У гуртожитку Київського державного інституту ім. Карпенка-Карого. Концерт для студентів своїми силами-талантами
	Обська Губа. Будівельний загін. Чекаємо команди, щоб вантажити свої пожитки, 1986 р.
	Кінопроби. Початок 90-х ХХ ст.	Кінопроби
	Чернівці. Посвята в акторське братство, 1988 р.
	Проект «Сучасні духовні пісні та романси», 1999 р. На фото Л. Недін і хор під керівництвом Павла Мережина
	Після зйомок. Творча група після зйомок кінофільму «У пошуках мільйонерки». Режисер Володимир Артеменко
	Кадр із художнього фільму «Страчені світанки», режисер Григорій Кохан	Палац «Україна»
	Концертна діяльність у Чернівецькому театрі 1988-1990 рр.	На концерті

Нещодавно відзначила 50-річний ювілей актриса театру, кіно та естради, поетеса, дитяча письменниця, співачка, композитор, завідувачка редакції культурологічних передач на радіо «Культура» і просто прекрасна жінка Лариса Недін. Та найбільше пані Лариса відома своєю авторською радіопрограмою «Вечірній клуб актриси Лариси», в якій слухачі зустрічаються з цікавими неординарними особистостями. Ця програма користується величезною популярністю, збирає чисельну слухацьку аудиторію. Уже після перших випусків на адресу передачі посипалася злива листів від вдячних слухачів. Завдяки високим акторським і журналістським здібностям, приємному голосу Лариси Недін передача «Вечірній клуб актриси Лариси» уже протягом 20 років не перестає захоплювати радіослухачів.

• Пані Ларисо, які чинники визначили вашу обдарованість: спадковість, власна воля до самоствердження, якісна освіта?

Швидше, друге з того переліку. У моєму дитинстві сталася трагедія: батьки розлучилися, коли мені було неповних 7 років, і я зі старшим братом залишилася з батьком. Протягом 10-ти років ми були позбавлені можливості спілкуватися з мамою. 9 років із десяти я жила з мачухою, з котрою у мене не складалися стосунки. Братові пощастило, бо він пішов з дому: училище, армія... Оці труднощі спілкування сформували мій характер. Я зрозуміла, що мені нема від кого чекати в житті допомоги, і в усьому, що я можу досягти, повинна покладатися на власні сили.
У мачухи було двоє своїх дітей. Вони довго спали, для них був приготовлений сніданок, а ми, перш ніж піти на 8.30 в школу, мали з 5-6 ранку попорати господарство, обробити городину. Інколи на перших уроках я спала не тому, що не виспалася, а тому, що вже встигла напрацюватися. Але, попри це, я була відмінницею. Коли мені було десь 14 років, пригадую, мачуха в нетверезому стані сказала: «Я тебе ненавиджу через те, що мені доводиться докладати багато зусиль, щоб тобі протистояти». А коли я їхала поступати, вона мені в спину сказала: «Щоб ти сюди ніколи більше не поверталася». Хоч я людина не забобонна, проте так воно і сталося, що я ніколи більше у батьків не жила.

• У кожної дитини є мрія. Яка мрія була у вас, і чи вона здійснилася?

У 14 років я написала перші вірші, а до того вже знала, що буду актрисою. У нашій школі було багато гуртків, де проводились різні заходи, а мені випадала роль ведучої. Пригадую, що в той час у СРСР ведучою номер один була Валентина Лєонтьєва. Вона вела передачу «От всей души». Мені дуже подобалася та передача, поведінка ведучої перед камерою та мікрофоном. Вона вільно спілкувалася, завжди була підготована. Я вже тоді розуміла, що це – високий професіоналізм. Одного разу я вела пам’ятний вечір про дітей-підлітків, котрі загинули під час війни. Коли я це розповідала у великому залі, всі уважно слухали. Пам’ятаю, як пізніше класний керівник Віктор Павленко сказав: «Змусити ваших однолітків сидіти тихо і мовчати не так просто. Ти, мабуть, будеш артисткою».

• Ваша творчість, мабуть, кувалася паралельно. Ви ж іще співачка.

Я ніколи не називаю себе співачкою. Я – драматична актриса, яка ще й може співати. Так історично склалося, що коли виник український професійний театр, жодна вистава не обходилась без української народної пісні. Всі герої п’єс Старицького, Карпенка-Карого, Кропивницького щось співали. Тому наші актори співають або, принаймні, мусять уміти співати. До речі, в нашому університеті дуже серйозна кафедра вокалу, де викладають чудові фахівці. Глядачам подобається, коли на концертах співає не оперна діва, а драматичний актор, адже він м’яко переходить через оцей місток – говорити і співати. Говоримо як співаємо, і співаємо як говоримо. Оперний співак розмовляє в одному діапазоні, а, підключивши діафрагму, починає співати в зовсім іншому. А ще – драматичні актори дуже часто співають романси, обробки народних пісень. Моє вміння співати пригодилося під час роботи у Чернівецькому театрі, а коли я повернулася до Києва (у Чернівцях працювала три роки), створила два власні проекти: «Сучасний український міський романс» і «Сучасні духовні пісні».

• Ви згадали про міський романс. Багато людей в Україні навіть уяви не мають, що це за жанр.

Покоління, яке виросло на радянській ідеології, пам’ятає, що багато співаків співали романс. Є класичні романси, є романси, які можна співати під гітару, фортепіано, у родинному колі чи у колі друзів. І в якийсь період свого життя я подумала: а чому існує тільки російський романс? Чому українці не мають своїх романсів? Коли збиралася українська інтелігенція, яку гуртував М. Лисенко, вони співали. Співали не лише українські народні пісні, а романси. До речі, деякі музикознавці вважають, що пісня «Цвіте терен» теж романс. За радянських часів багато пісень такого розряду було зараховано до прояву буржуазних смаків. До речі, багато віршів І. Франка покладено на музику саме як романси. На мою думку, романс – це такий кришталевий місток між народною піснею і камерним академічним мистецтвом. Але романс більш дохідливий. Коли я повернулася до Києва, тоді був естрадний бум: у театрах платили маленькі кошти, тому багато акторів пішли в естраду, щоб вижити. Крім естради, загнаної в чіткий темпоритм, хотілося щось для душі. Я зрозуміла, що треба відродити призабутий жанр міського романсу. У 1998 році, разом з моїми однодумцями поетом Миколою Луківим, композиторкою Тетяною Стаматі-Оленєвою, поетесами Ганною Чубач, Оленою Матушек, Іриною Лобовик та моїм колегою, котрий рано пішов з життя, Ігорем Стратієм, на сцені нашої філармонії створили проект, де кожен романс був міні-виставою. Я навіть не уявляла, наскільки жадібно публіка буде сприймати цей жанр. Потім була відзнята телеверсія, яку протягом двох років 26 разів транслювали на найкращих телеканалах. Цього року, коли я відзначала свій ювілей, програма була оновлена наполовину. Уже після першого романсу було чути зі залу схвальні відгуки.

• Здобуття вищої театральної освіти – це був ваш особистий вибір?

Звичайно. Коли я сказала татові, що хочу поступати в театральний, він подивився на мене і каже: «А ти не можеш придумати щось таке, де є нормальні люди». Мій батько був звичайною, малограмотною людиною. Його дитинство припало на роки ІІ Світової війни, закінчив три класи церковно-приходської школи при румунах.
З театрального інституту мені надіслали умови вступу, згідно з якими я готувалася. Закінчивши школу із золотою медаллю, була впевнена, що це багато вирішить, але насправді це не стосувалося творчих вузів. Вона допомагала тільки на загальних предметах, а до них ще треба було дійти через творчий конкурс, який складався з трьох іспитів. У результаті, я вступила з третьої спроби.

• Після повернення до Києва з Чернівців ви й надалі працювали в театрі?

Я, мабуть, залишилася б у Чернівцях, адже чернівецький театр був і залишається одним з найкращих обласних театрів. Там дуже гарна театральна трупа, гарна режисура. Із 17 репертуарних вистав я грала у тринадцятьох. Не було найменшого села в області, де б не побував наш театр. Важко переоцінити, що роблять актори і театри в областях. У Чернівці я поїхала на запрошення – мене дуже тепло зустріли і дали головну роль. Я грала Галю у виставі «Назар Стодоля». Але в 1991 році до мене зателефонував мій викладач Сергій Проскурня і каже: «Ларисо, я б дуже хотів тебе бачити в своєму театрі-студії «Будьмо» у Києві». Тоді була така хвиля, що виникали театри-студії, і не всі втримувалися. Я, може, не погодилася б, але цей театр вирізнявся тим, що у постановках участь брали дві театральні трупи: одна українська, друга – закордонна. Ми перші поставили виставу разом з американською трупою, де розповіли про всю трагічну долю Леся Курбаса. Українською трупою завідував Сергій Проскурня, а американською – американська режисерка, акторка, керівник мистецької групи Yara Arts Group при театрі «Ля-Ма Ма» Вірляна Ткач. Спочатку ми поставили виставу на сцені театру Франка у Києві, а пізніше повезли до Нью-Йорка. Згодом ми поставили виставу-хеппінінг, присвячену пам’яті С. Параджанова «Віримо, що не помремо». Потім були інші вистави. Це все було настільки цікаво, що я навіть мріяти про таке не могла. Я пропрацювала в цьому театрі до початку 1995 р., тобто, чотири роки.

• Ви також співпрацювали з театром «Сузір’я». Це було окремо?

Це вже було після 1993 року, коли я очолила на Українському радіо редакцію розважальних програм. Я відчула, як працюють театри за кордоном. Там зовсім інша схема, дуже мало є стаціонарних театрів, і вони там існують під певні проекти. Допоки ця вистава приносить користь, доти існує театр. У мене тоді було право вибору. Хоча я вже працювала на радіо, але сцена мене не відпускала. Мене часто запрошували на концерти ведучою, під різні проекти. Театр «Сузір’я» – це була творча лабораторія, де я могла експериментувати і втілювати свої проекти. Перший мій проект у цьому театрі був присвячений 2000-річчю Різдва Христового. Це була постановка за кіносценарієм режисера Василя Ульяшенка «Невідома легенда про Клавдію Прокулу – дружину Понтія Пілата, і про Понтія Пілата та Ісуса Христа». Ця вистава наробила у Києві великого буму. Її навіть виставляли на пектораль. І ще один проект на сцені театру «Сузір’я» був поставлений до 20-річчя моєї творчої діяльності за драматичною поемою Марії Морозенко. Це була вистава «Марія Магдалина, або Поза зоною досяжності».

• Не всі пісні з вашого репертуару театрального жанру. Де ви ще їх співаєте?

Уже 20 років я співпрацюю з творчою спілкою «Асоціація діячів естрадного мистецтва України», яка проводить майже два десятки найрізноманітніших фестивалів – як дитячих, так і дорослих. Вони розраховані як на професіоналів, так і на напівпрофесійних людей. Дуже часто мене запрошують туди і як члена журі, і як ведучу, і як гостю. З часом у мене сформувався свій репертуар, я почала співпрацювати з професійними композиторами та аранжувальниками.

• З ким із композиторів співпрацювали?

Найбільше співпрацювала з чудовим композитором Олександром Бурміцьким, з котрим я познайомилася завдяки режисерові, співакові і композитору Анатолієві Горчинському. Він запропонував цілу низку пісень, які ввійшли до музичного фільму «Пісні Анатолія Горчинського співає Лариса Недін». Запис відбувся у студії звукозапису на базі Тернопільського театру, в якій працювали режисер Олександр Третяк і Олександр Бурміцький. З тих пір я приятелюю і співпрацюю з родиною Бурміцьких. Олександр для мене – спеціаліст номер один. Він ще й має великий досвід роботи в театрі, він відчуває цю специфіку і розуміє, що драматичний актор має інші підходи до пісенно-музичного матеріалу, ніж естрадний співак. Я тільки починаю казати, що хочу, а він уже розуміє мене з півслова. Він написав мені до вистави відому пісню «Чи донесу я свічку в храм святий», якою я завершувала свою виставу «Марія Магдалина, або Поза зоною досяжності».

• Багатьом слухачам подобається пісня у вашому виконанні «Вклонімось Вкраїні». Вона була написана спеціально для вас?

Цій пісні – 8 років. Автор слів – журналіст Володимир Потята, а музику написав Юрій Васильківський. Володя Потята – мій колега, багато років працював на Українському радіо. Він пише вірші дуже спонтанно. Одного ранку, десь о сьомій годині, телефонує до мене і каже: «Ларисо, у мене такі вірші народилися! Геніальні вірші. Я хочу показати тобі. Тільки ти маєш заспівати». Приніс, я подивилася на текст. Текст був дуже влучний, і майже нічого не довелося підправляти. Показала Ю. Васильківському, і вже через три дні пісня була готова.

• Ви були ведучою відомих і улюблених передач «Від суботи до суботи», «А ми до вас у ранковий час». Та найбільше слухачам подобається передача «Вечірній клуб актриси Лариси». Як вона з’явилася в ефірі?

У 1995 році в нас на радіо була якась чергова реформа, і мені запропонували об’єднати залишки молодіжної редакції «Молода гвардія». Треба було видати нову сітку в ефір, і в мене народився задум зробити передачу, де будуть не просто інтерв’ю, а щоб людина була більш доступнішою, зрозумілішою, щоб слухачі могли отримати відповіді на прості питання. Скажімо, чим популярніша особистість, тим більше шанувальникам хочеться знати про неї якісь дрібниці – не лише з творчих питань, але і з життя, і побуту. Першим гостем передачі було подружжя Зібрових – Павло і Марина. Ця програма була легкою, в ній міг лунати сміх. Спочатку директор об’єднання легенько покритикував назву передачі, мовляв, що це за віршики, але ми з ним домовились так: два місяці нехай звучить, якщо не оправдає себе, не знайде відгуку в людей, то закриємо, а я придумаю щось інше.
Я вам передати не можу! Вже після двох перших випусків почалася злива листів. Я даю вам чесне слово – листи приходили мішками. Передача здобула величезний рейтинг. Герої передачі могли посміятися, розповісти, у кого які улюблені тваринки. Через таку простоту вони ставали доступними, і це подобалося слухачам.
Найбільше телефонували люди з провінції, які не мають змоги побувати на концертах цих людей, і раптом тут така знаменитість відкривається під іншим кутом зору. Пізніше я почала запрошувати не тільки популярних виконавців, але зовсім маловідому або невідому людину, щоб відкрити її для людей. Мені було дуже приємно, як на одній з передач була моя поетична посестра, колега Ніна Шаварська.
І раптом – телефонний дзвінок. Телефонує відома поетеса Тамара Севернюк з Буковини і каже: «Ларисо, я щойно прослухала в Інтернеті цю передачу. Я вам така вдячна, стільки про Ніну дізналася». Мені здається, що це є найбільша нагорода, коли ти людям щось відкриваєш і отримуєш схвальні відгуки.

• Ваша донька пішла по ваших слідах?

Як студентка – пішла. Зараз навчається на ІІ курсі. Вона зрозуміла, що диплом театрального багатоспекторний. Вона мені сказала: «Мамо, якщо мені не складеться, скажімо, з театром, то я зможу піти працювати чи в журналістику, чи займатися науковою роботою в мистецтві». Софійка з дитинства професійно займається бально-спортивними танцями. Вона тим живе і дихає.

• У вас є хобі?

Через те, що я досить занята людина, може, це буде смішно звучати, та інколи я вимикаю телефон, на день зачиняюся у своїй квартирі і починаю займатися побутовими речами. А ще – я дуже люблю готувати, особливо, перші страви і все те, що готується в духовці.

• У передачі «Вечірній клуб актриси Лариси» ви просите героїв розповісти якийсь смішний випадок зі свого життя. А що було смішного у вашому житті?

Не знаю, наскільки він був смішний. Це зараз я його смішно згадую. Для мене він був драматичним. Коли я ще працювала у Чернівецькому театрі, ми поїхали на гастролі до Хмельницького, де ставили «Назара Стодолю». Там є така сценка, коли Галя втікає з Назаром з дому. Вони стоять біля напіврозваленої корчми і чекають, що зараз Гнат має приїхати з кіньми, і вони поїдуть далі. І ось сцена, коли Назар каже: «Ти побудь тут, а я піду виглядати свого товариша Гната». У мене в цей час – монолог Галі. А цього дня був якийсь футбольний матч, і весь чоловічий склад у гримерках слухає трансляцію. Назар пішов за Гнатом. Я розповідаю монолог.
Я вже проспівала пісню і бачу, що ніхто не з’являється. Починаю імпровізувати монолог, якого у Шевченка, взагалі, немає. Починаю щось грати. Бачу, що помічник режисера, яка сидить за пультом, розгублена і щось там у рацію говорить. І раптом чую тупіт, немов 10 коней біжить. Нарешті вона викликала всіх чоловіків, і вони всі, перелякані, вибігають на сцену. Це було дуже смішно, коли ми потім їхали в автобусі і про все це розповідали, згадували, сміялися.

• Розкажіть про свою письменницьку діяльність.

У моєму творчому доробку дві поетичні книжки: «Світ, приречений на гріховність» і «Душі моєї оркестри». Маю також шість збірок дитячої поезії. У 2006 році видала прозову книжку «Дощ змиває всі сліди». В цю книжку ввійшли спогади моєї бабусі Гані, котра пережила жахіття Голодомору. Коли я ще була школяркою, вона розповідала мені деякі історії про Одещину, яку теж голод зачепив. Але вона завжди мене застерігала: «Лорочко, ти ж дивись, нікому не кажи, бо за це багато людей у Сибір відправляли». Я дуже довго носила ці історії, і в якийсь момент все це вихлюпнула на папір.

• Знаю, що берете участь у різних фестивалях. Яка ваша участь у них, і що це за фестивалі?

Цьогоріч ми відзначаємо 25 років творчої спілки «Асоціація діячів естрадного мистецтва України». Її очолює знаний поет-пісняр і журналіст Віктор Герасимов. А на радіо він – мій помічник. Ось так життєво і професійно нас поєднала доля. Свого часу він мене забрав у цю команду, щоб займатися різними фестивалями і конкурсами. У кожному фестивалі є розмовний жанр, і досить часто як член журі я працюю саме з представниками розмовного жанру. Крім того, я ще й сама співаю. Часто проводжу майстер-класи зі сценічного мовлення та з акторської майстерності. А ще – веду гала-концерти.

Довідка

Недін Лариса Миколаївна народилася 1 лютого 1965 року, в м. Овідіополь, Одеської області. У 1988 році закінчила акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Працювала в театрах Чернівців та Києва. Член Національної спілки театральних діячів України та Творчої спілки «Асоціація діячів естрадного мистецтва України». Завідувач редакції розважальних програм Національної радіокомпанії України. Лауреат літературних премій імені: С. Гулака-Артемовського, А. Малишка, М. Старицького. Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії «Тріумф». Викладач Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Випустила три сольні аудіоальбоми естрадних пісень, диск із духовими творами та компакт-диск із романсами. Знімалася у кінофільмах «Кайдашева сім’я» (1996) та «Декілька історій про кохання» (1994), у музичному фільмі «Пісні Анатолія Горчинського співає Лариса Недін»(1996).

Відгук на передачу «Вечірній клуб актриси Лариси»:

«Люблю вашу передачу, ваш срібний голос, який благодатно, умиротворено впливає не лише на мене, а й на багатьох ваших шанувальників. Тішуся з того, що Бог послав нашому люду таку дивовижну українку з безліччю талантів і чеснот, що Він дає вам невичерпну енергію встигати напрацьовувати у своєму житті за сотні й сотні жінок. Дякуйте Йому безперестанно, а ми, зі свого боку, будемо молитися за вас, мила посестро, за те, щоб Всевишній надихав вас на нові мистецькі і літературні злети...»