Буде цьому років десять. Подія здобула туманні, майже маревні контури, заволоклася голубим серпанком минулого. Тепер усе уявляється мало не шаленим маренням, але я напевно знаю, що все, до найдрібніших деталей, було саме так, як мені пригадується.

Я був тоді начальником станції у Яремчі‚ з мого перону як на долоні виднівся видовжений щербатий ланцюг гір. Яремче було передостанньою станцією на лінії, що біжить до кордону, а за нею на відстані 50 км була ще тільки Воронєнка‚ кінцева станція краю‚ де вартував пильний, як журавель, Казимир Йошт, мій приятель.

Він любив порівнювати себе з Хароном, а станцію, довірену його турботам, іменував на античний лад Ultima Thule*. Околиці Воронєнки були на диво красивими. Хоча вона віддалена була від мого постерунку ледве на три чверті години їзди пасажирським потягом, але місцевість виявляла засадничо окремішній і своєрідний характер‚ який годі було спіткати у наших сторонах.

Маленька будівля станції, що ліпилася до гранітної прямовисної кручі, нагадувало ластівчине кубло в скельній ніші. Навколо здіймалися на дві тисячі метрів вершини, що занурювали в напівтемряву шляхи, склади, вокзал. З похмурих чолів гігантів наповзала печаль, закутувала станцію невидимою пеленою. Вгорі клубочилася вічна мла, скочуючись тюрбанами мокрих випарів. Ліворуч - скеля у вічнозеленому плащі з кедрів і ялиць, праворуч - поросле гірською сосною дике урочище, а навпроти‚ наче прикордонний стовп‚ височіла непохильна грань вершини. Над нею - простір неба, похмурого або підрум'яненого на зорі раннім сонцем, а за нею - світ інший, невідомий, чужий. Дика, заглиблена в себе глушина, поезією висот овіяний неприступний кордон...

Станцію сполучав з рештою світу довгий, пробитий в скелі тунель, якби не він, ізоляція гірського закутку була б повною. По той бік понад півторакілометрового тунелю вже була Чехословаччина.

Колійовий рух тут малів‚ слабшав‚ вичерпувався, задушений горами. Нечисленні потяги нагадували боліди, що випадково зірвалися з центральної орбіти; зрідка випірнали вони з тунелю і під'їжджали до перону тихо, безшумно, мовби прагнучи не порушити сувору думу кам'яних велетнів. Слабенькі вібрації, що супроводжували їхнє прибуття в скелясту глушину, швидко ціпеніли і сторопіло глухнули.

Любив я цю гірську обитель незмірно. Вона була для мене символом таємних меж, якимсь містичним пограниччям двох світів, що зависло поміж життям і смертю.

У кожну вільну хвилину, довіривши Яремче опіці помічника, я їздив дрезиною в гості до колеги Йошта. Давня наша дружба, зав'язана ще на шкільній лаві, окріпла завдяки спільному фаху і близькому сусідству. Ми притерлися один до одного, а згода в думках народжувала духовну близькість.

Йошт ніколи візитів не відвзаємнював.

- Я звідси вже не рушуся, - відповідав зазвичай на мої докори, - тут мені вже залишатися до кінця. І хіба тут не чудово? - додавав за хвилю, окинувши околиці захопленим поглядом.

Я мовчазно погоджувався, і все йшло колишнім порядком.

Незвичною людиною був мій приятель Казимир Йошт, з багатьох поглядів дивним. Попри свою голубину лагідність і безприкладну доброту, він не користувався симпатією оточуючих. Гуцули обходили начальника станції стороною, прагнучи не попадатися йому на очі. Причина крилася в дивовижній репутації, яку він умудрився заробити собі тут. Місцеві люди вважали його "відуном", причому в негативному значенні цього слова.

Твердили, ніби він умів вгадувати наближення смерті, немов би бачив її печать на обличчі обранця. Не знаю, скільки в тому було правди, але я теж помічав за ним дещо дивне, здатне стривожити вразливу або схильну до марновірств уяву. Мені запам'ятався один загадковий випадок, що наводив на роздуми.

Був на його станції серед службовців стрілочник на прізвище Глодик, людина тямуща і працьовитий. Йошт дуже його цінував, трактуючи його не як до підлеглого, а як товариша по роботі.

В одну з неділь, приїхавши, як завжди, відвідати Йошта, я застав його в дуже похмурому настрої. Від моїх розпитувань вивільнився якимись дурницями і постарався узяти себе в руки. Саме на ту пору до нього зазирнув Глодик - про щось доповідав, чекав розпоряджень. У відповідь Йошт лопотів щось незрозуміле, дивився на нього дивним поглядом, а на прощання навіть ні з того ні з сього потиснув його натруджену шорстку руку. Стрілочник пішов вочевидь здивований поведінкою начальника, крутячи з недовірою своєю великою кучерявою головою.

- Бідолаха! - з тугою дивлячись йому услід, прошепотів Йошт.

- Чому? - запитав я, донезмоги здивований цією сценою.

Йошт вирішив за краще розтлумачити.

- Сьогодні вночі я бачив поганий сон, - сказав, уникаючи мого погляду, - дуже поганий.

- Ти віриш у сни?

- На жаль, той, який я бачив, завжди збувається, такі сни називають віщими. Мені наснилася стара покинута халупа з вибитими шибами. Щоразу, як з'явиться у моєму сні такий проклятий будинок, чекай лиха.

- А Глодик тут до чого?

- В одному з порожніх вікон я виразно розрізнив його обличчя. Він висунувся з чорної діри і махав мені своєю картатою хусткою‚ яку завжди носить на шиї.

- Ну і що?

- Жест був прощальний. Ця людина скоро помре - сьогодні, завтра, у будь-яку мить.

- Куди ніч - туди сон, - спробував я заспокоїти його давньою мудрістю.

Йошт із зусиллям посміхнувся і замовк.

Увечері того ж дня Глодик загинув через власну помилку: паротяг, що рушив на його помилковий сигнал, відрізав ноги стрілочника, і він помер на місці. Випадок потряс мене до глибини душі, тривалий час я уникав розмов з Йоштом на цю тему. Пізніше, можливо, рік потому, я немовби ненавмисно поцікавився:

- З яких пір стали тебе відвідувати зловісні сни? Скільки пам'ятаю, раніше ти на них не скаржився.

- Маєш рацію, - відповів, виразно невдоволений заторкнутою темою, - зловісні сни стали відвідувати мене останніми роками.

- Вибач, що докучаю неприємною розмовою, але мені б хотілося знайти засіб визволити тебе від фатального дару. Коли ти вперше відчув у собі дар ясновидіння?

- Приблизно років вісім тому.

- Тобто через рік після того‚ як поселився у цих краях?

- Так, через рік після переїзду до Воронєнки. Тоді в грудні, в самий Святвечір, я відчув смерть тутешнього війта. Історія стала широко знаною і за декілька днів здобула мені славу відуна. З тих пір гуцули уникають мене.

- Дивно. Але в цьому, проте, є щось глибше. Схоже, ми маємо справу з класичним прикладом так званого "другого зору", про який я стільки свого часу читав у книгах з магії. Подібний дар нерідко зустрічається серед шотландських та ірландських горян.

- Я теж зі зрозумілим інтересом вивчав спеціальну літературу. Мені навіть здається, що у загальних рисах я уловив причину. Твоє зауваження про шотландських горян дуже слушне, тільки вимагає невеликого доповнення. Ти забув згадати, що цих ненависних для свого оточення зловісних вістунів частенько виганяють, наче пранцюватих, за межі селища і якщо нещасні покидають рідний острів і опиняються на континенті, їх скорботний дар пропадає, вони стають такими ж, як інші смертні.

- Цікаво. Виходить, цей рідкісний психічний феномен перебуває в залежності від хтонічних сил**?

- Так, мабуть, цей дар виникає не без участі теллуричних складників***. Ми - сини Землі - і випробовуємо її могутню дію, навіт,ь коли нам здається, що ми від неї відрізані.

- І свою здатність передбачати смерть ти виводиш з подібних же причин? - запитав я по хвилі вагання.

- Звичайно. На мене, без сумніву, впливає оточуюче середовище, я знаходжуся під дією тутешньої атмосфери. Мій нещасливий талант породжений душею цієї околиці. Живу на межі двох світів.

- Ultima Thule! - шепнув я, опускаючи голову.

- Ultima Thule! - луною озивався Йошт.

Я замовк, охоплений острахом, але трохи згодом, струсивши заціпеніння, запитав:

- Чому ж ти, так ясно все усвідомлюючи, не переїдеш в інше місце?

- Не можу і у жодному випадку не бажаю. Відчуваю, що коли звідси втечу, то піду наперекір своєму призначенню.

- Ти стаєш марновірним, Казику.

- Ні, це не марновірство. Це призначення. Я глибоко переконаний, що саме тут, в цьому куточку землі, мені належить виконати якусь місію, яку - я не знаю ще, тільки слабо її передчуваю...

Він замовк, немов злякавшись сказаного. За хвилю, перевівши свої сірі очі, осяяні світлом призахідного сонця, на скелясту прикордонну стіну, додав пошепки:

- Знаєш, мені здається іноді, що цією прямовисною стіною закінчується видимий світ, а там, по той бік, починається світ інший, новий, якесь незнане на людській мові mare tenebrarum (море темряви).

Він опустив до землі стомлені пурпуром вершин очі і озирнувся в протилежний від колії бік.

- А тут, - продовжував він, - тут закінчується життя земне. Оце його останнє зусилля‚ останнє кінцеве відгалуження. Тут вичерпується його творчий розмах. Тому стою тут наче вартовий життя і смерті‚ повірник таємниць з тієї і цієї сторони гробу.

Договорюючи ці слова, Йошт зазирнув мені глибоко в очі. Був красивий у цю хвилину - обличчя містика і поета: натхненний погляд увібрав у себе стільки вогню, що я не міг витримати променистої його потуги і схилив голову. Наприкінці він запитав:

- Ти віриш в життя після смерті?

Я поволі підняв голову.

- Не знаю. Кажуть, що доказів "за" і "протии" однакова кількість.

- Померлі живуть, - твердо промовив Йошт.

Настало довге, занурене в себе мовчання.

Тим часом сонце, описавши дугу над ущелиною, сховалося за його зазубленим краєм.

- Вже пізно, - помітив Йошт, - тіні виходять з гір. Тобі пора відпочити з дороги.

На тому і закінчилась наша пам'ятна розмова. Відтоді ми жодного разу не торкалися вічних питань, не згадували про дар ясновидіння. Я уникав дискусій на цю тему, яка Йошта помітно нервувала. Але одного разу він сам нагадав мені про свої невеселі здібності.

Трапилося це в липні. Всі деталі я пам'ятаю з винятковою точністю - вони назавжди врізалися у мою душу. Було середа, 13 липня, святковий день. Я, як завжди, приїхав зранку. Йошта я застав у настрої серйозному і зосередженому. Увечері на прощання з чуттям потиснув мені руку і подав запечатаний конверт без адреси.

- Послухай, Романе, - почав тремтячим від хвилювання голосом, - в моєму житті можуть настати важливі зміни. Можливо, доведеться виїхати звідси надовго, змінити житло. Якщо таке і насправді трапиться, ти розкриєш конверт і відішлеш листа за адресою, вказаною всередині. Сам я цього зробити не зможу з причини, якої поки назвати не можу. Пізніше усе зрозумієш.

- Збираєшся мене покинути, Казику? - спитав я голосом притлумленим від болю. - Чому? Одержав якусь неприємну звістку? Чому ти виражаєшся так неясно?

- Ти вгадав. Я знову бачив уві сні свою віщу розвалюху, а в одному з її вікон обличчя людини, мені дуже близької. От і все. Прощай, Ромку!

Ми кинулися одне одному в обійми. За годину я був уже вдома, розшарпуваний бурею суперечливих почуттів. Тої ночі я не стулив око, неспокійно проходжуючись по перону. Під ранок не в силах більше витримати невідомість, задзвонив Йоштові. Він негайно відповів, сердечно подякувавши за турботу. Голос був упевнений і спокійний тон розмови легкий, майже жартівливий, я зітхнув з полегшенням.

Четвер і п'ятниця пройшли без хвилювань. Я час від часу йому подзвонював кожного разу одержуючи заспокійливу відповідь: нічого серйозного не трапилося. Тим же порядком йшли справи і в суботу до самого вечора.

Я вже почав знаходити втрачений спокій духу і увечері близько дев'яти влаштовуючись на відпочинок в службовому приміщенні, навіть злегка покартав Йошта по телефону, застерігаючи від пугачів, воронів і інших шкідливих тварюк, які самі не знають спокою і іншим його не дають. Він сприйняв мій докір з лагідністю і побажав доброї ночі. Незабаром я міцно заснув.

Спав я години дві і прокинувся від відчайдушного телефонного дзвінка. Нічого не тямлячи, я схопився з ліжка, прикриваючи очі від разючого світла газової лампи. Телефон продовжував надриватися, я кинувся до апарату і приклав вухо до слухавки.

Говорив Йошт - із зусиллям, ламким голосом:

- Пробач... перериваю твій сон... але... як виняток я вимушений раніше... пустити сьогодні... товарний номер двадцять один... Почуваюся зле... Товарняк відправиться через півгодини... Приготуй відповідний сигн... Ха!..

Апарат, видавши декілька хрипів, замовк. З серцем, що гучно б'ється, я продовжував напружено вслухатися - марно, з того кінця дроту йшло до мене глухе мовчання ночі.

Тоді я взявся говорити сам. Схилившись над апаратом, я посилав у простір нетерплячі, пульсуючі болем слова... Мені відповідало кам'яне мовчання. Нарешті, похитуючись немов п'яний, я відійшов в глибину кімнати.

Вийнявши годинника, я зиркнув на циферблат - 10 хвилин першої. Машинально вирішив звірити зі стінним годинником над столом. Дивна справа! Годинник стояв. Застиглі стрілки, що насуваються одна на одну, показували 12 - значить, годинник зупинився 10 хвилин тому, в ту саму мить, коли раптово урвалася наша розмова. Холодне тремтіння пройшло по моєму тілу.

Я безпорадно стояв посеред кімнати, не знаючи, куди кинутися і що робити.

Щонайпершим бажанням було схопитися на дрезину і помчати до Йошта. Але я вчасно себе утримав: Яремче кинути не можна - помічника немає, служба спить, а позаплановий товарняк міг прибути будь-якої хвилини. Я не мав права ризикувати безпекою своєї станції. Залишалося тільки змиритися і чекати.

І я, зціпивши зуби, чекав, бігаючи, наче поранений звір, з кута в кут, чекав раз у раз вискакуючи на перон і прислухаючись до сигналів. Абсолютна тиша, нещасливий товарняк не з'являвся. Повернувшись у контору, я відновлював атаку на телефон. Безрезультатно: з того боку відповіді не було.

Я відчував себе нескінченно самотнім у просторій станційній конторі‚ освітленій сліпучим білим світлом газової лампи. Якийсь жах, досі невідомий, дикий, схопив мене у свої хижі кігті і тряс - я тремтів з голови до ніг як у лихоманці.

Знесилений, я опустився на канапу, сховавши обличчя в долонях. Я боявся дивитися перед себе, боявся наштовхнутися на чорний, утворений стрілками палець, що невблаганно вказував на опівнічну годину; немов мале дитя, я боявся глянути на боки в очікуванні якого-небудь остраху, що крижанить кров. Так минуло години дві.

Раптово я здригнувся. Задеренчав дзвінками телеграф. Я підскочив до столу і гарячково умикнув приймальний пристрій.

З апарату поволі потягнулася довга біла стрічка. Схилившись над зеленим квадратом сукна, я узяв в руку повзучу стрічку, шукаючи знаків. Але стрічка була чиста - жодної букви. Я чекав, напружуючи зір, стежив за рухом білої смужки...

Нарешті стали з'являтися перші слова, з довгими, хвилинними, проміжками, невиразні і вочевидь складені з величезним зусиллям, немов у боротьбі з заціпенінням розуму...

"...хаос... похмуро... сум'яття... ніби сон... далеко... сірий... світло... ох! Як тяжко!.. як тяжко... вирватися... мерзота! Мерзота!.. сіра маса... густа... запах... нарешті... я відірвався... я... є..."

Потім настала довга, на декілька хвилин перерва, але стрічка продовжувала виповзати ледачою хвилею. Знову з'явилися знаки - тепер проставлені упевненіше, сміливіше:

"...є! Я є! Я є!.. там... моя оболонка... лежить... холодна, брр... розкладається... потроху... зсередини... все одно... надходять хвилі... довгі світлі... хвилі... вихор!.. відчуваєш... який вихор... ні... не відчуваєш... ти не можеш... переді мною тепер... все... все явило... який круговорот... чарівний... затягує мене... відносить... з собою... понесло!.. йду!.. йду!.. прощай... Ром..."

Депеша раптово обірвалася, апарат став. Мабуть, саме тоді я захитався і впав на підлогу. В усякому разі, у такому вигляді застав мене помічник, що увійшов до контори близько трьох ранку, - я лежав на підлозі без пам'яті, з рукою обмотаною телеграфною стрічкою.

Прокинувшись, я насамперед запитав про товарний потяг. Так і не прибув. Не барившись ні секунди, я скочив на дрезину і погнав її повним ходом крізь світанкову мряку.

Вже під'їжджаючи до Воронєнки, я помітив, що відбулося щось надзвичайне. Зазвичай спокійна і пустельна двірцева площа була забита натовпом, що облягав станційну будівлю.

Скажено розштовхуючи людей, я прорвався в службове приміщення. Там застав двох чоловіків, що схилилися над канапою, на якій із закритими очима лежав Йошт. Відштовхнувши одного з них, я схопив друга за руку. Але рука його закоцюбла і холодна як мармур, вислизнула з моєї і безсило звісилася. Обличчя під шапкою буйного попелястого волосся, вже схоплене холодом смерті, застигло в трохи помітній ласкавій усмішці.

- Серцевий удар, - пояснив лікар, що стояв поряд. - Стався рівно опівночі.

Я відчув гостру, колючу біль в лівій стороні грудей. Підняв очі на годинник, що висів над столом, - він показував дванадцять: стрілки завмерли в трагічну хвилину.

Я сів на канапу поряд з Йоштом.

- Він помер відразу? - запитав я у лікаря.

- Миттєво. Смерть настала рівно опівночі під час телефонної розмови. Я прибув сюди 10 хвилин на першу. Пан Йошт був уже мертвий.

- Хто ж спілкувався зі мною по телеграфу о 3 годині ночі? - запитав я, вдивляючись в обличчя друга.

Присутні здивовано переглянулися.

- Виключено, - відповів мені помічник Йошта. - В цю кімнату я ввійшов біля першої, щоб прийняти справи, і з того часу не покидав службового приміщення ні на хвилину. Ні, пан начальник, ні я, ні хто інший зі співробітників не користувалися цієї ночі телеграфним апаратом.

- Проте, - впівголоса наполягав я, - сьогодні вночі, о третій я одержав депешу з Воронєнки.

Запанувало глухе, напружене мовчання.

"Лист!" Я вийняв з кишені листа, розірвав конверт: адресовано мені. Йошт писав:

"Ultima Thule, 13 липня. Дорогий Ромку!

Я повинен загинути - скоро, раптово. Людина, що з'явилася мені сьогодні уночі в одному з вікон халупи, - я сам. Настав термін виконати мою місію тебе ж я вибираю в посередники. Розкажеш людям, засвідчиш істину.

Може, тоді повірять, що існує і світ інший... Прощай! Ні! До побачення - до зустрічі по ту сторону... Казимир".

_______________________

*Ultima Thule - в уяві давніх греків острів на північ від Британії‚ мабуть Ісландія‚ яку вважали за край світу.

**Таких‚ що належать землі.

***Пов'язаних із землею.