Серед історичних традицій українців є гарні і не дуже. Серед останніх – традиція застосування сили деякими чоловіками до членів своєї родини.

Повторюючись у тисячах сімей, ситуація примусового впливу більш сильного члена родини на більш слабкого стала стереотипною, звичною.
Побиті дружини, діти, а іноді і старші, навіть немічні родичі, плакали, жалілися, але терпіли.
 «Терпіли, бо мусіли», – так якось сказала мені, тоді ще студентові, бабуся Марія, розповідаючи про буйний характер свого чоловіка, а мого дідуся Трохима, коли той, бува, без міри споживав чарчину, а той й карафку вогняного напою.
Але розвиток цивілізації, культури призводить до гуманізації міжособистісних стосунків, зокрема, і родинних. Кожне нове покоління має шанс стати на сходинку вище на безкрайній драбині культурного зростання.
Хоча тут нема прямої лінійної закономірності.
Зустрічаємо ми й людей у дуже поважному віці, які скромно, природно, не виставляючи нічого напоказ, роками підтримують між собою теплі, приязні, турботливі стосунки, зігріті лагідним сонечком невмирущої пізньої любові.
Трапляються і молоді хами, місце яким хіба що у звіринці. Так що головною закономірністю є не вік людини, не її освітній рівень, а душевні риси, багатство серця.
Однак, і зовнішні обставини діють на нас, інколи примушуючи до такої поведінки, яку ми раніше собі не дозволяли.
Знайома всім ситуація, коли ні з того, ні з сього ми можемо на свого ближнього крикнути, образити, обізвати. «Вибачте, зірвався, – пояснюємо потім примирливо. – Нерви не витримали».
Не характерно груба поведінка окремих людей може бути пояснена нервовим напруженням. Характерно груба поведінка декого нічим не може бути виправдана.
У обох випадках сімейна атмосфера псується, стосунки захмарюються, між близькими людьми пробігає чорна тінь образи і відчуження.
За нами спостерігають і міжнародні експерти, придивляються, аналізують – зокрема, під кутом того, наскільки ми готові до європейських культурних стандартів сімейних відносин. Саме з міжнародного права прийшло до нас жорстке визначення протиправної поведінки у сім’ї як насильства.
Так, представник Фонду народонаселення ООН в Україні та Білорусі Нузхат Есан повідомила, що в Україні фізичного насильства зазнають 4 млн. жінок, а сексуального – 1,8 млн. жінок.
Думаю, що справжні цифри є більшими. Правда, важко сказати – наскільки.
Уже ніхто з українок не поділяє тієї наївної мазохістської думки, що втілена у прислів’ї: «Б’є – значить любить!». Українки воліють, щоб їх любили без бою.
Проте невитримані грубі натури, особливо схильні до пияцтва, час від часу це фізичне насильство неконтрольовано застосовують.
Як невесело жартували наші предки – спочатку дід ховається від баби, щоб спокійно видудлити пляшку, а потім вже баба ховається від діда за хатою чи в клуні.
У цивілізованих країнах, куди ми прагнемо інтегруватися, діє Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок.
Закордонні експерти вважають, що Україні потрібно внести положення цієї Конвенції до свого національного законодавства: «Якби нам вдалося реформувати належним чином законодавство, забезпечити, щоб все це належним чином працювало, то ми могли би взагалі практично винищити таке явище, як насильство щодо жінок».
Так от вважає згадана вище Н. Есан.
Оптимізм іноземного експерта є дещо надмірним.
Насильство в сім’ях не припиниться від самих тільки змін у законодавстві. Потрібна ще багаторічна кропітка робота з виховання культури стосунків і почуттів у молоді.
Старого забіяку вже не перевиховаєш.
Його можна тільки скрутити та кинути у «холодну» діб на 15. А ось молодих і ще податливих до впливу виховувати можна і потрібно.
Впродовж останніх півтора року в Україні значно зросла політико-психологічна напруга, пов’язана з війною на Сході та економічною кризою, яка тисне немилосердно важкою брилою на психіку українців.
Та й частина чоловіків, які пройшли м’ясорубку війни, подекуди стають значно більш нервовими, різкими, невитриманими, мають часті емоційні зриви. І зганяють це зло на своїх дружинах і дітях.
Те ж саме відбувається з тими чоловіками, які принизливо почувають себе безсилими економічно, не маючи роботи і можливості утримувати сім’ю і таким чином відчувати себе повноцінним головою родини.
Українські державні та громадські організації намагаються якось налагодити систему протидії домашньому насильству. Виконавчий директор Міжнародного благодійного фонду «Українська фундація громадського здоров’я» Галина Скіпальська розповіла про ініціативу «Парасолька від насильства».
Такою парасолькою фахівці називають спеціальний тренінг для всіх, хто за службовими обов’язками має справу з випадками сімейного насильства – від дільничних міліціонерів і соціальних працівників до медиків та вчителів.
Фізичне насильство у родині є найбільш брутальним видом насильства. А ще ж є економічне насильство, коли той, хто сильніший, відбирає гроші у того, хто або заробляє, або отримує у вигляді пенсії чи допомоги.
Є психологічне насильство, коли один із родини ображає, принижує, знущається над іншими. І біда в тому, що якраз від психологічного насильства люди, особливо старші, захищені найменше. Адже в міліцію поскаржишся – тобі скажуть, що побиття ж не було, а те, що сваритеся – так всі сваряться.
І такі нещасні жертви психологічного насильства інколи все життя мучаться, а зробити нічого не можуть.
Ми боремося з вірусами грипу чи застуди. А ось з вірусом насильства у сім’ї інколи виявляємося безсилими.
Життя нам дається Богом і Природою один раз. Насильство у будь-яких проявах робить його нестерпним. Бережіть, шануйте, не мучте одне одного. І застосовуйте в сім’ї найкращий вид ненасильства – розуміння, співчуття, любов одне до одного!