Олег Андрійович Климчук, директор Тернопільської ЗОШ ¹ 22
	Олег Григорович Саніцький, класний керівник

Травень. Тернопільська загальноосвітня школа ¹ 22. Тут, у цей травневий сонячний день, в актовій залі школи зібралося чимало школярів, учителів та гостей. Сьогодні відкривають почесний меморіальний стенд пам’яті одного з учнів цієї школи, який загинув в АТО, захищаючи свій рідний край від російської навали на сході України.

Тернополянин Віталій Лотоцький був бійцем 128-ї гірничо-піхотної бригади і загинув наприкінці лютого цього року, під Дебальцевим. У школі, де він вчився (1986-1994 рр.), урочисто відкрили меморіальний стенд, присвячений його пам’яті. Вчителі, які знали Віталія з дитинства, згадують його як хорошу дитину і кажуть, що пам’ятний стенд – це найменше, що могли зробити.

У залі зібралося чимало учнів старших класів у вишиванках. Всі в очікуванні. Чекають на матір загиблого Віталія. Коли вона ввійшла, всі встали. Внесли прапор України під звуки Національного гімну. Після того занесли пам’ятний стенд.

П’ятеро священиків відслужили молебень за упокій душі загиблого Віталія.
Подякою від глави церкви нагородили матір покійного Віталія.

Директор, учителі та друзі зі сльозами на очах згадували цю щиру, добру та життєрадісну людину. Він любив мир та спокій. Пройшовши війну в Іраку та визволяючи чужу землю, поліг за свою. Ось як згадують його люди, котрі не один рік знали цього мужнього героя…

Олег Андрійович Климчук, директор Тернопільської ЗОШ ¹ 22

«Завжди був усміхненим, веселим, мав море друзів… Найприємніші спогади… Даний захід робили з однією тільки метою – відчуваючи горе матері… Дуже незвично і дуже неприємно, коли про таких людей забувають.

Віталій був дуже доброзичливою людиною, завжди посміхався, був сповненим енергії, дуже компанійським, мав дуже багато друзів, от таким його пам’ятає, принаймні, директор школи.

Коли він пішов у зону АТО, ми тільки через знайомих довідалися про це його рішення, і всі молилися, щоб він повернувся додому живим. З нашої школи багато батьків діток пішли воювати. На сьогоднішній день там воюють батьки 12 дітей нашої школи. Але з кожним днем ця цифра збільшується. І нам лише доводиться молитися та сподіватися на те, що ці діти та їхні сім’ї дочекаються своїх солдатів додому живими і неушкодженими.

Я, як директор школи, можу сказати, що ми відкрили цей почесний меморіальний стенд пам’яті тому, що ми маємо пам’ятати тих, хто віддав своє життя за наш мир та спокій. Ми не маємо права забувати наших героїв, повинні пам’ятати їх. Віталій вчився у нашій школі, і ми всі хочемо, щоб його мати не відчувала, що її сина забули.

Цей захід, який проходить у нас, буде дуже важким, тому що ми всі розуміємо, що відчуває мати Віталія. Однокласники відмовляються виступати і розповідати про нього, бо, кажуть, що не зможуть стримати сліз. Тому цей захід спрямований на те, щоб Віталія пам’ятали і, як кажуть, вічна пам’ять йому як героєві, як людині».

 Олег Григорович Саніцький, класний керівник

«Коли я прийшов у їхній клас, то побачив простих, розгублених дітей, які були зібрані у цей колектив з різних класів (тому що було дуже багато діток). Віталик одразу опинився серед лідерів класу. На нього можна було покластися, він виконував всі прохання, хоч був хлопцем непосидючим, як і всі хлопчаки. Я не пам’ятаю, щоб він ображав дівчат чи когось зі своїх друзів. Не думайте, що якщо хлопець, то має бути розбишакою. Це не про Віталика. Звичайно, він був таким, як і всі його ровесники. Добрим, слухняним. Інколи і були якісь негаразди, як у навчанні, так і в поведінці, але і ви зрозумійте, це були хлопчики 7 класу, діти, які хочуть пізнавати цей світ, які мають вдосталь енергії та задумів. Я, як учитель, можу сказати, що якраз і люблю таких дітей, непосидючих, які прагнуть витворити щось нове й інколи незрозуміле для нас, учителів. Саме такі люди потім, у майбутньому, не бояться серйозних вчинків. Саме так, як зробив Віталик. Спочатку був Ірак, потім – наша люба Україна.

Після закінчення школи він дуже часто приходив у школу, ми розмовляли з ним на різні теми, обговорювали та ділилися життєвими проблемами. Він був компанійським у житті, і з ним було легко та спокійно. До кінця життя буду згадувати цього сміливого хлопчика, так, саме хлопчика, тому що в моїй пам’яті він зараз саме такий – моторний, усміхнений та безтурботний. Вічна пам’ять тобі, Віталику».

Людмила Богданівна Фічка, вчитель біології

«Віталій був спокійною, гарною, вихованою дитина. Ви знаєте, коли я прочитала в Інтернеті спочатку, що він поранений, мені перед очима одразу та дитина стала… він таку мав родимку на обличчі… і тоді вже думаю, хоч би та дитина жива залишилася…»

У школі ми відкрили стенд Небесній Сотні, а тепер от стенд пам’яті цьому героєві».

На жаль, сподівання вчительки не здійснились. Друзі кажуть, чоловік мав гостре відчуття справедливості та не міг залишатися осторонь ситуації в Україні. Зі слів мами Віталія, її син, вже будучи пораненим, намагався вивезти побратимів з поля бою. Ця спроба стала останньою в його житті. Незважаючи на те, що Віталій Лотоцький мав чималий військовий досвід – свого часу був миротворцем в Іраку, життя не вдалось зберегти саме на рідній землі.

Вшанувати пам’ять Віталія Лотоцького прийшли й однокласники, і друзі, і представники влади.

Наталя Дубина, однокласниця Віталія

«Коли в нас була зустріч з однокласниками, він воював в Іраку, і коли ми розмовляли на цю тему, чи він піде дальше, він каже: «Ні, мама сховала документи, не відпускає мене». І коли він пішов в АТО – це для нас було дуже несподіваною новиною. Дуже важко на це все було дивитися. Тому що це одна справа, коли ти не знаєш людину, а коли ти з людиною провчився і якийсь період дружив, це дуже важко – зустрічати вже тіло…»

 Степан Барна, голова Тернопільської ОДА

«Друзі, я думаю, що сьогодні було би доречно, а воно так і буде, щоб подібні дошки пам’яті були в усіх, без винятку, школах України. Щоб ми пам’ятали тих хлопців з Небесної Сотні, котрі віддали свої життя за наші цінності, і тих, котрі віддали свої життя за державу Україна. Я впевнений у тому, що нагорода, на жаль, посмертно, дійде і до Віталія».

 Мама Віталія зі слізьми на очах дякувала присутнім та просила не забувати сина. До слова, меморіальний стенд пам’яті Віталія Лотоцького встановили поруч із стендом, який присвячений героям Небесної Сотні.

Упродовж останнього часу ми дуже гостро і по-новому почали відчувати, що таке смерть за рідну землю, почали відчувати якось дуже глибоко біль матерів, які втратили синів своїх на цій війні. Поняття війна, визволення рідної землі, солдати, герої – це для нас зараз не прості слова з підручника історії. Це історія нашого з вами сьогодення. І коли привозять тіла наших співвітчизників, наших тернополян, то бачимо, як їх зі сльозами на очах зустрічають на в’їзді у місто, скільки людей йдуть за труною з тілом, як молоді люди уклінно прощаються зі своїм другом, братом, а то і зовсім незнайомою їм людиною. Але об’єднує їх одне – велика вдячність героям, біль, смуток та відчуття ненависті до загарбників.

Вічна слава героям України!