«Зробили багато, якщо порівнювати з тим, що було. Та замало, якщо орієнтуватися на те, що ми запланували… І сьогодні про це ми маємо говорити…»


Минулого тижня з вуст Глави держави прозвучало два потужні інформаційні залпи про рік, який ми проживаємо.

Перший – 4 червня у вигляді документа «Щорічне Послання президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році».
Другий – спілкування президента Порошенка з журналістами на прес-конференції 5 червня з приводу того ж Послання.
Обидва інформ-залпи дають чимало матеріалу для роздумів, до яких і запрошую читачів.

Два тексти: буханка хліба і кремовий торт

Стенограма прес-конференції відрізняється від тексту Послання, як робочий одяг від парадного мундира.
Або ж, якщо згадати головний бізнес Порошенка, як хліб від торта.
Це і не дивно. Бо на питання журналістів президент відповідав сам і робив це простим стилем, та ще й у режимі експромту. Тому й вийшов інформаційний «хліб» – Порошенко казав те, що хотів сказати, і над красивістю виразів не «заморочувався».
А над Посланням, очевидно, працювали майстри того надмірного красномовства, що місцями переходить у пишномовство – від чого його текст місцями нагадував торт з надмірно солодким кремом.
Що й примушувало президента інколи впадати в дещо надмірний патетичний тон, виголошуючи окремі пишномовні фрази.
Але в обох випадках головним було не це, а дві обставини – те, що сказав президент, і те, що він не сказав. Або про що промовчав.
Про що і чому – ось це цікаво. Як і те, про що сказав.
Передчуваючи критичні питання та коментарі, президент констатував, що незадоволений роботою уряду, Верховної Ради, і своєю роботою теж. І додав, що ніхто його не критикує так, як він сам себе наодинці зі собою.
Не будемо змагатися з президентом у критиці, але нині весь народ критично ставиться до влади. Тож будемо в тренді народного ставлення.

Час, місце, слухачі, ексцеси

Послання президент Порошенко виголосив у залі Верховної Ради України 4 червня. Нардепів було густенько, хоча прийшли не всі. Більше того, під час промови президента фракція Радикальної партії Олега Ляшка раптом знялася з місць і вийшла з парламентської зали.
Це сприйнялося, як демарш, і певний час всі гадали – що ж трапилося? Проти чого раптом запротестували радикали? Чим це незадоволений Ляшко, якщо його фракція входить до складу коаліції парламентської більшості?
Народні депутати від Радикальної партії, нібито, виходили зі сесійної зали під час звернення П. Порошенка, щоб поговорити з людьми, які на балконі намагалися розвісити плакати з гострими вимогами до президента.
Так пояснив їхню поведінку народний депутат від Радикальної партії Олег Попов в ефірі «5 каналу»: «На балконі кілька колег депутатів хотіли повісити плакати з легким тролінгом президента. Якісь тітушки почали їх товкти, і ми пішли з’ясувати ситуацію. Поки ми добігли, тітушки з плакатом втекли, і ми повернулися до зали. Ці виходи і входи – ніякий не демарш», – розповів нардеп.
Він наголосив, що вони можуть критикувати Петра Порошенка як політика за його помилки, але поважають президента України.
О. Попов зауважив, що як член української делегації в ПАРЄ «кадик перегризе, якщо хтось на міжнародному заході щось скаже на мого президента».

Уряд слухає Послання президента

Хочеться запитати – на яких дурнів розраховано таке пояснення?
Дійсно, журналісти помітили, що, нібито, нардеп і екс-сотник Володимир Парасюк намагався на балконі Верховної Ради розвісити плакат з питанням до Порошенка про його завод «Рошен» у Липецьку (Росія). І начебто, Парасюку завадили це зробити інші нардери.
Але ж повідомлялося, що фракція Радикальної партії покинула залу Верховної Ради України у повному складі, а це, небагато і немало, аж 21 нардеп.
Невже всі два десятки радикалів вибігли із зали, піднялися на балкон і крутили Парасюкові руки, щоб той не розгортав свій плакат-запитання? І невже вони не розуміли, що їхній вихід із зали в такий момент не може бути сприйнятий інакше, як демарш?
Словом, казочка для легковірних.
Можливо, цим демаршем радикали протестували проти того, що якісь негласні домовленості щодо них не були виконані, і вони дали зрозуміти, що можуть вчинити скандал? І дали зрозуміти, що «гризти кадики» вони готові не тільки у міжнародних суперечках?
А от Кабмін на чолі з прем’єр-міністром України Арсенієм Яценюком сидів в урядовій ложі тихо і смирно. Правда, з таким пісним виразом облич, що одразу було ясно – особливих компліментів від президента вони не чекають.
Правда, президент цього разу гострі докори для уряду приберіг у запас і навіть кілька разів погладив його «за шерстю».

«Аж здригнешся, як згадаєш…»

Українська влада різних часів і поколінь полюбляє густі фарби. Ними щедро розмальовується та, нібито, вкрай важка ситуація, в якій кожна з політичних команд приймала країну під своє управління.
Кравчук, ставши президентом, кивав на СРСР і комуністів, виправдовуючи неймовірне падіння економіки, Кучма з тих же причин кивав на Кравчука, Ющенко – на Кучму.
Маємо ще свіжі спогади про улюблену фішку прем’єр-міністра Миколи Азарова щодо «папєрєдніков». Киваючи на попередній уряд Юлії Тимошенко, Азаров декілька років поспіль намагався виправдати будь-які провали свого уряду діяльністю цих самих злісних «папєрєдніков», які, нібито, вже ось-ось мали розвалити країну, але, на превелике щастя українців, їх, нібито, врятували від катастрофи Янукович і Азаров, які, мовляв, величезними зусиллями виправляли страшенну розруху післятимошенківського періоду.
Не втримався від подібного прийому і президент П. Порошенко.
Описуючи ситуацію півторарічної давнини, П. Порошенко патетично проголосив: «Кожен з нас, хто уособлює сьогодні українську владу, рік тому чітко уявляв, на що він йде.
Та й досі аж здригнешся, як згадаєш, в якому стані опинилася країна після того, коли клептократичний режим Януковича чотири роки свідомо котив її до національної катастрофи, як впевнено вів справу до кінця української історії, який був спланований поза межами України».
Режим Януковича дійсно «доїв» Україну нещадно – тут нічого не скажеш. Але ж і до нинішнього уряду лунають такі гострі претензії, такі звинувачення – зокрема, й у збереженні злодійських корупційних схем Януковича-Азарова – що постає питання: а що, загроза клептократії, тобто, тотального розкрадання країни, вже минула?
Сьогодні всі чесні? Всі самовіддано працюють на Україну?
Далебі ні. Тоді чого про це не сказано гостро, точно і влучно? Більше того, чому не припиняється те розкрадання, про яке нині кажуть на повен голос?
Далі. При всій загрозі, яка була півтора-два роки тому, при всьому бажанні деяких країн, щоб Україна була слабкою, ніякого кінця української історії не буде і не потрібно лякати дітей на ніч такими жахіттями.
Були, є і, на жаль, будуть в Україні кризи, провали, гострі ситуації, тяжкі випробування. Але у ХХІ сторіччі не тільки самі українці, але і світ не допустить, щоб держава у центрі Європи докотилася до національної катастрофи і відбувся якийсь неймовірний «кінець української історії».
Тому висновок президента, що нинішня влада разом з народом зберегла Україну, є, все-таки, певним перебільшенням: «Головне наше досягнення за рік, що минув: всім смертям наперекір ми – а під «ми» я маю на увазі всіх нас як велику Українську націю – всі ми зберегли Україну. Як тут не згадати слова Василя Симоненка: «Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ!»
Народ, дійсно, у своїй патріотичній більшості за ці півтора року трудився, як віл.
І за себе, і за владу.
А у владі лише жменька посадовців заслуговує справді вдячних слів. Інакше б рейтинги влади так стрімко не котилися донизу, як це відбулося.
Треба відзначити й активну міжнародну політику президента зі згуртування міжнародної підтримки України – дипломатичної та фінансової.
Хоча мусимо розуміти, що Україна заважає багато кому, а не тільки Росії, як прийнято стверджувати.
Коли Румунія відбирала в України острів Зміїний, то діяла вона зовсім не від палкої приязні до нашої країни.
Коли країни Європи уявляють собі, яким конкурентом може стати Україна, коли справи у неї підуть на лад, то далеко не кожен європейський уряд бажає «українського дива» чи стрибка українського економічного «тигра».
Європейський і світовий ринки давно поділені, тож ніхто не чекає конкурента розміром із Францію, найкращими чорноземами у світі, працелюбним народом, який бажає виборсатися, нарешті, з історичної ями.
Для дуже багатьох іноземних діячів бажаною Україною є Україна, яка ще не вмирає, але вже і не живе. Україна, яка у напівдефолтному стані просить міжнародну фінансову милостиню, яку їй дозовано дають, щоб якраз вистачало животіти.
А от новітньої зброї, навіть оборонної, не кажучи вже про наступальну, їй не дають. Хоча бачать, що самотужки Збройні сили України не тільки з російською армією, але навіть із бойовиками-сепаратистами дають собі раду з величезним трудом.
І президент у Посланні вказав на причину такого стану речей – в українських вояків застаріла зброя ХХ сторіччя, а у їхнього противника – новітня зброя ХХІ сторіччя.
Тож, як не крути, а виходить, що Заходу вигідна така ситуація, що Україна не може відвоювати свою територію і встановити свій контроль на власному кордоні, а борсається у ситуації напівмиру та напіввійни.
І Росія вгрузла по вуха в ситуацію на Донбасі, що дозволяє Заходу знекровлювати її санкціями. І чим довше така загрузлість Росії у Донбаську війну буде, тим довше її можна знекровлювати під благовидним приводом, що вона підтримує сепаратистів і військові дії на Сході проти України.
А що було б, якби Захід одразу, рік-півтора тому, допоміг Україні новітньою зброєю, коли можна було ще казати про організований спротив кримському сепаратизмові, про потужний наступ і перемогу на Донбасі над розрізненими загонами сепаратистів, кримінальників, казачків, кавказців?
Було б відновлення територіальної цілісності України і контролю над своїм кордоном. Тоді відпала б підстава накладати на Росію санкції. Значить, відпала б можливість знекровлювати Росію під благовидними підставами.
Але ж Турчинов якось прямо сказав, що пручатися в Криму йому не порадили «західні друзі». От він і не пручався, хоча був тоді в. о. Головнокомандувача, президента і Голови Верховної Ради України і був зобов’язаний організувати оборону кордонів України – хто б і що не радили йому тоді.
Якщо поділяти концепцію, що Захід зробив усе, щоб Росія заковтнула Крим, як «наживку», вгрузла в Донбас і тим самим себе підставила під санкції Заходу, то і виходить, що саме така ситуація вигідна Заходу, а перемога України йому не вигідна, бо вивільняє Росію з-під санкцій.
Інакше б давно перейшли від «глибокого занепокоєння» до практичної допомоги.
І президент у Посланні підтвердив, що Захід Україну в НАТО не пускає. Додам – і не пустить в найближчому майбутньому.
Цитую президента: «Було б дивним, якби, кажучи про загрози безпеці України, я обійшов би питання НАТО. Російська агресія завдала дошкульного удару по міфах радянської пропаганди. І сьогодні, згідно з опитуваннями громадської думки, кількість прихильників вступу до НАТО вперше в історії України перевищує кількість противників.
У загальнонаціональному масштабі ми б легко виграли референдум про вступ, та тут після коми об’єктивно виникає кілька «але».
Внутрішнє: це чи не єдине питання, в якому все ще залишаються суттєві розбіжності між регіонами.
І зовнішнє: багато хто з наших друзів і партнерів на Заході не дуже вітають такі швидкі і фундаментальні зміни в громадській думці і не схильні прямо зараз відкривати нам двері до НАТО – реальні, а не ті, що на папері. Це правда, яку я маю, нарешті, без дипломатичних вивертів, прямим текстом сказати країні».
Маю трішки заспокоїти президента – жодної таємниці він не викрив. Те, про що він наважився «нарешті, без дипломатичних вивертів, прямим текстом сказати», давно відомо мислячим українцям.
Ми добре бачимо, як Захід водить нас на короткому повідку. І причини тут якраз дві: небажання посилення України та озирання на позицію Москви.
Тож, коли президент у Посланні заявив про вступ до НАТО: «Ми з вами, шановні народні депутати, в цьому питанні не маємо наміру жодним чином озиратися на Москву – ми будемо виходити виключно з позиції українського народу, але й ігнорувати думку наших партнерів буде дуже непросто».
Дійсно, ігнорувати думку «наших партнерів», тобто, країн Заходу, про небажаність скорого вступу України до ЄС і НАТО аж ніяк не вийде. Адже Захід, на відміну від наших сміливих політиків, якраз на позицію Москви дуже і дуже оглядається.
Тому і викрутив Україні руки в ніч, коли писався документ Мінська-2, щоб наша делегація погодилася на умови, які більш вигідні Росії і сепаратистам, ніж Україні.
І наша делегація мусіла погодитися, хоча неозброєним оком бачила, що підписує документ не на свою користь.
І нині Захід боїться розізлити Путіна, боїться, що Росія значно посилить свою агресивність, якщо санкції Заходу дошкулятимуть аж надто для неї боляче.
Однак, у Посланні президент був оптимістичним і висловив впевненість, що виснажена Україна подолає, врешті-решт, більш ресурсну Росію, як міфічний Давид колись переміг велетня Голіафа.

Реформи де?

Відповідаючи на це питання, президент загадково визначив місцеперебування українських реформ: «Реформи ще не на фініші, але вже й не на старті».
У зв’язку з цим згадався радянський анекдот. Коли в часи повної продовольчої кризи Брежнєва запитали: «А чому в магазинах нема молока? У нас же, згідно зі статистикою, велике поголів’я корів?», то Генсек відповів: «Ми йдемо до комунізму такими семимильним кроками, що скотина за нами не встигає».
Згадуючи шкільні уроки геометрії, виходить, що нинішні реформи вийшли з пункту А, але до пункту Б поки що жодна не дійшла. Тож, завдання для школяра – де реформи? В якому пункті?
Президент вирішив відповісти на це питання, знову ж таки, використовуючи свій досвід кондитера: «Якщо уявити себе шеф-кухарем, можна сказати, що чимало страв вже в печі. Для якихось підходить тісто, для інших – зібрані всі необхідні інгредієнти. Є й такі страви, що ми з вами навіть не знали їхнього рецепту. Все це називається «поточним статусом реформ» у словнику Національної ради реформ».
Проте, знову ж таки, за традицією, президент поскаржився на дефіцит часу: «П’ять-шість місяців – це занадто малий термін для того, щоб відчути результати. Але й чаша терпіння у людей переповнена, а іншого варіанту, ніж прискорюватися, не існує».
Читачі похилого віку пам’ятають, що розвал СРСР розпочався з горбачовського «прискорення», за яким вже пішла «перебудова».
Але якщо прискорювати швидкість воза, в якого погано прикріплені колеса, то до двору привеземо лише дишло.
І про які це 5-6 місяців каже президент, коли він уже рік є Главою держави, а так звані післямайданні лідери Яценюк та Турчинов керують уже півтора року.
Що, реформаторське «тісто» почали замішувати лише півроку тому? А коли ж клали його у піч? І чи клали?
Не дивно, що реформи «уже не…, але ще не…»

Поточні завдання

Щоб реформи прискорювалися і дійшли, нарешті, вже до фінішу, президент сформулював стисле резюме наших найголовніших завдань на рік.
Передусім, потрібно продовжити деолігархізацію, дерегуляцію і децентралізацію та розпочати демонополізацію.
Ілюструючи здатність політиканів та олігархів присмоктатися до великих державних монополій, приватизувати і підкорити собі їхній менеджмент, президент висловився образно: «Між політичними силами час від часу не на життя, а на смерть точиться боротьба за посади директорів фабрик і заводів. Одного напувай «Укрспиртом», іншого – годуй «Укрм’ясом», а також – помаж губи «Укрсалом». Цілком природно, що такий порядок речей має багато прихильників, бо смачно, вигідно й дешево, і головне – чужим коштом. Державним, народним коштом».
Звідси й витікає завдання: «Завершити створення ефективної інфраструктури для боротьби з корупцією і перейти в тотальний спільний наступ на неї».
Президент також вирішив почати (лише почати? – В. Р.) очищення суддівської касти, зняти недоторканість зі суддів і нардепів. Про необхідність і можливість зняття недоторканості з президента Петро Олексійович скромно промовчав.
Але ж тут діє закон – якщо всі, то всі. А якщо з мене знімеш, а собі залишиш, то яка тобі віра й підтримка від мене?
Не забув президент і про завдання завершити санацію банківської системи, провести податкову реформу, а відтак, і забезпечити з початку 2016 року відновлення економічного зростання. Чесно кажучи, завдання дуже складне.
Тим більше, якщо «І далі нарощувати витрати на зміцнення обороноздатності. Військовим – бути готовими як до відновлення наступу ворога на Донбасі, так і до повномасштабного вторгнення по всьому периметру кордону з РФ. Ми маємо бути реально готовими до цього». З такою перспективою про зростання економіки мріяти не доводиться.
Багато про що сказав ще Глава держави у своєму Посланні. Всі ці питання ми з вами також обговорюємо в кожному числі нашої газети і будемо це робити надалі.
Завершив президент завданням для уряду – восени показати вже перші результати, тобто, вийняти з «печі» хоч якісь реформи, інакше постане питання кадрових змін.

Післямова

Сьогодні народ просить слова. Завтра він сам його скаже

В Посланні президента України закладена ціла низка питань і проблем. Зафіксовані певні здобутки, насамперед, у динаміці. У статиці, тобто, якщо дивитися на стан справ системно, недоліків багато, що і визнав президент.
Але літо й початок осені будуть проходити під знаком підготовки до місцевих виборів. Вони повинні завершити процес політичного перезавантаження нинішньої влади. І тоді ми краще зрозуміємо – які оцінки виставить виборець своїй владі, політичним партіям.
Зроблено багато, але – замало. Цим парадоксальним висловом президента ми й завершимо розмову. Далі буде.