Столична презентація «Марусі»

Перебуваючи у Києві, вдалося побувати на презентації нового роману Василя Шкляра «Маруся», яка відбулася для широкого кола читачів 23 грудня 2014 р. у залі на кілька сотень людей у Будинку освіти та культури, що на вул. Лаврській, на Печерську.

Вистояла в більш, ніж півгодинній черзі, щоб отримати автограф з лаконічним: «Лідії – від серця. Вас. Шкляр». Тоді на презентації зібралася інтелектуально-художня еліта столиці, читачі – шанувальники відомого автора і, перш за все, як автора роману «Залишенець. Чорний ворон». Серед гостей, які також вийшли на сцену, – четверо молодих вояків з батальйону «Азов». У своєму виступі вони обіцяли до кінця боронити і таки захистити нашу Незалежність. Довго і нестандартно виступала тендітна, модерного іміджу дівчина (-ка) – майданівка, яка ще на Майдані взяла собі псевдо «Маруся» і нині ідеологічно готує новобранців для війни з бойовиками та російським агресором на підготовчій базі в Ново-Петрівцях. Готує, маючи на руках і «Чорний ворон», і «Марусю». Ця база розташована під Києвом, відома багатьом, бо туди Мистецька сотня із Києва «викидає» свої десанти – дає концерти для тих, хто вирушає на фронт. Коли сучасна Маруся розповіла, що в шкільні роки вона негативно, вороже, з осудом сприймала розповіді про те, як українські повстанці 20-х чинили розправу над комісарами, а тепер – навпаки: через Схід вона зрозуміла, що інакше не можна. Боротьби без крові не буває... Винен ворог, що напав. Праві ми, захищаючись.

Близько трьох годин тривали відповіді автора на запитання аудиторії, більшість якої була вже знайома з новим романом. Була вражена: зібралася така велика і патріотично налаштована аудиторія! Питання сипалися зливою – нестандартні, глибокі щодо сюжету і щодо нашої української історії. Історії національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., які змальовані в обох романах, і вивченню якої автор присвятив 15 років для написання «Чорного ворона» та 5 років – для «Марусі». І були й такі серед читачів, які навіть додавали схожі епізоди зі спогадів своїх бабусь та дідусів. І вже тоді в цьому відвертому діалозі «автор – читачі», «воїни «Азова» – аудиторія» вловила спільність епох, перекличку 20-х ХХ ст. і сьогоднішніх драматичних днів нової російсько-української війни.


Бодай, тим, що добровольці «Азова» воюють під Холодноярівським знаменом «Воля України або смерть», а на червоному шлику козацької шапки отаманші Марусі 20-х було написано: «Смерть ворогам України». А коли опісля офіційної частини аудиторія ще довго не відпускала азовців зі свого оточення, то за їхніми розповідями, спокійною впевненістю було зрозуміло: це нові соколовські.

Василь Шкляр представляє своїх друзів та читачів із батальйону спеціального призначення «Азов». Київ, Будинок освіти та мистецтва, 23 грудня 2014 р.	Виступає учасниця Майдану, інструктор із Ново- Петрівець під псевдо «Маруся»	Автор з азовцями. Один з них із псевдо «Художник» між боями намалював портрет друга України – президента Литви Далі Грибаускайте – і через посольство подарував їй

Сюжетна канва: Будемо держати Україну

Родина Соколовських – герої роману «Маруся». Подружжя заможних селян – дяка Тимоша Соколовського та його дружини Явдохи із села Горбулів, на Житомирщині, мали четверо синів (Степана, Дмитра, Василя, Олексу) та п’ятеро доньок. З останніх в герої потрапила наймолодша – 16-річна красуня із золотою косою Олександра (Саша, Сашуня).
У 1919 році, після оголошення УНР, українська армія почала відтісняти більшовиків (Київ на той час був захоплений військом Муравйова). На допомогу їй поспішила Галицька 20-тисячна Армія, яку в народі та й в історії називали «стрільці». Від яких, до слова, нам у спадок дісталися патріотичні Стрілецькі пісні, заборона на які скасована лише наприкінці 80-х минулого сторіччя. Ця армія сформована з галичан, до її складу входили не тільки етнічні українці, а й галичани інших етнічних походжень. Так, згідно з планом штабу головного отамана Симона Петлюри, для звільнення Києва від більшовиків була сформована Центральна група в складі двох галицьких корпусів та Запорізького корпусу Армії УНР. Групу очолив галицький генерал Антон Кравс – напівнімець-напівукраїнець – один із героїв роману. А на його місце коменданта корпусу штаб головного отамана призначив австрійця Арнольда Вольфа. Серед історичних постатей героями роману є сотник Осип Станімір та поручник Мирон Гірняк.
(До слова, Галицька армія у змалюванні Шклярем вирізнялася тим, що, на відміну від червоних, білих та більшості отаманських формувань повстанців, ніколи не займалася мародерством. У селян не реквізували жодного грама хліба, а у жнива підробляли, допомагаючи жати, отримуючи 5-й сніп собі. Були навіть такі собі «жнивацькі» сотні. За твердженням автора, Галицька армія була наймолодшою і найдисциплінованішою армією у світі).
Успішний похід групи на Київ зайняв десь місяць-півтора і був успішним завдяки моральному фактору – з’єдналися-бо брати: галичани та наддніпрянці. І мета мобілізуюча: захистити свою незалежну Українську Народну Республіку! Хоч з озброєнням цієї з’єднаної армії була біда, як і в нашої армії у нинішній війні з російським окупантом. Тоді і тепер не вистачало (-є) відповідної зброї, амуніції, харчів, ліків...
У сюжетну канву вплітається «підпільний», партизанський фронт. Допомагали нашій армії у поході за звільнення від «червоних» окремі місцеві повстанські загони Поділля на чолі з місцевими отаманами. Так, на Житомирщині був загін, який очолив найменший син Соколовських Олексій (Лесик). Необачна куля ворога дуже швидко відправила його на той світ. Не зміг навіть помститися своїм кривдникам. Його тут же замінює брат Дмитро з тим же родинним гаслом Соколовських «Будемо держати Україну!». А сестричка Сашуня, на той час гімназистка Радомишльської гімназії й одночасно вчителька, стає зв’язковою в загоні Дмитра. А ще – агітує біля церкви всіх, «хто носить штани», йти в повстанці. «Нову кров проливати?» – питають. «Не всі голови уціліють, – відповідає юнка, – але втрати у боротьбі завжди будуть меншими, ніж ті, яких ми зазнаємо в покорі. Проклянімо смиренність тих, хто, сидячи на печі, вигріває рабську сподіванку, що біда обійде його стороною». Перший прояв характеру незламного, жорсткого ватажка, яким вона стане згодом, замінивши своїх братів.
А Дмитра Соколовського за його бойові успіхи Раднарком, що сидів у Харкові, оголосив поза законом, а невдовзі пообіцяв сім мільйонів рублів за його голову. І що? Сталося те, з чим наша історія давно знайома: зрада. Знайшовся охочий серед своїх же... Хрещений батько його сина...
Загін очолює наступний брат – Василь, залишаючись вірним лозунгу «Будемо держати Україну». Мстив він за брата жорстко... Головний отаман Симон Петлюра був задоволений, викликав його разом із сестричкою Сашею – його ад’ютантом, – до своєї ставки, пообіцяв пенсію вдові Дмитра та просив його загін приєднатися до З’єднаної армії, що йде на Київ... Окрилений підтримкою самого Петлюри, повернувшись у рідне село Горбулів, почав мобілізовувати свою бригаду. Але невдовзі одної літньої серпневої ночі покликав його на вулицю той же Тиміш Корч – хрещений батько його племінника і вбивця його брата. Та ж історія: куля в лоб Василя. Лиш в останні хвилини життя до Василя дійшло: «Олекса, Дмитро та він дуже вірили людям, рівняючи всіх по собі, вірили беззастережно, не припускаючи здогаду, що зрадників треба шукати серед найближчих людей».

Козаки-повстанці самі обрали Сашу за отамана. Вона сіла на того самого білого коня на ймення Нарцис, в сідлі якого сиділи три її брати – отамани. І одразу заявила: «Ми не будемо оберігати тільки свої села, ліс, і себе в ньому. Ми підемо на велику війну за Україну. Підемо на Київ».
А ще веліла відтоді називати себе Марусею. На той час вона добре володіла стрілецькою зброєю, була чудовим вершником, мала, як для її віку, добру освіту, навіть знання іноземних мов. Бог зна, звідкіля взялося знання бойової тактики та командування (очевидно, набутий досвід від братів-отаманів), володіла шляхетними манерами та жіночою звабою (очевидно, генні від матері-полячки Ядвіги Квасніцької, яка, вийшовши заміж за холодноярівця – дяка Тимофія Соколовського – почала зватися Явдохою). А ще Марія володіла, як кажуть перекази, рисами «характерниці», а тому її не брали кулі, а ще була «чорнокнижницею», яка знала магію давніх волхвів, а тому володіла чудодійною силою. Але автор пояснює все простіше: «Це дитя виросло в церкві і було ближче до Бога, ніж інші». І коли на з’їзді партизанських ватажків, оголошений отаманом повстанської Дніпровської дивізії Зеленим (Данилом Терпилом) інші козарлюги-отамани вперше побачили Марію, то були ошелешені: замість дебелої молодиці з’явилося «тендітне веснянкувате дівчисько, таке субтильне, що його, либонь, і кінь не чув під собою». Сам автор не втримався далі від метафоричних порівнянь Марії з Орлеанською Дівою, українською амазонкою. І найдивніше: її беззаперечно, майже з обожнюванням, слухалися повстанці. Вірили: вона розуміється на всьому і безпомилково передбачує «ходи» наперед...
…Все ще попереду на цій війні 1919-го: перемоги, поразки і сильне кохання. Кохання Саші (Марії) і Мирона на тлі війни, крові, тупого безладдя, нелюдських умов, епідемії тифу. Але такого щасливого! Мирон: «Ніколи не думав, що на війні можна бути щасливим».

Перемоги

З’єднана армія галичан та запорозького корпусу деколи при суттєвій допомозі повстанців успішно очистила від червоних Полісся, дійшла до Києва і звільнила його 30-го серпня 1919 р. Серед тих, хто допомагав, був і загін Марусі. На цьому бойовому шляху і відбулася зустріч Марусі з поручником Мироном Гірняком. Зустріч, яка в романі є інтригуючою, романтично-цнотливою лінією сюжетної канви роману. До неї ще повернемося. А тим часом Осип Станімір зі своєю сотнею за дорученням штабу займає міську Думу, виставляє там кулемети для захисту. Міський голова передає йому ключі від Думи. Він отримує наказ із штабу Петлюри готувати парад на ранок 31 серпня, на який має прибути головний отаман. Народ столиці з великим ентузіазмом вітав визволителів квітами, скандуванням гасел, посмішками. На майдані перед Думою, а вона була на сьогоднішньому Майдані Незалежності, організувався майдан у нашому розумінні. Майдан, який вигукував «Слава визволителям», «Слава галичанам» «Слава Україні», тримав жовто-сині прапори та співав «Ще не вмерла Україна»...
Радості всіх простих галичан-стрільців не було меж. Вони мріяли «звільнити Київ, побачити його церкви, Дніпро, його розкішну зелень». Один із вояків Петро Гультайчук, побачивши храм святого Володимира, впав на коліна та тричі поцілував землю. Зі сльозами на очах звернувся до Мирона: «Вибачєйте, пане поручнику. Один Бог знає, як я сі тішу... Хлопці, якби ви знали, як я сі тішу...» Моральний дух був таким сильним, що вони готові були, незважаючи на нестачу озброєння, голі та босі, використовуючи зброю полоненого ворога, визволяти від більшовиків решту України. Що означало захищати до кінця її проголошену незалежність і соборність.
І ось грім серед ясного неба. Наказ зі штабу головного отамана Симона Петлюри: «Обсадити, але не стріляти!»

Поразки

Читачі, хто знайомився з романом уже після відомих дат 5 і 9 вересня 2014 року (дат підписання т. з. Мінської угоди-1, а тим більше, 12 лютого 2015 р. Мінської угоди-2, в шоку: яким внутрішнім відчуттям автор передбачив повтор ситуації один до одного? Адже рукопис до друку він здав ще 28 липня 2014 р. І ще задовго до повтору подібних наказів нашим сучасним штабом. Автор акцентує увагу на безглуздості, незрозумілості тодішнього наказу. Вперше Станімір почув про це від Арнольда Вольфа: сталося те, чого вони найбільше боялися: з лівого берега Дніпра наступають денікінці. Головний отаман у ніч на 31 серпня відкликає свій наказ (про парад) і віддає новий: «Обсадити міську Думу і головну пошту, але... не стріляти». «А як можна охороняти об’єкт з такою умовою? – нічого не розуміє Станімір. – «Така настанова головного штабу. В разі зустрічі з денікінцями мусимо вести переговори». – «Переговорювати про що?» – знову не розуміє Станімір. – «Шукати згоди, щоб вони залишилися на своїх позиціях, а ми на своїх до остаточного з’ясування ситуації на вищому командному рівні». Наївне керівництво УНР думало об’єднатися з денікінцями в боротьбі з червоними...
А в той момент рядові стрільці не розуміли: якщо вони розбили червоних, то, маючи 20 тисяч галицького війська, розіб’ють і білих... Але не дали навіть спробувати...
...Станімір піднімається на Інститутську вулицю, тепер Небесної Сотні, і проти Інституту шляхетних панянок, тепер Палац мистецтв, зупиняє денікінський загін, що спускався з Печерських пагорбів: «Стійте! Далі не йти». «Та ми лише спустимося на Хрещатик, бо артилерія не може стояти на такому крутому узвозі. Даємо слово честі, що чекатимемо подальших наказів». У цей момент підбіг якийсь чин із штабу і сказав: «Пропустити, бо зірвемо перемовини». Дисциплінований сотник не міг не виконати наказ. Денікінців пропустили на Хрещатик, і ті тут же озброїли стрільців. Підступно і нагло.
І в ці години поряд з проукраїнським майданом, який кількома годинами раніше кричав «слава Україні і галичанам-визволителям», миттєво збільшився натовп тих, хто співав «Боже, царя храни» і розгорнув триколори. Повстав, за нинішньою термінологією, антимайдан-1919. Перемовини на вищому рівні «генерал Бредов від денікінців – Антон Кравс від УНР» закінчилися аналогічно. Бредов довго вів безплідні балачки і насамкінець заявив, що «з Петлюрою не буде жодних переговорів, оскільки це сепаратист-відщепенець і заклятий ворог «єдіной і недєділімой» Росії. А Галицька Армія має залишити місто...» Згідно з принизливою угодою, стрільці мають відійти за продиктовану ними (читай «бойовиками-терористами») демаркаційну лінію і здати Білій армії захоплену у більшовиків амуніцію. Так, через наївну віру в перемовини з ворогом був зданий Київ. Завдяки наказу Петлюри «Обложити, але не стріляти» українська армія і залишки ГУА отримали два фронти: з одного боку – «білі», з другого – «червоні». А в м. Кам’янець – два уряди: Наддніпрянський та Галицький, які не ладили між собою... А повстанські загони, зокрема, і загін Марусі, не змогли вже взаємодіяти з українською армією...

Під кінець 1919-го Начальна команда Галицької армії, щоб зберегти цілість війська і життя людей, підписала з денікінцями перемир’я, за яким їхня армія увійшла до складу збройних сил «Юга Росії»... Осип Станімір оправдовувався при зустрічі з Мироном, а пізніше з Марусею: «Ми зберігаємо повну автономію, взяли за собою право не воювати з українською Дієвою армією, а тільки з большевиками, не беремо ні їхніх погонів, ні хоругов, ні присяги. Так вийшло. А як могло бути інакше, якщо...обсадити, але не стріляти. Ми вимагали від Начальної команди дати нам ясне розпорядження (Аналогія з Кримом в лютому 2014-го, коли чіткого офіційного писемного розпорядження так і не надійшло. – Л. К). А у відповідь чули одне: тримайтеся, жодних сутичок, тривають переговори...»
Його не розуміли... Він нервував. Маруся мовчала. Намагаючись достукатися до її розуміння (прощення), показав навіть ключ від київської Думи, який зберігав усе життя.
...Забігаючи наперед. Автор у післямові розповів, що Станімір вижив і в час Другої світової війни був у складі дивізії «Галичина». Помер в Торонто в 1977 р. Написав спогади «Моя участь у Визвольних змаганнях 1917-1920». Кажуть, не любив виступати перед громадою, бо дуже нервував. Розповідаючи, як його курінь обсадив київську Думу, показував ключ і кричав, як божевільний: «А оце ви бачили? Ми взяли її, взяли, Київ був наш». Майже божевілля – ціна за непослідовність, м’якість, за вибір «вижити» такою ціною.
А ми, читаючи ці сторінки нашої історії, проводимо паралелі зі сучасними Мінськими перемовинами і шкодуємо з приводу аналогічної здачі успішно захоплених нашим українським військом територій: Іловайськ, Донецький аеропорт, Дебальцеве... Демаркаційна лінія посунулася наполовину не на нашу користь...
«Обсадити, але не стріляти!» Це те саме, що посіяти й не жати».

Автор на зустрічі з бійцями 11-го батальйону Добровольчого українського корпусу (ДУК) «Правого сектора» у його вишкільному таборі під назвою «Марусин Полігон»

Уроки від «Марусі» для наших вояків та Верховних отаманів

Ось декілька висновків із конкретних ситуацій:
...Отаман на прізвище П’ята розповідає про один з епізодів «взаємовідносин» його загону з «біляками». Якось довелося їм втікати від них і заскочити в монастир, де їх ченці охоче прихистили, а настоятель («шкура московська») їх видав... При нападі біляків в стінах монастиря загинуло троє повстанців. «І що ви зробили з настоятелем?» – питає Маруся. – «Помилували. Бо ченці просили». «Любимо ми похвалитися своєю добротою, – сказала Маруся. – А я би запитала поради у тих трьох...» – «А правда, що ваші козаки зарубали 70 продармійців?» – питають її, продовжуючи розмову. – «Правда». – «Така юна, а любиш кров проливати?» – питає П’ята. «Ви думаєте, що мені подобається проливати кров? Я – вчителька. І брати мої були вчителями. Ми не збиралися воювати, але прийшов завойовник, і тут уже є одна правда: Або він тебе, або ти його. Інакше не буває».
Продовжує: «А настоятель Божої обителі став на бік ворога. Свідомо. А знаєте чому? Через те, що вважає його сильнішим за нас. Багато є таких, що безоглядно стають на бік сильнішого. Такий у них інстинкт самозбереження. Тому ми повинні показати селянам, що ми – сильні. І що ми взяли зброю не для того, щоб стригти заблукалих овець».
Епізод 2-й. Дискутує з Марусею один з найбільш наближених до неї вояків Василь Матіяш. Це був час, коли вся світова війна перекинулася в наш Край. Посунули червоні, білі, німці, поляки і навіть китайці, мадяри, литовці, калмики, башкири. «Нібито, всі воюють проти всіх, а насправді точиться битва за Україну...
Чує моє серце, – каже Василь, – що наближається прогар.
– А ти його не слухай, – відповідає Маруся, – якщо воно заяче. Не впускай у нього зневіру. Ця гадюка з’їдала ще не таких.
– То все доля. Від неї не втечеш.
– Будь сильнішим від неї.
– Як?
– Вірою. Поки чоловік вірить у свою силу й перемогу, він сильніший за долю».
Епізод 3-й. Коли Мирон, хворий на тиф, вже майже переступив у потойбічний світ, зустрілася його душа з душею батька, який загинув у Першій світовій, воюючи проти московитів. Розповідає батько: на Великдень ворог запропонував на три дні перемир’я. Зраділи вояки. З окопів протилежної сторони лунало: «Христос Воскрес!», з цієї заспівали замість «Ще не вмерла Україна» «Вже воскресла...»
Наступного дня батько вийшов на галявину потішитися природою, сонечком, тишею. В цей час ворожа куля влучила прямо в його серце. «Тільки пам’ятай, синку, мою науку: якщо сі доведе мати діло з москалем, ніколи-ніколи йому не вір. Особливо сі стережи його, коли в тебе свято, коли похорон, коли ти найменше очікуєш його нападу. Найдужче пильнуй – коли москаль пропонує замирення. Тоді не дрімай, тоді він нападе неодмінно...»
І меседж від повстанського генерала, керуючого Дніпровською дивізією – отамана Зеленого, якому була невідома воєнна «дипльоматія» і який діяв за велінням серця, яке підказувало: «Чужинець є чужинець, і ще жоден із них не приходив до нас із добром. Хай він буде червоний чи білий, сірий чи жовтий, а якщо попер на твою землю, то не питай у нього, що він думає робити далі, а покажи заброді, почім фунт свинцю на українському ярмарку».
І ще один меседж від барона Штакельберга – генерала Білої армії. Коли все закінчилося, і генерал ГУА Кравс випадково зустрів барона, запитав його вже неформально: як він, німець, міг підступно брехати на перемовинах, так само як і російські «біляки»? Той відповів: «Система. Укинь свіже яблуко в діжку з капустою – воно скисне. Система...» (Ми бачимо, як миттєво міняє сьогоднішня система, бодай, народного депутата з фракції «Народний фронт» Тетяну Чорновол, відому нам раніше безкомпромісністю та сміливістю боротьби з Януковичем, героїнею Майдану).

«Твої очі – квіти темно-сині // На узбіччі радісних доріг»

Такі очі мала Марія. Ті очі, які полонили Мирона з першого погляду . Він тільки не розумів, чому саме його обрала ця красуня. Лише кілька ночей подарувала доля цій парі, цьому подружжю без вінчання, кілька довгих розмов і постійне відчуття, що вони є одна істота. Для них це було все об’ємне щастя. Мирон дивувався: виявляється, і на війні можна бути щасливим! Але сторінки «про любов» не для переповідання іншими. Їх треба читати кожному в оригіналі.
Зазначу лише: надзвичайно приємно, що Василь Шкляр повернувся до традиційного лірично-цнотливого зображення відносин закоханих. Адже так остогидла сьогодні словесна розпуста сучасних письменників еротоманів – молодих і поважного віку. Автор повернувся до високоестетичного, навіть сором’язливого зображення відносин закоханих. Ось як описує він найбільш «еротичний» момент: «Пригорни мене дужче», – попросила вона. – «Та я ж тебе з’їм, зайченя». – «З’їж мене всю...» Ніч розверзлася на весь світ, потім стислася в макове зерня і вибухнула білим полум’ям...»
І в цих стосунках лідером була Маруся. Хитро, непомітно, по-жіночому. Але й по-героїчному. Це вона врятувала його життя, визволивши з денікінського полону. Це вона шукала його скрізь, коли він зник. Дійшла до того т. з. шпиталю-амбара, де покотом на прогнившій соломі лежали мертві та напівмертві вояки, скошені епідемією тифу.
До слова, тиф став четвертим, окрім червоних, білих, поляків, фронтом для УГА. Лікар сказав їй, що Мирон Гірняк помер. З цією новиною, що висушила її душу, вона з п’ятьма побратимами мала перейти Дністер на протилежний бік кордону з Румунією.
Ніхто донині не знає її справжньої подальшої долі. Серце матері до останнього подиху (померла в 1939-му) відчувало: її Сашуня жива. Автор повірив їй. Залишив свою героїню жити. І звертається у післямові до неї як до донечки, як до живої: «Марусю, дитино, зіронько ясна... Я точно знаю, що ти жила в серці Мирона Гірняка до 22 липня 1944 року». І додав, що зумів віднайти в документах: Мирон подолав смертельну хворобу. У серпні 1920 р. разом із залишками УГА потрапив до Чехословаччини, завершив там юридичну освіту, працював адвокатом, так і не одружився. В дивізії «Галичина» продовжив боротьбу за Україну і був вбитий під Бродами 22 липня 1944 року.

Олександра Соколовська – Надія Савченко

Відоме «Козацькому роду нема переводу» доводиться вимушено перефразувати у «Козацьким жінкам нема переводу». Згадати наших жінок – мудрих борців за волю і долю. Бодай, кількох: Роксолана – Маруся Чурай – Леся Українка – Олександра Соколовська – Надія Савченко... Наша Надія – за духом та чеснотами – молодша сестра Сашуні – Марусі: відвага, людська гідність, подвиг, жертовність задля України і своїх принципів. Не перевелися доньки Запорізьких козаків! А до тих, «хто носить штани», як зверталася Саша, агітуючи чоловіків йти в повстанці, питання: «Невже ви, потомки козаків, нездатні врятувати життя однієї підступно полоненої жінки?» Пам’ятаєте?
Маруся з такого ж російського полону зуміла визволити свого Мирона. Невже ви, потомки козацького роду, не зрозуміли, що дипломатія, медалі, нерішучість та боягузтво не допоможуть у визволенні? Страх п’є отруту, а відвага п’є мед!

	Незламна Надія Савченко за ґратами путінської Росії: «Українкою я народилася, Українкою я і помру».

                  Надихатися і не повторювати помилок

Автор у гостях у бійців батальйону ОУН. Зліва – начальник штабу батальйону ОУН – Кіндрат. 20 лютого 2015 р.

Сага про юну українську амазонку Олександру Соколовську – Марусю з її гаслом «Будемо тримати Україну» продовжує жити. Як справжня героїня, вона допомагає, надихає воїнів-добровольців у нинішній російсько-українській війні 2014-2015 рр. У новому етапі сучасної боротьби за свободу і соборність України. Останні два романи Василя Шкляра «Чорний ворон» та «Маруся» – найбільш популярні нині на фронті – Сході України. В багатьох батальйонах побував автор з дарунками цієї книги (див. фото). «Маруся» і надихає, і попереджає: безглузді накази на кшталт Петлюрівського «Обсадити, але не стріляти» та перемовини з явними шулерами – шахраями, як тоді з денікінцями, а тепер з путінцями, – неоправдані, помилкові. Результат перемир’я тоді і сьогодні: жертв багато і безрезультатно (втрачені території і моральний дух). Без перемир’я жертв могло бути теж багато, але з результатом: збережені територія і моральний дух. В дипломатії можна застрягнути на роки. У війні, обороні чи наступі – рішучість і миттєва реакція. У бізнесі торгуються, на війні – діють. У дипломатії обіцяють, у війні послідовні у діях згідно з завданнями, стратегією. Такий висновок роману «Маруся» як на моє сприйняття. Книжки, яку потрібно покласти на столи сучасних головних отаманів – державної та військової сфер. Помічники останніх! Автор роману готовий надати потрібну кількість примірників безкоштовно на Банкову, Грушевського, проспект Повітрофлотський, 6 (МОУ).

	Кіборги – захисники Донецького аеропорту – сучасні послідовники стрільців та повстанців 20-х років ХХ ст. Листопад, 2014 р.

«Маруся» – «Книжка року-2014»

Останні два романи Василя Шкляра стали українськими бестселерами. Згідно з всеукраїнським рейтингом, роман «Маруся» названий «Книжкою року – 2014» в номінації «Красне письменство. Проза». Є лідером продажу з моменту виходу у світ з осені 2014 р. і по даний час. Лише за три місяці 2014 р. продано 39 000 прим. На другому місці – «Чорний ворон» – продано 26 000 прим. А вже після них у рейтингу продажі йдуть іноземні автори: «Адюльтер» Пауло Коельйо (25 тис. прим.), «На західному фронті...» Еріха Марії Ремарка (23тис. прим.), «Містер Мерседес» Стівена Кінга (21тис. прим.).
Чим, як на мій погляд, пояснюється такий ажіотаж? Лиш пунктирно, коротко: по-перше, тематикою. По-друге, майстерністю автора в побудові сюжету. По моєму, «Маруся» – це вершина його творчого досягнення. Ні грама «води», стислість викладу. Кожне слово – карбоване. Цікаві і зрозумілі неологізми. Доречне, не нав’язливе вкраплення галицького діалекту. Кожне речення – максимум сенсового навантаження. Реалізм без містики, яку так полюбляв автор раніше. Відчувається абсолютне знання епохи і людського середовища. Віриш кожному слову, епізоду, пафосу. «Дуже тепла книжка», – так само коротко й об’ємно сказав авторитетний київський філолог, професор, академік Сидір Кіраль.
Одне із запитань на презентації: «Як ви могли так перфектно освоїти галицький діалект?» – «Секрет фірми».

Обкладинка   тижневика  " Час і події"  (Чикаго,www.chasipodii.net ), № 10 5-11 березня 2015  року, в якій надрукована  рецензія    "Уроки від Марусі"  Василя Шкляра"    із  цитататою  героїні роману

Додаток

На підтвердження вищесказаного цікавий (для усмішки) запис Василя Шкляра у своєму Фейсбуку від 14 січня 2015 р. Автор жартівливо попереджає читачів про дату його зустрічі з ними у Чернівцях: «Комради з Чернівців! Сервус! А бисьте хтіли мене видіти, то завтра я буду у вашому місті, в Палаці культури, о шестій трийсяць, а позавтра у п’ятницю в Музеї Івасюка, о дванайсятій. Там сі і здибаємо. Всьо буде чотко: Но? Честь!»