Фестиваль українського кіно у Нью-Йорку («Кінофест NYC») започатковано п’ять років тому (2010), і став він значною культурологічною подією метрополії. Ініціатором його організації був мешканець Нью-Йорка, великий шанувальник кіно, українець Андрій Котляр. Його підтримали й активно долучилися до проведення фестивалю Український музей в Нью-Йорку (директор Марія Шуст, завідувач публічними програмами Ганя Кріль-Пизюр) та американський кінематографіст українського походження Дем’ян Колодій. Всі ці роки у проведенні фестивалю так чи інакше брав участь відомий кінознавець, директор Кіноклубу українського кіно при Колумбійському університеті, професор Юрій Шевчук. До цих ентузіастів-організаторів долучалися часом волонтери – кінолюби. Фестиваль починався у 2010 р. з невеличкої програми українських фільмів, продемонстрованих на екрані музею.

З роками фестиваль набирав розмаху, вже мав назву «Кінофест NYC», і минулого 2014 року в його програмі було більше, ніж 120 фільмів, показаних на кількох майданчиках, для чого орендували додаткові приміщення. Розширили і національний обсяг кінопродукції, що давало підстави назвати його навіть міжнародним. Це, окрім українських стрічок, були зразки продукції пострадянського та постсоціалістичного кіно Європи. Наприклад, кінострічки колишніх республік Середньої Азії, Білорусі, Польщі або ж фільми іноземних режисерів на українську тематику. Таким чином організатори досягали розширення глядацької аудиторії за рахунок глядачів різних національностей. На зустріч із глядачами запрошували режисерів кінострічок. На відкриття Другого фестивалю (2011) прибув з Києва відомий кінознавець Сергій Тримбач.

Але основним завданням фестивалю, окрім того, щоб познайомити українців і неукраїнців метрополії Великого яблука з, бодай, скромними досягненнями українського кіно, це підтримка молодих кінематографістів України. Практична та моральна. Не лише для початківців важливо та престижно «показатися» на кіномайданчику Нью-Йорка. За жанром – фільми як художні, так і документальні, здебільшого, короткометражні, на які можуть бути спроможні молоді кіномитці в Україні, де національне кіно було майже знищено. Держава не підтримувала пільгами спонсорування, а ентузіастів витрачатися задля «мистецтва для мистецтва» серед товстосумів одиниці.

Рік 2015 став випробувальним для організаторів. З об’єктивних причин не міг долучитися до організації чергового Шостого фестивалю один з його натхненників Андрій Котляр. Та все ж, фестивальна традиція збережена, дякуючи Українському музеєві і, зокрема, великому ентузіасту кінопропаганди, завідувачеві публічних програм Ганні Кріль-Пизюр, яка виступила цього року координатором цього музейного міні-фестивалю. До слова, це завдяки їй щороку музей пропонував додаткові фільми на українську тематику, пов’язані, здебільшого, з демонстрованими виставками. До речі, пані Ганя підтримує протягом багатьох років творчий зв’язок з Національним центром Олександра Довженка у Києві (http://www.dovzhenkocentre.org/ ).

Програма кінофестивалю-2015. 30 квітня – 3 травня. Український музей, Нью-Йорк

Координатор фестивалю, завідувач публічних програм музею Ганя Кріль-Пизюр представляє черговий сеанс (сесію) фестивалю

Фестиваль відкриває директор Українського Кіноклубу при Колумбійському університеті Юрій Шевчук

Впродовж поточного 2015 року музею допомагали американські кіноспеціалісти українського походження – режисер Дем’ян Колодій та сценарист Андрій Вітюк. Спільними зусиллями відібрали кінострічки. І протягом 4-х днів (30 квітня – 3 травня 2015 р.) було показано вісім кінострічок протягом п’яти сеансів (сесій).

Як для мене, зацікавлену саме українським кіно, ця кількісна обмеженість була якраз «на руку». Можливість відвідати всі п’ять показів і скласти уявлення про жанри, тематику, познайомитися з новими іменами та переглянути роботи визнаних митців, як наприклад, Сергія Буковського, Володимира Тихого.

Нижче – короткий огляд фільмів цього міні-кінофестивалю для зацікавлених наших читачів. А кіномистецтво, на мій погляд, поряд з художньою літературою, не може не цікавити кожну людину відповідної культури. Звичайно, якщо це не Голлівуд, в океані мистецького непотребу, серед якого годі віднайти щось хвилююче або високоінтелектуальне.

Попередньо – цікаве спостереження. Майже всі кінострічки доходили до глядача в Україні після того, коли отримували нагороди або визнання за кордоном на міжнародних фестивалях. Тому кожний з них уже на момент випуску мав англійські субтитри. А державна політика зневаги до українських талановитих митців образливо недалекоглядна, навіть злочинна в плані підтримки національної культури в цілому. Наприклад, фільм Сергія Буковського «Україна. Точка відліку» отримав золоту статуетку на фестивалі в Гамбурзі в номінації «Документальний політичний фільм». А в Україні він був показаний ОДИН лиш раз на телеканалі «Україна» (2011), а вдруге – у Будинку кіно в 2012 р. Або художній фільм В. Трофименко «Брати. Остання сповідь» отримав чотири призи в різних номінаціях Міжнародних фестивалів поза Україною, а наш український Міжнародний кінофестиваль «Молодість» його не помітив....

Житимемо надією, що під контролем суспільства буде відбудовуватися і нова кіномистецька Україна...

На екрані музейного кінофестивалю-2015

«Такі красиві люди» (2013). Режисер Дмитро Мойсеєв. Художній повнометражний фільм

Афіша художнього фільму Дмитра Мойсеєва «Такі красиві люди». Фільм отримав п’ять нагород Міжнародних фестивалів

Цим фільмом відбулося відкриття міні-фестивалю зі вступним словом професора Юрія Шевчука, який і представив фільм. Всі подальші сесії проводила пані Ганя Кріль. «Такі красиві люди» – вдала фестивальна прелюдія, яка налаштувала на гарні сподівання. Виявляється, що в наш шалений-шалений час є красиві люди. Під красою розуміється і доброта, і духовність, і своє розуміння щастя.

На березі Азовського моря поселилася в невеличкому примітивному, зробленому власноруч, будиночку родина рибаків: батько, мати, підліток син. Тихо, спокійно. Заколисують морські хвилі, схід та захід сонця за далеким морським обрієм, як на долоні. Лиш вранці та в надвечір’я проїжджають мимо дві вантажівки з робітниками – поспішають на роботу в місто або повертаються з роботи, користуючись послугами кіоску господарів, де продавалися пиво та суха рибка. Отож, батько з мамою заробляють на хліб ловлею риби. Достатньо, щоб не голодувати. А решту вільного часу – просто живуть. На перший погляд подружжя, нібито, не «до пари», дуже різні. Але їх єднає внутрішня гармонія. Батько кожну вільну хвилину займається сином – читають вголос японську художню літературу, складають вірші, влаштовують домашні концерти, малюють, запускають повітряні саморобні змії... Здається, що жодна хвилина не минає даремно. Все на користь душі.

Але це ще не все. Поряд з ними живе в такому ж скромному будиночку самітна сорокарічна подруга героїні. Вона теж після невдалого міського життя освоїла другу професію – професію рибалки. Заміжня подруга хоче допомогти їй знайти свою половинку. Без неї життя прісне, неповноцінне. І коли, нібито, доля всміхнулася одинокій подрузі – не так сталося, як гадалося. За щастя довелося поборотися. І не тільки стражданням... Діями.

Все закінчилося щасливо. «Happy end»! Якому віриш. Навіть віриш батькові – ідеальному мудрому вихователеві. Інтелектуалу, який, мабуть, після традиційного міського способу життя обрав саме оцей. Коли є час ЖИТИ. Це вже щось нове, коли приходить розуміння, що гонитва за матеріальним – міраж... Справжнє щастя зовсім інше.


Особливо цікавою виявилася сесія з чотирьох короткометражних фільмів. Один з них 30-хвилинний художній режисера Юлії Гонтарук «Алкоголічка» (2013).

У головній ролі художнього фільму Юлі Гонтарук «Алкоголічка» Марина Ластовина

Надзвичайно красива тендітна дівчинка (грає Марина Ластовина) з великими промовистими очима і довгою косою мріє стати балериною. Принаймні, танцюристкою. Після уроків у школі відвідує самодіяльний клас балету. Але живе вона під опікою своєї тітки (актриса Ніна Набока). А тітка – звичайна продавщиця риби на базарі – груба, жорстока, неотесана. Попрікає свою племінницю прізвиськом «Алкоголічка», бо, бачте, такою стала її мати, в минулому – танцюристка.

Час від часу примушує допомагати їй на базарі: «Завтра не підеш на свій балет! Ти мені на базарі нужна... То де твоя мамка – танцюристка? А я ж хочу тебе пристойною зробить...» Дівчинка мовчить... На знак протесту проти ось такого ставлення «відповідає мовчанням», замикається «в собі». Адже вона інша. В її душі живе краса. Вона від народження просякнута естетикою танцю. Як кажуть, «дарунок самого Бога». І готова вона танцювати в будь-якому місці, в будь-яку хвилину. На базарі на прохання робітників складу показує їм елегантні «па». Ось-ось злетить лебідкою. І саме ці прості робітники показують їй оголошення про набір учнів, нібито, в Італію... Її зараховують в групу...

І ось вона вже в аеропорту, під опікою супроводжуючої «класної дами». Але, але… Дівчина з внутрішньою потребою краси є незрозумілою нікому: ні майбутнім її однокашницям (кількома штрихами їхньої поведінки автор фільму змальовує образ підлітків, спотворених впливом сьогоднішньої епохи), ні, що найстрашніше, цій «класній дамі». Широко розкритими очима дивиться вона на незрозумілого їй «танцюючого лебедя», на дівчину, не таку, як усі... І виштовхує її за двері зали очікування аеропорту. Двері в майбуття зачинені... Дарма дівчинка вчепилася в неї зі словами: «Мамо! Мамочко!»

Фільм класифікують як соціальну драму. Драму покоління, де панує несправедливість і взаємне нерозуміння. Де панують торги, торгівля. Всім і всіма. Це був 2013 рік... Може, сьогодні (2015) сюжет не був би таким безпросвітним. Ні, напевно світлішим. Бо в нашому суспільстві з’явилася надія і воля до дії і боротьби...


Документальний фільм «Медик іде останньою» (2014) режисера Світлани Шимко. Камера оператора протягом 26 хвилин слідкує за поведінкою, діями, словами, оцінками, коментарями медсестри-волонтерки на Майдані. Її звати Таня. Позаду трагічні дні 18-20 лютого. У березні Майдан ще стоїть… А майданівці потребують медичної допомоги. Таня, яка вже знає всіх по імені, лікує, робить перев’язки, зашиває одяг, допомагає порадами менш досвідченим медсестричкам, сама, вже виснажена, приймає крапельницю. Обпалена смертями Небесної Сотні, вона абсолютно не ніяковіє перед кінокамерою, не міняє свій буденний розмовний стиль навіть із «красномовними» матюками. Оця сміливість вражаюча. В неї – не жіночий характер. У ній прояви того сильного духу та сміливості, який трішки пізніше проявлять десятки, сотні жінок – волонтерок. Ризикуючи власним життям, їдуть на фронт допомагати добровольцям – захисникам Вітчизни. А тим часом Таня ще тут, на Майдані, потрібна, бо є ще легкопоранені та хворі. Багатьох знає по іменах.

Медсестра Таня з документального фільму Світлани Шимко «Медик іде останньою»

...Камера оператора прослідкувала за нею в одноденній поїздці додому в чернігівське село. Її мати каже: «Таня народилася революціонеркою. Її не зупиниш. Аби я була молодшою, теж поїхала б на Майдан боротися з «Беркутом». Таня, складаючи у валізу свіжий одяг, коментує слова Яценюка, якого слухає по радіо: «Росії не вдалося розв’язати ще й газову війну» – «Ага. А Крим? Це називається «Не вдалося»? «Там Росія, а ці тут тримаються за крісла...»

Зі злістю повторює вголос свіжі новини: «Донецьк захопили... В Харкові людей побили...»

Планувала їхати зі своєю сотнею афганців в гарячу точку – Одесу: «Їх грохнуть, і мене теж. Тоді скажуть: «Загинула за свободу України». Раптом передумала. Поїхала в Луганську область, на передову. – «Надовго»? – «До кінця».

Колись відома білоруська письменниця Світлана Алексієвич написала афористичне: «У війни не жіноче обличчя». Обставини примушують міняти очевидне...

Більш відвертої, «не просіяної», «непричесаної» документалістики, ніж розповідь Світлани Шимко про медсестру Таню, мені не довелося бачити... Рекомендую.


Лише 17 хвилин екранного часу, щоб насолодитись істинним мистецтвом кіно. Документальна стрічка режисера Діани Ашек «Небесне озеро» (2012). Подружжя Іван та Катерина і їхній дорослий син Саша, очевидно, погодилися, щоб їх протягом одного дня кіношниця Діана зняла «на плівку»... Ну нічогісінько особливого вони не роблять. Мати чистить рибу і смажить її. За роботою співає народну «Час рікою пливе, як зустрів я тебе...» Батько вичищає гній у хліві. Згодом смолить якесь вікно. Слухає радіо. Син – на озері. Закидає сітку. Ловить рибу. Поговорив кількома фразами по мобільнику з матір’ю. Здається, все. А скільки поезії між тим... Схід сонця над озером – подія! Кукурікає півень. Куткудахче курка.

Уривки з короткометражного художньо-документального фільму Діани Ашик «Небесне озеро»

Корови чорно-білі з переповненим молоком вим’ям. Батько відпочиває: переглядає, стоячи, газету. Чути цокання настінного годинника. Мати: «Озеро – це хвала небесна. Дивлюся і думаю: Господи! Як нам красиво живеться! Є щось вище від нашого розуму». Церковний дзвін. Голос священика. Мати у церкві. Захід сонця на фоні темніючого озера. Саша – в човні. Виразно, голосно чути сплеск веслами... Тиша... В цій тиші і красі природи – голос отого вищого, небесного.

Це поетичне художнє кіно, а не документалістика. Молодь наша дуже талановита.


Багатьом, хто хоч трішки слідкує за українським документальним кіно, відоме ім’я сучасного режисера-документаліста Володимира Тихого. (Це його популярні серії «Україно! Гудбай» та «Бабілон-13». На Кінофест-2015 він представив художній півторагодинний фільм «Зелена кофта» (2014)

Володимир Тихий – режисер документального фільму «Богданчик» із циклу «Вавилон-13» та художнього фільму«Зелена кофта»	Афіша художнього фільму Володимира Тихого «Зелена кофта»

та шестихвилинну кінозамальовку «Богданчик» (2014): на дитячому майданчику бавляться діти. Семирічний Богданчик виявився напрочуд балакучим та сміливим. Теж, як і Таня в попередньому фільмі, зовсім не боїться камери. Розмова з ним цікава недитячою обізнаністю всього, що відбувається в країні. А в країні – війна... На штанцях Богданчика напис: «Русская зима». Ділиться своєю обізнаністю російською мовою: «Они хотели наш мир завоевать, нашу страну, чтобы Украина была с ополченцами. Россия за себя. Украина – за себя. А я – за Украину! Сейчас хочу быть полицейским, а потом – военным... Я еще маленький, но скоро вырасту... Надо им сказать, чтобы прекратили войну... Вон видите девочку в фиолетовой курточке. Это Карина. Она очень красивая, неплохая. Она, как моя жена...» Лягає на землю горілиць: «Небо – голубое, а деревья – желтые... Правда, интересно?»... Без коментарів.

Уривки з фільму Володимира Тихого «Богданчик»

І ще одне ім’я відомого документаліста – класика з 25-річним кінематографічним стажем Сергія Буковського. Все життя він працював на знаменитій Київській українській студії документальних фільмів, яка нині занедбана. Практично не працює. За чверть роботи в українському кіно Сергій Буковський зняв близько півсотні документальних кіно- та телефільмів. За ним закріпилася слава: «Буковський – це знак якості». У квітні цього року він був гостем Українського кіноклубу Юрія Шевчука в Колумбійському університеті. Розповідав про роботу документаліста, показував найцікавіші уривки зі своїх фільмів. Він, як правило, коли це було можливо, відбирав з архівів Кінохроніки (вона фільмувалася всі радянські часи включно до початку 90-х). Майстерність документаліста полягає у вдалому відборі цікавих відповідних уривків із Кінохроніки. Сергій Анатолійович знає, де шукати і як...

Сергій Буковський – режисер документально-політичного фільму «Україна. Точка відліку»

Широкому колу глядачів ім’я Буковського відоме документальним фільмом «Живі» (2008), за який він отримав Національну премію ім. Тараса Шевченка та п’ять відзнак Міжнародних фестивалів (у Женеві, Єревані, Лодзі, Батумі, Стамбулі). На фоні документальних даних про Голодомор 1932-1933 рр. режисер записав десятки ексклюзивних інтерв’ю свідків Голодомору, які вразили світ...

А на кінофестивалі в Українському музеї Нью-Йорка був показаний його фільм «Україна. Точка відліку»(2011) – документальний півторигодинний фільм, присвячений 20-річчю незалежності України. Нині фільм виставлений на YouTube. Ласкаво просимо до перегляду.

Йдеться про історію України другої половини 80- х років та початку 90-х, тобто, те десятиріччя, яке передувало розпаду СРСР і проголошенню Верховною Радою України Акту Незалежності.

Фільм розпочинається унікальною кінохронікою: це вітання вищим партійним активом УРСР з 60-річним ювілеєм секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, що викликало жваву реакцію глядачів. Адже за офіційним протоколом, запровадженим Л. Брежнєвим, офіційні особи мають обов’язково нагородити ювіляра поцілунком. А поцілунки були нескінченні...

Отже, Україна на фоні всесоюзних подій – передвісників розпаду. Один за другим – похорони генсеків. Прихід Горбачова. Перебудова. Його самовпевнена книга «Перебудова для нас і всього світу». Чорнобиль. Травневий парад у Києві на 6-й день після вибуху... Народний рух. На трибуні – І. Драч, П. Мовчан, В. Яворівський... З точки зору сьогоднішнього дня: хто кому піддався (продався)? Комуністи рухівцям чи рухівці комуністам? Ясно одне – комуністи перебігли в Рух. Студентська революція на граніті: сотня студентів оголошує голодування. Конфлікт між М. Горбачовим і Б. Єльциним. ГКЧП. В Україні ж – ідея незалежності. Ексклюзивна хроніка зустрічі у Біловезькій Пущі (Білорусь) Б. Єльцина, Л. Кравчука та С. Шушкевича, підписи яких стали могильними надписами на країні під назвою СРСР. Варто наголосити: більш ніде, окрім цього фільму, ми не знайдемо чистої документальної хроніки цієї зустрічі «трьох», яка обросла низкою вимислів та здогадок...

Цікава обрана режисером сюжетна фабула: у кінотеатрі творці фільму показують відомим політичним діячам України та світу цю документальну хроніку 30-ти-20-тирічної давнини. Вони по черзі, не пересікаючись, її коментують. Це – Леонід Кравчук, Семен Глузман, Ярослав Грицак, Мирослав Попович, Левко Лук’яненко (Україна), Станіслав Шушкевич (Білорусь), Геннадій Бурбуліс (РФ), Джеймс Бейкер та Збігнєв Бжезинський (США).

Цікаво слухати, порівнювати коментарі, коли в же і самі щось знаємо чи маємо власні погляди на події недавно минулих днів. Наприклад, коментатору Леонідові Кравчуку місцями хочеться ображено сказати: «Не вірю». Бо перший президент незалежної України не зумів використати національний підйом народу тоді, одразу після референдуму. Як Ющенко – після Помаранчевої революції... Або найсвіжіше: 30 квітня ц. р. у Земельному суді Відня Л. Кравчук свідчив на користь Фірташа... Оксані Забужко з її шаленим темпераментом не можеш вірити до кінця, бо ти ж, шановна, лила шалені потоки води на млин негідника Януковича, агітуючи в свій час «проти всіх». Семен Глузман зізнався, що, прийшовши на засідання Руху, не міг витримати більше, ніж півгодини, потоку слів і пішов... Але залишався в Громадській раді Януковича. Вірити хочеться лише Левкові Лук’яненку – красивій, незламній людині. Заінтригував останніми словами, сказаними у фільмі: «Я ще не здійснив одне своє завдання». Цікаво, яке?

Левко Лук’яненко у фільмі Сергія Буковського «Україна. Точка відліку»

Чи багато документальних фільмів, які спонукають до роздумів?

Глядачі нью-йоркського кінозалу мали запитання та коментарі після перегляду, дякували працівникам музею, цікавилися можливістю придбати DVD. Отже, вибір був вдалим. Кого цікавить Україна, він обов’язково зацікавиться достовірними фактами народження її незалежності, яку нині через 25 років патріоти захищають із зброєю в руках.


І наостанок найбільш контроверсійний, інтригуючий художній фільм «Брати. Остання сповідь» (2013) режисера Вікторії Трофименко.

Режисер та сценарист художнього фільму «Брати. Остання сповідь» Вікторія Трофименко

Це перший художній фільм Вікторії, відомої до цього часу як режисер-документаліст. Вона ж – автор сценарію, написаного на основі відомого роману шведського письменника Торгні Ліндгена «Джмелиний мед», перекладеного багатьма мовами світу.

Вікторія перенесла дію в на територію України – в Карпати, на Гуцульщину. Відповідно, її герої – два брати – також гуцули. А життєва колізія відносин цих братів від їхнього дитинства до майже одночасної смерті зовнішньо наша. По суті – не віриш. Ну не можуть же бути наші гуцули такими...

Фільм вражаючий. Поглинаєш його із завмиранням серця, не переводячи дух. Віриш і не віриш. Сприймаєш і відмовляєшся сприймати. Безкінечні запитання і жодної конкретної відповіді під час перегляду...

Афіша художнього фільму Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь» та уривок з фільму

Ну невже людям – зовнішньо таким красивим, як брати Станіслав та Войтко в молодості, може бути притаманна така нелюдськість, тваринність у поведінці, вчинках? Що це? Які коріння цієї нелюдяності? Гени? Виняток природи? Боже покарання? За що, чому?

Ось лиш кілька штрихів із життя братів. З дитячих років вони змагалися одне з одним. За кращу іграшку. За увагу матері... За будь-що... Дух непримирення одне до одного. До фізичних змагань «хто – кого»... Поселилися одинаками в гуцульських хатках поряд на різних горбах прекрасних полонин. Аж тут Станіслав приводить у свою хату дружину – вродливу казкову білявку. Згодом і вона стає спільною. І йде внутрішня боротьба за неї. Народжується син. Невідомо – хто батько. Син обох називає татом. Продовжується боротьба за його увагу... І ось нещасний випадок. Син-підліток копає якусь яму, потрібну на господарстві. Випадково мотузка від лебідки зашморгується на його шиї, а сама лебідка потягнула його вгору. Життя сина на волосині. У цей час обидва батьки вискакують одночасно зі своїх хатин. Замість рятувати, почали боротися одне з одним «не на життя, а на смерть», щоб не дати можливості іншому врятувати сина саме йому... Син гине, коли поряд з ним були двоє батьків та непритомна мати....

...Прожили ще сорок років у своїх хатах одинаками. Дотягли до смертельних хвороб (в одного – рак, ожиріння, і свій «букет» – в іншого). Метою цих сорока років існування потрачено на одну мету: чекання, хто помре першим, щоб другому насолодитися цим фактом... Дві пристрасті найбільше мучили цих двох людей протягом всього життя: амбіції та власний інтерес...

Що це? Фантасмагорія, придумана авторами?

Оглядаєшся навкруги. На наші сучасні реалії. А хіба не таким же тваринним хижим інстинктом керується Путін, знущаючись над Надією Савченко? Коли вона два місяці голодувала і була на тонкому, як волосина, краєчку життя? І продовжує знущатися лиш задля бажання реваншу над сильнішою? Реваншу хотів кожен з кіношних братів... Як у житті...

А хіба не подібне до цих батьків-нелюдів світове товариство лідерів, яке спостерігало і продовжує безпомічно спостерігати, як у будь-яку хвилину може обірватися життя невинної людини – жінки? Не можуть, бо кожний з них свої інтереси має. Взаємопоборювання в житті. Як у кіно.

А хіба не схожа на поведінку батьків, що допустили смерть сина, коли гарант (-ти) «не помічає» десятки наглих та явних порушень законів, моралі, совісті? Тепер. Сьогодні в країні, що бореться з ворогом... Аналогії.

Колись Микола Амосов – незаперечний науковий та моральний авторитет України – стверджував, що людина піддається вихованню лише на 70-80 відсотків. Решта – вроджене. Таке враження, що часто мовчать у одержимих духом поборювання й отих 20-30 відсотків…

Може бути дуже цікавим аналіз фільму для психологів, соціологів, мистецтвознавців, глядачів. Зводити все лише до психології недостатньо.

А от вперше відзначення Дня примирення 8 травня 2015 р. в Україні і перші кілька рукостискань бійців протилежних фронтів – це добре. Єдиний вихід проти братопоборювання.

Поза фестивалем...

залишився, як на мою оцінку, надзвичайно сильний, цінний у всіх аспектах документальний півторигодинний фільм «Воля або смерть» (2014) про Майдан-2013-2014 рр. американського кінематографіста з Нью-Йорка українського походження Дем’яна Колодія. Він же – автор фільму і про Помаранчеву революцію. Він же, нагадую, один з учасників оргкомітету фестивалю протягом шести років.

Американський кінорижесер документаліст Дем'ян Колодій. Нью-Йорк, 2015рік.

Єдина причина неучасті у фестивалі цього року –технічна. Не вистачає десь $20 тисяч, щоб узаконити використання музичного супроводу та здійснити низку інших технічних вимог саме до професійного фільму. А фільм уже пройшов пробні перегляди глядачами, і ними високо оцінений (в музеї та Кіноклубі українського кіно).

Про Майдан створено не один фільм. З різних ракурсів його освітлювали документалісти. І танцюючий у вогниках Русланин, і масовий, і демократичний, і європейський. Такого, як у Дем’яна, наскільки мені відомо, нема ні в кого.

Його фільм – це продовження ідеї боротьби за Україну, за її волю холодноярівцями (саме на їхньому прапорі було написано гасло «Воля або смерть»).

Це фільм оголеної правди про високу ціну перемоги, яка не обмежується полеглою Небесною Сотнею. Жертв, крові, безвісти зниклих було в рази більше. Про цю правду – його свідчення. Дем’яну допомогла творча муза. Він був у Києві в найбільш критичні, криваві дні 18-20 лютого 2015 р. і пізніше. Знімав особисто. Під кулями. «Занотував» на відео і тих, хто стріляв (снайперів), і тих, хто падав. І навіть жертву з відрізаною головою… що, найімовірніше, було зроблено руками тітушків у Маріїнському парку 18 лютого...

Це – фільм-звинувачення тих, хто понад рік прикриває розслідування та покарання винних у цих жертвах. Від себе додам: йдеться ж бо про післямайданівську владу.

Це – фільм-свідчення. Для тих, хто рано чи пізно під час своєрідного «нюрнберзького» процесу все ж добереться до винних. Адже, окрім своїх особисто знятих кадрів, він використав кадри – свідчення ще дуже багатьох міжнародних журналістів-операторів. «Перелопачено» велику масу додаткових документальних матеріалів

Фільм включає передмову про Януковича та його грабіжницьку «сім’ю». Іноземний глядач матиме уяву, чому виник саме такий Майдан.

Фільм має післямову. Чому і як з’явилися сепаратисти. Чому Путін воює. Декілька кадрів війни на Донбасі, де показана жорстокість, яку проявляють бойовики щодо наших військовополонених. Це теж свідчення іноземних операторів.

Колосальна робота професіонала Дем’яна Колодія. Громаді, її фінансовим інституціям, конче важливо, бодай, у складчину профінансувати закінчення фільму. Бо це не одноденка, а класика. Класика про Революцію гідності в Україні.

Не всім може сподобатися такий акцент освітлення Майдану. Але правда, тим паче, в документальному творі, була, є і буде найчеснішим вибором митця. Вдячність авторові. І широкого екрану цьому фільмові!

Щасти у 2016-му...

А організаторам музейного фестивалю українського кіно подякуємо та побажаємо успіхів у підготовці наступного, сьомого, у 2016 році.

Зрозуміло, що кінофестиваль потребує значно більше ресурсів, ніж звичайна програма кінопоказів: шукати треба нові фільми, які ще не поширювалися в кінотеатрах, або ще не показувалися в НЙ. На фестивалі запрошують, зазвичай, режисерів, а це – великі кошти. Наші фільми потребують англомовних субтитрів, а не всі новинки їх мають. Плюс – великі кошти потрібні на рекламу. Плюс – дуже бажані запрошення американських професіоналів, щоби бачили, які талановиті люди в Україні...

Впевнені, що музей з його авторитетом із новими завданнями успішно впорається.