Відомий український політолог, громадський діяч і вчений-правник Анатоль Григорович Камінський, який завжди тримає руку на пульсі українських та світових подій, котрий натепер мешкає в американському місті Ворвіку, зазначає, що «… зараз слід осмислювати і пам’ятати про те, що теперішнє значення і роль України в сучасному конфлікті визначається двома основними чинниками чи факторами.

Перший із них, це – геополітичне положення України, точніше, її сусідство з Росією. Це є константа, яку не можна змінити. Ані ми, ні росіяни, не переберуться зі своїх земель на Місяць чи Марс. Другий фактор – це Путін як «природний агресор» і виразник традиційного російського імперіалізму, «одержимий» місією повернення України в нову російську імперію. Цей другий фактор не є константою. Можна змінити людину, може змінитись політика людини, теж примусово і т. д. Одним словом, можна шукати і знаходити різні методи і засоби, як розв’язати проблему самого агресора і тим самим усунути сам конфлікт і пертурбацію та як забезпечити мир на майбутнє. Вже тепер дискутуються різні схеми і плани щодо майбутнього міжнародного устрою. В тому є також голоси про майбутню евентуальну нейтральність, позаблоковість, фінляндизацію і т. п. схеми для України.
Цікаво, що навіть Збігнєв Бжезінський згадав нещодавно про можливість фінляндизації України. Очевидно, що до тих схем ми не зараховуємо «проекцію» Кремля, яка «пропонує» позаблоковість, федералізацію і російську мову як другу державну, та яка є нічим іншим, як погано закамуфльованим планом повного поневолення українського народу і ліквідації нашої державності…»
Народився ж професор Анатоль Камінський 17 травня 1925 року, у селі Кошляки, на Тернопільщині. Від часу заснування він входить до керівництва Організації українських націоналістів за кордоном (ОУНз), а від червня 1991 року став головою цієї впливової інституції українського закордоння. Пан Анатоль є доктором права й професором міжнародних відносин, він закінчив гімназію в 1943 році у Львові, студії права завершив в Українському Вільному Університеті (далі – УВУ) в Мюнхені у 1953 році (Західна Німеччина), а міжнародні відносини – в Лондонській Школі економічних і політичних наук (Англія) за спеціалізацією – «теорія і практика дипломатії» в 1956-1959 роках. У роках 1960-1980 рр. він працював як дослідник у дослідно-видавничому об’єднанні «Пролог» у Нью-Йорку (США), далі працював вже як секретар (1970-73 рр.) та заступник президента того ж таки «Прологу» (1973-1980 рр.). Як член редакцій часописів «Сучасність» й «Український самостійник» Анатоль Камінський опублікував низку статей в обох виданнях, зокрема, з національно-визвольної тематики найновіших часів та совєтологїї, як також дописував до щоденника «Свобода» в Нью-Джерсі (США).
Після 1991 року д-р Камінський помістив багато зі своїх статей у часописах в Україні, як, наприклад, у журналі МЗС «Політика і час», «Віче», «Народній газеті», «Толоці», «Демократі» (де входив до складу редакції) та в інших. Від 1989 року А. Камінський викладав в УВУ міжнародні відносини і міжнародне публічне право, як також читав курси на актуальні теми української радянської і постсовєцької дійсності, у 1996-97 рр. і в 1998 році був обраний деканом факультету прав і суспільно-економічних наук УВУ, а в 1992-1993 роках читав лекції курсу міжнародних відносин в Інституті міжнародних відносин у Києві, а від 1992 року кілька років – на факультеті міжнародних відносин у Львівському державному університеті імені Івана Франка.
Особливою сторінкою його біографії є друга половина 80-х років минулого сторіччя, коли пан Анатоль від 1983 по 1989 рр. був керівником (директором) і начредом Української служби Радіо «Свобода» в Мюнхені. Анатоль Григорович є автором майже двох десятків книг, від 16 року свого життя є членом Організації українських націоналістів (ОУН), пізніше став головою Екзекутиви (виконавчого органу Політичної Ради) зреформованих Закордонних частин ОУН-ОУН за кордоном (ОУНз) (1954-1958 рр.), членом Президії Середовища Української Головної Визвольної Ради (УГВР) (1973 –1981 рр.), заступником Голови Середовища УГВР (1981-1995 рр.), членом Політичної Ради ОУНз (1954-1991 рр.), головою ОУНз від червня 1991 року й головою Політичної Ради Середовища УГВР від квітня 1995 року по даний час.
Пан Анатоль є лауреатом Міжнародної премії ім. Пилипа Орлика, що її він одержав у 1994 році в Києві «за значний внесок у демократизацію українського суспільства».
Основні думки, спостереження та висновки проф. А. Камінського поміщені в його багатьох книгах, як також в упорядкованій мною понад 10 років тому Збірці його дописів та статей «На шляху до національної держави. Еволюція і революція. Самооборона і наступ. Процес і потенціал», де широкому загалу українських читачів подано не лише аналіз поодиноких чинників української визвольної політики, а, насамперед, йшлося про елементи, що складають цілісну визвольну концепцію, як, наприклад, про роль та співвідношення еволюційних та революційних форм боротьби, конечності національної свідомості й власної філософії національного буття, детально розглядалися можливості підпільних і легальних форм боротьби в умовах тоталітарного режиму, напрацьовано зміст, стратегію і тактику українського визвольного руху в 1960-1980-х роках із прицілом на недалеку й майбутню перспективу. Під сучасну пору у цій площині цікаві й безпечно актуальні є досліди й напрацювання Анатоля Камінського у зрізі перестановки українського політичного думання з оборонного на більш наступально-активне стосовно тоталітарних прагнень одвічних українських супротивників.
Прикметним у писаннях А. Камінського є й те, що в основу своєї концепції він поклав і науково обґрунтував тезу не насильницької мирної революції й завжди твердо стояв на позиції поєднання й синтези революційних і еволюційних методів на кожночасному етапі боротьби. Політична наука, переконаний сьогодні А. Камінський, вчить, що в кожній ситуації треба застосовувати різноманітні методи, тобто, такі, що їх саме диктує кожна окрема ситуація. Ніколи не можна діяти за одним і тим же рецептом в усіх обставинах і в кожному часі. Але поки не буде, крім національної еліти, національно й державно свідомих народних мас, – годі думати про успіх визвольного здвигу. А в ситуації щодо України слід додати ще й процес протверезіння з русифікаторського чаду, про що завжди і повсякчас наголошує він у своїх писаннях.
…Анатоль Камінський – надзвичайно колоритна й чи не найбільш велична й знакова постать в українській політології нашого часу, незважаючи на деяку прагматичність його доробку. Він – не романтик революції. Він – не пророк. Але його деякі передбачення, ба, що більше – пророцтва – мають тверде наукове підґрунтя, без чого не обійтись жодній національній революції, яким би шляхом вона не йшла. Йдучи за Камінським, можна безперечно стверджувати, що праця над відродженням нашої нації, затруєної брутальною та повальною русифікацією, вимагає від українського суспільства поєднувати свій патріотичний ідеалізм із прагматизмом і реалізмом, з визначенням межі і різниці між ідеологією і політикою, між тактикою і стратегією на шляху здобуття національної держави.
Я писав в одній із своїх попередніх праць про визвольну концепцію Анатоля Камінського: «Не раз доводилося чути, що час справжніх мислителів та борців минув ще у ХІХ сторіччі, а наше ХХ та ХХІ на цьому героїчному фоні видається убогим. Подібні твердження є тенденційними і несправедливими по суті, якщо тільки не вимагати чогось неможливого і надзвичайного». Приклад з українською визвольною концепцією, життєвим шляхом й громадсько-політичною діяльністю Анатоля Григоровича Камінського, якому у травні 2015 року минає 90 років від дня народження, як на мене, вкотре спростовує попередню тезу.
«… Не треба сумніватись, – зазначає в одній із своїх статей Анатоль Григорович Камінський, – що «пертурбаційний шлях» Путіна теж закінчиться його загибеллю, як це сталося з багатьма іншими природними агресорами… Сьогодні майже весь західний світ об’єднався проти путінської агресії в Україні, даючи моральну, політичну, дипломатичну, економічну і, надіймося, в скорому часі й мілітарну підтримку. Але тут виникає очевидне запитання: що є остаточною метою західної політики супроти Путіна і російського імперіалізму, і чи маємо сьогодні сучасних Клемансо й Черчиллів, готових, як мовиться, цілеспрямовано боротися до кінця, щоб усунути Путіна і будь-яку російську імперіалістичну загрозу взагалі… Мирний план Заходу щодо вирішення російсько-українського конфлікту, який спровокував і посилює Путін, виключає (принаймні, дотепер) його примусове усунення, яким завершує, зазвичай, пертурбатор у схемі обох американських міжнародників. Тут маємо, однак, не лише мирні засоби і заходи тиску, але й мирну мету, а дехто навіть вже тепер турбується про те, щоб уможливити Путіну «зберегти обличчя», якщо його вдасться переконати чи примусити лише мирним тиском. Щоправда, дехто вважає і розраховує на те, що й мирними засобами можна осягнути те саме, для чого, звичайно, треба насильницьких засобів, як, наприклад, усунення пертурбатора від влади.
А зараз все це вовтузиться у парадоксальній ситуації – Путін веде гібридну війну і рівночасно перетворив частину української території на полігон для випробування своєї модерної зброї; Україна борониться чим може і висуває свій мирний план, за який щодня платить людськими і матеріальними втратами, а Захід послідовно продовжує апелювати до Путіна, щоб він змінився й змінив свою агресивну політику. Якщо ж йдеться про мирний план України, точніше, української влади, а ще точніше, самого Порошенка, то він уповні вписується у мирний план Заходу і є гарантом дотеперішньої підтримки з боку західних партнерів. Підтримки, яка для України є конечною навіть у тих обмежених дотеперішніх формах і вимірах унаслідок ситуації, до якої її довів режим Януковича…»