельницький, наступного року під час перебування в Гадячі, мабуть, на прохання ігумена Гедеона, віддав монастирю села Свинарне (теперішнє с. Соснівка) і Павлівку. З квітня 1666 року монастир одержав від гадяцького полкового писаря Івана Ситецького двір і орне поле біля Будищ.
Через 20 років (у 1686 р.) монастир купив двір у Гадячі. Через рік після цього гетьман Іван Мазепа універсалом, який він дав у Батурині 17 листопада 1687 р., віддав у володіння села Малі Будища, які з того часу й називалися Монастирськими Будищами. У 1693 році гетьман Іван Мазепа універсалом від 23 серпня віддав у володіння Книшівку. Цей же гетьман у 1697 році віддав ченцям перевіз на річці Псел під монастирем.
Гетьман Іван Скоропадський універсалом від 21 травня 1711 року закріпив за монастирем Будищ водяні млини на річці Пслі і переправу через Псел. І в цьому ж році Іван Концевич віддав монастирю свій ліс поблизу села Сватки. У 1713 році Бороховичева віддала у володіння монастиря три ставки млинові на Веприцькій греблі на р. Псел і ліс, що прилягав до цих ставків, а в 1714 році подарувала мелетовське поле, ліс і млин на р. Хорол у Петрівці. В цьому ж році універсалом від 9 травня (день храмового свята в монастирі) гетьман Скоропадський подарував монастирю свій водяний млин із землею в Римарівці на річці Груні. У 1715 році універсалом від 13 вересня гадяцький полковник Іван Черниш віддав монастирю «солодовню», яка була в місті. І в цьому ж році гетьман Скоропадський універсалом від 15 лютого підтвердив за монастирем право на користування луками, озерами, левадами, млинами і дворами, які були пожертвувані Бороховичевою і Трощинською.
У 1727 році монастир купив у Гордія Пушенка луг Казимировщину в Свинарному. В 1730 гетьман Данило Апостол універсалом від 20 червня закріпив за монастирем всі його володіння. У 1731 році Тетяна Григорівна Бороховичева записала на монастир гай Білошапковщину, поблизу Свинарного, озеро «Воробйове» і поле Цюцюровщину. В 1738 році гадяцькі козаки Гавриленки віддали монастирю поле, що було поблизу монастирського хутора. У 1740 року Федір Іваниченко обміняв у монастиря за хліб свою землю. У 1744 році імператриця Єлизавета грамотою від 6 квітня дозволила ченцям мати паром на Пслі. Таким чином, із перерахованого видно, що Гадяцький Красногорський Миколаївський монастир володів 4 селами: Будищами, Свинарним, Павлівкою і Книшівкою, орними полями більш, ніж у 12 місцях, лісом майже в стількох місцях, трьома озерами, де було багато різної риби, водяними млинами в Будищах, Веприку, Дучинцях, Петрівці, Римарівці, луками, сінокосами в шести різних місцях, городами, дворами, з яких 4 були в Гадячі, і нарешті, поромом на Пслі, який давав немалі прибутки. Всі ці маєтки в час правління Катерини ІІ восени 1785 року перейшли у відомство державної казни, а селяни стали казенними, тобто, державними» (рабами, моя примітка).