Концентраційний табір Дахау в Німеччині став першим нацистським концтабором, який безперервно функціонував із часу встановлення гітлерівського режиму у 1933-му році, і аж до звільнення його американськими солдатами 29-го квітня 1945 року. За час існування у ньому загинули 41,5 тис. осіб, тоді, коли загалом утримувались близько 200 тис. осіб.

У заході з нагоди 70-ї річниці звільнення концтабору «Дахау» взяли участь130 колишніх ув’язнених табору, зокрема, й українці. Троє з них – Василь Володько, Олександр Кулініч та Петро Кудін – поділились своїми нелегкими спогадами.

«Я нагадував скелет, обтягнутий шкірою»

Василь Володько. Фото: Тобіас Шрайнер

Влітку 1941-го року, мешканцеві села Широка Долина, що на Полтавщині, Василю Володьку виповнилось 17 років – він ледь встиг завершити 10 класів школи. Невисокого на зріст – 160 см – юнака не взяли на фронт, тому він залишився на окупованій території – розповсюджував антигітлерівські листівки.
«На одному з плакатів було намальоване обличчя Гітлера з піднесеним кулаком і написом «Ох, і буде морда бита у Гітлера-бандита», – розповідає Володько.
У червні 1943-го року його заарештувала поліція та під конвоєм завезла до Німеччини. Там, біля міста Заарбрюкен, його змусили працювати у шахті – видобувати кам’яне вугілля. Через декілька днів він, разом із товаришем, спробував звідти втекти. Однак згодом їх зловили, та, як розповідає Володько, дали по 25 ударів кожному.
Через деякий хлопця перевели до табору Цігеляй. Там були ж ті самі умови праці, та ж сама робота. Згодом Володько потрапив до камери гестапо (Geheime Staatspolizei – таємна державна поліція Третього Райху) – розміром 50 на 60 см та 2 м заввишки, де не можна було ні сісти, ні, тим більше, лягти.
Далі був гестапівський концтабір Нойє Брем, де його в’язнів жорстко катували за найменшу провину – до прикладу, змушували по-жаб’ячи стрибати навколо табірного басейну. Через півтора місяця Володько потрапив до концтабору Натцвайлер. Там чоловік працював майже по коліна у воді, через що у нього попухли ноги, повідкривались рани.
Коротка перерва на лікування – і знову тяжка робота, цього разу – переробка горючого сланцю – в’язні роздроблювали брили молотком на щебінь. Пізніше з цього щебеню робили пальне для танків та літаків – шляхом термічної переробки. Врешті, у жовтні 1944-го року його відправили до Дахау.

	Американські солдати звільняють Дахау. Фото: AP Photo

Там Володько пройшов так звану селекцію в’язнів. Есесівський лікар оцінив його як непридатного до роботи – на табірному жаргоні таких людей називали «мусульманами».
«Я нагадував скелет, обтягнутий шкірою», – згадує Володько. Його перевели у 22-й карантинний барак – чекати на чергу до крематорію. Навесні 1945-го року у Дахау крематорії не встигали спалювати мертвих – так багато їх було через епідемію сипного і черевного тифу. Щоранку з бараків виносили близько 40 трупів.
«Того, хто не міг вийти на перекличку, табірний лікар вбивав уколом», – розповідає колишній в’язень.
Після того, коли до Дахау почали наближатись американські війська, керівництво вирішило евакуйовувати ув’язнених.
Володько потрапив на так званий «марш смерті» – масові переміщення ув’язнених нацистських концтаборів, спричинені наближенням військ союзників. Під час цих маршів ув’язнені масово гинули від голоду, виснаження, а тих, що відставали, або намагались втекти, нацисти розстрілювали на місці.
У певний момент сили покинули і Володька, і він впав на землю в одному з німецьких сіл.
«До мене підскочив есесівець із криками «Auf, auf!!» (з нім. «Піднімайся, піднімайся»). Напевно, через те, що це було село, він мене не пристрелив. Зате вдарив прикладом по голові – і після того я більше нічого не пам’ятаю», – каже Володько.
Його підібрали вже американці та відправили лікуватися до госпіталю. У німецькому місті Франкфурт-на-Одері, яке тоді перебувало під впливом Радянського Союзу, Василя Володька «перевіряли» органи СРСР.
Через ваду серця та неможливість самостійно пересуватись його не взяли в армію та не відправили, як багатьох інших колишніх ув’язнених концтаборів, до Сибіру.

Меморіальна скульптура в Дахау. Фото: germany.info

«Мене запитали – а як же ви змогли все ж вижити в концтаборі? І порадили дуже не розповідати про свою історію. Сказали: «Якщо ви нам знадобитесь, то знайдемо вас, де б ви не були», – каже колишній ув’язнений.
І, дійсно, його знайшли – коли чоловік навчався на другому курсі інституту. Володька змусили підписати звернення до колишніх радянських в’язнів концтаборів, які залишались на території Німеччини і не хотіли повертатись до Радянського Союзу.
Мовляв, його, колишнього в’язня концтабору, в СРСР зовсім не переслідують – він навіть зміг вступити до вишу.
Повернувшись додому, він працював теслярем і заочно навчався у Полтавському педагогічному інституті. Після закінчення першого курсу спробував працювати вчителем у місті Рава-Руська, на Львівщині. Однак, робота педагога не викликала у нього особливого захоплення. Тому чоловік вступив до політехнічного інституту, де отримав кваліфікацію інженера шляхів сполучення за спеціальністю «автомагістралі» – будував дороги, мости, аеродромі в Молдові, Казахстані, Україні.
За словами Володька, його внуки і діти не особливо зацікавлені в історії його життя. Хоч він і намагався розповідати їм про це.
«Молодь у нас цим мало цікавиться. Я виступав перед студентами, школярами, однак, вони менше цим цікавляться, ніж молодь у Німеччині. Вочевидь, це пов’язано з вихованням», – розмірковує Володько.

Щаслива вісімка

15-річного на той час Олександра Кулініча німецька поліція зловила в Умані 28-го березня 1942-го року, під час облави. Ешелоном його та іншу спійману українську молодь довезли до Мюнхена. Звідти він потрапив до міста Фрайзінг – у залізничні майстерні. Там він працював два місяці – підбивав гравій під залізничне полотно. Зі своїм другом Володею Олександр вирішив втікати. Однак, їх швидко спіймали та відвезли до мюнхенської в’язниці.
У камері площею 10-12 кв. м перебували 36 осіб, годували їх один раз на день. Там вони просиділи два тижні. Звідти він потрапив до так званого виправно-трудового табору (Arbeitserziehungslager). Це було найважчим випробуванням для юнака, який отримав там табірний номер «88».
Ввечері всіх збирали – й есесівці діставали блокноти. Якщо у когось з есесівців був записаний номер, то його викликали і били – очевидно, що цей чоловік отримав якусь провину.

Олександр Кулініч. Фото: sueddeutsche.de

Одного разу есесівець зайшов і назвав номер Кулініча – 88. Той думав, що зараз на нього посипляться удари, однак, натомість вислухав гнівну тираду німецькою, з якої нічого не розумів. Його так і не били. Коли есесівці пішли, сусіди казали Кулінічу, що той народився в сорочці. Відтоді чоловік вважає «вісімку» своєю щасливою цифрою.
Через півтора місяця їх привезли до Мюнхена, в гестапо, вдвох – його та друга Володю, а після цього хлопці потрапили до Дахау. Через чотири дні після того, коли Кулінічу виповнилось 16 років.
Серед моментів, що найбільше вразили чоловіка у концтаборі – коли есесівці вивели 100 людей із приміщення та кинули їм варену картоплю з двох відер.
«Можете собі уявити, як на це зреагували вимучені голодом люди. А есесівці в цей час сміялись і фотографували. Я стояв збоку, намагався не піддаватись на такі провокації», – розповідає Кулініч.
Також чоловік згадує, що у 1942-му році практично всі іноземці, що перебували в Дахау, отримували пакунки від Червоного Хреста. За винятком вихідців із Радянського Союзу – бо вони вважались політично неблагонадійними.
Згодом хлопця ще з кількома іншими в’язнями відправили до міста працювати на великому хімічному підприємстві, де той здобув професію слюсаря. Звідти чоловік також намагався втекти, однак потрапив до табору. Там він отримав номер 137045, тоді як у Дахау його номер був 30571.
«Видно, я народився під щасливою зіркою – в обох номерах співпадають всі цифри, крім четвірки, проте саме стільки років тривала війна», – каже Кулініч.
У квітні 1945-го року він потрапив до «маршу смерті» і пройшов його до кінця.
«Це було жахливо – йдуть десятки людей, лишень вистріли лунають то з одного, то з іншого боку – хто випадав зі строю, того одразу ж пристрілювали. Я не можу забути одного вбитого в’язня – вочевидь, у нього стріляли розривною кулею: півчерепа йому знесло, а мозок ще пульсує. Після того, коли я це побачив, мене одразу ж вирвало», – згадує чоловік.
Звільнили його вже американці у ніч з 30-го квітня на 1-е травня.
У Радянському Союзі, за словами Кулініча, колишні в’язні нацистських концтаборів вважались людьми другого сорту. Чоловікові довелось пережити відмову у хорошій роботі – після того, коли роботодавці дізнавались, що той був у концтаборі в Німеччині.
«До смерті Сталіна ми були під ковпаком. Нам не довіряли. Сталінський режим – це окрема історія, теж саме насилля, лише в іншій формі», – каже чоловік.
Однак, попри це, Кулінічу вдалось закінчити інститут і навіть захистити дисертацію в галузі електротехнічних дисциплін. Він досі працює – викладачем у Черкасах, в Академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля МНС України.

«Йшли на звук російських матюків»

Війну 1941-го року Петро Кудін, що народився у місті Оріхів, Запорізької області, зустрів 16-тирічним юнаком.
«Я добровільно попросився на фронт, однак мені сказали: «Біжи звідси, сопляк», – розповідає Кудін. Утім, завзятого юнака взяли воювати в антинацистському підпіллі – до підпільної організації «Щит».
«Однак, нас ніхто не навчив методам конспірації, а одного бажання дещо мало. Ми ж були дітвора, школярі – 16 років», – згадує Кудін.

Петро Кудін. Фото: Ганна Власюк

У 1943-му році підпілля викрили, а Кудіна кинули до в’язниці у Запоріжжі. Вже звідти відправили до Дахау.
Хлопця спочатку спрямували до одного із зовнішніх таборів Дахау – біля Аугсбурга Там він працював на гравійному кар’єрі свердлувальником.
Коли ж американці розгромили табір, Кудіна, разом з іншими в’язнями, переправили до іншого табору.
«У таборі нас усіх брили наголо і пробривали смугу вздовж на голові – це спеціально для вихідців із СРСР. А от військовополоненим італійцям пробривали голову ще й впоперек – італійці вважались зрадниками, і до них ставились ще гірше, ніж до нас», – каже Кудін.
Після бомбардування табору та після отриманої контузії Кудін потрапив до Revier – ізолятора. Там, каже він, йому врятували життя медики-чехи, які теж були військовополоненими. Через ослаблене здоров’я він працював прибиральником, через що і став свідком дослідів на євреях. Їх, за словами Кудіна, до Дахау привезли з табору смерті Аушвіц.
«Заходжу прибирати, і бачу – лежить єврей на нарах, а одна рука у нього опухла, синя, забинтована», – каже Кудін. Так нацисти заражали людей різними тропічними хворобами, а потім намагались вилікувати.

	Меморіальний комплекс в Дахау сьогодні. Фото: sueddeutsche.de

Ще згадує російського льотчика Івана, який пережив три заморожування в холодній воді. Такі досліди над полоненими проводив сумнозвісний доктор Зігмунд Рашер, аби перевірити витривалість людського організму. Здебільшого, після таких тортур піддослідні в’язні помирали, однак цьому льотчикові Рашер подарував життя.
«Потім він ходив собі спокійно по табору, йому навіть дозволяли форму не одягати – почувався досить вільно, навіть голову йому не брили», – каже Кудін.
У Кудіна також залишились свої спогади про «марш смерті», зокрема, про трупи в’язнів, які лежали через кожних 100 метрів маршу.
Однак, саме це допомогло чоловікові втекти з маршу разом з його побратимом Михайлом – вночі непомітно впасти на купу трупів та прикинутись мертвими.
Після втечі вони переховувались у будинку російської переселенки в Німеччині – поки нацисти остаточно не відступили.
«Ми з Михайлом вийшли з хати, і пішли туди, де чули російські матюки», – сміючись, згадує Кудін. Так вони зустріли звільнених військовополонених із СРСР.
Після повернення до тодішньої Української РСР, Кудіна як політично неблагонадійного та потенційного зрадника Батьківщини переселили до російського Орська (місто в Оренбурзькій області, на півдні Уральських гір).
Лише у 1992-му році – через 47 років після завершення війни – йому видали свідоцтво учасника бойових дій, орден Великої Вітчизняної Війни 2-го ступеня, а пізніше він отримав орден «За мужність» та 11 медалей.