Увесь період Незалежності в Україні дебатується тема подолання радянського минулого або декомунізації. Кількість тих, хто наполягав на необхідності цього процесу, з роками зростала. Але тільки в квітні цього року заклики до декомунізації отримали законодавчу основу.

9 квітня Верховна Рада України прийняла декілька законів, які для простоти так і називають – закони про декомунізацію. Їх детальний аналіз ще попереду. А нині суспільство активно обговорює те, що лежить на поверхні – заборону радянської символіки.
Для повноти інформації варто згадати, що в законах йдеться також про заборону нацистської символіки. Але подібної в Україні обмаль, тож уся увага громадськості зосереджена на тому, що саме підпадатиме під поняття радянської символіки, в який термін її ліквідовувати, якими шляхами та за чий рахунок.
І при більш детальному аналізі проблеми виявляється, що вона зовсім не така проста, як це могло комусь здатися. Особливо, якщо положення новоприйнятих законів трактувати достатньо широко або буквально.
До символіки СРСР належить, зокрема, і радянські герби – як СРСР, так і УРСР. Їх тепер потрібно ліквідовувати. Але якщо вони на фронтонах державних будівель або на якихось воротах – це трохи простіше, хоча й вимагає потім ремонтних робіт.
Проте, в усіх громадян України, які народилися, навчалися, працювали за часів СРСР, є документи, на яких присутня радянська символіка. Їх міняти? Неможливо – за масштабом обміну мільйонів документів.
Інший приклад – перейменування населених пунктів, вулиць, установ тощо, які названі на честь радянських діячів.
І тут, передусім, усіма згадуються Дніпропетровськ та Кіровоград.
Перший названо на честь радянського діяча України Григорія Петровського, другий – на честь російського компартійного керівника Сергія Кірова.
Чимало населених пунктів України названо свого часу іменами інших радянських діячів. Одне тільки прізвище засновника радянських спецслужб Фелікса Дзержинського чого варте – воно було присвоєне декільком населеним пунктам і сотням вулиць міст і сіл. Подібних прикладів вистачає.
Щоб перейменувати вулицю, потрібно, принаймні, зробити дві трудомісткі роботи: виготовити та встановити на будинках таблички з новими назвами, поміняти паспорти всім мешканцям цієї вулиці з новою адресою реєстрації (прописки).
Якщо вартість однієї таблички до 300 гривень, а будинків на вулиці, в середньому, півсотні (плюс-мінус), то середня вартість тільки однієї цієї процедури на одній окремо взятій вулиці вартуватиме 15 тисяч гривень, не рахуючи вартості заміни паспортів.
Нібито, небагато. Але сотні міст і сіл в Україні, в кожному з яких знайдеться не одна така вулиця, цю цифру набагато збільшать.
А до того ж, вистачає в країні і довгих вулиць. Одна тільки найдовша в Україні вулиця Леніна в Запоріжжі має більше, ніж двісті будинків.
Проте, є думка, що життя внесе свої корективи, і певний час буде і старе, і нове.
Наведу особистий приклад. У моєму паспорті адресою реєстрації записана вулиця Січневого повстання. Потім, за часів президента Ющенка, її перейменували на вулицю Мазепи, змінивши заодно нумерацію будинку. Тільки-но я зібрався міняти паспорт, щоб там вписали мою нову адресу, як у період президентства Януковича її знову перейменували – на вулицю Лаврську. І все це протягом декількох років.
Тепер от роздумую – чи міняти свій паспорт, чи чекати нового перейменування. Тим більше, що міняти документ мене ніхто не зобов’язує, і деяка кореспонденція знаходить мене навіть у тому випадку, якщо на конверті вказана вулиця Січневого повстання.
Поштарі пам’ятають історію вулиць і це нас, мешканців, виручає.
Подібну історію перейменувань мають не тільки вулиці, але й міста.
Вже згадані два обласні міста за час свого існування пережили декілька перейменувань.
Козацьке поселення Новий Кодак з 1776 року стало Катеринославом на честь російської імператриці-блудниці, уродженої німецької принцеси Софії Фредерики Августи Анхальт-Цербстської, побуло ним 30 років, і сином Катерини царем Павлом Першим, який не пробачив вінценосній матері вбивство свого батька, перейменовано на Новоросійськ.
Однак, син Павла й онук Катерини ІІ цар Олександр І повернув місту ім’я бабусі, і Катеринослав поновився на картах імперії – аж до 1926 року.
А у 1926 році Москва «подякувала» всеукраїнському старості (Голові ВУЦИК) Григорієві Петровському за те, що він з 1917 року боровся проти Центральної Ради, організовував разом із Дзержинським ВЧК, придушував у 1919 році Куренівське повстання проти більшовиків, у 1922 році від імені УРСР підписав Договір про утворення СРСР – і назвала місто Дніпропетровськом.
Національно-патріотичні мешканці Дніпропетровська давно неформально величають його Січеславом. Але пересічні дніпропетровці часто іменують своє місто по-іншому і скорочено – Дніпро (російськомовні – Днєпр). Отож, у випадку перейменування тут можливі два варіанти – Січеслав і, скажімо, Дніпроград, щоб скорочена і звична для мешканців назва – Дніпро – залишалася.
Та ж історія і з Кіровоградом, який у попередні роки мав наступні назви: 21 лютого 1784-7 серпня 1924 Єлисаветград; 7 серпня 1924-27 грудня 1934 року – Зінов’євськ; 27 грудня 1934-10 січня 1939 року – Кірово; від 10 січня 1939 року і донині – Кіровоград.
Відомий правник А. Магера наводить такий порядок перейменувань: у випадку перейменування Дніпропетровської та Кіровоградської областей доведеться міняти Конституцію, а саме:
1. Ініціювання законопроекту Президентом України або не менш, ніж 150 народними депутатами України.
2. Перевірка Конституційним Судом України законопроекту на предмет відповідності процедурним положенням статей 157 і 158 Конституції України.
3. Попереднє схвалення законопроекту постановою Верховної Ради, не менше, ніж 226 голосами.
4. Прийняття закону на наступній черговій сесії Верховної Ради України не менше, ніж 300 голосами народних депутатів. Щодо такого закону президент України не має права вето.
5. Конституційний закон набуває чинності в звичайному порядку, тобто, через 10 днів з моменту офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня опублікування.
Так що навіть суто правовий шлях буде непростим. Тим більше, якщо погодяться з тим, що перейменування населених пунктів буде вирішуватися на місцевих референдумах.
А фінансовий аспект проблеми її тільки ускладнить.
Експерти рахують загальну суму вартості всіх перейменувань і сходяться на думці, що це буде далеко не один мільярд гривень, особливо з урахуванням інфляції та коливань курсу валюти.
Можна вже сьогодні виокремити декілька позицій в суспільстві щодо законів про декомунізацію і, відповідно, декілька груп прихильників.
Є категоричні прибічники декомунізації за будь-яку ціну, хоча ціну не рахують.
Є скептики, які рахують вартість процесу, хапаються за голову і кажуть: «Не на часі».
Є противники з міркувань ідейних, історичних, політичних.
Є обережні, які попереджають – вказані закони можуть знову збурити суспільство, як рік тому Крим і Донбас збурив Закон про мови. А Росія і проросійська опозиція, мовляв, цим може скористатися для розхитування ситуації в Україні.
А є й такі, які вважають, що ці дражливі для суспільства закони «вкинуто» в політикум спеціально, щоб відволікти увагу суспільства від скандалу навколо звинувачень Яценюка та його уряду у фінансових зловживаннях та економічних провалах.
Думок багато. Суперечки розгоряються. Списів ще буде зламано чимало.
Однак, процес почато. Хоча очевидно, що він розтягнеться – і то на роки. Тим більше, що реалізацію Законів «скинуто» на місцеві органи влади, бюджет яких, насамперед, у селах, дуже мізерний.
І ще один нюанс – психологічний.
Ледь не половина населення України «родом із СРСР». Частина з них з дитинства й юності полюбила книги і фільми періоду СРСР, багато з яких віднині опиняться під забороною, якщо вони тою чи іншою мірою політизовані.
А це додасть ще декілька градусів напруги до й так напружених соціальних настроїв суспільства, підігрітих стрибком цін і тарифів та іншими негараздами. Насамперед, у тих областях, де симпатії до нинішньої влади і так не вельми виражені, якщо не сказати більше.
Владі потрібно це враховувати. Роздратовані й озлоблені люди стають вибуховим матеріалом, який може здетонувати від кожної додаткової іскри.
А те, що закони про декомунізацію здатні «іскрити» в надзвичайно строкатому українському суспільстві і викликати якісь спалахи – без сумнівів.
Дочекаємось практики застосування цих законів, і тоді картина стане яснішою.