Розмови з шанувальниками російської пропаганди продемонстрували, що значна частина українського суспільства не бачить різниці між правдою та пропагандою, зокрема, пропагандою російською. Це означає, що в суспільстві визріває потреба в тому, аби навчитися розрізняти конструктивну критику від деструктивної. І чим швидше суспільство навчиться це робити, тим більше у цього суспільства шансів на виживання.

Минулого разу ми розглядали «засоби масової одурманізації» і те, звідки вони з’являються. Цього разу розгляньмо, на чому (окрім солідних грошових вливань від РФ та симпатиків цієї структури) тримається їхня популярність у аудиторії.

Почнімо здалеку.
Будь-яка людина не є ідеальною – і це добре. В світі є така кількість інформації, що моментально її розсортовувати по правильних поличках можуть хіба Христос чи Будда. (Але надійно пояснити решті людства, чому саме тому явищу потрібна саме та поличка, навіть і вони не змогли.)
Решта людства пізнають світ і себе з помилками. Але, з іншого боку, в цій ситуації є й бонус – ми знаємо, що нам є до чого прагнути.
На певній стадії розвитку в кожної людини виробляється саме те ставлення до помилок, яке дає можливість їх виправляти – і при цьому розвиватися. А от на попередній стадії для людини будь-яка помилка здається фатальною і непоправною, мовляв, все, це кінець, далі можна хіба тільки вбитися лобом об стіну. Переважно психіка намагається не дозволити господареві загинути такою дурною смертю – і виробляє захист: людина намагається помилки просто не помічати. І якщо раптом ці помилки вилазять на поверхню (а рано чи пізно вони таки вилазять) – то це стає просто катастрофою.
Результат: замість того, щоб помилки виправляти, людина від них втікає, вони наздоганяють і вилазять боком.

Але є й інша крайність: людина змирилася з катастрофою. Вона вважає, що помилки – це назавжди. Що скільки б вона не докладала зусиль – всеодно нічого доброго не вийде. Скільки не дивися на хороше, якщо є помилки – все, ніц хорошого чекати не варто. Людина сидить і готується до катастрофи, наголошує на помилках, і катастрофою (котра, на її думку, неодмінно станеться) виправдовує свою бездіяльність. Замість того, щоб виправляти помилки.
От ця описана в попередньому абзаці категорія людей – ідеальна аудиторія для «засобів масового одурманення».

Представники цієї аудиторії читають газету «Вєсті» і дивуються, мовляв, що ж тут поганого, адже «Вєсті» кажуть правду! Критика російських ЗМІ теж цілком має підстави! Так-то воно так. Але не зовсім.

Конструктивна критика від неконструктивної відрізняється багато чим. Насамперед – метою.
У неконструктивної мета – довести людині, що помилка – то катастрофа, після якої можна тільки вбити себе лобом об стіну.
У конструктивної мета – виправити помилку. Можливо, ще й підказати об’єкту критики, що скоїв помилку, як її виправити. Або ж дати копняка – якщо об’єкт виправляти помилку не збирається, а виправляти треба, і негайно. Конструктивного копняка, звісно.
Це справедливо як для рівня особистості, так і для рівня держави. І стосується як помилок дрібних, так і помилок великих.
Інша справа, що часто ЗМІ помилки бачать, а от як їх виправляти – не дуже. І над тим, як з критики деструктивної зробити конструктивну, не дуже задумуються.

Для ілюстрації візьмімо один із доволі болючих і дражливих прикладів: п’янство на блокпостах і в зоні АТО взагалі.
Про це або не пишуть, або пишуть проросійські ЗМІ з криком і ґвалтом, мовляв, подивіться, вони ж там п’ють!
Так, п’ють.
Але це – тільки вершина проблеми.
Уявіть себе на блокпосту, та ще й після Зеленопілля, Іловайська, Донецького аеропорту, Дебальцевого. Ви б не випили?
А тепер подумайте про умови, за яких би ви там, на тому блокпосту, НЕ випили. І жоден з ваших знайомих не випив. Навіть з тих, котрі до цього діла прихильні. Думаєте, таких умов не буває? Ще й як бувають.
А якби на тому ж блокпосту був капелан, котрий впевнений у Перемозі, вірить в Бога, і здатен поділитися своєю вірою і впевненістю з іншими? А якби з ними був ще й, припустімо, тренер з будь-яких бойових мистецтв, котрий знав би, що у вільну хвилину ліпше кілька разів поприсідати, ніж братися за пляшку – а ефект для психіки був би той самий? А якби на блокпосту були газети, котрі було би цікаво і корисно читати?
Які б пояснювали, звідки береться залежність від алкоголю – і що з нею робити?
А якби на тому блокпосту був бойовий дух?
І от що цікаво – в добровольчих батальйонах п’янства майже нема.
Тому що туди йдуть люди, котрі знають, чому і куди прийшли. Знають, кого вони захищають і від кого. Знають, що їхній «Генштаб» – це насамперед їхні командири, і ці командири готові затулити собою кожного бійця. І своїм командирам вони довіряють. В них є віра в Перемогу і віра в Бога – і тут тязі до спиртного дуже складно вчепитися.
Але от заковика – під час мобілізації мотивованих і навчених чомусь беруть неохоче…

І от таким чином ми, зачепивши проблему «зеленого змія», вивели на поверхню цілий клубок проблем, які суспільству потрібно негайно вирішувати. Тобто активніше залучати до війська мотивованих і досвідчених священиків, мотивованих тренерів, мотивованих психологів. Тренувати в тилу цих тренерів і психологів, можливо, проводити курси і для священиків. Випускати цікаву і корисну фронтову пресу – не дарма під час Другої Світової таку значну увагу приділяли листівкам.
Тому коли газета, яка налаштована на розбудову держави, писатиме про цей неприємний момент, це буде конструктивний копняк. Мовляв, шановне суспільство, тут коїться щось кепське, і потрібно це виправляти. І взагалі – за що «Мінстець» гроші отримує? Якщо не отримує – дайте йому грошей, хай щось робить. Якщо ж отримує – шукайте нове керівництво тому органу, бо треба якось рятуватися. І так тиснутиме на вуха, поки справа не зрушить з місця.

Якщо ж про це писатиме газета, котра отримує гроші від осіб, котрі симпатизують Путіну (назвемо це так), то між рядків читатиметься зовсім інше. Мовляв, і вояки у вас недолугі, і руки у вас обидві ліві, і взагалі у вас ніц не вийде, здавайтеся в полон прямо вже всією державою, половину, хай вже буде, можете Польщі віддати.
При цьому на захист цієї «точки зору» наводитимуться факти, і всі вони будуть правдивими. Не вірите, що у вас дві лівих руки? А ви на праву руку в дзеркало дивилися? Та вона ж ліва!

І вся ця демагогія буде подаватися як альтернативна точка зору, зазіхання на яку – то вже наступ на свободу слова.
Силогізми, софізми, провокація, підміна понять – весь цей арсенал панове пропагандисти застосовують без особливих мук совісті не тільки в розмові з аудиторією, а й частенько – у розмові з самими собою. Чому? Та бо яка совість витримає усвідомлення того, що людина своєю діяльністю сприяє окупації своєї країни і сотням, чи й тисячам смертей? От совість і не витримує, здає позиції ще на перших підступах, частина інформації фільтрується ще на підступах до свідомості, інша частина перевертається з ніг на голову.
І сперечатися з таким пропагандистом нема сенсу – він сам вірить в те, що говорить.
Тому у випадку дискусії варто з самого початку з’ясувати основні позиції і мету, до якої рухається опонент. А там вже ви матимете з цієї дискусії купу бонусів: опонента ви може і не переконаєте, але знатимете, над чим треба працювати. Щоправда, конструктив до критики доведеться добудовувати самотужки, але це загалом корисно для тренування мізків. (До речі, аналогічно можна поводитися і у випадку дискусії про ваші персональні недоліки.)

От вам ще один приклад.
Надала Канада Україні допомогу. Кілька літаків.
І тут раптом з’ясувалося, що речі як мінімум з одного літака десь щезли. Волонтери провели перекличку по всіх бойових частинах – чи часом ніде не випливала канадська форма чи каски? Ніде нема.
З кораблем з канадською гуманітарною допомогою для війська вийшла ще цікавіша історія. Приїхали волонтери його розвантажувати в Одесі – а тут, виявляється, Міноборони вже заплатило за розмитнення і перевезення вантажу до військової частини 380 тисяч гривень. Військова частина розміщена на відстані 7,5 км від порту. Волонтери знайшли фірму, котра погодилася довезти вантаж за 70 тис грн. Фірма, з котрою Міоборони підписало контракт на 380 тис. грн. ….Образилася і влаштувала шкандаль. Волонтери заблокували порт і наробили ґвалту в пресі – допомогло. Державні гроші таки зекономили.
Що робити? Змовчати про ці факти?

Як би прокоментували так події проросійські ЗМІ? Заявили б, що користі з цієї України жодної, і слати їй допомогу – нема сенсу.
На щастя, в Канаді мають іншу мету – і вже потихеньку натякають українській владі, що треба наводити лад, щонайменше, в сфері розподілу канадської допомоги. А могли би плюнути і сказати «мастіть собі голови». На щастя, в них є бажання надавати українській владі хоч мінімального додаткового прискорення, щоб та щось робила зі своїми помилками.

На жаль, просто критика до цієї влади доходить не завжди. Владі набагато простіше сказати «хто нас критикує, той працює на Путіна». (При цьому, що цікаво, «п’ятий канал» не соромиться рекламувати російські креми від зморщок і зубні пасти).
Думка про те, що це саме небажання влади виправляти свої помилки працює і на Путіна, і на російську пропаганду, у владні мізки чомусь не приходить, однак це – справа часу.
Шкода тільки, що ті помилки дорого обходяться.
Іловайськ, Донецький аеропорт, а тепер – і Дебальцеве.
Український журналіст Юрій Бутусов з дивовижною впертістю у кожному з цих випадків заздалегідь писав аналіз ситуації, попереджував, що буде біда, писав звернення до пана Порошенка. На які чомусь не звертали уваги. Хоча біда траплялася регулярно. А пан Муженко, котрий, до речі, аж до лютого 2014 року був депутатом Житомирської обласної ради від Партії регіонів, не реагував ні на біду, ні на заклики експертів. Хоча біда траплялася завжди за одним і тим же сценарієм, і вже після Іловайська здалося би зробити висновки…
І от в Дебальцевому загинув друг Бутусова. Він виконував наказ. Знав, що наказ дурний, знав, що йде на смерть – але наказ виконував.

От тут знову натрапляємо на хисткий момент: що робити, якщо ні конструктивна критика, ні копняки не доходять до мети? І від помилок об’єкта критики гинуть люди?
Як мінімум – не виконувати злочинних наказів.
Пам’ятати, що «Беркут» на Майдані теж виконував наказ. І коли ти йдеш на смерть через дурний наказ – ти теж вбиваєш людину. Ти – це теж людина, не давай себе вбити, хто б того не наказував. На війні треба воювати, а не дозволяти себе вбивати. Мета – перемога, не смерть.

Відтак на рівні суспільства наразі виходів кілька.
Звісно, помахати паленими шинами перед Банковою можна. Проблема в тому, що, судячи за всіма зовнішніми ознаками, людина, котра сидить на Банковій – не боєць, і не факт, що він цим бійцем стане, хоч махай йому шиною, хоч не махай.
Це треба обов’язково враховувати.
Країна його за те і обрала – бо він не боєць.
Це наш фактично персональний гріх.

Понад половина громадян думали, що з проблеми можна вийти мирним способом. І тепер цій країні треба швиденько перелаштовувати мізки з перемовин на війну. Встигне країна то зробити – то виживе. Тому мусить встигнути. Раз не може держава організувати ефективний Генштаб – значить, треба організовувати його на громадських засадах. Є аналітики, котрі розуміються на військовій справі. Є добровольці, котрі наважуються думати своєю головою. Треба об’єднувати зусилля і давати раду і з зовнішнім ворогом, і з внутрішніми дурнями.

Суспільство має думати і про те, що йому потрібні воїни, і про те, що цих воїнів треба захищати від дурня внутрішнього і організовувати перед ворогом зовнішнім. На державу сподіватися в цій справі наразі нема чого.
Але спостерігати за нею потрібно пильно і неухильно.
Ми самі вибрали це керівництво, 54% громадян добровільно повірили в явну брехню – але це не означає, що потрібно зразу йти на штурм. Для початку здалося би зорганізувати не тільки постачання фронту, а й тактику і стратегію ведення боїв на фронті силами громадськості. І тими ж силами виробити дієву аргументацію для недолугих державників – аби вони відчували межі дозволеного. Поки цей механізм не буде вироблено – жоден президент не буде добрим. А тренуватися з виробленням таких механізмів можна і на тому, що є. Принаймні, на наступний раз будемо уважніше слухати піар і пропаганду з уст кандидатів у президенти, і дивитися не на те, хто що говорить, а на те, хто що робить.